(Агс - антигенна стимуляція; вкд - диференціація в-клітин)

3^

***

Специфічні і антитіла

Нецілий

І

Властна

клітина

плазмоцит /

Зрілий

плазмоцит

Доцентровий напрям		Відцентровий напрям

Рис. 9. Схематичне зображення активації В-лімфоцитів при імунній відповіді

Проліферація В-лімфоцитів має два наслідки: 1) збільшення кі кості клітин, здатних негайно включитися у трансформацію в наїїр продуцентів антитіл; 2) нагромадження клітин за рядом ознак, под| них до висхідних клітин-попередників. Це забезпечує при повтор'' імунізації імунологічну відповідь більшої сили. Іншими словами, льшення кількості попередників призводить до появи імуноло.Чч пам ’яті. Проліферативна фаза В-лімфоцитів знаходиться під коїг лем продуктів Т-клітин, які отримали назву факторів росту (ФІ*) лімфоцитів.

Попередники В-лімфоцитів, на відміну від Т-клітин, мігрують в основному до селезінки, яка у новонароджених майже повністю засе­лена В-лімфоцитами. Відтак спостерігається перерозподіл і ця попу- пяція клітин заселяє лімфатичні вузли. Встановлено, що незрілі В- клітини, носії ^ М, є попередниками клітин, які синтезують \% А, І|дО, ^ Е і ^ М. У процесі дозрівання на поверхні мембрани клітин ('являються імуноглобуліни класу Б, антигени Іа (асоційовані з МІ ІС), а далі і рецептори для компонентів комплементу.

Заслуговують на увагу популяції В-лімфоцитів, наділені регулято­рними властивостями - В-супресори, які вперше описані в 1974 р. Ця губ популяція клітин здатна пригнічувати проліферацію антитілоут- іюрюючих лімфоцитів, функцію ефекторів гіперчутливості сповіль­неного типу, відповідь клітин на мітогени та інші інгібуючі ефекти. Імі іериментально доведено існування В-супресорів продуцентів ан- і и 11 п та клітинного імунітету. Перші з них мають два типи клітини - ті і ш сноспецифічні та антигенонеспецифічні В-супресори. Вони зна- м■питься в кістковому мозку, виконують місцеві функції 3 пригнічен­ні! і питезу антитіл у ньому. Лише після імунізації їх можна виявити у ■іімфлтичних вузлах, селезінці та периферичній крові. Друга група В-

• мірееорів здебільшого пригнічує розвиток трансплантаційного та іі|н ■ 111 пухлинного імунітету, Т-клітинну цитотоксичність.

П еупресори, які беруть участь у розвитку гіперчутливості спові- .іі.іи ііоіо типу (ГСТ), нагромаджуються в селезінці, зв’язують імунні (иіміпіекси та пригнічують їхню активність.

і »писано також субпопуляцію В-хелперів, здатних посилювати фу-

ннііі міх імунокомпетентних клітин. Ця група В-хелперних клітин

йи|іг учлеть у формуванні Т-супресорів та у відповіді Т-лімфоцитів на

МІІПІ ПІН.

Пі, | ісмл група В-лімфоцитів (В-ефектори) вважається попередни- >*■(■( ції,і імагичних клітин - продуцентів антитіл. Припускають, що нийііін иирооляють переважно мембранні імуноглобуліни. Розрізня­нні нч і уоіюпуляції В-ефекторів: В) і В₂. В| належать до попередни­це єчі піп, які синтезують антитіла проти тимусонезалежних антиге­не ні" пг погребують допомоги Т-хелперів, і локалізуються перева­ри.« і мі їм жому мозку; В₂-клітини - попередники плазмоцитів, які

|ц«і> лигитіла проти тимусозалежних антигенів, потребують

рніі'Ної м і іюку Т-хелперних клітин і локалізуються переважно у се- Міііми Чі у,ке зазначалося, на останньому етапі диференціації В- лімфоцити під впливом антигенної стимуляції трансформуються у зрілі плазматичні клітини.

