3. Етапи розвитку модернізму
В. Пахаренко, розглядаючи напрям у діахронному зрізі (часовій послідовності), визначає такі три етапи його розвитку:
1. Декаданс (від фр. decadence – занепад). Явища, подібні до цього, характерні для періоду занепаду будь-якої культурно-історичної епохи (руйнування звичайної моделі життя в уяві багатьох сучасників ототожнюється зі вселенською катастрофою). Декаданс, що постав із занепадом реалістичної доби, набув поширення наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. у Франції, а тоді в інших європейських країнах. Для нього прикметний 1) песимізм: у світі неподільно панує зло, потворність, хаос, і людина не здатна цьому зарадити. Тому з’являються 2) фаталізм, сумовитість, страх перед життям, відчуття безмежної втоми, відчаю, зневіри в людині, прагнення забуття, втечі від реальності. У мистецькій практиці 3) розкривається краса згасання, смерті, перевага блідих барв, мінорні ритми:
Відійдеш в забуття, пилиночко нікчемна,
Розвієшся в ніщо, немов нічний фантом.
Уся твоя жага за пізнанням даремна,
Твій лет - безсилий мах підірваним крилом.
Візьмеш з собою все, всі замисли й надії
Оставлять для живих лиш спомини і жаль.
Весь зміст своїх терпінь і всі туземні дії
Вмістить одна мала надгробная скрижаль.
П. Карманський, «Відійдеш в забуття...»
Декадентами на певних етапах свого творчого шляху були: Артюр Рембо, Поль Верлен, Стефан Малларме у Франції; Еміль Верхарн, Моріс Метерлінк у Бельгії; Оскар Вайльд в Англії; Іван Франко (збірка «Зів'яле листя»), Микола Вороний, молодомузівці, Григорій Чупринка, Микола Філянський в Україні; М. Міцінський, Міріам у Польщі; Дмитро Мережковський, Олександр Блок, Андрій Бєлий, Микола Арцибашев у Росії.
Декаданс, вочевидь, не варто вирізняти в окрему стильову течію (адже він виявився в багатьох модерністських течіях – символізмі, імпресіонізмі, експресіонізмі, футуризмі, імажинізмі, акмеїзмі). Він завершив добу класичного реалізму і підготував ґрунт для модернізму як нового напряму.
2. Наступний етап – власне модернізм. Це період розквіту напряму, що тривав від початку приблизно до 60-х років XX ст. До нього належить плеяда видатних митців від Франца Кафки, Василя Стефаника, Івана Франка, Джеймса Джойса, Лесі Українки, Михайла Булгакова, Андрія Платонова, Миколи Хвильового до Джорджа Орвела, Ернеста Хемінгуея, Германа Гессе, Вільяма Фолкнера, Габріеля Гарсія Маркеса, Ліни Костенко, Євгена Євтушенка, Чеслава Мілоша, Івана Драча, Василя Стуса. У цьому періоді найвиразніше виявилися вищеназвані риси модернізму.
3. Авангардизм (від фр. avant - попереду і garde - сторожа, передовий загін). Цей етап виник у роки Першої світової війни і в різних формах продовжує існувати досі.
4. Течії модернізму
Однією з найяскравіших течій модернізму в українській літературі був символізм, філософською основою якого стало уявлення про два світи: матеріальний та ідеальний, тож мистецтво цінується вище за життя. Символ стає головним серед зображувальних засобів, текст є багатовимірним. Видатними європейськими представниками символізму (П.Верлен, М.Метерлінк, та ін.) визначені його загальнолюдська проблематика, позачасовість зображення, збезособленість персонажів, культ Великого мовчання (спілкування «мовою душі»), визнання існування трансцендентального, пристрасть до будь-яких виявів містичного. Творець і твір у символістів поставлені на одному рівні, особливе місце посідає ритм образності, мораль ставиться вище за пізнання. Єдність форми та змісту досягається через символ, в якому митці вбачають єдність думки, творчості й переживань. Український символізм або звужували до стильової течії, або невиправдано розширювали до меж мало не всього модернізму, включаючи до нього і О. Кобилянську, і поетів – січових стрільців. Символізм як напрям ставить собі завдання показати феноменальність української національної психології, культури, де в чому навіть у перебільшених формах, відобразити своєрідну ментальність, значущість у світовій культурі через символ – художній образ, внутрішня структура якого організована як багатозначна цілісність. Людина постає як істота, підвладна своїй долі, тому не розуміє, а швидше усвідомлює, передчуває всю трагічність, безперспективність життя, переживає абсурдність зовнішнього світу, тому особистість звертається до свого внутрішнього «я».
