Лекція 5 національна революція та створення козацької держави (середина хvіі ст.)

План:

1. Найголовніші погляди вчених на причини, хід, рушійні сили і характер революції.

2. Оцінка та дискусії навколо персоналій.

3. Проблеми державотворення українського народу.

4. Національна революція й козацька держава в контексті загальноєвропейського простору.

1. Найголовніші погляди вчених на причини, хід, рушійні сили і характер революції

Досить визначальним етапом української історії беззаперечно є національно-визвольна революція середини ХVII ст. Основною проблемою в дослідженні цього періоду є визначення в термінології, зокрема як слід трактувати відомі події: «національно-визвольна революція», чи «національно-визвольна війна». Між українськими істориками досі ведуться дискусії з приводу періодизації, датування та хронологічних меж революції середини XVII ст. Це пояснюється тим, що вони по-різному трактують її внутрішній зміст, характер і наслідки. Однак більшість визначають події Хмельниччини як революцію, оскільки відбулись радикальні зміни в державному ладі, політичній організації, соціальній структурі, культурному житті та ін.

Загалом, більшість українських істориків сходиться на думці, що передумови національної революції середини XVII ст. мали комплексний характер, криючись одразу в декількох сферах суспільного життя.

Події, які розпочалися весною 1648 р., назрівали давно, про що переконливо свідчили численні козацько-селянські повстання XVI – першої половини XVII ст. Загалом вони була викликана погіршенням становища українського народу, землі якого після Люблінської унії 1569 р. потрапили під владу польських феодалів. Початок XVII ст. ознаменувався подальшим посиленням соціального гноблення, ще жорсткішими утисками православної віри і постійним приниженням людської гідності українців.

Навіть представники привілейованої частини українського козацтва не були захищені від свавілля польської шляхти. Це можна побачити на прикладі життя гетьмана Богдана Хмельницького, особиста доля якого була характерною для трагічної долі всього народу. Саме цій людині судилося відіграти провідну роль в повній драматизму тогочасній ситуації. І, оцінюючи його діяльність з точки зору людини нашого часу, слід віддати йому належне. Адже, незважаючи на неоднозначність характеристик особи Б. Хмельницького, навіть ті, хто негативно оцінює його життєвий шлях, визнають державні та військові здібності Хмельницького, його великий вклад у справу визволення народу з-під влади Речі Посполитої. Б.Хмельницький розумів, що його особиста доля невід’ємна від долі всіх українців, пригнічених і безправних. Тому, розпочавши боротьбу з польською шляхтою під тиском обставин особистого характеру, він піднявся до розуміння необхідності захисту інтересів всього народу, а це можливо було лише за умови створення незалежної національної держави.

Отже, повсталі об’єдналися навколо колишнього писаря Війська Запорозького, чигиринського сотника Богдана Хмельницького невипадково. Природжений дипломат, талановитий воєначальник, він мав високий авторитет серед українського народу. Б.Хмельницький одержав освіту у Львівському колегіумі, володів кількома іноземними мовами, добре знав військову справу, історію, право, географію. За деякими свідченнями, він брав участь у селянсько-козацьких визвольних повстаннях 20-30 рр. XVII ст.

Війна проти польсько-шляхетського панування розпочалась після того, як Б.Хмельницький на Запорожжі сформував козацький загін і закликав народ до боротьби. Його підтримали різні соціальні верстви: селяни, козаки, жителі міст, українська шляхта і православне духовенство – всі тільки чекали сигналу до виступу. В даному випадку ми маємо вдалий приклад успішного поєднання об’єктивних і суб’єктивних передумов, які привели до відповідних подій.

Перший етап революції (1648–1651 рр.) – поява козацької держави, визначення її територіальних меж, органів цивільної та військової адміністрації. Ускладнення міжнародного становища гетьманату, котрий втрачає підтримку з боку Кримського ханства.

Польсько-шляхетський уряд прагнув у зародку придушити народне повстання. З цією метою він послав проти загонів Хмельницького 30-тисячне добре озброєне військо. У квітні 1648 р. в урочищі біля р. Жовті Води почалися воєнні дії. На початку травня Б.Хмельницький розбив передовий загін супротивника. В полон потрапило біля 3 тис. поляків.

Основні сили польсько-шляхетського війська зосередилися під Корсунем (нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області). 6-тисячний загін Максима Кривоноса побудував засіки, перекопав вузьку дорогу глибоким ровом. У цю засідку і потрапив ворог. 16 травня ворожа оборона була прорвана, 3,5 тис. поляків опинилися в полоні.

У результаті перших перемог була знищена польсько-шляхетська влада на Лівобережжі. Навесні та влітку 1648 р. повстання охопило й інші райони українських земель – Поділля та Київщину.