У активованих В-клітинах поступово зникають поверхневі імуно- глобуліни і замість них клітини починають синтезувати секретуючі молекули антитіл. Плазматичні клітини відрізняються рядом морфо­логічних особливостей: ексцентрично розташованим ядром, добре розвинутим апаратом Гольджі, який займає майже всю територію ци­топлазми, ендоплазматичним ретикулумом, необхідним для ефектив­ного синтезу і секреції антитіл. На відміну від В-лімфоцитів, плазма­тичні клітини мають добре розвинутий секреторний апарат, що до­зволяє клітині синтезувати і секретувати декілька тисяч молекул іму- ноглобулінів за одну секунду. Така продуктивність поєднується з ко­роткою тривалістю життя клітини, яка досить рідко ділиться і живе в середньому 2-3 дні, а плазмоцити слизової оболонки кишечнику, що синтезують ^ А, живуть біля п’яти днів. У результаті контакту з ан­тигеном частина клону В-лімфоцитів піддається подальшій диферен­ціації та проліферації і трансформується у довгоіснуючі клітини пам 'яті.

В-клітини пам'яті за участю Т-лімфоцитів забезпечують значнр швидший синтез і в більшій кількості антитіл при повторній антиген ній стимуляції (анамнестична реакція). Ці клітини гетерогенні з розмірами, ізотипами поверхневих молекул імуноглобулінів і ступе нем експресії Іа-рецепторів. Такі особливості клітини частково визн; чаються тривалістю взаємодії з антигеном. Наприклад, у більшості В клітин пам’яті в кінці імунної відповіді відсутні поверхневі імуногл' буліни окремих класів. У В-клітин пам’яті можуть також зникати поверхні деякі рецептори, наприклад, Рс і рецептор компонентів ко' плементу. Якщо розвиток імунної відповіді перебігає за клітини шляхом, то кінцевим продуктом ланцюгової реакції в лімфоїдній ТК нині є популяція Т-кілерів.

Т-лімфоцити належать до другої важливої популяції клітин і ної системи; як і В-лімфоцити, утворюються із стовбурових клі кровотворної системи. Попередники Т-лімфоцитів надходять у ти де і відбувається їх дозрівання. Після завершення дозрівання зни менша частина клітин (більша частина гине в тимусі) залишає тим приєднується до периферичної популяції Т-лімфоцитів. На попер кожного лімфоцита експресуються молекули рецепторів, ї;і зв’язувати певні хімічні детермінанти.

Популяція Т-лімфоцитів розподіляється на декілька субпопуляцій:

1-ампліфайєри (Та), Т-диференційовані (Td), Т-супресори (Ts), Т- хелпери (Th), Т-ефектори ( Те), які різняться за тривалістю життя, ідатністю до рециркуляції, чутливістю до окремих речовин, поверх­невими антигенними та рецепторними структурами.

У процесі диференціації Т-лімфоцитів виділяють чотири послідовні і-1 адії. Ще в період ембріогенезу в тимусі створюється особливе мікро­ні очення, яке має вирішальне значення для повного дозрівання тимоци- ііи. Попередники Т-клітин заселяють тимус (1), розмножуються в ньому (), дозрівають до певного рівня імунокомпетенції (3), а відтак розселя- н і її,ся по тимусозалежних зонах периферичної імунної системи (4).

Т-ампліфайєри (Та) - Т-посилювачі функції інших субпопуляцій І і В-лімфоцитів. Розвиток імунної відповіді за участю ефекторних і'піші Т-популяцій вимагає присутності особливої категорії клітин, катаних ампліфайєрами, або Т-посилювачами. За своєю функцією їм її in нагадують Т-хелпери з тією різницею, що Т-посилювачі акти­ну к н і. імунну відповідь у рамках Т-підсистеми імунітету, а Т-хелпери тім- шечують можливість розвитку у В-системі специфічного захисту ц|и .ші'іму. Поверхневі структури Та вивчені ще недостатньо. Встано- (иіі'ііп, іцо ця група клітин здатна проявляти посилювальний ефект н)иі індукції ГСТ, утворенні Т-супресорів, Т-ефекторів, Т-хелперів, при диференціації попередників Т-кілерів у зрілі ефекторні клітини. Лін 1а опосередковується через медіатори, які продукуються саме ніі іо і учиіопуляцією клітин.

І оиференціювапьні (Td) - субпопуляції Т-клітин, які здебільшого •»нічиюї ї, вплив на стовбурові кровотворні клітини. Вони спроможні ■нпііічаїп напрям диференціації стовбурових клітин, їх міграцію та Мрнпіфі рацію. У ряді дослідів виділено специфічний фактор, який Чіп кідповідні клітини у процеси поділу стовбурових клітин і під- |(міим і\ розмноження під час культивування.

