Istoriya_Ukrayinskoyi_Literaturi_Tom_2

Так, розмежувальна грань між способом життя, філо­ софією, мораллю професорів медицини Холода й Білана визначається врешті-решт в їхньому ставленні до людини, розумінням свого професійного обов'язку, його гумані­ стичною «виповненістю». Холод усвідомлює свою невідділь­ ність від людей, свою залежність від них. Служити їм — для нього глибинна внутрішня потреба. Білан теж майстерно опанував фах хірурга. Проте головне для цього професорамедика із «скрижанілим серцем» — оволодіти модними опе­ раціями на серці, піднятися «на вершини», а решта, зокрема людське життя,— другорядні речі. Звідси випливає мораль­ на позиція Білана — заради своєї мети він піде потоптом по людських серцях і долях.

Таке зображення цих двох антиподів — професорівхірургів Холода й Білана — несло в собі певний відкривавчий момент, і полягав він у тому, що обидва художні ти­ пи, змальовані як породження уже радянської суспільної си­ стеми, по-різному, і вельми характерно, приймаються й ціну­ ються нею: кар'єристові, бездушному себелюбцю, амораль­ ному пристосуванцю Біланові почувається в ній краще, йому вона віддає явну перевагу. Холод же зі своєю чесністю й громадянською відповідальністю мусить постійно доводити, що він саме такий.

Своєрідним продовженням розробки тої ж теми взаємовідповідальності людської особистості й суспільства став у творчості Мушкетика й роман «Останній острів» (1969). У центрі розповіді — доля іхтіолога Андрія Кузьменка — молодої, проте вже досить пошарпаної життям лю­ дини, спеціаліста своєї справи, тепер оце списаного «за не­ потрібністю». Тож і мріє він прибитися до «тихого острова», віднайти там душевний спокій і рівновагу. Але — не знахо­ дить. Бо хоча й небагато людей було на острові, однак го­ стрих зіткнень вистачало, і більшість проблем виростало зі спільного кореня — байдужості. Це й егоїстично-чиновниць­ ка байдужість начальника рибінспекції Притули, і зневага до скарбів природи, річки, до краси довколишнього світу браконьєрів, що разом з їхньою жадобою побільше урвати для себе кваліфікуються в творі як явища, руйнівні для людської особистості. Браконьєрство розглядається тут (подібно до «Собору» О. Гончара) як духовне бра­ коньєрство, ув'язується тісно з безпам'ятством людей, очужілих до свого родоводу, кореня.

Роман «Останній острів», можна сказати, завершував пе­ ріод творчого становлення Ю. Мушкетика, засвідчував, що він посилює увагу до сюжету (питання, актуального для української прози), дедалі успішніше розкриває психо-

логічний стан своїх героїв, динаміку його змін. В «Остан­ ньому острові» він шукає шляхи розширення часового просто­ ру роману, вводячи за допомогою невеликих розділів —«схо­ динок пам'яті» — і час минулий.

Це підтвердили і наступні його твори: воєнний роман «Жорстоке милосердя» (1973) і повість «Старий у задумі» (1974). До речі, повість, у якій ідеться про скульптора, котрий, створивши визначну річ, що принесла йому визнання, славу, матеріальне забезпечення, не зміг у на­ ступних своїх роботах перевершити її й звільнитися од її впливу, від самоповторень, поки врешті не розбиває кращий із своїх витворів,— це повість-притча. Звертаючись до цього художнього різновиду, Ю. Мушкетик виявляв чутливість до стильових тенденцій, які заявляли про себе в першій поло­ вині 70-х,— до умовності, інакомовлення, алегоризму.

Тоталітарна система, лицемірно проголошуючи за вищу свою мету благо і щастя людини, народу, насправді трима­ лася на тотальному насильстві, нещадному економічному визи­ ску та повному безправ'ї (тої ж людини і народу). Однак, щоб висловити це, літературі, надто в тій частині своїх основних — гуманістичних — домагань, що стосувалася співвідношення людського й системи, доводилося шукати обхідних шляхів, вдаватися до умовно-алегоричних форм, засобів.

Показово, що саме в атмосфері застійних (точніш, їх слід було б назвати задушливими)'часів Мушкетик вдається до незвичного для себе жанру фантастики і пригод, звертається до юних читачів з повістю «З'їж серце лева» (1972). В ній — за розповіддю про низку пригод, що трапля­ ються з нашими далекими пращурами десь у часи серед­ нього палеоліту,— досить прозоро поставала цілком сучасна за своєю спрямованістю алегорія: тільки переборовши в собі страх і покірність перед пануючими силами, зможеш «впо­ лювати лева», з'їсти його серце. А відтак — відчути себе лю­ диною — вільною, достойною, впевненою в своїх силах. Що­ далі урізноманітнюються й поглиблюються шляхи та засоби художньої реалізації «стратегічних» настанов письменника. Тонкий аналіз складного комплексу переживань і думок су­ часника, проникнення в таємниці життя його душі допомага­ ють прозаїкові виявляти істотне-, взаємозв'язок, органічну взаємодію між рухом життя, взятим у його повсякденності, історичним поступом і розвитком людини, а воднораз — і здійснювати «просвічування на людяність», на гуманістичність змісту всього відображуваного життево-історичного матеріалу.

320

11 5-144

321

За приклад своєрідного втілення цих філософсько-есте­ тичних самонастанов Ю. Мушкетика може правити і його роман «Жорстоке милосердя». В основі твору єдина воєнна доля — Івана Півторака. Навіть локальніше — історія його втечі з німецького полону. Знайомство з неймовірними випробуваннями й стражданнями, крізь які довелося пройти героєві, не може не викликати в душі читача емоційного співпереживання та захоплення стійкістю, нездоланною си­ лою життя цієї людини. її моральна міцність, як і вірність патріотичному та особието-інтимному обов'язку (вони трактуються в творі як нерозривні), виявляються дужчими за світові сили зла, гноблення, винищення людського.

