2. Визначальні риси модернізму.
Зазначимо визначальні риси модернізму:
1. Прорив оболонковості світобачення, заглиблення у трансцендентне: модерністи прагнули проникнути крізь матеріальну оболонку в духовну, трансцендентну сутність явищ (насамперед людини).
2. Заперечення суспільно-економічного детермінізму, визнання інтуїтивного поряд з логічним шляхом пізнання.
3. Індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача.
4. Удосконалення психологізму: увага до інтуїтивного пізнання, неповторного світу особистості, а також суб'єктивізм зумовили те, що найвизначальнішою рисою модернізму, що чітко відрізняла його від попереднього напряму, став саме психологізм, зокрема пильна увага до позасвідомих сфер психіки, внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я». Отже, коли в класичному реалізмі людський характер розглядається найчастіше як наслідок зовнішніх впливів, обставин і подій, то в модернізмі вся увага переноситься на особистість, її внутрішній світ, людина постає самодостатньою індивідуальністю зі, за висловлюванням М. Коцюбинського, «складною душевною організацією».
5. Символобачення. Відкинувши типізацію реалізму, модерністи використовують символ як засіб пізнання і відтворення світу. За надзвичайної строкатості модерністських течій, творчість їх представників переважно символічна.
6. Присутній усюди (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці) ліризм (себто настроєвість, пильна увага до почуттів, емоційних станів, інтимна настанова). Принагідно згадаймо таку особливість: якщо реалізм був добою епічних жанрів, а поезія тоді майже зовсім деградувала, то модернізм — навпаки – став розквітом поезії, а водночас навіть найпослідовніша епіка (у романах, повістях, драматичних творах) набуває ліричності й з'являються нові жанрові різновиди: лірична новела («Intermezzo» М. Коцюбинського), лірична драма («Зів'яле листя» І. Франка), драматична поема («Одержима», «На руїнах», «Вавилонський полон» Лесі Українки).
7. Серцевинний естетизм. Якщо реаліста насамперед обходило «що сказати», то для модерніста велике, часто головне значення мало «як сказати». Краса для модерніста – вже не тільки форма, а й зміст, мета його творчості, у творенні краси (ідей, образів, композиції, мови, віршування) він убачає свою місію щодо вдосконалення світу.
8. Умовність, відмова від мімесису (наслідування). Ця риса спричинена попередніми: психологізмом, символобаченням та естетизмом. Вона характерна передусім для таких модерних течій, як символізм, футуризм, сюрреалізм, хоча проступає і в інших. Визначний іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883-1955) називав цю особливість «дегуманізацією мистецтва», тобто відходом від прямого наслідування повсякденної людської дійсності. Мистецтво класичного реалізму намагалося бути безпосереднім відбитком життя, цілком прив'язувалося до «живої» повсякденної реальності. У сприйнятті багатьох читачів утрачалася межа між мистецтвом і дійсністю, вони закохувалися у персонажів, ненавиділи їх, писали їм листи тощо.
9. Волюнтаризм (від лат. voluntas – воля). Це культ сили волі, активності, боротьби. Волюнтаризм став відповіддю на раціоналістичну пасивність, споглядальність, фаталістичність (покору нібито всемогутнім законам природи) людини доби реалізму. Згадаймо захоплення «ідеєю крові» у Лесі Українки, «філософію чину» Дмитра Донцова, культ «надлюдини» у молодої Ольги Кобилянської, у Миколи Хвильового («Вальдшнепи»), у Євгена Маланюка.
10. Ідеологічність. Ця риса безпосередньо пов'язана з попередньою. Для модерніста вельми характерною є переконаність, що людина здатна перебудувати, удосконалити дійсність, він зазвичай пропагує власний рецепт такої перебудови. Не випадково саме в цю добу зародилися і цілком зреалізувалися дві доти безнадійно утопічні моделі життєустрою, що прагнули докорінно перетворити світ і людину — комуністична та фашистська. Хоча, крім цих згубних ідеологій, модернізм приніс світові й чимало продуктивних, рятівних ідей, особливо ж – естетично цінних.
З огляду на щойно згадані світоглядно-естетичні риси одним з провідних способів організації художнього тексту в модернізмі став «потік свідомості». Це показ внутрішнього світу людини, що полягає у безпосередньому відтворенні «зсередини» плину її роздумів, переживань, настроїв, вражень, спогадів, асоціацій, мрій як складного свідомо-позасвідомого процесу. Цей прийом виростає з внутрішніх монологів.