Б.Хмельницький розумів, що з владою шляхетської Польщі в Україні ще не покінчено. Пригнічувався український посполитий люд Підляшшя, Холмщини, Полісся, Волині та Галичини. Пани готувалися до нових походів і спішно збирали 40-тисячне військо. Обидві армії зустрілися поблизу містечка Пилявці (нині село Пилявка Хмельницької області) на Поділлі. Бої тривали кілька днів. 13 вересня 1648 р. відбулася вирішальна битва. Польсько-шляхетське військо було розгромлене.

Ці перші перемоги вселили надії на визволення і привели в рух увесь народ. Але, як свідчать історичні джерела, чіткої політичної програми Б.Хмельницький у цей час ще не мав.

1649 р. військові дії відновилися. Слід звернути увагу на те, що на початку року Б.Хмельницький вперше заявив, що ставить своїм завданням визволити весь народ, і в цьому ж році українське військо здобуло важливу перемогу в битві під Зборовом, після чого було укладено вигідний для України мир. За умовами Зборівського договору козацький реєстр визначався в 40 тисяч чоловік, на території трьох воєводств (Київського, Чернігівського і Брацлавського) влада перейшла до гетьмана. Це означало, що утворилася територія, на якій розпочалася розбудова Української держави. Але Б.Хмельницький припустився помилки, не подбавши про соціальні вимоги селян, які продовжували залишатися кріпаками.

У 1651 р. Річ Посполита, не бажаючи втрачати українські землі, відновила воєнні дії і її війська вперше здобули значну перемогу над повстанцями під м. Берестечком на Волині–18-20 червня 1651 р. відбувалися кровопролитні бої, в яких повстанці зазнали великих втрат. Був захоплений Київ. Протягом десяти днів шляхтичі плюндрували церкви, монастирі, оселі киян. Україна зазнала відчутних матеріальних та людських втрат. В цих умовах гетьман погодився на переговори з королівськими представниками.

У вересні 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір. Згідно з його умовами, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік, територія гетьманського правління обмежувалася Київським воєводством, польська шляхта знову поверталася в свої маєтки і відновлювала владу над селянами.

Другий етап революції (1651–1654 рр.) – боротьба за відстоювання територіальних завоювань Козацької революції, пошук зовнішньої підтримки як необхідної умови збереження козацької державності, укладення договору з Московською державою 1654 р.

У травні 1652 р. Б.Хмельницький з військом підійшов до урочища Батіг на Поділлі (нині Вінницька область). 23 травня відбулася вирішальна битва. Королівське військо було розгромлене. Восени 1653 р. під містечком Жванець на Поділлі (зараз село Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької області) 80-тисячне польсько-шляхетське військо було оточене, але тут Б.Хмельницького спіткала невдача. Кримський хан уклав з польським королем договір про перемир’я. Б.Хмельницький не визнав цього договору і зі своїми полками повернувся на Подніпров’я.

В березні 1654 р. було укладено Переяславський договір з Московською державою, згідно якого Гетьманщина переходила під протекцію і оборону московського царя. Обидві сторони вкладали в договір різний зміст: козаки розглядали його як рівноправну угоду, котра гарантувала б гетьману військову допомогу, залишаючи при цьому незалежність з усіма „стародавніми правами та вольностями”, тоді як Москва прагнула одностороннього підпорядкування Війська Запорізького своїм інтересам.

Завершальний етап революції (1654–1657 рр.) – пошук нових міжнародних партнерів, укладення українсько-шведської угоди в Корсуні 1657 р., обрання нового гетьмана після смерті Б. Хмельницького.

2. Оцінка та дискусії навколо персоналій

Досліджуючи взаємовідносини між Україною і Росією, що склалися з 1654 р., історики завжди мали різні, часто діаметрально протилежні судження. Гострі дискусії тривають і зараз. Значною мірою така неоднозначність оцінок пояснюється надмірною політизацією даної проблеми, в результаті чого об’єктивний науковий підхід ігнорується. Протягом тривалого часу взагалі не було можливості висловити якісь критичні міркування щодо наслідків об’єднання двох держав, оскільки офіційна ідеологія не допускала цього. Сьогодні слід позбутися однобічного підходу і проаналізувати перебіг подій на основі історичних фактів, після чого зробити аргументовані висновки.

Зауважимо, що багато істориків взагалі заперечують правомірність вживання слів «возз’єднання України з Росією», оскільки говорити подібним чином можна лише відносно тих держав, які колись складали одну. Але ми знаємо, що існують різні погляди на цю проблему. Тому останнім часом з’явився термін «протекторат». Він означає входження України до складу Російської держави на певних умовах при збереженні своєї автономії і більш точно передає суть Переяславського договору, який визначив умови союзу між Україною і Росією на принципах васальної залежності.

Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробуємо висловити своє бачення тогочасної дійсності, без урахування чого неможливо зрозуміти задуми обох сторін.