Отже, сконцентрований на індивідуальних людських яко­ стях, «особистісний», «доцентровий» роман «Жорстоке мило­ сердя» разом з тим виводив Ю. Мушкетика на ширший епічний простір, масштабні соціально-історичні узагаль­ нення. Всупереч панівній офіціозній версії про головні дже­ рела й витоки перемоги у війні він підводить читача до думки, що країну було відстояно, а потім і здобуто перемогу передовсім ціною надзвичайних народних страждань і жертв, що виняткову роль у тому відіграла душевна міцність людини-воїна.

До теми душевної міцності, цільності людини знову по­ вертається Ю. Мушкетик у повісті «Біль» (1978), даючи та­ кож на воєнному матеріалі багато в чому нове, «несподіва­ не» її трактування. В критичній ситуації —на грані життя і смерті — Миколі забракло морально-психологічної надій­ ності, і він, не бажаючи того, став причиною загибелі това­ ришів по розвідці. Головна увага в творі приділена розкриттю душевно-психологічних наслідків тієї зради, Скру­ пульозному (іноді, здається, аж тавтологічному) просте­ женню терзань героя, суду його власної совісті, який ви­ являється найсуворішим і невблаганним. Чим далі відходить Микола від того «фатального дня», дізнається, що його рідні, односельці — фронтовики чесно пройшли разом з на­ родом тяжкий шлях смертельних випробувань війною,— тим тяжчі, без найменшої надії на виправдання, муки його власного сумління. Це тонко відчула материнським серцем Павлина (образ її — один із здобутків повісті). Інший, не менш драматичний варіант цієї колізії, постає із розкриття інтимної лінії повісті, взаємин Миколи і його коханої Галі.

У роки тоталітарного пригнічення особистості і нації таке художнє оголення і осуд зради (самого себе, товаришів, своєї родини, народу) набувало підкреслено злободенного звучання. Прагнення до якнайпильнішого художнього просвічування внутрішнього світу персонажа не могло ре-

алізуватися без диференційованого підходу до людини, ро­ зуміння її неоднозначності, багатовимірності, без тонкого психологічного розкриття її мотивів, імпульсів і спонукань.

По виході роману «Біла тінь» (1977) критика хоча й порізному відгукнулась на твір, однак відзначала, що самим зображенням головного героя роману професора-біолога Марченка Ю. Мушкетик зробив новий крок в оволодінні аналітико-художнім зображенням людського характеру. Тут письменник органічно пов'язує відтворення картини психо­ логічного стану, духовного світу особи в її нерозривних зв'язках з макросвітом — найважливішими суспільно-со­ ціальними процесами часу, його моральними домаганнями, нуртуваннями людських пристрастей, зіткненням інтересів.

Це прагнення, що проглядало в романах «Серце і камінь», «Крапля крові», виразніше реалізувалося в «Останньому острові», у творах Ю. Мушкетика 70—80-х років уже доволі чітко виступає як авторове «надзавдання». Так, у трактуванні образу Марченка з «Білої тіні» неви­ падково саме категорія совісті постає як надзвичайно важливий, навіть, можна сказати, універсальний вимір осо­ бистості, як головний ціннісний критерій, що ним керується герой на шляху самоочищення й самовдосконалення, об­ стоюючи свої людські позиції. Перевірку на відповідність між «словом» і «ділом» влаштовують наші молоді сучасники уславленому давньому філософові Сенеці, намагаючись ви­ яснити, наскільки проповідуване ним у своєму вченні відповідало тому, як сам Сенека жив, що і в ім'я чого чинив (повість «Суд над Сенекою»).

У розробці Ю. Мушкетиком морально-етичної проблема­ тики, різноманітних аспектів духовності, совісливості людини явно простежується своєрідна циклічність, повторюваність: у нових творах прозаїк нерідко мовби знову звертається до вже порушуваних проблем, але прагне провести їх дослідження глибше, всебічніше. Хоча досягти бажаного ре­ зультату йому вдається не скрізь і не однаковою мірою. Приклад — романи «Позиція» (1979) та «Вернися в дім свій» (1981). Ніби ж і писано їх у ту саму «застійну» пору і авторський підхід у них здебільш той самий (через аналітичне проникнення у внутрішній світ особистості, через перевірку мірою людяності її помислів, діянь, стосунків з навколишнім світом,— висвітлити як її саму, так і ха­ рактерні особливості суспільного буття). Однак результатів досягнуто далеко не тотожних.

Головний герой «Позиції» Василь Грек виписаний з акцентованою авторською симпатією, як мало не ідеальний голова великого колгоспного господарства, як людина висо-

322

11*

323

ких моральних, ділових, громадянських достоїнств, керівник «нового типу». Він веде щоденник, і в ньому, зокрема, зано­ товує, що найвищими цінностями є хліб, праця, любов, віра в людину, вміння поважати чужі страждання і совість. І уточнить: «Недарма цим словом, поруч двох інших, рівних йому, великий Ленін нарік нашу партію...» Відповідно й ро­ маном автор намагався переконати, що робити все з уболіванням за справу і за людей, завжди і скрізь чинити по совісті — то позиція комуніста-керівника Василя Грека. На вихід роману дружно відгукнулась критика, його було відзначено Шевченківською премією.

