Istoriya_Ukrayinskoyi_Literaturi_Tom_2

—А ви б, може, «Галю» хотіли? — ще з більшим запа­ лом Володя.

—А хоть би й «Галю»! Чим погана пісня?

—Тим, що її класові вороги співали!

—Почекай, Володю, почекай,— вирішив втрутитися Гінзбург.— То це що ж виходить: відмовитись від усіх на­ родних пісень тільки тому, що їх співали наші класові воро­ ги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимося, бо ним теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

—От-от,— зрадів підтримці Приходько. Отак воно й ви­ ходить, товаришу секретар. Ані поспівати нашим дітям, ні

потанцювати у тому сільбуді... Та й нам було б веселіше! А то вийдеш після Володьчиної лекції надвір, стоїш та й ду­ маєш: хоть би хто вмер чи справив весілля — все було б ве­ селіше...»

Сценка як сценка, а проте зроджує щемливу, аж до гіркоти, печаль, адресовану не одному, а мільйонам отих, кому хто що хотів, те й забороняв (або, повчаючи, дозво­ ляв), а вони терпіли, проте до останнього зберігаючи потре­ бу в гурті, нехитрій пісні й танці. Думку про людяність цих людей автор виніс у заголовок свого роману не тому, що її шукав серед них, а щоб явити її читачеві як сущу, якою во­ на є, була й пребуде там, де нею тільки й рятувались. Як са­ ме — уточнювати не треба: епопея Дімарова цю рятівну си­ лу передає навіть самою інтонаційною палітрою авторської розповіді, щедрої на все, чим народ оберігав себе од ду­ шевної черствості та оглухлості, що мертвлять кожного, хто, подібно до Твердохліба, не помітив, як за ідейною пильністю втратив здатність розрізняти добре і зле.

Щоправда, Дімаров (і це теж істинно народна риса його прози) не поспішає з остаточним присудом навіть щодо цієї жертви класового дальтонізму, яка серед максималістських своїх вибриків мала й такий: в губернській газеті з'явилася замітка «Геть куркульку від бідняцьких дітей!». В ній гово­ рилось: «Куди дивиться повітнаросвіта?.. Хто дозволив куркульській вовчиці калічити бідняцьких дітей? Чого, окрім ненависті до Радянської влади, до світової революції, може навчити вона? Не потрібно бідняцьким дітям таких сумнівних учителів!» Автором цієї замітки був той-таки Володька, а спрямував він її проти Тетяни Світличної, що, вий­ шовши з волі помираючого батька за літнього багатія Оксена Васюту, залюбки навчала сусідських дітей грамоти. Розлючена Ганна Мартиненко, чиїми саме малими Тетяна добровільно опікувалася, прилюдно віддухопелила дописува­ ча, за що відсиділа добу в холодній, але на Володьку це не

вплинуло. Він і далі розважав, злив, а то й ображав одно­ сельців своїм нерозумним лівацтвом, аж поки війна не підве­ ла його, вчорашнього голову колгоспу, а потім командира закинутої в рідні краї групи розвідників, до самісінького підніжжя стіни, якою він був відгороджений довгі роки від народу і за якою в скрутну хвилину не бачив нікого, кому можна було б довіритися. «Бо, перебираючи в думках своїх земляків, бачив, які вони на роботі.., а що в них у душах, що вони роблять зараз, як поводяться у важку цю годину, як зустрінуть його, коли серед ночі постукає у вікно,— цього не міг сказати не тільки майорові, а самому собі». Це його й по­ губило, бо постукав він до одного з тих, що улесливо до­ годжали колись йому, а тепер іншій силі — окупантам. Він загинув героєм, іще раз повернувши читача до так і не розв'язаного, але чітко поставленого романом «І будуть лю­ ди» запитання: а хіба конче треба було опинятися в безвихідних і трагічних ситуаціях, аби знайти шлях до свого народу? Народу, який і в горі залишався добрішим, чуй­ нішим і навіть жертовнішим од багатьох із них, хто, як і Твердохліб, вважали життя під дулами завойовників не бідою, а провиною: «Чому на місці лишилися, не евакуюва­ лися на схід? Німців чекали, піддалися пропаганді во­ рожій?..».

Чоловік, якому належали ці слова (а то був керівник жменьки «на сто відсотків перевірених», що відлежувались у бур'янах), на запитання: «І багатьох ви фашистів знищи­ ли?» — строго відповів: «Німців ми поки що не чіпаємо... Від того, що вб'ємо якогось фашиста, німецька армія не стане слабшою, а ризикувати загоном я не збираюсь. От наші збе­ руться із силами, поженуть фашистів на захід, отоді ми на­ род і поведемо за собою».

Війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» письменник стверджує це пристрасно, доконано, завершую­ чи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найбільш виразно оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір'я мертвого німця, намила картоплі, зна­ йшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім не­ хитру селянську їжу.

«Отой шолом і привернув увагу військових.

Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один.із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж поду­ мав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він скла-

300

301

дав уже ггодумки фрази, красиві й гучні: про війну, про зви­ тягу наших солдатів, про безсмертя народу.

А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю».

. У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров, як мислитель і як художник. Другий відмовляється живописати будь-що інше, крім буденного обличчя війни, а перший... ро­ бить переможцем у ній разом з Ганною кожного, хто внутрішньо вцілів.

Чи не це ж саме після кожної напасті робив і робить уособлений цією жінкою народ, тисячожила витривалість якого, звичайно ж, не безконечна? Але допоки вона в нього є, доти й існує надія, що колись та не треба буде таким, як Ганна, кілька разів на життя усе починати спочатку: нагоду­ вавши сяк-так себе, братися годувати державу, щоб та ста­ ла на ноги й знову почала вгніджуватися в селянському єстві, де проклюнутись добру стає вже важче й важче. Над тим, чому і в якій мірі важче, письменник з дедалі більшою тривогою (а останнім часом — і неприхованим сарказмом) розмірковує в сільських, містечкових і міських «історіях», кількість яких зростає, а зміст соціально ширшає й поглиблюється.

Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у полтавському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських цнот і вад, зогріваючи й караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Відлюдькуватість, грубість, захланність і затяте навертання до завше безборонного, але живучого, як спо­ риш, добра,— для кожної з цих рис знайшлися в Тікачі чо­ ловік, а то й жінка. Утім, до відомого протиставлення хуто­ рян за принципом «моральний злочинець — доброчинець» письменник не вдається — бодай через те, що одержане та­ ким побитом унаочнення, як та чи та людина живе, анітрохи не наближає до розуміння того, чому вона так живе. .

Традиційна цивілізація села довго давала значно більше простору для самоствердження хоча б тому, що цим просто­ ром може стати власний город, хата, господарство, по якому добре видно хист і вдачу її господаря. Залишувана доне­ давна майже недоторканою адекватність громадських (ро­ бота на фермі чи в полі) і приватногосподарських функцій була, умовно кажучи, природоохоронницькою: село і його жителі зберегли поміж себе цілий праліс реліктово чистих натур найрізноманітнішого гатунку — од вродженого лайда­ ка, забіяки чи скупердяя до невтомного правдошукача, безсеребреника, доброчинця...

У нього, в цей праліс, де побувала війна, похазяйнували повоєнні нестатки та нехлюйство, і заводить читача сільськи­ ми своїми історіями А. Дімаров. Роблячи це не для пейзанських захоплень і не для ілюстрації сумнозвісної сільської «дикості», а для того, щоб вникнути в таїну життєстійкості одних і самознищення інших. І тих і тих на хуторі ніби й порівну. Одні, як Карпо Лобко («Хата скраю») чи герой однойменної розповіді Федотович, зазнають повно­ го краху через те, що вгризались лише у власний зиск, аж поки той не помстився їм непоправним горем з дітьми. А решта, маючи за плечима кожен своє, незрідка ніби й про­ жите життя, уперто ліплять душу, якій, коли придивитись пильніше, теж перепочинку катма, хоч од її клопотів багат­ ства довкола не більшає. Проте більшає світла. А з ним ра­ зом і турбот, що про них автор читачеві лише натякає, як-от у розмові баби з онуком («Якимівна»). На запитання, ким він буде, як виросте, малий відповідає, що льотчиком, аби кидати на Америку бомби:

«— Так там же, в Америці тій, не самі тільки бандити живуть. А й діти, отакі маленькі, як ти, і жінки, як матуся твоя, і отакі, як я. То за що ж ти їх убиватимеш?

—Я на них бомби кидати не буду,— подумавши, каже Костик.— На американців кидати буду...

—Бомба, вона, дитино, не розбирає: убиває підряд... І старих, і малих.

Мовчить онук. Набурмосився, як бичок, на бабу й не гля­ не. А Якимівна йому лагідненько:

—Ти краще людей вози, а не бомби. Хай їм пек, бомбам отим! То великий грішник їх видумав: йому, мабуть, і своїх діток не жалко було.

Умовляла, умовляла, поки Костик пообіцяв:

— Я людей буду возити... І бомбу одну...» І розмова, і багато з того, що їй передувало і що змусило

врешті-решт Якимівну доживати віку не в місті з сином, а в Тікачі,— звичайні із звичайних; вбачати за ними якусь там символіку чи узагальнення не слід. Дімарову значно важли­ віше підкреслити в київському житті Якимівни його повне — навіть поруч із синовим — осиротіння, та ще — важкі випро­ бування. Випробування добра, яке ця сільська жінка в собі носить і якого не розуміє поки що онук, і не схильна чути вольовита невістка. Перестав багато в чому розуміти й син: дивується, що мати так рано встає, постійно шукає роботи для рук. Нащо це все, коли можна просто вийти у двір, з ки­ мось там посидіти, погомоніти? Але погомоніти про що? І хіба можна просто так, не думаючи про роботу, цілими дня­ ми в тому дворі сидіти?..

302	303

Цей ряд соціально та психологічно болючих питань зро­ статиме. Як і той, що зринає після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кащук» (1978),— вона разом з попе­ редньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів — теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому ли­ хові — насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше, одержу­ ючи, бува, облизня. І часто через те, що боялись вони перед­ усім не її, а осуду власної совісті. Саме так треба розуміти молоду рогозівську жінку Химку, що виходила потайки по­ раненого заврайвно Данила Микитовича і втекла після цього з дітьми із села, оскільки під тортурами виказала місце і час наступної зустрічі з ним. І хоч знала, що той, не зустрівши її в лісі, до хати не піде, все одно пройшла по за­ метених снігом дорогах сорок три кілометри назад, аби пере­ конатися в цьому, після чого ті самі кілометри подолала за ніч знову.

Такі ж самі, як Химка, полтавські жінки, нехтуючи не­ безпекою, рятували, інколи й ціною власного життя, єврейських дітей («Діти»). Мотивування цієї, геть наче б безрефлекторної, а насправді — глибоко вкоріненої в людині жертовності у Дімарова послідовно навертається до вже знайомої з «тікачанського» циклу основи основ людського характеру — вдачі. Вдачі в повному розумінні цього слова вродженої, яку народ камінчик до камінчика викладав у своєму генотипі тисячоліттями.

Посутньо про таке, як у війні, але безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє посту­ пове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в ду­ ховно пісному грунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо насе­ лені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про явну кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з другого — чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це ста­ лося з молодим робітником («Термінальна історія»): бороть­ бою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти себе. Таку ж неможливість пробитися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіцій­ них установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зя-

тя, що прийшов у сім'ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»).