І , \ і і ресори (Ts) належать до клітин, які забезпечують внутрішню Мм"|і, і уііяцію системи імунітету. їхня функція подвійна: з одного §ни І • * і» і межують імунну відповідь на антигени, з іншого, - запобі- lw.ni. і^{и 1}'і'. 11 ку автоімунних реакцій. Зокрема, Ts пригнічують вюпо- іимч М 'іімфоцитів у проліферацію та диференціацію і, таким чином, інмііт. мої. продукцію антитіл, розвиток ГСТ, формування Т- і• <|чм мбезпечують створення та збереження імунологічної то-

iifti'<їм," її

Т-хелпери (Th) належать до категорії регуляторних, допоміжних клітин, що стимулюють В-лімфоцити до проліферації і диференціації в антитілоутворюючі клітини (плазмоцити). Відповідь В-лімфоцитів на більшість білкових антигенів повністю залежить від допомоги Т- лімфоцитів. До таких антигенів належать головним чином тимусоза- лежні (TD) - thymus derived антигени, оскільки вони не спроможні індукувати синтез антитіл у тварин з відсутністю тимуса, у яких не виявляють Т-лімфоцитів. Участь Th є обов’язковою умовою оптима­льного синтезу антитіл і зв’язаних з ними імуноглобулінів різних кла­сів. За характером взаємодії з В-лімфоцитами розрізняють два основ­них типи клітин: Th| і Th₂. Перші мають здатність взаємодіяти за до­помогою антигенного містка, інші - за допомогою ідіотипових та ан- тиідіотипових детермінант імуноглобулінів.

Т-ефектори (Те), або ефекторні Т-лімфоцити, бувають як антиге- носпецифічні так і антигенонеспецифічні. Антигеноспецифічні Те індукують відторгнення трансплантату, виявляють цитотоксичну дію на клітини-мішені, беруть участь у реакціях “трансплантат проти гос­подаря”; ангтигенонеспецифічні Те здійснюють лектинозалежний лі­зис клітин-мішеней.

Природні (натуральні) кілери (ПК) - популяція лімфоцитів, здатних спонтанно (без попередньої сенсибілізації антигеном), а також без об» межень генами МНС, вбивати пухлинні, вірусоінфіковані та інші видй‘ клітин. Ця популяція (10 - 15% лімфоцитів крові людини) відрізняєть» ся від Т- і В-лімфоцитів за структурними і функціональними властиво» стями. Вважають, що ПК відіграють важливу роль у захисті організму проти пухлинного росту, патогенних інфекцій, переважно вірусного походження, а також в імунорегуляції нормального росту клітин. Пр: пускають, що ПК впізнають певні структури глікопротеїнів, які знач даться на поверхні інфікованих вірусом клітин за допомогою власн рецепторів. Завдяки цьому, ПК відрізняють такі клітини від норм^- них. В останні роки одержано дані про те, що Пк беруть участь в рс~ ляції диференціації, проліферації та функціональній активності лімфоцитів, процесах антитілоутворення і синтезі Ig М.

Функціональна особливість ПК, на відміну від цитотоксичних мфоцитів (ЦТЛ), полягає в тому, що вони здатні спонтанно вбиві злоякісні, заражені мікроорганізмами або грибками клітини, беї явності молекул МНС І та II класу на клітинах-мішенях. Цитотоки на активність ПК при їх взаємодії проявляється протягом дскіліГ годин, тоді як ЦТЛ потребують декількох днів.

Найбільш вивчена функціональна роль ПК при вірусних захворю- ианнях. Встановлено, що ПК селективно піддають лізису вірусінфіко- нані (герпесом, грипом, віспою, чумою м’ясоїдних тощо) клітини- мішені, оберігають певною мірою незаражені клітини. Значну роль у цьому відіграє інтерферон (ІФН), який утворюється ПК та іншими клітинами імунної системи.

Крім описаних вище ПК і ЦТЛ, ще одна популяція клітин здатна проявляти цитолітичну дію лише в присутності антитіл. До таких клі- I ин належать гранулоцити, деякі популяції макрофагів та інших лім- фоїдних елементів, названих К-клітинами.

