Тема 3. Речові права і право власності

Способи набуття і припинення права власності

Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодек­су право власності набувається на підставах, що не заборонені зако­ном, зокрема із правочинів.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на пер­вісні і похідні способи.

До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього влас­ника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.

До похідних способів належать такі, дри яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів нале­жать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є осно­вним первісним способом набиття права власності. При цьому способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту її створення.

Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (мате­ріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові мате­ріалу його вартість (п. 2 ст. 332 ЦК України).

Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набут­тя права власності, як привласнення загальнодоступних дарів природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий (ст. 335 ЦК України).

Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійс­нює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.

Одним із способів набуття права власності є набувальна дав­ність.

Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно воло­діти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК України.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєс­трації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем).

Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю.

Знахідка (ст. 337 ЦК України). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспорт­ному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє воло­дільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій пе­редана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла за­гублену річ.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органу місцевого самоврядування, якщо:

1. не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2. власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органу місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до відповідного органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність тери­торіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення у пресі.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього ого­лошення не буде виявлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (збе­рігання, розшук власника, продаж речі тощо), а також має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в роз­мірі до 20 відсотків вартості речі.

Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за зна­хідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.

Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її. І

Бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК України). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездогля­дної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користу­ванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних пра­вил, або передати її міліції чи органу місцевого самоврядування.

Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затри­мання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в корис­туванні.

Відповідно до ст. 343 нового ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.

Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві влас­ності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у яко­му скарб був прихований, набувають у рівних частках право спіль­ної часткової власності на нього.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від дер­жави винагороди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на мо­мент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що на­лежить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, ма­ють право на винагороду у розмірі до 10 відсотків від вартості скар­бу кожна. Ці правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх тру­дових (договірних) обов'язків.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, — це юридичні факти, зазначені у законі. Стаття 346 ЦК України встановлює підстави припинення права власності. До них належать:

1) відчуження власником свого майна;

2. відмова власника від права власності;

3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4. знищення майна;

5. викуп пам'яток історії та культури;

6. викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7. викуп нерухомого майна з метою суспільної необхідності земе­льної ділянки, на якій воно розміщене;

8. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9. реквізиції;

10. конфіскації;

11. припинення юридичної особи чи смерть власника.

Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність — це вид спільної власності, в якій частки не визначені заздалегідь. Вона дозволяє кільком особам во­лодіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном за взаємною згодою як одним цілим. Частки учасників визначаються при припиненні спільної сумісної власності, тобто при поділі або ви­ділі з неї.

Спільна сумісна власність характеризується тим, що її учасники разом володіють і користуються майном (будинком, квартирою, зе­мельною ділянкою, сукупністю речей тощо). Для розпорядження необхідна згода всіх співвласників, яка в одних випадках передба­чається, а в інших — має бути висловлена у певній, передбаченій за­коном формі. Так, згода співвласників на вчинення правочину має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена, якщо відносно спільного майна укладається правочин, що потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (п. 2 ст. 369 ЦК України).

У ст. 368 ЦК України зазначені лише два види спільної сумісної власності:

1. спільна сумісна власність подружжя;

2. спільна сумісна власність членів сім'ї.

Захист права власності

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі загальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України „Про власність”, серед яких слід зазначити:

1) рівний захист усіх суб’єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого базується на ринкових засадах та наявності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, окрім ЦК України, передбачена ст. 13 Конституції України та статтями 2, 48 Закону України „Про власність”;

2) неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом;

3) наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов’язані з позбавленням володіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку інших осіб, пов’язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернення до суду у випадках, коли власник має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про заборону вчинення нею дій, що можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

4) наявність у власника права на отримання відшкодування, завданої йому майнової та моральної шкоди;

5) захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

6) наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності. При цьому збитки відшкодовуються власнику в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержані доходи;

7) поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

Віндикаційний позов

Поняття індикаційного позову. Віндикаціним (від лат. – оголошувати про застосування сили) є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування було індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 2387 ЦК України). Віндикаційний позов є речово-правовим позовом, який має позадоговірний характер, тобто є таким, що може бути пред’явлений лише у випадку відсутності між позивачем та відповідачем зобов’язальних правовідносин. У зв’язку з цим у випадках, коли підставою для позову про повернення у натурі майна є невиконання відповідачем зобов’язань за договором, наприклад, за договором найму (оренди), лізингу, схову та інші, такий позов не є віндикаційним.

Негаторний позов

Поняття негаторного позову. Негаторним (від лат. – той, що заперечує) є позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленям права володіння (ст. 391 ЦК України).