Звична для дімаровського стилю де зболена, а де й навдивовижу терпляча (од самої ж бо людини у цім світі за­ лежить далеко не все) просвітленість інтонаційної палітри письма у згаданих і подібних до них творах («До сина», «Жизнь є жизнь», «Медалі», «Білі троянди, червоні тро­ янди», «Дзвони») з часом відчутно загасає, поступаючись місцем дедалі важче стримуваному сарказму. Особливо у творах «Попіл Клааса», «В тіні Сталіна», де на авансцену виходять раніш недосяжні для художнього заглиблення зловісні тіні минулого. Робити з цього висновок щодо яки­ хось докорінних змін манери письма, звісно, не варто: вона коли й робить якісь поступки, то лише матеріалові чергової оповіді. Це засвідчує й коротка повість «Самосуд» (1990), якою автор вигорнув із себе випадок, знаний ще з часів війни, коли жіноцтво накинулось на арештованого німцями енкаведиста, що морив їхній район голодом, і самочинно його скатувало.

Слід гадати, що схожі з цією повістю твори, які або ви­ йшли вже друком (скажімо, «Притча про хліб» — вилучені колись із роману «І будуть люди» глави про 33-й рік), або тільки автором замислюються, ставлять метою доповнити картину всенародного життя од революції до наших днів. їхню вартість для майбутнього важко переоцінити, йдеться ж бо про високохудожній доробок, яким многостраждальному нашому народові не тільки співчували, а цим народом горди­ лися. Не гучно і без оскомних ідейних узагальнень. На цім у Анатолія Дімарова грунтується все — од наскрізного па­ фосу малих і великих епічних полотен до найдрібніших еле­ ментів змісту й стилю, що в єдності своїй творять художній світ, куди олжі шлях був заказаний. Як офіційній, так і літе­ ратурній.

Павло Загребельний

(1924 р. нар.)

Біографія Павла Загребельного в основних своїх рисах схожа на біографії багатьох інших письменників, що при­ йшли в літературу, маючи за плечима досвід участі в одній із найстрашніших воєн. Але є в ній і сторінки, що їх перегорну­ ти довелося не всім.

394

305

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. На суворий час, коли по селах тривало «знищення куркульства як класу», закривалися й руйнувалися церкви, засновувалися тсози, колгоспи й лікнепи, припало дитинство письменника, який виріс в одному з мальовничих куточків України, на перехресті трьох областей: Полтавської, Кіро­ воградської, Дніпропетровської — в придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині.

Щойно була закінчена десятирічка — налетіла війна, і вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київсько­ го артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941 р. поранений. Після госпіталю — знову військове учи­ лище, фронт і тяжке поранення в груди 1942 р., після яко­ го — полон, і до лютого 1945 р.— фашистські концтабори смерті.

У 1945 р. майбутній письменник працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 р.— він у рідних краях, навчається на філологічному факультеті Дніпро­ петровського університету. По його закінченні (1951 р.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в об­ ласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з дедалі інтенсивнішою й помітні­ шою для загалу письменницькою працею. В 1961—1963 рр. П. Загребельний —• головний редактор «Літературної газе­ ти» (яка тоді здобула і свою нову назву — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися і його три пер­ ші романи «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека».

Не меншою творчою й громадською активністю відзнача­ лися і наступні два десятиліття; протягом 60—70-х років прозаїк написав більшу частину своїх романів, зокрема й найвагоміші з них — «День для прийдешнього», «Диво», «З погляду вічності», «Розгін», «Левине серце», «Євпраксія», виступив із кількома п'єсами, створеними на їх осно­

ві — «Хто	за? Хто проти?» («День	для прийдешнього»),
«І земля	сказала мені навстріч» («З	погляду вічності»), із

численними публіцистичними та літературно-критичними статтями. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не по­ винні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

У 1979—1986 рр. П. Загребельний очолював Спілку пи­ сьменників України, був головою Комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад колишнього Союзу та України. В 90-х роках письменник відходить від активного культурно-громадського життя, його

зрідка чути по радіо чи телебаченню, але й далі активно й плідно працює.

Серед естетичних, художніх прикмет літературного про­ цесу другої половини 50-х та 60-х років — подолання описо­ вості, пожвавлення особистісного начала, активізація авторської творчої позиції. Прикладом цього є і тодішня проза П. Загребельного.

П. Загребельний — романіст. Однак починав з новел і повістей, підходячи в них до своєї теми, жанру, стилю. Опубліковані в другій половині 50-х років збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957) багато в чому являють перші спроби пера з властивими їм слабкощами. Але у збірках оповідань «Учитель» та «Новели морського узбережжя» вга­ дувалося і щось свіжіше, ніж у численних книжках нове­ лістичного потоку.

Серйознішою творчою заявкою П. Загребельного стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена молодому солдатові, який загинув у фашистському концтаборі. Життєвий матеріал, що послужив основою повісті, був близький власному воєнному досвідові автора, і вже цим бу­ ли зумовлені позитивні якості твору. Лірична забарвленість розповіді природно відтіняє тут пафос подвигу українського сімнадцятилітнього юнака Андрія Коваленка, який з гідністю пройшов через нелюдські випробування й боровся навіть після своєї смерті: вмираючи, він помінявся з іншим в'язнем, поляком Єжи Фурчаком, номерами, аби допомогти тому втекти з концтабору.

Не все в повісті «Дума про невмирущого» було написано впевненою і вправною рукою, але в українській воєнній прозі другої половини 50-х років вона була досить помітною.

Кроком уперед став наступний роман П. Загребельного «Спека» (1960). Виходячи з наміру, що стане постійним його принципом,— класти в основу задуму полемічну настанову, а часто й заперечення «типових», «середніх» взірців, пи­ сьменник у «Спеці» прагнув спростувати стереотип «вироб­ ничого» роману, позбавленого людинознавчої глибини, ду­ ховної проблематики.

Характерним для багатьох прозових творів 60-х років, зокрема присвячених сучасності, було те, що вони ставили в центр уваги проблеми особистості, її ролі в суспільстві, її морально-духовного потенціалу. Це був найчастіше аналіти- ко-психологічний, лірико-психологічний роман або повість такого плану.