Органний рівень

Імунна система, як і інші імунологічні системи, виконує специфіч­ні функції. До основних особливостей імунної системи належить її унікальна здатність розпізнавати антигени і специфічно реагувати на і її їх. Антигени, за характеристикою Р.В.Петрова, несуть ознаки гене- m ч но чужорідної інформації. Проникаючи в організм, вони порушу- мш, гомеостаз і викликають відповідну реакцію імунної системи, і ирнмовану на інактивацію та виведення з організму чужорідного шснта. Імунна система присутня в різних органах і тканинах. За су­чій ними уявленнями центральне місце в ній займають лімфоцити, які tmc і ійно рециркулюють лімфатичними та кровоносними судинами.

І’очрізняють центральні або первинні та периферійні або вторинні щмапи імунної системи. Центральні - це кістковий мозок і тимус у и пиці в, а також бурса Фабриціуса у птиці. Аналога фабрицієвої бур­ні і синців поки що не знайдено, припускають, що її функцію можуть ним щупати кістковий мозок, або пейєрові бляшки, а у кролів - миг­ни пики. До периферійних органів імунної системи належать лімфати­чні пуши, селезінка, мигдалики, лімфоїдні структури кишечнику, жири іа інших органів.

1. int ус (загрудинна залоза) - належить до центральних органів іму- мпітміїс рентної системи; у ньому відбувається дозрівання і диферен- нічіїїч І -лімфоцитів. Свою назву цей орган отримав через подібність ин пін іка чебрецю (thyme).

2. • 11111 і і тимус є парним епітеліально-лімфоїдним органом, що і I..Ilia.II І і.ся із трьох шарів, кожний з яких містить лімфоїдні клітини М1.ЦН..ІО класу та клітини нелімфоїдного походження, які забезпечу­єм! мій |ни)точення для дозрівання Т-лімфоцитів.

Заселення тимуса лімфоцитами починається у процесі онтогенезу одночасно з утворенням ретикулярної тканини. Утворені в мембрані жовткового мішка, у печінці або кістковому мозку стовбурові клітини надходять через кров’яне русло в кіркову речовину тимуса, де інтен­сивно диференціюються на великі, бластоподібні, середні та малі лі- мфоцити-тимоцити. Паралельно відбувається селекція стовбурових клітин та їх потомства.

Більшість утворених у тимусі тимоцитів швидко гине і вилучаєть­ся у процесі фагоцитозу. Лише 1-3 % клітин після подальшого дозрі­вання набувають імунокомпетенції і виходять із тимуса як зрілі Т- лімфоцити, щоб заселити тимусозалежні зони периферійних лімфоїд- них органів. У процесі онтогенезу Т-лімфоцити першими з’являються в селезінці, а відтак і в інших органах імунної системи. Є підстави припускати, що в першу чергу гинуть лімфоцити, які пройшли “пере­вірку” на наявність імунологічно-специфічних структур, здатних реа­гувати на антигенні детермінанти доступних компонентів власного організму.

Після заселення Т-лімфоцитами вторинних лімфоїдних органів, тимус поступово втрачає своє значення і піддається інволюції. Хоча надходження стовбурових клітин кісткового мозку в тимус і перехід імунокомпетентних Т-лімфоцитів до вторинних лімфоїдних органії спостерігається і після завершення процесу імунологічного дозрівай» ня організму, вони вже не є життєво необхідними, оскільки набут функціональна здатність лімфоїдних органів, як правило, може пі тримуватися без участі тимуса. Винятком з цього правила може сг жити факт гормонального впливу клітин тимуса на функціональ активність імунної системи в цілому.

В даний час відомо більше двох десятків біологічно активних човин тимуса, що характеризуються як стимулятори проліферації мфоїдних клітин, відтворенням їхньої імунокомпетентності навіть відсутності антигенного стимулу. Серед них найбільш вивчені: ти: зин, (фактор 5), тимарин, тимопоетин, тимостимулін та інші тиму: фактори.

Кістковий мозок. У всіх ссавців кістковий мозок - основний орГ гемопоезу та центральний орган імунної системи, місце утворенні диференціації стовбурових кровотворних клітин. За своїм склад«« це гетерогенний орган, до якого входять елементи мієлоїдного, фоїдного, еритроїдного, мегакаріоцитарного і моноцитарного ряді*

різних стадіях свого розвитку. Він розташований у губчастій речовині кісток, містить кровотворну та жирову тканину у співвідношенні 1:1.

І [ей орган являє собою сітку, утворену клітинами ретикулярної стро­ми, ендостом, судинами та нервовими волоконцями. У комірках такої сітки знаходяться вільні клітинні елементи еритро-, грануло- та тром- ооцитопоезу, до 10% лімфоцитів та невелика кількість плазматичних клітин (табл. 17).

Гііблиця 17 - Склад клітин кісткового мозку (%)

Міслоідні	Еритроб­ ласти	Лімфо­ цити	Ретику­ лярні	Моноцити	Мегакарі­ оцити	Плазма­ тичні
(.0 - 65	26,0	6-8	1,5	1-3	0,4	0,4

• ссавців кістковий мозок є місцем утворення і дозрівання В-клі- іип, іцо перетворюються із стовбурових клітин у малі лімфоцити, які їмч угь поверхневі імуноглобуліни. У птахів дозрівання В-клітин, продуцентів антитіл, відбувається переважно в бурсі Фабриціуса. Од­нак, с дані про те, що термін “Bursa” не зовсім відповідає місцю, де іилііуваються ці процеси, оскільки бурсектомія у ембріонів не пере­їм ічіджає дозріванню В-лімфоцитів, здатних після антигенної стиму- 'іиііп перетворюватись в Ig М-плазматичні клітини.

Відомо, що в цьому органі міститься гетерогенна популяція нелі- мфоі/іпих клітин, необхідних для дозрівання всієї нелімфоїдної попу- 'ніиіі кні гин-попередників. Попередники В-лімфоцитів кісткового МО­ЇЙ \ і.чаші набувати поверхневих маркерів, характерних для імуноко- МИСП ІИІ1ИХ В-клітин. У кістковому мозку міститься також відносно «ріп ника кількість Т-клітин-попередників, які являють собою окрему Нииунчцік), що відрізняється від щойно описаної популяції В-клітин, «••чи оііпдві мають спільного попередника. У тварин, позбавлених ♦HMv а, ілпаси кістково-мозкових Т-клітин-попередників можуть збі- ниіп на і пі ь, що призводить до появи функціонально активних Т- ніііфиіпі і ін. Проте, незважаючи на належність до різних або спільних йімііі процеси дозрівання В-лімфоцитів у кістковому мозку і Т-клітин

І імчм і мають таку особливість: у первинних органах виробляється іий'іми і а пі,тне клітин, ніж їх виробляється серед імунокомпетентних (Мітим її. рпферійних органів імунної системи.

ІІ«і і\ мку І*.В.Петрова регулювальний вплив може проявлятися як Цм|н. і.рпнми, так і стимулювальними впливами і ефектами на різні §мчн ї ї , Характер цього впливу визначається співвідно­шенням клітин кісткового мозку і продуцентів антитіл. Автор виявив принципову різницю у механізмах супресивного та стимулювального впливу кісткового мозку на різних етапах антитілоутворення (індук­ція відповіді на антигени та продуктивна фаза утворення антитіл). Вважається, що супресія імунної відповіді здійснюється за рахунок клітин кісткового мозку шляхом пригнічення проліферації попере­дників В-лімфоцитів, а стимуляція у продуктивній фазі може відбува­тися за рахунок збільшення антитілоутворюючих клітин без їх поділу. Автор показав, що клітини супресорного впливу інтенсивно діляться, чутливі до радіації, несуть на своїй поверхні імуноглобуліни і, ймові­рно, є попередниками В-системи клітин, а стимулювальні - стійкі до опромінення, мають низьку питому щільність. На підставі своїх до­сліджень автор прийшов до попереднього висновку, що регуляторні клітини кісткового мозку належать до окремих субпопуляцій.

Регуляторна функція клітин кісткового мозку забезпечується і за рахунок медіаторів, що продукуються. Вперше наявність гуморально* го фактора кісткового мозку, що стимулює антитілоутворення, вияв» лено у процесі продуктивної фази (в даний час В-активін). Цей фак» тор формується, на відміну від цитокінів, навіть за відсутності анти» генної стимуляції і в цьому плані подібний до тимозину. Він здатний збільшувати кількість В-клітин у період інтенсивного утворення ан* титіл, руйнується протеїном А, проназою, РНК-азою, має молекуляр» ну масу 13 кДа; його синтез пригнічується актиноміцином О.

