1) 1. Поняття деліктних зобов'язань та їх відмінність від договірних

Група деліктних зобов'язань відноситься до позадоговірних зобов'язань, тобто зобов'язань, що виникли з цивільних правопорушень. Основу деліктних зобов'язань складали лише неправомірні дії.

Цей вид зобов'язань почав свій розвиток ще із Законів ХІІ таблиць та зазнав складної трансформації. Уже в той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням (delictum privatum) на відміну від кримінального злочину вважалася неправомірна дія, що порушує інтереси окремих приватних осіб. Воно включало також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, такі як каліцтво, крадіжка).

Деліктні обов'язки у найдавніші часи тягли відповідальність у вигляді кровної помсти "зуб за зуб", "око за око". Згодом ця санкція трансформувалася в систему штрафів.

Пізніше застосування помсти взагалі було заборонено, а штрафи все більше замінювались майновим відшкодуванням нанесених збитків. Тим не менше, певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їх давнім походженням. Так, на відміну від договірних зобов'язань, деліктні не завжди переходили у спадок. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за деліктним зобов'язанням. До нього можна було звернутися із позовом лише в тому випадку, коли він отримав певну користь в результаті делікту.

Деліктна відповідальність, на відміну від договірної, будувалася зовсім по іншому принципу, а саме – за принципом кумуляції. Договірна відповідальність могла бути або дольовою, або солідарною, тобто при наявності декількох боржників кожен з них відповідав або у своїй частці, або у повній мірі, звільняючи інших спів боржників від відповідальності. Деліктна відповідальність при вчиненні делікту декількома особами як би множилася на їх кількість. Кожен з тих, хто завдав шкоди, відповідав у повній мірі.

Не співпадала дієздатність осіб у договірному і деліктному зобов'язанні. Неповнолітні за римським правом не могли вступати у договірні відносини і, відповідно, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідальність наступала і для них.

З часів Законів ХІІ таблиць зберігалась і так звана нок сальна відповідальність домоволодільця за шкоду, причинену його підвладними дітьми та рабами. Якщо делікт вчинювався підвладним або рабом, домоволодільцю надавалося право вибору – відшкодувати спричинений підвладним або рабом шкоду або видати винного для розправи, а пізніше – для відпрацювання завданої шкоди.

Проте, в усі часи римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору римське цивільне право знало два види правопорушень – договірне (порушення договору) та позадоговірне, коли порушник та потерпілий у договірних відносинах не перебувають. Римляни так і не дійшли до загального правила, у відповідності з яким деліктна відповідальність наступала за будь – яке неправомірне завдання шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів носила замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалося і тягло відповідальність лише правопорушення, яке в законі вказувалося в якості такого: а) injuria – особиста образа; б) furtum – крадіжка; в) damnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність складного юридичного складу: а) фактична шкода, завдана протиправною дією особи, що завдала шкоди; б) винна протиправність дій особи, що завдала шкоди; в) вказана протиправна дія визнана законом як приватноправовий делікт.