306

307

Опублікований 1964 р. роман П. Загребельного «День для прийдешнього» наочно засвідчував ці позитивні прикме­ ти літературного процесу, так само, як і чимало ознак індивідуального зростання письменника. Тут відтворено го­ стрий і цікавий конфлікт, привернуто увагу до наболілої со­ ціально-етичної проблеми, влучно 'змальовано ряд ха­ рактерів, у тому числі й складних, суперечливих. Винахідли­ вою була й сама композиція роману, який, охоплюючи великий життєвий матеріал, розповідав лише про один день,

одне засідання	в Інституті	житла («Вечір», «Ранок»,
«День» — так автор називає три частини твору).
Органічно й	оригінально	розкрився тут розповідний

хист П. Загребельного. Присутність автора постійно відчутна в романі — він виступає як вельми темпераментний, цікавий і ерудований коментатор. Така просякнута іронією розповідь виступала активним стилетворчим чинником, поде­ куди потісняючи об'єктивний саморозвиток характерів, хоч тут і велике місце посідають внутрішні монологи, спогади, рефлексії героїв.

Головна колізія в романі — засідання журі і його вибір серед багатьох поданих під девізом проектів найкращого. Зробити це з професійного боку зовсім не важко, але стало відомо, що директор інституту підтримує проект зовсім інший, сірий і безбарвний. Розгортається, таким чином, розмова про принциповість позиції вченого, самостійність мислення, пристрасне відстоювання правоти і, з другого бо­ ку, спір з безпринципністю, демагогією, боязкістю власної думки, байдужістю до загальної справи.

Влучно, з допомогою засобів тонкої іронії, гострої сатири виписані образи директора Інституту житла Кукулика, вче­ ного секретаря Кошарного, заступника по господарчій ча­ стині Жеребила. Кукулик змальований докладно, з різних боків. Це бездарна, обмежена, хоч зовні й імпозантна люди­ на, він володіє чіпким умінням пристосовуватися, триматись на поверхні.

У кінцевому наслідку основним ідейним осердям роману виступає розмова про почуття внутрішньої відповідальності людини перед людьми, перед суспільством, про діяльну пози­ цію, а не змирення зі злом, і нещадна критика бездумно-ви­ конавської психології, механістичного, безликого, неоживленого власною мислю думання, тактики перестрахування, професійної, духовної та всілякої іншої інерції. П. Загребельний обгрунтовано встановлює пряму залежність між по­ ширеними стереотипами «Я не можу взяти на себе відповідальність» і розпливчастим, але магічним «ми» («ми не дозволимо», «ми не маємо на це права») або «є така

думка». «...Чому вона є? Де вона взялася? — міркує Іван Діжа.— Як вона могла виникнути поза моєю й твоєю голо­ вою, поза нашими головами, поза головами тих, хто покли­ каний створювати цю думку, формувати її, народжувати?..».

Переконаність у тому, що в кожній новій книжці письмен­ ник має виступати по-новому, не повторювати не тільки інших, а й себе попереднього, штовхає П. Загребельного до написання романів експериментальних, з надто широким «розкидом» за матеріалом, і за темою, і за проблематикою, і за композицією. Так, опубліковані підряд «Шепіт» (1966) та «Добрий диявол» (1967) були присвячені нелегкій службі прикордонників; це продовження пригодницької лінії, запо­ чаткованої П. Загребельним першими романами «Європа 45» і «Європа. Захід». Твори не позбавлені форсажу, довіль­ ності, поквапливих зовнішньо-сюжетних, а не грунтовно-пси- хологічних розв'язань.

Значно змістовнішим і результативнішим творчим пошу­ ком позначений роман «Диво» (1968). Автор робив спробу поєднати в одній розповіді далеку минувшину й сучасність. Приклади зміщення часових площин до цього були вже в «Дикому меді» Л. Первомайського, деяких інших творах української прози, але здебільшого такі перехрещення часів відбувалися або в межах тої самої історичної епохи, або становили собою суто умовні «вкраплення». У «Диві» ж ста­ ло поруч: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я».— «Рік 992. Вели­ кий сонцестій. Пуща».— «1941 рік. Осінь. Київ». Зіставляло­ ся те, що реально було розділене майже тисячоліттям. І ге­ роєм роману виступала Софія Київська — мистецький витвір, що справді належав XI століттю, і такою ж мірою століттю двадцятому,— незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться».

Крім уже знайомих рис творчого почерку П. Загребель­ ного, тут виявилися й деякі інші: звернення до історичного матеріалу зумовило більшу дисципліну художнього мислен­ ня, автор показав себе як майстер пластичних, багатотональних, опуклих картин та характерів; у «Диві» значно виразніша, цілісніша, ніж у попередніх романах П. Загре­ бельного, авторська художньо-філософська концепція.

Майстерно зображений у романі митець Сивоок, будівни­ чий Софії Київської. Його доля — це доля талановитого ро­ ба з древлянських земель, який багато блукав по тодішній Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полоне­ ний, потрапив до Візантії, працював у константинопольсько­ го майстра як будівник і оздоблювач храмів і аж згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, на рідну землю... Доля героя розкрита змалку й до смерті, особистість його показана у внутрішньому зростанні.

308

309

Відштовхуючись од запису в літописі Нестора про збуду­ вання собору Ярославом («...святей Софьи, юже созда сам...»), полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта («Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння...»), П. Загребельний створює образ русича Сивоока, талановито­ го митця древніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєво­ го й творчого подвигу нашого далекого предка, вірного сина своєї землі.

Складним, суперечливим постає образ князя Ярослава, змальований багатовимірно, зі справжнім реалістичним хи­ стом, на широкому й різноманітному історичному тлі (того­ часне життя Києва, Новгорода, древлянсько-язичницька Радогость, звичаї, обряди, мистецтво й архітектура, книжна справа, характерні ремесла, особливості праці й життя тру­ дового низу і міжусобиці, війни, інтриги князів та їхніх прибічників...). Але зображується Ярослав Мудрий пере­ довсім у психологічному плані, як людина і син свого часу,— багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, а нерідко й підступний; далекоглядний, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави — і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого стану, далекий від турбот про життя бідного люду...