Втім, після «соцреалістичної» «Позиції» письменник ви­ рішив повернутися «в дім свій»: тобто до властивої йому ма­ нери заглибленого проникнення у внутрішній світ сучасника, розкриття складних його співвідношень із світом зовніш­ нім — передусім із суспільно-політичною системою, котра в більшості творів письменника постає так чи інакше не­ сприятливою для людини, її нормального розвитку й само­ вияву. У різних ракурсах, але в основному критикоаналітично ті співвідношення висвітлюються в романах «Вернися в дім свій» (1981), «Віхола» (1983) та «Рубіж» (1984), повістях «Обвал» (1985) і «Літній лебідь иа зимово­ му березі» (1989).

Візьмімо хоч би перший з названих романів. Чому так некомфортно почувається талановитий, одержимий і людяний головний інженер проектно-будівельного інституту Тищенко? І чому, врешті-решт, добивається службового успіху Сергій Ірша? Правда, цей молодий архітектор теж обдарований, по-своєму беручкий. Але ж самолюбство, невтримні кар'єристські жадання роз'їдають його душу, мов іржа. Він таки зрадив свого вчителя і захисника — порадника Тищенка, до того ще й підло спокусив його дружину... Його іржа, його гандж — це і гандж_ суспільства, в якому він живе, це наслідок гучних, але вихолощених, знедуховлених норм цього суспільства.

Присуд їй, чи, принаймні, її повноважним репре­ зентантам, за вищим людським моральним кодексом, просту­ пає і в романі «Рубіж», де помінялися ролі представників молодшого й старшого поколінь. Моральне зіткнення між ними (Парокінь — Орест Шостак) й становить конфліктну основу твору. Правда, те зіткнення своєрідне. Уславлений, щедро відзначений всілякими почестями й нагородами голо­ ва колгоспу Парокінь уже помер. Але живе й процвітає його стиль керівництва — командно-зверхній, пробивний, позна­ чений угодовством і виконавською запобігливістю перед на­ чальством і свавільною вседозволеністю щодо інших, в основному залежних від нього людей.

Нехай той суспільний процес безкомпромісного запере­ чення антилюдяних і антинародних породжень компартійноадміністративної системи інтенсивно розгорнеться дещо зго­ дом — у другій половині 80-х років. Але вже й на час напи­

сання роману «Рубіж» Ю.	Мушкетику вдалося підмітити
й викрити деякі з сутнісних	(головним чином антилюдяних,

антиморальних) пороків її на рівні колгоспно-районної ланки.

Та сильніше пафос критики тоталітарної системи звучить у повісті «Літній лебідь на зимовому березі». Взагалі цей твір дещо несподіваний для Мушкетика. Повість побудована на маловідомому авторові табірно-колимському. матеріалі. Та, певне, він і в гадці не мав творчо змагатися (в колори­ стиці, влучності деталей, реалістичній соковитості описів) з тими, кому довелось пережити страхіття Гулагу. Він поста­ вив собі на меті інше: дати синтез, узагальнене викриття ко­ реневого зла імперсько-тоталітарного режиму — його воро­ жості всьому людяному, талановитому, національносвоєрідному.

Справді, чого варта суспільна система, яка, вигадавши безглузде звинувачення («гріх» поета в тому, що він пе­ реклав українською мовою вірші Овідія Назона), засуджує людину на неймовірні муки і смерть, засилаючи на страшну Колиму. Тобто, знищує її тільки за те, що вона — інтелігент, людина талановита, духовна. І ще — українець!

Так, у 30-ті роки таке нищення йшло на мільйони. Український народ зазнав тоді геноциду життєвого (голодо­ мор) і духовного (винищення його інтелектуальної еліти). Тож і природно, коли над Україною дедалі сильніше почали повівати вітри національного оновлення, інтелігенція й ви­ ступила їх рушійною динамічною силою.

Одним із активних учасників того процесу національного відродження виступає Ю. Мушкетик. Як керівник СПУ, він сприяє пробудженню письменницької маси, сприяє організа­ ції та налагодженню діяльності Товариства української мови ім. Тараса Шевченка та Руху. Сам часто виступає з патріо­ тичними статтями. Довгорічна робота над історичними тво­ рами, відповідно — й добра обізнаність з історичним мате­ ріалом дають йому змогу висвітлювати глибоко й переконли­ во порушувані проблеми (напр., «Українці донині, нині, прісно і вовіки віків...» — Літ. Україна, 1990, 21 черв.).

Але хоч би якою яскравою була письменникова публіци­ стика чи й громадська діяльність, головним для нього зали­ шаються художні твори. Показово, що ще на початку 70-х років (перший варіант твору датовано: 1970—1974), коли в

324

325

Україні розгортався масований антинаціонально-репресивний наступ, Ю. Мушкетик береться за роботу над найзначнішим із своїх історико-патріотичних романів — «Яса». Звісно, за тодішніх умов такий твір не міг з'явитися друком. Він був опублікований уперше аж 1987 р. А за три роки видавництво «Дніпро» випустило його друге, значно дороблене, видання.

Винесене в заголовок роману старовинне українське сло­ во «яса» має не лише свій аромат, а й кілька смисловообразних відтінків, 11-томний «Словник української мови» подає їх аж шість: «сигнал, знак; чутка, поголос; гучні зву­ ки, гуркіт, грім; вітання гарматними залпами, салют; дани­ на; світло, сяйво». Така багатозначність, різновідтінковість назви твору відповідає його історично вагомому змісту і його складнопереплетеній сюжетно-композиційній структурі. А та­ кими вони склалися по-своєму закономірно: бо мали переда­ ти, донести в собі неабияку складність, багатоликість і надзвичайну суперечливість одного з найдраматичніших пе­ ріодів історії України, який недарма був названий видатни­ ми нашими істориками Великою Руїною.