Розпочавши боротьбу з Польщею за визволення України, Б.Хмельницький розумів, що своїми силами перемоги не здобути. Він намагався заручитися підтримкою інших держав, спочатку Кримського ханства і Туреччини, але міцного союзу не вийшло: ці держави мали свою мету та й ставлення українського народу до такої угоди було негативним. Залишалася можливість отримати допомогу від московського царя, і Б. Хмельницький звернувся до нього. Але російський уряд, хоча й не проти був скористатися вигідним випадком, що давало можливість поширити свою владу на землі України, зволікав з прийняттям рішення і чекав, поки українці та поляки не виснажать одні одних.

Щодо планів Б. Хмельницького, ми не знаємо, як він уявляв свої відносини з Москвою в майбутньому, але можна висловлювати сумнів стосовно намірів гетьмана створити міцний зв’язок, а тим більше приєднати назавжди Україну до Росії. Скоріше всього, цей союз мав стати складовою частиною цілої системи союзів, яку Б.Хмельницький готував проти Польщі. Та коли Росія зважилася прийняти пропозицію, стало ясно, що в майбутньому будуть ускладнення.

Міркування М. Грушевського не підтримують ті історики, які доводять, що Б. Хмельницький не мав наміру розривати союз з Москвою.

Але непорозуміння почалися уже в січні 1654 р. на Переяславській раді, де було вирішено, що Україна визнає владу російського царя, зобов’язується платити йому данину, а Росія допомагає українцям в їх боротьбі з поляками. При цьому обумовлювалося, що в Україні зберігаються свої незалежні органи управління, законодавство, суд, право на обрання гетьмана та інших посадових осіб, козацьке військо (чисельність реєстру – 60 000 осіб). Зберігалася і можливість проводити свою зовнішню політику (крім зносин із Польщею, Туреччиною та Кримським ханством). Московський уряд не мав права втручатися у внутрішні справи України. Таким чином, Україна входила до складу Російської держави на правах широкої автономії.

Але російські посли відмовилися скласти присягу від імені царя на вірність укладеній угоді, хоч українські представники це зробили. Виникла загроза розриву відносин, тому Б. Хмельницький, вважаючи присягу формальністю, погодився не вимагати її. Та дуже скоро за цією формальністю прийшла реальність, яка показала, що російське самодержавство не має наміру дотримуватися зобов’язань, а прагне до встановлення своєї влади над Україною. За висловом відомого українського історика М. Брайчевського, угода, що намічалася як рівноправний союз перетворився в «союз коня і вершника». Щоправда, цей процес відбувався поступово, в усякому разі до смерті Б. Хмельницького (1657 р.) основні принципи угоди виконувалися.

Та все ж значна частина козацької старшини і сам Б.Хмельницький після Переяславської ради уяснили майбутню перспективу для України, і вона їм не сподобалася. Щоб не розривати союз, у березні 1654 р. деякі статті Переяславської угоди були уточнені. Козацька старшина прагнула обмежити втручання царя у внутрішні справи України, але в Москві не хотіли поступатися, а тільки трохи зменшили на деякий час свої претензії. У відповідності з Березневими статтями Україна визнавала право царя тримати у Києві свого воєводу з військом, повідомляла його про переговори з іноземними державами, а також про вибори нового гетьмана. На жаль, багато положень цього документу допускали двозначне трактування, внаслідок чого між Україною і Росією встановилися відносини, які пізніше самодержавство, як сильніша сторона, використала на свою користь.

Таким чином, 1654 р. став переломним в житті українського народу. Довгий час в радянській історіографії панувала думка, що входження України до складу Російської держави принесло її народу лише одні блага, і зовсім мало говорилося про втрати. Дійсно, були певні здобутки. Перш за все стала можливою спільна боротьба проти зовнішньої агресії, як, наприклад, у Вітчизняній війні 1812 р. і в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Але багато лиха завдала Україні політика русифікації, введення кріпосного права, ліквідація демократичних органів управління. Набуло поширення необґрунтоване твердження, що після 1654 р. припинилися набіги татар і турків на українські землі, які ніби-то надійно захищала Росія. Ось цього якраз і не сталося: руйнівні напади з півдня тривали.

Разом з тим, слід зазначити, що після підписання Переяславської угоди раніше ізольована Росія, яку в той час називали Московією, почала впевнене просування вперед шляхом перетворення на велику державу. Крім всього іншого, вона отримала зручний плацдарм для боротьби за вихід до Чорного моря.

У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву з московським царем. Б. Хмельницький добивався допомоги від Москви, та вона надійшла надто пізно – внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю.

Навесні 1655 р. Москва і Польща пішли на зближення і в 1656 р. уклали Вільненське перемир’я. Українських представників на переговори не запрошували, хоч там ставились питання про повернення України під владу короля. Це перемир’я фактично ставило хрест на російсько-українському союзі і розв’язувало гетьманові руки. Тепер його зовнішньополітичний курс був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії. Саме тому Б. Хмельницький почав активно створювати коаліцію в складі Швеції, Семи городу, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше став виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці гетьмана. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помер так і не здійснивши своїх задумів.