Внутрішньо масштабні і як типи, і як індивідуальності, Ярослав і Сивоок дали авторові можливість розгортати важливі роздуми узагальнено-філософського значення — про владу та мистецтво, талант і державу, про тлінне й нетлінне, творення й руйнування.

Багатий ідейно-психологічний зміст роману, різні розга­ луження основної його проблематики зосереджуються, зви­ чайно, не лише в образах Сивоока і Ярослава. Дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник — суцільне втілення зла, щирий Сивооків товариш грузин Гюргій, майстер, позбавлений мужності, яку дає справжній талант, пристосуванець з одинадцятого століття Міщило (це про нього Сивоок вигукує: «Бійся посередності, о княже!») і чимало інших, зокрема майстерно виписані, не схожі між со­ бою жінки — острів'янка Ісса, лісовичка Шуйця-Забава, Ягода із Радогості, дочка Шуйці Ярослава — багатолике ве­ лелюддя, що разом з рясним історико-суспільним тлом ство­ рюють широкий і своєрідний образ епохи.

Серед помітних героїв роману — і наші сучасники: вчені Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини, хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію зна-

310

менитого собору, продовжує справу батька). Це все розви­ ток тої ж теми мистецтва —і як «дива», і як боротьби проти несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого. «Хотілося показати нерозривність часів,— пише П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря»,— по­ казати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі» '.

Після «Дива» виступи П. Загребельного в історичному жанрі стають постійними — існує вже ціла серія його творів про Київську Русь та інші періоди вітчизняної й світової історії: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» 1983).

Деякі з важливих і цікавих ідей «Дива» письменник поглиблює в «Первомості», розмірковуючи про глибокі коріння патріотичних почуттів, властивих простолюдові, в да­ ному разі смердам, розкритим тут у ряді цікавих і примітних образів, а так само і про «родовід» бездуховного утиліта­ ризму та прагматизму (воєвода Мостовик, «попидло» Стрижак, «підслухайло» Шморгайлик та ін.).

По-різному реалізується дослідницький інтерес П. Загре­ бельного до минулого. В одних випадках він відштовхується від одного-єдиного рядка в літописі і, спираючись на знання епохи й певного історичного матеріалу, надає великі повно­ важення вимислові й фантазії. У «Первомості» йому таким вихідним пунктом послужило речення з Іпатіївського літопи­ су (1115 рік): «Того ж літа устрої мост через Дніпр Володимир», а в «Євпраксії»: «У літо 6617 (1109) переставися Євьпраксі Всеволожа дщі місяца іюля в 9 день і поло­ жено бисть тіло ея в Печерском монастирі оу двері...»

В інших випадках прозаїк здійснює реставрацію шляхом знімання різних нашарувань-трактовок, даваних як літо- писцями-сучасниками, так і істориками інших епох, канонізо­ ваних у легендах, міфах, піснях, прагне домогтись нового і, з його точки зору, точнішого, справедливішого «прочитання» віддаленої доби і її постатей. Радикально переосмислений, наприклад, Юрій Долгорукий, якого автор виправдовує й захищає від ущипливих оцінок тогочасних літописців; є неприхована полемічність у висвітленні письменником по­ статі Роксолани.

Загребельний П. Неложними устами. К-, 1981. С. 444.

311

Важливо, що кожний із історичних романів П. Загребельного містить бодай кілька цікавих, добре розроблених і соціально, і психологічно, змістовних характерів. Це, зокре­ ма, внутрішньо зболена Євпраксія, яка зовсім юною потрапляє в Саксонію як дружина маркграфа і там, серед духовного блуду і бруду, втрачає ціле життя, не втрачає тільки до самого повернення додому, до старості й смерті несхитного потягу до землі «чеберяйчиків», любові до рідно­ го краю. Це Роксолана — Анастасія Лісовська, донька українського священика із Рогатина, яку п'ятнадця­ тилітньою продали в ясир і яка, потрапивши до гарему ту­ рецького султана Сулеймана, стала незабаром його улюбле­ ною жоною, баш-кадуною і «майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу». Але зосталася лише «тінню й легендою»,— пише автор у післямові до рома­ ну й запитує: чи варто воскрешати «тіні минулого»?.. «А, мо­ же, слід нарешті поєднати історію цієї жінки з історією її на­ роду, з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано...» «Досі Роксолана належала переважно ле­ генді, міфології — в романі зроблено спробу повернути її психології» ',— уточнює свій задум автор.

І справді, «Роксолана» — роман історико-психологічний. Прозаїк прагне проникнути у внутрішній світ непересічної особистості XVI століття, збагнути поведінку, почуття, інте­ лект Роксолани-Хуррем, посперечатися з польським, фінським, німецьким та іншими авторами, що довільно інтерпретували її біографію, вважаючи за найголовніше в ній — фактологію інтимного життя, присмачену східною екзотикою. П. Загребельного передовсім цікавить, як і чому Роксолана, котра, здається, не зробила нічого виняткового чи видатного в історії, «не загубилася і не згубилася в вік титанів» епохи Відродження. Вона зуміла відстояти свою людську й жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було практично неможливо. Боротьбу Роксолани і Євпраксії жи­ вила пам'ять про рідну землю, вона була тим «порогом», який уберігав їхні особистості, не давав їм бути поглинутими чужорідним оточенням.

Два начала — народне й особистісне, дві сфери — істо­ рію і психологію, два крила — людини-державця, творця подій і людини з усім своїм неповторним, сокровенним індивідуальним світом П. Загребельний поєднав в історично­ му романі «Я, Богдан», що має підзаголовок «Сповідь у славі».

1 Загребельний П. Неложними устами. С. 460.