Роман «Яса» відтворює колоритну, олюднену, зіткану з переплетінь різнорідних інтересів і пристрастей картину, що вражає і своєю реальною повнотою та різнолюдністю, і аналітичним відображенням основних протиборствуючих сил, зіткнення яких, зрештою, й визначили історичну долю України. І сил зовнішніх. Адже тодішнє протиборство поміж Росією, Польщею і Туреччиною з її васальним кримським ханом так боляче і так тяжко позначалось на Україні. Як і сил внутрішніх. Бо ж недостатня об'єднаність українського народу, недостатня згуртованість перед лицем загарбниць­ ких нападів на нього користолюбних сусідів, як і той розбрат, гетьманська чехарда, що почались після смерті Богдана Хмельницького,— стали за тих історичних умов чи не найбільш згубними для долі України. Справді, якби не запорозьке козацтво, не такі його безкорисливі, самовіддані лицарі-патріоти, як Мокій Сироватка, Лаврін Перехрест, Шевчик, якби не легендарний кошовий отаман Іван Сірко, чиї образи майстерно виписані в романі,— то хто зна, чи встояла б у ту надзвичайно складну, трагічну годину Укра­ їна, чи зберігся б її народ...

Роман «Яса» і художньо звеличує тих рятівників Укра­ їни, і образно-аналітично розкриває, філософськи осмислює історичну значимість їхньої боротьби, життя-подвигу, підно­ сить їхній істинний (не замішаний ні на меркантильності, ні на марнославстві) патріотизм, їхню справжню любов до України... І попереджує, закликає вчитися в історії.

Іван Чендей

(1922 р. нар.)

Першим літературним учителем Івана Чендея була на­ родна творчість — казка, легенда, пісня-коломийка. їх він чув від матері, потім вичитував у журналі «Наш рідний край», головним чином в його додатку «Віночок для підкарпатських діточок». Були ще різдвяні вертепи з ко- лядками-лицедіями, народні весняні забави, похоронні го­ лосіння, ворожіння й заклинання, верховинські весілля... Все це збагачувало уяву, захоплювало, вражало...

На час визволення Запарпаття 1944 р. від фашистів Іван Чендей був учасником літературного збірника хустських гімназистів під назвою «Будет день», організованого їхнім учителем, етнографом Петром Лінтуром, де й надрукував перші оповідання, писані російською мовою. Головною шко­ лою для майбутнього письменника стала праця в обласній газеті «Закарпатська правда», до редакції якої він прийшов у березні 1945 р. У цій газеті він працював протягом десяти років, тут було надруковано багато його кореспонденцій про нове життя Закарпатського краю, чимало нарисів, публіци­ стичних статей, оповідань...

Іван Чендей закінчує Ужгородський університет, Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького. Вчився і писав, писав проте, що найбільше хвилювало, про верховинця, що майже впродовж дев'ятисот років неми­ лосердно тяжкої історії виборював свою волю. Він, у якого тільки неба над полониною не змогли відібрати, водночас приваблював і непокоїв молодого письменника — своєю пра­ давньою непогамовною жадобою землі, забобонною ску­ пістю й підсвідомою недовірливістю, що їх прищепив віковічний визиск. Але передусім приваблював душевною чулістю, благородством, суворою гідністю, скромністю, працьовитістю, мудрістю й справедливістю, шанобливою по­ вагою до природи...

Новела «Чайки летять на Схід» дала назву першій, у 1955 р. виданій книжечці оповідань Івана Чендея. Назва ця сконденсувала високу символіку віками очікуваного й вибо­ рюваного закарпатцями єднання з братами на Сході. У но­ велі через трагедійну велич самопожертви батька й сина розкривається незламність народного духу. Зворушливо й правдиво, духовно сильними й благородними зображує своїх земляків письменник і в інших оповіданнях, нарисах, по­ вістях.

326	327

Після збірки «Чайки летять на Схід» з'являються нові: «Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960), «Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте» (1967), «Коли на ранок благословлялось» (1967), «Зелена Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий дощ» (1979), «Казка білого інею» (1979), «Кринична вода» (1980) та ін. У 1965 р. виходить друком роман «Птахи поли­ шають гнізда...», у 1989 — «Скрип колиски». Іван Чендей пи­ сав кіносценарії, перекладав з угорської мови. І заселяв свої твори новими героями, а частіше — начеб обережно перево­ див їх із уже написаних у нові — і тих, привабливих своєю моральною чистотою, красою духовного світу, і тих, чию не­ погамовну зажерливість, скупість і моральну ницість хотів висвітлити правдою сучасності. Історія й сучасність нероз'ємно переплелися в творчості письменника.

«Наше небо... земля — панська і ґаздівська. Полонини лихварські. Ліси державні, води державні!... А ти прострися на землі і помирай. Ніякої ради добі не даш. Добре, що руки тобі служать, то й можеш ними щось замозолити...»,— так думає Василь Порадюк, герой повісті «Терен цвіте». І. Чендей зумів психологічно тонко передати напружений стан Василя напередодні поділу землі. Огорнуті таємницею панські земельні списки тривожать сумнівами, доводять до безсоння, змушують принижуватися, носити хабарі.

Правду життя непросто перетворити на художню істину. Як розкрити віковічне прагнення селянина мати бодай клаптик власної землі, як передати силу всепоглинаючої надії, муку щоденної, щохвилинної турботи про кусень хліба, про жменьку кукурудзяної муки на пісний токан? Важко уявити сьогодні безпросвітну злиденність верхо­ винців у роки панування австро-угорської монархії і буржу­ азної Чехословаччини.