У символістів розвинена тема дисгармонії особистості, її внутрішніх складових, коли освоєння духовної іпостасі нового героя відбувається через співвіднесення з «пересічною людиною», отже символістська інтерпретація людини є моделлю, яка має ті самі риси, але тлумачені значно складніше, для чого поети звертаються до підсвідомих явищ, змальовуючи сон, передчуття, передбачення.
На відміну від символізму, який розвивався в усіх літературних родах, поширення лірико-імпресіоністичних форм відбувалося насамперед в українській прозі. Світоглядною основою імпресіонізму стало прагнення до утвердження індивідуально неповторного, а в художньому розумінні – повне відтворення подій і явищ передусім психологічного характеру. Письменник більше малює настрої, а не типи, проявляючи безпосередність і щирість відчуття. Вже у першому десятилітті XX ст. імпресіонізм сприймався як прикмета нової літератури, властива їй манера творчості і як засіб світовідчування, що досягається і через специфіку психіки митця. Підсвідомі імпульси проникають у свідомість моментальним враженням від них і реалізуються в смисловій дійсності. Це поширило спрямування до психологізму в літературі, враження залежали від душевного тремтіння, від освітлення, від хвилевих настроїв. Така ескізність, штриховість зображення призвела до декомпозитивності творів, демонстративної наявності відкритої авторської позиції, своєрідності використання прийомів ретроспекції при моделюванні внутрішнього світу персонажів, багатофункціональності художньої деталі, досить оригінальних експериментів у стилістичній сфері: емоційно забарвлене зображення, звукопис, настроєве зображення пейзажу чи портрета, але головне – образ, який передає настрій. У зв'язку з цим виникає такий художній прийом, як підтекст настрою, мета якого – викликати його у читача, нібито здобутий в безпосередньому процесі перцепції, для чого використовувались часто формальні засоби: повторення, ритм фраз, монотонні асонанси, відокремлені члени речення, неповні обірвані речення, фігури замовчування, паузи, ритмічність і музикальність. За уявленням імпресіоністів, життя складається з безлічі скороминущих хвиль і треба навчитись їх фіксувати, передаючи многомірну гру настроїв, оскільки мета мистецтва є пізнання дійсності, яке наука задовольняє недостатньо.
Жанрово імпресіонізм тяжіє до фрагментарної прози, мішаних жанрів. Для імпресіоністів не може бути канонічних форм, оскільки немає непорушного життя. Найяскравішою постаттю українського імпресіонізму став М. Коцюбинський, у наступні десятиліття — Г.Михайличенко, М.Хвильовий.
Експресіонізм виник як художній напрям на засадах різко вираженого суб'єктивізму естетичної концепції, звільнення системи формальних прийомів від реально-зображального змісту твору, підкреслено епатуючої виразності. Для експресіоністів властиві відраза до будь-якої гармонії, врівноваженості, душевної і розумової ясності, спокійної образності, він тяжіє до всього нестійкого, неврівноваженого як в духовно вираженому образі, так і в формі, то припускається навмисної грубості, то намагається оперувати настільки тонкими нюансами, що вони вже втрачають будь-який реальний сенс і духовну змістовність.
Світогляд експресіоністів характеризують конфліктні стосунки зі світом, пошуки природних основ буття. Мистецтво експресіоністів – це крик з приводу людських страждань, недосконалої дійсності. Експресіоністам притаманні домінанта вираження над зображенням, схематизація образів, посилена експресія та її узагальнення, прагнення дійти до інтуїтивного пізнання на тлі нерозривно-вічного плинного руху, тому всі герої зображені в дії, у монологах, автор майже відсутній. Упередження щодо реалістичного сприймання дійсності та відповідного психологізму призводять до того, що психологізм експресіоністів є контрактивним, завжди позначеним елементами ірраціонального, і ці елементи перебувають поза контролем свідомості. Зображення сфери передчуттів, снів, марень із максимальною повнотою відтворюють такі властивості людської душі, які неможливо дослідити, вивчити. Їх можна осягнути лише опосередковано, за допомогою інтуїції, творчої уяви, пропускаючи всі ці вияви душі через власну розумово-емоційну сферу. Улюблений прийом експресіоністів – створення якоїсь нестійкої предметності, зображувальності, що балансує на грані реального та ірреального.