312

Виразно особистісний, монологічний, психологічний ха­ рактер роману П. Загребельного мав би поменшувати його «панорамні» можливості. І все ж сам предмет зображення — національно-визвольна війна українського народу — задає творові необхідний масштаб і епічність. При всій полемічній загостреності, підкресленій суб'єктивності (це обумовило і ряд втрат роману, послабило подекуди реалістичну ґрунтовність — назвемо, зокрема, відзначуване критиками перебільшення місця і мотивувальної ролі інтимно-любовних колізій), тут і калейдоскоп виразних людських фізіономій, і глибина проникнення в суть подій і людей, і виразне ви­ явлення національно-історичних прикмет життя народу. Важлива роль у цьому історико-психологічному романі ви­ падає не тільки документальному матеріалу, а й документам фольклорним чи напівфольклорним — народним переказам, думам, пісням, легендам, бувальщинам.

Богдан Хмельницький, який охоплює поглядом не тільки свої дії і вчинки, не тільки свій час і боротьбу за національ­ не визволення українського народу, а й їхні історичні наслідки, підтверджуючи чи заперечуючи судження істориків і літераторів — мудрий політик, освічена, талановита люди­ на, непересічна особистість з неабиякими суперечностями, внутрішніми драмами — такий був задум автора, таким було його завдання, цікаве й надзвичайно складне.

Твори П. Загребельного з минулого, безумовно, відіграли «пожвавлюючу» роль в українському історичному романі 70-х років, вони ніби зруйновували «межові стовпи» між історією і сучасністю, що відчувалося передусім у їхньому моральному пафосові, аналітично-дослідницькому прицілі, полемічності проблем, філософській наснаженості. Енергій­ ність у творенні нових історичних версій і концепцій ішла в парі з енергійністю формальних пошуків, про що свідчать оригінальні композиційні нововведення, вільність і іроніч­ ність розповіді, різноманітні прийоми вмонтування в розпо­ відь документів (дійсних і вигаданих) тощо.

Інтерес, який П. Загребельний виявив у «Спеці» та «Дні для прийдешнього» до зображення робітничого життя, проя­ вився і в трьох невеликих романах: «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971) та «Намилена тра­ ва» (1974), об'єднаних спільними героями і передусім — образом молодого трубопрокатника, щирого, чесного, наділеного фантазією та почуттям гумору, схильного до «філософствування» й здорового скептицизму, іронічного Дмитра Череди. А проте не все в трилогії виписане на доброму художньому рівні, на' багатьох сторінках відчу­ вається наліт белетризму; в «Намиленій траві» — надмір

313

«викривальної» публіцистики (це — репортаж про перебу­ вання героя в США).

Те, що в трилогії «З погляду вічності» ніби розподілялося по окремих романах («виробничому», «психологічно-драма­ тичному», «політичному»), автор, видимо, прагнув синтезу­ вати, сполучивши «простір і інтимність» (вислів М. Слуцкіса), у романі «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980).

Герой «Розгону» — учений Петро Карналь. Академіккібернетик, людина багатьох службових і громадських обов'язків, ветеран війни із тяжкою воєнною долею, він вно­ сить у твір важливу філософсько-моральну проблематику, задає йому певний інтелектуальний рівень. До «Розгону» ба­ гатогранно ввійшли і наука, і політика, і мораль, і ви­ робництво, і кохання, і родинні стосунки. В ньому перетина­ ються різні часові площини і площини просторові, ге­ ографічні, утворюючи романну будову з чотирьох книг («Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»).

Основне місце дії в «Розгоні» — місто, міське життя, Київ, Одеса, Придніпровськ, але є і далекий кінний завод у туркменському степу, є і українські Озера — рідне село Карналя, до якого його прикликає телеграма про смерть батька («Матір його везли колись кіньми. Коні били копита­ ми по його маленькому серцю. Тепер журчав мотор. Прити­ шено, сумирно, винувато»). Є Париж, куди Карналь приїздить для участі в міжнародному «круглому столі» на тему «Людина в стихії науково-технічної революції» і виго­ лошує публіцистично пристрасну й гостру промову.

Головний герой «Розгону» постає як особистість внутрішньо багата й цікава, що живе інтенсивним духовним життям. Це відчувається, зокрема, і в його роздумах про рідний край з його безмежною розкішшю природи, про істо­ рію рідного народу та її духовне значення для формування сучасної особистості.

Втім, розкриваючи характер Карналя, автор нарощує ве­ лику кількість різних граней, і ця широта спричинює іноді «розпливання» образу. Загальнотипове переважає над індивідуально-особистісним і в зображенні постаті заступни­ ка Карналя і його антипода Кучмієнка, пристосуванця й ко­ ристолюбця. Тут знаходить висвітлення сьогочасний варіант постійно досліджуваної в прозі П. Загребельного пробле­ ми — конфлікт таланту й посередності, людей обдарованих і людей духовно вбогих. Вона постає тим гострішою, що автор трактує Кучмієнка і Карналя як єдність протилежностей («А може, Кучмієнко — це твоя антиособистість... живий

314

докір власній недосконалості?» — запитує себе герой «Розгону») і взагалі не відділяє категорично його риси від рис цілком, здавалося б, позитивних персонажів.

Пожвавлення в другій половині 70-х років на ниві тієї прози, яку називали то «вільною» і «умовною», то «хи­ мерною» і «фольклорною», не могло не зачепити і П. Загре­ бельного. Більше того, він виступив тут одним із перших, на­ писавши веселий, іскристий, заснований на бурхливій фантазії і примхливій грі уяви роман «Левине серце» (1978), вдало поєднавши стильові ресурси гумору, зокрема народно­ го, іронії, лірики й публіцистичності, навіть подекуди доку­ менталізму.

Оригінальний у романі образ оповідача, яким виступає сам автор, письменник Павло Загребельний; вдаючись нерідко й до самоіронії, він гумористично висвітлює деякі факти своєї біографії, шаржує певні слабкості своєї прози.

Як завжди, в романі багато інформації, здебільшого, ясна річ, поданої сміховинно,— від відомостей про Гомерову «Іліаду», козаків Запорозької Січі і до з'ясувань, що таке «українські виреники», або «фуражна корова», або «ди­ сертація»...

