Література:

1. Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А. Колодного.- К., 2000

2. Данилкін Олексій Релігійні вірування циган // Людина і світ. — 1995. — №5. — С. 20-23.

3. Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії України.-К., 2000.

4. Історія православної Церкви в Україні. – К., 1996.

5. Історія релігії в Україні. В 10-ти т. – К., 1996 – 2004.

6. Історія релігії в Україні. Підручник за ред. А. Колодного і П.Яроцького. – К., 1999.

7. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: навчальний посібник для студентів вузів. – К.: Кондор, 2004. – 646 с.

8. Козлов М.М. Уявлення давніх слов’ян про потойбічний світ. // Український історичний журнал. – 2000. - № 3. - С. 61-73.

9. Козлов Михайло Миколайович.. Язичницькі уявлення східних слов'ян про потойбічний світ (IХ-ХIII ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 09.00.11 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. — К., 2002. — 18с.

10. Колодний А., Филипович Л. Українська релігійна духовність. – Л.,1996.

11. Костомаров М.Слов`янська міфологія. – К., 1994

12. Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.

13. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – К., 1993.

14. Міфи України. За кн. Георгія Булашева „Український народ у своїх легендах, реліг. Поглядах та віруваннях”. – К.: Довіра, 2003. – 383 с.

15. Нові релігії України. – К., 2004.

16. Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т 1-2. – К.: Україна, 1993. – 284 с.

17. Павлов С. та ін. Географія релігій. – К., 1998.

18. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2013 р.) // http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2013/51768/

19. Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.

20. Скрипник Г., Курочкін О. Народні вірування, демонологія, космогонія   // Українська минувшина: Ілюстрований етногрічний довідник / За редакцією А. Пономарьова. - Київ 1993.

21. Тэнасе А. Культура и религия. – М., Политиздат, 1975. – 127 с.

22. Християнство в контексті історії і культури України. – К., 1996.

Лекція 13. Розвиток освіти та науки на українських землях

План:

1. Освіта та наука часів Київської Русі

2. Розвиток освіти і науки в ХІІІ – ХVIIст.

3. Стан освіти і науки у ХVІІІ ст.

4. Особливості розвитку освіти і науки у ХІХ ст.

5. Українські освіта та наука у ХХ ст.

1. Виникнення та поширення писемності сприяли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. Особливо позитивно цей вплив позначився на процесах подальшого розвитку шкільної справи. Свідчень про поширення освіти на Русі в дохристиянські часи ми не маємо.

Могутній поштовх розвитку освіти дало запровадження християнства, яке викликало нагальну потребу в освічених священиках, і в книгах. Можна сказати, що у Х – ХІ ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти в Київській Русі ґрунтувався на використанні власних традицій та болгаро-візантійського досвіду навчання. Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (978– 1054 pp.). шкільна освіта стає частиною державної і церковної політики Київської Русі. Утворилися такі типи шкіл:

- школи «книжного вчення» – державні школи підвищеного типу для підготовки дітей князівської знаті до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя.

- монастирські школи – у них учили навикам читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей.

- школи грамоти – існували переважно в містах, у них учили дітей бояр, купців, заможних ремісників здебільшого на кошти батьків; вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів;

- жіночі школи – школи для дівчат, де навчали грамоті, письму, рукоділлю; прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита онукою Ярослава Мудрого Янкою (Ганною) Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.), де навчалось 300 дівчат. Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах.

- годувальництво – форма домашнього виховання дітей князівської знаті.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після запровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому окрім загальноосвітніх шкіл на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо. Більшість дітей простолюду виховувалася в сім’ях, де вони навчалися сільськогосподарській праці, домашньої роботи, ремеслу, зрідка їх віддавала майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати ще й грамоту та хоровий спів. Поширеною формою навчання була також самоосвіта.

Такий спосіб шкільної освіти на Русі, що утворився під впливом візантійських шкіл XI—XII ст., відповідно до обставин культурного життя ставав традиційним. Окрім Києва, центрами освіти були міста Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Від центральних районів він пізніше поширився на північно-новгородські та московські землі, століттями знаходив собі там гарячих прихильників та оборонців і зберігся серед народних мас як доступний їм спосіб здобування освіти.Поява і поширення писемності та освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут наукових знань. Науковими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський.

Осердям тогочасної науки була теологія (богослов’я), часто забарвлена філософським змістом. Успішно розвивалася історична наука. Найстаріший слов´янський правовий кодекс XI—XII ст. – «Руська правда». Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та в торгівлі. Давні русичі мали знання з хімії, а саме — хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів зі скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні (суміші для прикрашання виробів зі срібла, смальти для мозаїк та ін.). Знання з хімії використовувалися також у металургії (наші предки добре зналися на технічних прийомах для перетворення однієї речовини (скажімо, руди на метал) на молекулярному рівні), при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Розвивалися в Київській Русі і знання з фізики. Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії, але цей термін мав тоді такий зміст, що нині вкладається в поняття астрології. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Особливу увагу в русичів привертала наука про живу природу, тобто основи біології, яка мала на той час описовий характер. У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни, чудесники – чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинаннями. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців).