Аналіз новели «Залізний острів» з роману «Тронка»

1.Рік написання_________________________________

2. Літературний рід______________________________

3. Жанрова своєрідність__________________________

4. Тема__________________________________________

________________________________________________________________________________________________

5. Ідея___________________________________________

________________________________________________________________________________________________________________________________________________

6.Групування героїв твору : головні, другорядні_______

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

7. Пояснення назви твору_________________________

______________________________________________________________________________________________________

7. Сюжетний ланцюжок__________________________

_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

______________________________________________________________________________________________________

7. Особливості композиції ________________________

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

7. Моє враження від прочитаного__________________

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________11. Дослідження мови твору___________________________

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

12.Значення творчості письменника____________________

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Рубрика «Чи знаєш ти, що…» Григорій Штонь. «Олесь Гончар»

Я з ним жодного разу не розмовляв. І, звісно, не ручкався: рівні, на яких ми існували, не належали ні до перехресних, ні до паралельних.

Проте важив він для мене багато. Надто в перший армійський рік, упродовж якого я закінчив Московську полкову школу, повернувся у Веселі Терни, де   невдовзі обійняв посаду звільненого комсомольського секретаря окремого технічного батальйону. Без офіцерського звання. Сталося це в часи хрущовської відлиги, яка й уможливила цю блискавичну «кар´єру» в обхід родинного сибіряцтва, татових посувань до сану  протоієрея. Ця ж «кар´єра» (Львівський університет на неї завбачливо не зважив) сприяла вступу до Дрогобицького педагогічного інституту, де воднораз з´явився О.Гончар, який після глипу на мене залишив на  шмуцтитлі «Тронки» лише кілька букв свого прізвища; я йому  (ці речі відчуваються безпомильно) чимось не сподобався. Він мені, правду кажучи, теж. Але до того все було інакше й інакшим. Разом зі мною, що побачив на одному з військових підмосковних смітників обідрану якусь книжку, за тою книжкою нагнувся і прочитав: «Людина і зброя». Тоді в союзній столиці відбувалася декада чи то української культури, чи літератури, і я на цілий тиждень став її учасником. Як читач.  Додам - читач вдячний, бо романом «Людина і зброя» був започаткований  процес мого навернення  у фахову рідномовність, вивершену вступом до аспірантури Інституту літератури. Не за першим, правда, разом, проте наразі досить всього лиш констатації цього факту.  Дебютною моєю публікацією в «Радянському літературознавстві» стала стаття «Три романи: людина і війна». Йшлося у ній про ту ж «Людину і зброю», «Вир» Григорія Тютюнника і «Дикий мед» Л.Первомайського. Я б не сказав, що вґрунтовував її сенс стиль письма і мислення саме О.Гончара, але його нахил до більш-менш природної і не надто ідеологізованої філософічності був для мене справжньою знахідкою: хто вірить у поступ, той вірить і людям... Поза Києвом я, очевидно, на тому б і стояв. І ніколи не наважився б на свої власні романи, ніким не читані п´єси, вірші. А що не став би пробувати сили в  критиці - це безсумнівно: вчить літературу й літераторів тільки духовна посередність. Типу Бєлінського, Новиченка, Шамоти et cetera. Менш відомих, але таких самих плодючих писак про все і всіх  не називаю: що гниліші часи, то їх довкіл більше...    Зачарованість О.Гончарем в Україні і серед українців (Москва, якщо звіряти цю думку «Новым миром» часів О.Твардовського, його не шанувала) йде від онтогенетичної нашої мрійливості, яка, правда, не заважає чиновництву красти, а простолюду миритися навіть з тим, що його на цій землі викорінює: вмиранню в російськомовних дітях і баранячій покорі владному батогу й прянику. Утім, баран справжній, якби це прочитав, - образився  б:  хохли,  малороси   й  фразові  (слухай і дивись  Верховну Раду) патріоти  перебувають,   на   тверде   моє   переконання,  далі  меж  соціальної тварності...  

Не знаю, як саме це сталося, але уже на кінець аспірантури я О.Гончарем був помічений; очевидно, його сусід Л.Коваленко десь щось про мене сказав, щось показав. Саме це й спричинило приємний по-своєму казус: до збірника «Про Олеся Гончара» (1978) мою статтю не прийняли, але Олесь Терентієвич кому треба зателефонував, і її туди повернули. Далі більше: я починаю декого на сторінках «Літературної України» ганити і вмотивовую це, зрозуміло чим -  рівнем «Тронки», «Людини і зброї», що, клянуся, не містило й тіні блюдолизства. Але прочитано це було саме так. Я зрозумів це з того, як мої тодішні публікації підстьобували критиків, хай мені Бог простить, облизувального покликання, що стали вистрілювати (Олесе Терентієвичу, його не слухайте - слухайте нас!) величезними  статтями, брошурними монографіями. Але я вважав, що за них  фаховитіший, і розкидався молодечою (хоч мав вже за тридцять років) зухвалістю воістину самозасліплено. Поки не одержав першого могутнього ляпаса, започаткованого фразою Леоніда Миколайовича Коваленка:

- Гріша, треба поїхати до Дрогобича. Там зараз відпочиває Гончар. Потрібна доповідь.

- В санаторії?

- На конференції.

- А де вона буде проходити?

Коваленко мене вже трохи знав, тому відповів коротко:

- В театрі.

Жодного сміху в його очах не було, тож не випадало усміхатися й мені. Тим більше, що театр - це публіка, а ти (це я сам до себе) до публіки ласий. Окрім того - Дрогобич. Покажеш там всім, який ти тепер у київському пір´ї...

Не буду твердити це категорично, але цілком можливо, що мені дали й гроші на квитки та готель. Бо сам я цього добра ніколи вдосталь не мав.

Синій блайзер, сірі штани, важка й майже чорна нижчешийна кучма... Ну й краватка з білою сорочкою... Це був мій зовнішній образ  (до речі, через нього тодішній міський партсекретар мене не пускав на президіальну сцену, але виручила Гончарева дружина, яка мило сказала: «Він  з нами»). А всередині я був (і вийшов ним до трибуни) давньоримським оратором, що упродовж двадцяти хвилин долучав О.Гончара до сонму найкращих письменників усіх віків і народів. Включно з народом українським, який у другому відділенні конференції майже стома чоловічими голосами співав (хор «Бескид») пісні на слова О.Гончара й іншу хорову класику... А я сидів серед учнів шкіл, де колись працював, і давав їм пишатися собою кращим за того, що колись їх вчив...  

Після концерту (ледве не написалося - конференції-осанни) я приєднався на притеатральному майданчику до Р.Федоріва, Р.Іваничука, Р. Лубківського і М.Шалати,  що  почав  був  нас  вести  убік   педінституту.  На вечерю,   як   він   тоді   сказав,  «з  гарними  нашими  дівчатами»,  але  я його докірливо зупинив:

 - Зачекаємо.

- На що? - Михайло Йосипович на мій осмик прореагував як міг шляхетно, хоч в очах світилося: «А ти й далі такий самий джус».

- На Гончара. Чи він затримується?

Товариство промовчало і вернулося до бесіди про все і ніщо. І по якомусь часі знову почуло:

- Ну що, будемо рушати?

- А-а?..

- Його не буде. - Роман Федорів зазирнув у мої очі глибше, ніж решта товариства, і на близьке й далеке майбутнє пояснив. - Він поїхав з Бриком.

Йшлося про обласного секретаря з пропаганди, теж колишнього дрогобичанина, чий обов´язок Гончарем опікуватися був позабезсумнівним. Але, мені здавалося, лише після того, як Гончар щось своїм колегам скаже, подякує. Це ж не зелені, як я, літератори, а львівська еліта... Щоправда, дивна: те, що нею знехтували, вона (я міг, звісно, помилятися) вважала за норму. 

Місто, де я вчився, залишив молодість і яке ностальгійно любив, того вечора для мене помітно зчужіло. А Гончар (зрозуміло, не відразу) почив у бозі, що, зрештою, мало й кілька суто фахових причин, позаяк ще з рік чи два я у кожній «великій» статті пробував залишатися правовірним гончарезнавцем. Але робив це з помітною дистанційованістю від критичних всіляких спекуляцій довкола «Собора» і ще помітнішою розокремленістю з тими з колег по критичному цеху, що романи «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря» вважали заледве не шедеврами...

Коли в Інституті мене запитали, яку тему для майбутньої монографії я хотів би затвердити (В.Дончик перед тим мене просив: «Грицю, віддай мені Гончара. Ти ж тут недавно, а я он скільки чекав такої нагоди), то вибір зіскочив з язика само по собі: 

- «Михайло Стельмах». Або «Романи Михайла Стельмаха».

- Чому саме Стельмах?

- Я його майже не знаю...

Серед моїх тоді підробітків значилося внутрішнє рецензенство. Не Загребельного чи Мушкетика (тих рецензували люди довірені), а людей значно меншої офіційної вартості. Крім, хіба, Р.Федоріва, чиї рукописи зі Львова приходили на мою адресу, гадаю, тому, що я, коли хотів, міг зробити ідейно безпомильним навіть письмо затятого політв´язня. Хоч Р.Федорів був усього лиш надто емоційним там, де Карпати й Прикарпаття непомітно ставали всією Україною, а Україна - чимось екзотично безгрішним...  Мав я в рецензентській справі і свій власний «город»  -  творіння російськомовних і російськопишучих  прозаїків, серед яких власне росіян було не так вже й багато. Не належав до них і я, але писав по-російськи доволі пристойно. Та ще й з усілякими (колись у Новосибірську на засіданні тамтешнього літоб´єднання мені навіть лестили йменням «автор»)  високоштильними    «понеже»,  «споспешествовать», «изымать», «изобиловать», «изначально»... Ця «вишуканість» рецензентського мого стилю передбачала додаткову дошкульність там і тоді, де владарювала  прозоубогість, хоч траплялися випадки, коли я  на російськомовних текстах відпочивав. Скажімо, упродовж читання рукописів Етері Басарії, у відгуках на які доводилось стримуватися вже не від люті, а захвату. Почув про ці заробітчанські мої пригоди від когось А.Дімаров і зателефонував:

- Григорію Максимовичу, дорогенький. Не в службу, а в дружбу...

- З вами?

- Та яке там зі мною. Мені доручили підготовити питання про роботу журналу «Радуга». Ви ж його читаєте?

- З чого ви взяли? Звичайно, ні. А хто доручив?

- Партком Спілки. Я й подумав про вас. Ви ж російську мову любите?

- Абажаю.

- От і розкажете про це. Так, як ви вмієте.

- Добре...

Чому «добре», а не «нізащо», уточнювати не варто: є можливість побути собою - будь! Я й побув. Позиркуючи інколи на членів парткому, де головною персоною чувся Гончар. Він же - однокурсник тодішнього редактора «Радуги» О.Роготченка, що (я був у цьому впевнений) не завадить класикові порадіти за рідномовну критику, яка бач як прозо- й поезоробів чеше. Однак що далі я говорив, то більше напружувався, оскільки мене силкувалися перебити, нагадували про регламент.

- Ви запросили мене для доповіді? То слухайте, а не дивіться на годинники.

Після цієї репліки, яка діткнулася виду Гончара не згірше острумленого дроту, мені не лишалося нічого іншого, як перейти до висновків, не подякувати за увагу і з кімнати, де запала озлена тиша, вийти. За дверима приміщення Спілки мене наздогнав Дімаров зі словами:

- А хай вони сказаться. Щоб я більше для них щось робив... Знаєте, як назвав вас Гончар?  Літературним бандитом.

Я (лише внутрішньо) сіпнувся і дві вважай доби боровся з бажанням О.Гончару зателефонувати... Проте не зателефонував: мозок, що раз по раз гасив злість доволі ударними фразами, не забував після кожної з них радити: «Не кип´ятися. Вони тебе з´їдять»  - «Як?»  -  «Знайдуть  як. Це ж...»

Тоді мені сяйнуло й таке: «А ти не думаєш, що він тебе ненавидить?». - «За що?» - «За Стельмаха».

Це вже було щось. Яке я роком чи кількома пізніше перевірив у розмові зі Стельмахом, запитавши:

- А що у вас з Гончарем?

- Та так... Краще про це не будемо. Як ваша робота?

Не будемо, то не будемо. Досить висновків своїх. Правда, розгороджених з брикливою  натурою, за якою ніколи, сподіваюсь,  не буде права на позови з літературою. Яка є, якою є.

Тим більше, що радянська її гвардія почала вимирати. Помер, не дочекавшись моєї про нього книжки, і М.Стельмах, на похоронах якого я дивився на О.Гончара не очима призабутої образи, а, даруйте на слові, душею, котра, спостерігши, як молодечо подригує Олесь Терентієвич ближчою до мене ногою, прощенно прошепотіла:

- Радіє, що живий, здоровий. Ти теж колись таким будеш.

Може й таким, а може й ні: старіє кожен по-своєму. Проте до початку не­ухильного цього процесу довелося ще раз внутрішньо ставати дибки. Цього разу з вини В.Коваля, найсірішого, як на мене, з-поміж тих, кого Гончар сподобив дозволом писати про нього скільки завгодно і як завгодно. Аби тільки виглядав він генієм (тогочасне оповідання «Геній в обмотках» на це вказує безпомильно), який безнастанно страждав. Припускаю й таке: перебудовна атмосфера була Гончарем використана для зведення рахунків з партією, яка ініціювала колись одну-єдину нападницьку статтю на «Собор». Стояли за цим, зрозуміло, іще якісь циркулярні, нарадні і просто журналістські інсинуації, В.Ковалем визбирані й викричані з пафосом, од якого ставало за автора соромно. Тим більше, що не хтось інший, а саме партія Гончара випестувала, привчила до державно узаконеної слави, дала розвинутися в його єстві тому, що й слова точного не має. Бо поняття сановності вказує лише на дещицю рис, живлених владолюбством, амбітністю, нездатністю бодай на хвилину залишитися в тіні, якої поруч з іншими майстрами слова (а література таких виховує, не питаючись нічийого дозволу) завжди доста...

Наближався пароксизм вселітературного холопства; друкувалися Гончареві оповідання, після яких здіймався ґвалт, а після ґвалту - стогін: мовляв, дивіться, кого критикували. Отоді й прозвучало моє: «Посередність». Адресоване не щиро колись завищуваному рівневі «Людини і зброї», а оповідним опусам так собі ґатунку. Тої ж миті слова попросив М.Наєнко, що й досі (я до нього не в претензії) починає деякі виступи словами: «Штонь не розуміє...» Тоді я теж чогось не розумів і, цілком можливо, не розумію дотепер, але коли промовець до мене підійшов з усмішкою, що означала: «Все, пішли до більярдної»,  - я впав на підлогу і проколінкував до нього зі словами: «Оце твоя позиція».   Наєнко зблід і щез, а хто це бачив, промовчали...         

Кореспондент «Літературної України», яка мала б дати про це зібрання вижимку, того ж вечора була попереджена: «Якщо будете мене разом з Наєнком вчити, надрукуйте, за що». І, дивина, надрукували, про що  нагадав при нашому з ним знайомстві І.Кошелівець, який у відповідь на почуте моє прізвище засміявся і бадьоро вигукнув: «А-а, Гончар!» Дешеве геройство - дешева й слава... 

Смертельні хвороби радянської літератури мали, крім ідеологічно настановних,  й суто людський вияв. Гончарів серед них був найнестерпнішим для  авторів нормальних, з нормальними амбіціями, нормальною (себто керованою окультуреним розумом) психікою і не хворим  на тотальну духовну партійність (її нинішній аналог - постмодернізм) письмом. Бачити й любити у літературі тільки себе, підсвідомо воліти залишитися у ній одному-єдиному (чи, як тепер спостерігаємо, - у парі з одною-єдиною) - то синдром підвищеного у статусі розмаїтими «свободами»    холуйства. Себе  перед  собою, який  прощає  собі  художню брехню, прямі й опосередковані запозичення, змістові крадіжки. І заради чого? Літературного безсмертя? Але ж воно залежить не од нас, а Літератури, яка порядкує у своїх володіннях без жодної уваги до дисертаційного буму, книжкових торжищ, прес-конференцій, імпрез...

Незадовго до Гончаревої смерті ЦТ завітало в його будинок у Кончі Заспі. Разом з групою учительок, які, коли вийшли і знічено прошкували пантрованим телекамерою подвір´ям, чули від зістареної важкомовної людини напучування: «Читайте «Собор»! І пам´ятайте про храми людських душ!»                     

Господи,  - подумалося тоді перед телевізором. - Це ж як треба так внутрішньо збідніти, щоб зміст всього написаного й написаним вираженого  звести до всього лиш фрази...

А може, ніякого змісту не було? А тільки премії, слава? І беззмістовні ми...