Відомий український фольклорист і етнограф Володимир Гнатюк у передмові до книжки Е. Егана «Економічне положеннє руських селян в Угорщині», що з'явилася друком 1922 р. у Празі, писав: «Угро-руські селяни бідніють безна­ станно і виходять зі своєї батьківщини цілими масами, щоби найти собі ліпшу долю за морем, в Америці... Може прийти, отже, до того, що за якийсь час вони винесуться зовсім, а коли яка їх частина й лишиться, то пропаде для нас, бо по­ тоне в мадярськім морі, винародиться цілковито».

З тих літ народжувалися сумні історії про безробіття в період буржуазної Чехословаччини («На заробіток»), розповідь про бездушність сина, якого жадоба до землі й рабська залежність від неї призвели до наруги над умираю­ чою матір'ю («Тестамент»), про долю хворого Василька,

приреченого на смерть, бо лікар з цинічною байдужістю відкладає свій візит до бідняцької родини («Василько»). Та не такий вже темний, забитий і безпорадний закарпатець. Письменник щиро, просто, життєво розповідає про те, як по­ ступово розкриваються бідацькі очі на зло й неправду, як наливається рішучістю воля уярмлених людей.

Своєрідність творчої індивідуальності Івана Чендея поля­ гає в максималістській увазі до найвищих категорій людсь­ кої моральності, що, зрозуміло, передбачає загострену правдивість художнього відображення життя. Це зумовило ідейно-тематичну та стильову оригінальність Чендея-проза- їка, яку переконливо засвідчив роман «Птахи полишають гнізда...».

На схилі з неширокою долиною серед хащі пращур роди­ ни Пригар заснував осередок. Випалив ділянку лісу і на цьому згарі збудував хату, хлів... Тому осередок спершу звався Згарицею, а згодом, коли рід Пригар примножився, коли Згариця наповнилася толоками, кісницею, смугами нив, садами, до старої назви прищепилася нова, від родового ко­ реня узята,— Пригариця. От і поглядала на білий світ Зга- риця-Пригариця віконцями хати ґазди Михайла Пригари, який і не відав, що змушений буде покинути рідну, обжиту дідами землю. Втрата землі в умовах буржуазної сваволі означала голод, далеку дорогу за океан або розпач, який га­ сився паленкою в шинку. Старий Пригара також розгублено апелює до закону, коли голова сільської Ради Дмитро Славинець повідомляє його про будівництво електростанції в до­ лині ріки Бистрої, вода якої затопить його садибу: «Я би хотів видіти того закона... Того палаграфа я би хотів, хотів видіти...— раптом вибухнув Михайло Пригара в ту мить, ко­ ли вже, здавалося, все-все з'ясоване і зрозуміле». На що терпеливий Дмитро Славинець спокійно відповідає: «Той за­ кон, вуйку, життя!»

Славинець з таких же, як і він, трударів, з широкими, розплесканими тяжкою роботою, мозолястими руками, добре розуміє душевний стан старого верховинця: «То би і мені бу­ ло нелегко, то би і моїй жінці було гірко, то би і моїм дітям було не солодко залишати своє тепле обійстя... Там ви наро­ дилися, там спливли ваші дитинські літа, там ви посадили деревце та й прищепили його. Там ви пустили корінь, бо там ваша Василина — честую її голову — до колиски клала та співала вашим дітям...».

Згодом колгосп вибудує Пригарі нову, з широкими вікна­ ми, з великими сінями світлицю. Та у думках, тривожними ночами, Михайло буде повертатися в рідну хату, буде чути, як скрипить у ній колиска, буде бачити «стіл у кутку і лави­ цю, що її з клена витесав прадід...».

328

329

Традиційні уявлення про фаталістичну визначеність долі людини на землі, про необхідність щоденного, щохвилинного спілкування з природою, про невичерпність гармонійної послідовності й змінності поколінь, пір року, буднів і свят, людських обов'язків, радощів і печалей настільки органічні для Михайла Пригари, що з порушенням цих норм і форм буття починають хитатися і розвалюватися його духовні й моральні основи.

І ось Пригара, сидячи в клубі, на мить захоплений співа­ ми й танцями молоді, забуває (не без волі автора) «і про повечеріє в церкві, і про великий піст, і про можливе гріхо­ падіння^ з сумом і образою згадує батькову заборону співа­ ти в хорі, гірко шкодує, що «пісні так і залишилися ним не доспівані, танки не дотанцьовані», «що й казка його залиши­ лася не доказана...». А ось Михайло (знову ж таки спонуку­ ваний автором) сміється над «паном межовиком» — межовим каменем, що десятки років відділяв поле Пригар від сусід­ ського, символізуючи непорушність .законів приватної власності. У романі образ межовика персоніфікується, уподібнюється дивному потаємному чоловічкові, «якому скрізь треба подавати честь».

Письменник майстерно володіє діалогом, який у нього активно творить характери героїв, завжди доречно, у межах естетичної доцільності, вводить діалектизми. Він наполегливо добивається гармонії між звучанням окремої фрази й внутрішнім ритмом всієї оповіді, між ліричністю інтонації й суворою реалістичністю зображення. Надзвичайно експре­ сивно, з елементами сатири, іронічного гротеску, навіть шаржу, змальовані в романі негативні персонажі — от хоч би Куглицький, ділок і цинік, з його прагматичним, утилітарним, суто споживацьким підходом до всього того, що сповнює життя селян Нижнього Бистрого високим змістом.

Мине понад десять років після написання «Птахів...», і російський прозаїк Валентин Распутін у повісті «Прощание с Матерой» звернеться до цих проблем і виступить проти утилітаризму, ігнорування прадавніх святинь, які духовно єднають людину з її минулим, із землею. Чендей одним із перших в українській прозі 60-х років художньо переконливо розкрив внутрішній людський зміст єдності людини з ду­ ховним материком свого народу, з моральними цінностями, набутими у віках.

У творчості І. Чендея перехрещуються важливі соціальні, духовні й моральні координати історії Закарпаття. Впевнено наближався письменник до народного характеру-типу, не­ нав'язливо, але послідовно, від твору до твору, проводячи

ідею добротворення, високого призначення людського буття

на землі.

Доброї слави по багатьох селах і далеких околицях за­ жив майстер-тесляр Іван (повість «Іванові журавлі»). Коли поминали його люди, згадували мости, які Іван збудував, хати, які він зводив, дороги, його руками прокладені... Зга­ даймо, як у романі хвалить свою доньку Марічку старий Мізун: «Має роботящі руки, бо своїх дітей я не привчав ані лінуватися, ані боятися спеки, ані лякатися холоду. Я за іко­ ну її не клав, як баби кладуть зілля, а вчив робити і на ниві, і коло коси, і коло худоби...» А мамині невтомні руки, підне­ сено оспівані в повісті «Кринична вода». А у батька (авто­ біографічна повість «Луна блакитного овиду») — широка, тверда, мозоляста долоня як свідчення порядності й цноти. І слова батька, які значною мірою визначають властиві творчості Івана Чендея морально-етичні принципи характеротворення: «Чесно робити тяжко, але від чесної роботи легко на душі...»

«Все минається. Залишається тільки людське добро... От вчинив ти добре чоловіку, залишиться воно, те добре, і довго-довго буде гріти!» — заповідає старий Яків Катрич своєму дорослому синові — інженерові Данилу (оповідання «Син»). Данило приїздить на одну лише ніч провідати са­ мотнього батька, який так пишається своїм ученим сином. У домашньому призабутому затишку син поринає почуттями в хвилюючий плин спогадів дитинства, гостро засуджує власну байдужість до батька («Як мало тепла! як мало тепла! як мало тепла я віддав йому!»).

«Дороги... Дороги починаються, і дороги кінчаються...

А потім знову дороги... Коли уже не наші, все одно, дороги на землі...». Так роздумує дід Василь (оповідання «Криниця діда Василя»), втішаючись приїздом синів, а сам лаштується в останню путь.

Символ дороги — життєвої долі — в оповіданні не єди­ ний. Символічне значення має й криниця, яку на схилі життя старий батько оберігає від замулення. Для кого ж беріг дід Василь старого горіха, криницю? Адже він знав, передчував, що сини не повернуться, і годі себе втішати марними сподіванками на те, що їхні життєві дороги приведуть їх до рідної хати. Але все ж надіється, з надією й помирає.

Не треба шукати в оповіданні абсолютизації традиційних форм і принципів сільського життя. Письменник не поспішає звинувачувати синів діда Василя в бездушності й черствості, намагається пояснити об'єктивні причини цього «відсторо­ нення» від села. Письменник роздумує, запитує... Чи не втрачає людина, коли пориває внутрішні зв'язки з своєю «родовою пам'яттю»?

МІ

330

У цьому символі чистоти й невичерпності народних дже­ рел честі, совісті, вірності своїй землі, моральним, етичним заповітам народу зосередилися головні ідейно-смислові домінанти творчості Івана Чендея. Не випадково й повість «Сестри» одержала нову назву — «Кринична вода».

Наступні збірки Івана Чендея—«Теплий дощ», «Казка білого інею», «Кринична вода» — засвідчують зосе­ редженість письменника на дослідженні соціально-психо­ логічної природи людських характерів, їхніх морально-філо­ софських першооснов.

Незмінно в центрі уваги письменника — віками витворю­ вані народом духовні цінності. Як розуміти духовність? Де, коли, в якій ситуації втратив визначальні критерії інтелігентності, елементарну самокритичність письменник Гаман (оповідання «Комаха в бурштині»)? Чому його так навально захопила жадоба наживи, пихата вдоволеність своїми писаннями?.. Прийшла старість, огорнула самотність, і тепер Гаман з гіркотою згадує слова покійної дружини: «Ти ціле життя брів на гору, а дійсно всього вибирався на утлі пригірки...».

Оповідання «Комаха в бурштині» написано не в тра­ диційній для Івана Чендея манері. Засобами іронії, сарказму, впевненими переходами від монологічної розповіді до «відстороненої» констатації подій, вмонтуванням у текст оповідання невеличкої п'єси про «боротьбу» Гамана з ви­ давництвом Іван Чендей досягає значного ефекту в сати­ ричному розвінчанні новітніх форм суспільної мімікрії.

У повісті «Кринична вода» стара мати оповідача година­ ми просиджує біля дверей лікаря, терпляче очікуючи тієї хвилини, коли він запросить її до кабінету. Врешті-решт, після того, як вона поклала на стіл червону асигнацію, лікар приступив до діла. Оповідаючи згодом про це своїй сестрі, хвора жінка намагатиметься виправдати хабарника («не­ легкий і його хлібець»), та й сестра співчутливо підтримає: «Може, сарака, не так і багато заробляє, а може, й елементи якась з нього дере...» Іван Чендей уважний до чистих дже­ рел народної мудрості, етики, звеличує благородність сумлінної праці, творить гімн рукам Матері, людській доброті, чесності, порядності, «причетності до вічного на землі добротворення й животворення».

Історія його краю — в його творах. Вона відлунює в них гомоном блакитних овидів дитинства, світить чарівним світлом народних казок і легенд...

Василь Земляк

(1923—1977)

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу кри­ тика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Дехто категорично не сприйняв у ньому поєднання «рево­ люційного» змісту з химерно-іронічним стилем. Декому зда­ лася непереконливою життєствердна ідея, мовляв, не втілена у чітко окреслені позитивні образи. Закиди такого типу були, однак, поодинокими. Справжня сутність «Лебединої зграї», її художнє новаторство все ж дістали належну оцінку. Ра­ зом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 р. Державною премією України ім. Т. Шев­ ченка, став перекладатися іноземними мовами, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 50-х років. За плечима, в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драма­ тизм боротьби з окупантами в їхньому тилу). Пізніше, вже як письменник, чимдалі глибше осмислюватиме бачене, чуте й пережите, багато розповість про це, починаючи з ранніх оповідань і нарисів («Родина Сосніних», «Вони залишились невідомими», «Дочка лісника»), створених у 1950—1955 рр. і закінчуючи «Зеленими Млинами», де автор розгортає широ­ ку картину воєнного лихоліття в окупованій фашистами Україні.

Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після по­ яви друком двох його повістей— «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського по­ воєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширюва­ ли «географію» образно освоюваної дійсності. У літера­ турному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «ти­ повими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два на-

332	333

ступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які тематично поверта­ ли автора до ранніх оповідань про війну, а ідейно й ху­ дожньо явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти, що справді мали місце в житті (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, май­ стерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асо­ ціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями,— «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956—1963). Пись­ менник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вира­ женого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зобра­ жуваний світ.

«Гнівний Стратіон»— реалістична й водночас романтич­ на розповідь про партизанську боротьбу, її героїзм та її героїв, а щ е - про драматичне кохання Стратіонової дочки Галинки, в якому несумісними виявилися почуття і обов'язок, а любов мусила стати ненавистю. Розповідь ве­ деться від першої особи. Це — ніби сам автор згадує про гнівного месника, партизанського ватажка Стратіона, про підступність фашистів, які не гребують нічим, аби знищити партизанів — господарів Чорного лісу, нарешті, про згань­ блену радість материнства Галинки, в яку закоханий був трохи не весь партизанський загін, а їй доля судила шпигу­ на, лжекапітана Іванка.

Виснажлива боротьба з окупантами неминуча, як і жертви на війні. До них долучається й трагедія Галинчиної душі. Попри все це автор тримається тону переважно підне­ сеного, скоріш романтичного, часом навіть ультраромантичного.

«Підполковник Шиманський», за визначенням автора,— героїчна повість. Із «Гнівним Стратіоном» твір пов'язаний тематично, «географічно» (приблизно ті ж місця дії), навіть спільністю ряду героїв (Стратіон, Шиманський, а най­ перше — сам оповідач, котрий лишається тим же рядовим партизанської боротьби). Щодо стилю, то він наскрізь нага­ дує вже облюбовану й випробувану Земляком розповідь від першої особи — трохи романтичну, трохи іронічну. Хіба що

частка фантастичного, умовного стає тут помітнішою, одвертішою. Це стосується насамперед образу Шиманського, уявлення про якого письменник умисне розмиває, розсіює, так що, зрештою, важко з певністю твердити, хто ж він, таємничий і для окупантів страшний підполковник Шиманський.

Автор удало проводить через увесь твір образ «невольника над містом» — зітканий із синіх димів, із хмар, із самого неба символ нескореності й помсти.

«Чи то не він — у першому спалаху ранку, в дивовижних сплетіннях диму, туману, неба? Спершу голова, потім вся постать його, і рука в тому змаху, коли доводиться рвати ланцюги. Невольник над містом. Зараз схопиться вітерець і зруйнує його. Але я вже не маю ніякого сумніву, що це він, підполковник Шиманський, це його трохи ситулувата по­ стать, натхненне обличчя, на якому я не можу знайти очей, гордо піднята голова...».

Основа повістей «Гнівний Стратіон» та «Підполковник Шиманський», як уже зазначалося, цілком правдива, оперта на знання Земляка-партизана. Однак автор шукає шляхів переосмислення «чистого» документа, аби надати йому зна­ чення й звучання надреального, вагомішого в загально­ людському життєвому досвіді.

Два засоби для досягнення цієї мети випробовує пись­ менник — романтизацію героїв і подій, а також фанта­ стичність, неприховану вигадку, що по-своєму метафоризує зображуване. В окремо написаному епілозі до «Гнівного Стратіона» В. Земляк, оглядаючись на партизанське своє минуле, згадує й ніби сам дивується: «...Пригадувались мені дороги війни, і я все сподівався побачити перед собою Стра­ тіона на білому Хмарочосі. Даремно шукав його в степових міражах — іноді я бачив там цілі казкові міста, бачив цілі полки воїнів на білих конях, але його ні разу на бачив. Ма­ буть, розсідлав Стратіон свого могутнього коня і живе у своєму районі іншим життям...».

Повість «Ніч без милосердя» (1972—1973) —розповідь про те, як в одному з коротких нальотів на ворога партизани полонили малолітнього сина фашистського генерала Прайса, і тепер бої набирають, особливо для спонукуваних Прайсом німців, ускладненого цією обставиною значення. Письменник майстерно проводить ідею несумісності чистого дитинства з жорстокістю воєнних законів. «Ніхто так не постарів за цю війну, як діти»,— ось, власне, те, що сказав цією повістю В. Земляк. Та, окрім згаданої, тремтливо озвученої думки, до розроблюваної письменником теми воєнного, партизансь­ кого минулого додає небагато.

334	335

Тим часом письменник уже опублікував «Лебедину зграю», яка більш логічно засвідчувала висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та ха­ рактерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Ве­ селі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося...

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це — перш за все втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Можна бу­ ло б звести цей зміст до висловленої наприкінці твору думки про рідну землю й відповідальну любов до неї: «Батьківщи­ но моя! ...Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві бать­ ківщини — той залишається без жодної. Доки є ти — ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке коли-небудь сотворили і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які вря­ тували мені життя».