У ході цієї весело-іронічної, вільно побудованої розповіді, насиченої влучними афоризмами й репліками, до­ тепними коментарями, парадоксами й пародіями, словаминовотворами, однак, порушується чимало більших і менших питань — приміром, про безпам'ятність, «сверблячку все пе­ рейменовувати», про НТР і природу, чи про пристрасть до створення комісій («по охороні, по боротьбі, по стриму­ ванню, по освоєнню, по роботі з жінками, по роботі з мо­ лоддю, у справах пенсіонерів...»), про міграцію молоді з се­ ла...

Бачимо в романі також чимало цікавих персонажів фей­ летонного характеру, котрі критика визначила як «називні». Це і дядько Обеліск, для якого не було в житті проблем, за­ те були гасла, згідно з якими все можна «знищити як клас» і на честь перемоги «водрузить обеліск» («Відчуваєте, як нове перемагає?» — доскіпувався він у автора, впіймавши за пе­ тельки. «Відчуваю.— Отож-бо! А чого не вистачає? — Ма­ буть, ще мало техніки? — Техніки? Чоловіче, побійтеся бога! Обеліска не вистачає!.. На честь перемоги над відсталі­ стю»). І найдошкульніше зображений «передовик ви­ робництва» Самусь, який заявляє агрономові: «Моє діло по­ сіяти, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота».

З доброю усмішкою (в окремих випадках — і любовнелірично і серйозно) окреслені тут позитивні образи, пере­ дусім головного «призвідця» розповіді — чесного й тямкови-

315

/

того, але сором'язливого й «не пробивного» хлопця-комбай- нера Гриші Левенця, який одержав при народженні ім'я Річард, далі вже став Грішардом і Гришею «з левиним серцем»...

Роман «Левине серце» має своєрідний вступ «від авто­ ра», в ньому письменник говорить про свій намір зіпертися на слово, в якому «промовляють до тебе народ, історія, куль­ тура, честь, гідність, майбуття», скористатися з цього слова, вловити й передати поезію думки, «високу свободу розкутого сміху, іронії, дотепу, жарту». В цілому цей задум успішне* втілився.

Це ж можна сказати й про продовження «Левиного серця» — роман «Вигнання з раю» (1985), хоча критика й сприйняла його стриманіше, зауважуючи пряміші, більш ло­ бові й менш «грайливі» художні розв'язання в творі.

Вступне слово чи передмову й післяслово зустрічаємо і в інших романах П. Загребельного — «Первоміст», «Смерть у Києві», «Роксолана» та ін. Іноді це свого роду невеликі літе­ ратурознавчі, а то й історіографічні етюди. Взагалі П. Загребельний часто виступав у 70—80-х роках з критичними й літературознавчими статтями в пресі, доповідями, промова­ ми й інтерв'ю, виявляючи в них уже відомі з його романів темпераментність, полемічність, гнучкість думки й стилю, ерудованість. Ці виступи письменника зібрані в книжці ста­ тей, есе і портретів «Неложними устами» (1981), хоч, зви­ чайно, не все тут рівноцінне й повноцінне. До неї ввійшла й невелика, перейнята непідробним ліризмом повістьдослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

І критика та публіцистика, і драматургія (п'єси «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спо­ кою»), і передовсім, звичайно, романістика П. Загребельного виявляють індивідуально самобутній письменницький стиль, своєрідний творчий світ. Ми впізнаємо його по гострій проблемності більшості його книжок, полемічності, що завжди виступає як антитеза інерції думки, описовості, в'язкості фрази, по гостро критичній спрямованості проти негативних явищ життя, по добре відчутній, крім життєвої, і книжній основі, особливому нахилі до пошуків, експери­ ментів, частому відштовхуванні від звичного й усталеного, іноді сперечання з ним чи й пародіювання. Його творам вла­ стиві природні й успішні переходи від животрепетної су­ часності до історії, публіцистична наснаженість, постійне прагнення до багатотональної розповіді, охоче використання різноманітних засобів умовності — гротеску, гіперболи, сміливі композиційні нововведення й зіткнення різних сти­ лістичних планів (іронії, патетики, лірики, документальної діловитості) тощо.

Бурхливий і спонтанний, нерідко стихійний творчий метод обумовив і відповідний до нього оригінальний стиль: за про­ зовою манерою П. Загребельного закріпилося визначення вільної, розкутої, а то й «ексцентричної»; серед її інгредієнтів — і насиченість розповіді найрізноманітнішою інформацією, парадоксами, коментарями з тою чи іншою емоційною барвою, винахідливість літературного вимислу, фантазії і взагалі схильність до згущення фарб, нерідко мо­ заїчний, екстенсивний спосіб художніх мотивувань та інше. Стильовою ж домінантою в усьому цьому слід вважати авторську настанову на розповідність, постійне намагання зробити її цікавою і неодмінний її супровід — іронічність.

Певна річ, романістика П. Загребельного не вільна від уже згадуваних елементів белетристичності, полегшеного імпровізаторства, похибок чуття міри й самоконтролю, але справедливо й те, що мистецький неспокій автора, нова­ торський порив не дають цій рухливій прозі канонізуватися: майже кожний новий роман П. Загребельного ще різкіше окреслює й доводить її оригінальність, заперечує будь-яку застиглість у тематиці, характерології, поетиці.

«Горбачовську перебудову» П. Загребельний зустрів із випередженням, опублікувавши 1984 р. у журналі «Вітчизна» (№ 1—2) роман «Південний комфорт», просякнутий пафо­ сом гострого сатиричного викриття прокурорсько-суддівсь­ кого корпусу, його закулісного життя, корупції, безпринцип­ ності, прихованих за демагогією зловживань; впізнаваними тут були не лише самі явища, а подекуди й конкретні особи, що, внаслідку, й перепинило шлях творові до видавництва й до читача на кілька років. Збірка нових оповідань П. Загребельного («Неймовірні оповідання», 1987) також засвідчила, що проявлюване ще з перших літературних спроб прагнення прозаїка до новизни проблематики й форми, небанального й передовсім гострокритичного підходу до життя не згасає.

Твори П. Загребельного кінця 80-х — початку 90-х повісті «В-ван» (1988), «Гола душа» (1992) відзначаються навзагал значно похмурішим, менш оптимістичним поглядом на світ, на саму людську істоту: у першому творі перед нами кат, сліпий виконавець ухвалюваних «нагорі» праведних, а переважно неправедних репресивних рішень; у другому — жінка, яка «пішла вгору», пробила собі дорогу всіма доступ­ ними їй і в принципі досить відомими й невибагливими засоба­ ми. Письменник не пом'якшує висновків, не приглушує різ­ кості зображення аморального, аномального, відворотного, із саркастичною втіхою домагається і ширшої, соціально-типо­ логічної, і вужчої, кснкретно-«поіменної» адресності. Це —

316

317

цілковита психологізована сатира, «кінці» якої ведуть до Щедріна чи й пізнього Свіфта.

20 романів, своєрідних, цікавих (найновіший —• «Тися­ чолітній Миколай», 1994) —такий творчий доробок Павла Загребельного. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі позначені неспокійним, зарядженим на новаторство темпераментом їхнього автора, всі активно читалися читачем, обговорювалися критикою, всі тою чи іншою мірою справляли відчутний — каталізую­ чий—вплив на літературний процес.

Юрій Мушкетик

(1929 р. нар.)

Твори Юрія Мушкетика можуть правити за приклад то­ го, що і як українська література 60—80-х років шукала, які мала набутки, де і в чому зазнавала втрат у своїх нама­ ганнях відобразити сучасне життя, відповісти на болючі пи­ тання суспільної свідомості.

Народився Юрій (Георгій) Михайлович Мушкетик 21 бе­ резня 1929 р. в селі Вертіївці на Чернігівщині в родині вчи­ теля. Дитинство минуло за початків колгоспного життя на селі, тобто тоді, коли це нове життя ще не встигло деформу­ вати одвічну народну мораль, поважливе ставлення до при­ роди, землі. Недарма згодом у творах письменника норми й погляди трудової моралі, віками вироблені українським хліборобським селом, стануть оціночними критеріями і нормою.

Далі була війна. Пережиті роки лихоліття, враження від них з часом складуть основу дилогії повістей «Вогні серед ночі» (1959) та «Чорний хліб» (1960).

1963 р. Ю. Мушкетик закінчує філологічний факультет Київського університету, а тоді й аспірантуру при кафедрі української літератури. Ще в студентські роки він всерйоз береться за твір з давньої української історії. А 1954 р. ви­ ходить перша книжка — повість «Семен Палій», через два роки — роман «Гайдамаки» (1956). Захопленість істо­ ричною тематикою — взагалі-то не дуже властива моло­ дим письменникам — у 50-ті роки була в українських умовах акцією громадянськи мужньою. Хвиля переслідувань будьяких проявів національно-патріотичної гідності, розпочата ще сталінським погромом «України в огні» О. Довженка, продовжена антиукраїнськими партійними постановами по­ воєнних літ, самоїдським «антинаціоналістичним» пленумом

СРПУ (вересень, 1947), у 1951-му лунко заявила про незатихаюче самодурство кампанією довкола вірша В. Сосюри «Любіть Україну!». З особливою підозрою сприймалися спроби історично правдивого зображення запорозького ко­ зацтва як вірних лицарів-захисників України, самовідданих борців за її свободу.

Втім, то був час «хрущовської відлиги» і хоча система й на гадці не мала щось принципово змінювати в своїй націо­ нальній політиці (імперській по суті, а демагогічно проголо­ шуваній інтернаціоналістською), однак, певні послаблення, зокрема й щодо трактування національно-патріотичного в історії, все ж намітились. І як наслідок — помітне пожвавлення в історичній романістиці. Свідченням тому і повість «Семен Палій» та роман «Гайдамаки» Ю. Мушкети­ ка. В них виявлено здатність не лише персоніфікувати істо­ ричну акцію, показавши, ким і як вона здійснювалась, а й заглянувши у внутрішній світ героїв, спробувати докопатися до її глибинних людських витоків.

Людське, гуманістичне стає основним об'єктом при­ страсних письменйикових зацікавлень і глибшого творчого осмислення й від самих початків його виходу на сучасну те­ матику. Життя героя роману «Серце і камінь» (1962) скла­ лося драматично: був інженером-атомником, став інвалідом. Втратив здоров'я, втратив віру в життя... Приїздить у рідне село, плекаючи надію знайти тут «тиху заплаву», на пенсії доживати віку. Та не зміг залишитись стороннім спостеріга­ чем... Отже, пошуки в художньому осмисленні гуманістичної ідеї самоцінності людини, відкритті «внутрішніх» вимірів особистості Ю. Мушкетик починає вести вже в першому своєму романі про сучасне життя, Справді, Федора Куща — обдаровану людину, фахівця високої кваліфікації, чесного працівника, поки він був при силі, державна система викори­ стала цілком і повністю. Коли ж втратив здоров'я (таки ж на роботі) — байдуже відкинула на околиці життя... Що ж лишалося чекати від неї простим смертним?

Ця, можна сказати, лишень у зародку намічена в романі «Серце і камінь» проблема: людина, особистість — і система, знайде і чіткіше визначення, і різнобічне освітлення в романі «Крапля крові» (1964).

Якраз проблема «людина — суспільно-державна систе­ ма», авторове її витрактування і композиційно-сюжетно організують образно-оповідний матеріал твору, і включають його в широкий філософський контекст. Письменникова ж пристрасть перевіряти людські риси на справжність, утверджувати добротворчі якості людини наснажує розповідь полемічно-емоційною напругою, по-своєму сприяє чіткішому й різкішому окресленню основного конфлікту.

318

319