Знайдений Земляком підхід до теми й до героїв, точка зо­ ру на події більш і менш віддаленого минулого, нарешті, спосіб розповіді про Вавілон і вавілонців по-своєму відкриті для осмислення й переосмислення, для своєрідного «збільшення» змісту безпосереднього, зовні даного. Еле­ менти умовності, фантастики, гротеску допомагають чита­ чеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пря­ ме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльно­ го» філософа Левка Хороброго: це, так би мовити, перша спроба осмислення історії, доступна очевидцю, й перше по­ сильне узагальнення, до якого ще доведеться повертатися наступникам, спадкоємцям, нащадкам.

Автор, до речі, вміло «приховує» себе в романі й за цим філософом, і за оповідачем, яким цього разу виступає один із героїв (спочатку малолітній, а потім дорослий Валах). У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до ви­ нятково складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не стільки про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читачу.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично визначених. У «Лебе­ диній зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з другого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власни­ ки — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табо­ ру в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й ви­ разність соціально-психологічного типажу, героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Сини­ ця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка,— кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій на­ род — у конкретно-історичній соціальній його характери­ стиці.

Широке «представництво» персонажів, складні стосунки між ними, численні події, не кажучи вже про хронологічну тривалість зображеної Земляком історії Вавілона, спричи­ няють щільну насиченість дилогії з усіх поглядів цікавою «інформацією». Здається, автор невичерпний у розповіді й може говорити про героїв та їхні життєві пригоди не­ скінченно. Політ уяви, фантазії супроводить чи не кожен з епізодів роману, повертаючи його сутність різними гранями, обставляючи її неповторними подробицями, що додають вірогідності зображуваному. Відтак відносини у Вавілоні, Глинську, в цілому краї вимальовуються докладно й глибоко, в різних аспектах — від економічного до морально-етичного. Важить при цьому подробиця, більш і менш значна. Хто знає, як сприймався б читачами, приміром, «філософ» Левко Хоробрий, коли б не було в нього незмінного супутника — цапа на ім'я Фабіян. Це він не тільки в разі потреби допро­ ваджує підпилого господаря додому, на Татарські вали, а й допомагає в розв'язанні суто філософських загадок буття. Прийом, образ, безперечно, вдалий, «працездатний» і оригінальний.

Важливо також підкреслити, що за багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість-, різні

336	337

«побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційно­ го перетворення» дійсності та «соціалістичного будівницт­ ва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень авто­ ра — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Щоправда, критика закидала — і не без підстав — авто­ рові, особливо з появою «Зелених Млинів», деякі компо­ зиційні «провали» та штучність окремих сюжетних рішень. Вийшло, що він якось поспіхом пройшов 30-ті роки з їхнім драматизмом, зокрема у способах та наслідках ко­ лективізації (тут панують здебільшого любовні колізії ге­ роїв), а в зображенні окупованого фашистами українського села він не завжди витримує мотивацію та глибину. Втім, далеко не все тут залежало від авторської волі. Архів пись­ менника, великою мірою ще не опрацьований,— із чернетка­ ми, опущеними (добровільно чи з цензурних міркувань) уривками, а то й цілими розділами,— має відповісти на ряд істотних питань творчої еволюції письменника, авторської волі і т. зв. канонічного тексту.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка. Вавілон із його глибинними тради­ ціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Ве­ селих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавіло­ на,— його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філо­ софського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки жи­ тиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974—1976), присвячену боротьбі й смерті на­ ціонального героя Чилі Сальвадора Альєнде. Всесвітній ре­ зонанс героїчної загибелі президента цієї країни, звичайно ж, спонукав Земляка звернутися до незвичної для нього те-

ми й до ще не випробуваного ним жанру (а драматизм цих подій вимагав тільки трагедії). Однак, здається, дуже істотною обставиною було й те, що в особі Альєнде пись­ менник бачив дорогі йому людські риси: поетичність і добро­ ту, м'якість характеру й безкомпромісну рішучість у боротьбі за ідеал, за справедливість.

Концепція людини в творчості Василя Замляка, таким чином, не замикається, скажімо, на національному типі чи характері, хоч прикмети національного в його творчості надзвичайно виразні. Це, загалом, концепція гуманності, доброти, співчуття аж до тієї міри, за якою починається про­ тест, спричинена необхідністю боротьба. Ось чому герої Земляка, навіть негативні в звичному розумінні слова, ма­ ють у нього право на самовиправлення. Ось чому в Земляка, в системі його образів-персонажів особливе місце належить жінкам. Парася з «Рідної сторони», Нонка з «Підполковни­

ка	Шиманського», Палазя з «Ночі без милосердя»...
А	Мальва Кожушна з «Лебединої зграї»?! Ці образи — як

світлий промінь у будь-яких скрутах життя, як символ віри в добро. Нарешті, свою роль відіграє в утвердженні люд­ ського в людині авторська іронія як прийом, як світоглядна опора, як спосіб пом'якшити в людині й у житті зіткнення добра зі злом, благородної сили з властивою багатьом слабкістю, духовної високості з приземленими спонуками душі й тіла.

...В українській літературі середини XX ст. творчість Ва­ силя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, не­ повторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Борис Харчук (1931 — 1988)

Борис Харчук народився 1931 р. в с. Лози на Тернопіль­ щині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси при Літінституті ім. Горького в Москві. Працював журналістом. І писав. Писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ. Тому він ніколи не соромився своїх найперших книжок, не переписував їх. А за три десятиліття многотрудної праці на полицю стала бібліотека томів з його іменем: романів «Волинь» (у чотирьох томах, 1959—1965),

338

339