Встановлено також наявність супресорного фактора, який вивч ний менше і відрізняється величиною молекули, взаємодією у проц імуногенезу. Вважається що стимулювальний фактор включається період взаємодії Т- і В-лімфоцитів за обов’язкової участі макрофа а супресивний може реалізувати свою активність без участі останні

Селезінка належить до вторинних або периферійних органів ім; ної системи, одночасно є органом кровотворення та виконує р' “депо” крові хребетних тварин і людини.

Слід відмітити, що у первинних і вторинних органів імунної си ми є спільні ознаки та суттєві відмінності. Загальним для органів ' груп є забезпечення організму необхідною кількістю лімфоциті створення умов для міграції та рециркуляції по всьому тілі. До іс них відмінностей між ними належить і те, що в первинних орг імунної системи відбуваються процеси диференціації лімфоцитій, визначають належність їх до певного класу і здатність відповідна

свого класу здійснювати специфічну функцію. У тимусі цьому сприяє виділення стромальними епітеліальними клітинами фактора, який впливає на диференціацію лімфоцитів. Мітотична активність і дифере­нціація лімфоцитів у первинних органах відбувається незалежно від антигенної стимуляції, в них немає лімфоїдних фолікулів з центрами розмноження. У периферійних органах імуногенезу знаходиться інша с ірома - ретикулярна тканина. У ній є лімфощні фолікули з центрами розмноження лімфоцитів. Високою мітотичною активністю відрізня­ються клітини, які надійшли вже не тільки диференційовані, але й під-

11. > говлені до окремого класу лімфоцитів. Ступінь проліферації лімфо­цитів у вторинних органах імуногенезу визначається властивостями антигенних стимулів. У цих органах лімфоцити не лише остаточно ди­ференціюються, але й піддаються проліферації. В окремих органах (се­нс инка, лімфовузли тощо) лімфоцити мають чітко обмежені зони роз­мінування. При видаленні будь-якого органа, навіть непарного, напри­клад, селезінки, організм в цілому, особливо у порушенні гомеостазу, и іпгно не страждає. При цьому настає компенсація функції втраченого иріана іншими органами, що належать до вторинних, і в результаті та­нін стан не завершується летально, навіть при відсутності імунокорекції.

( слезінка є майже в усіх хребетних тварин, за винятком круглоро- ні\ і деяких дводишних риб. Це найбільший лімфоїдний орган, стру- t*ispa якого подібна до структури тимуса і лімфовузлів. Вона вкрита ігріипоіо оболонкою, під якою знаходиться щільна капсула колаге- tmiHiio походження з проникними в паренхіму перетинками- »(шьскулами, що поділяють орган на часточки. Між трабекулами зна­чний і і.і я основна функціональна частина селезінки - червона та біла н>'іі.ііп Червона пульпа - це своєрідні ретикулокапілярні петлі, які •імині. між трабекулами і білою пульпою, заповнені, головним чи­ним гри і роцитами. Біла пульпа являє собою лімфоїдні скупчення, що М'М'їаіоіі.ся із мальпігієвих залоз (лімфатичні вузли селезінки) та німф'іиіпих муфт довкола артеріальних судин.

» і и инка відрізняється гетерогенністю своєї функції. Перша захи- іни ф \ 11 к ці я виражається захопленням і нейтралізацією токсичних реч.ацні і а продукцією специфічних антитіл. У ній більше ніж в ін-

• і ■ 111 .її іа ч виробляються плазматичними клітинами імуноглобулі- М та G. При видаленні селезінки кількість новоутворених §Йпін і рі ім> знижується і підвищується ризик виникнення септичних мін,, які важко піддаються лікуванню.

Селезінці належить одне із центральних місць у диференціації лі­мфоцитів: антигенозалежних лімфоцитів Т- і пізніх стадій диференці­ації В-лимфоцитів у зрілі антигенореактивні клітини. Після мітотич­ної диференціації новоутворені клітини прямують до периферії білої пульпи і через синуси проходять у загальний кровотік. Лімфоцити В- системи та їхні попередники мігрують у селезінку, і вже у перші дні життя виявляється їх розподіл, оскільки рециркулюючі Т-лімфоцити витісняють В-клітини із периваскулярного простору у тимусонезале- жні зони. Селезінка вважається основним джерелом Т-супресорів в організмі людини і тварин.

Другою важливою функцією селезінки є гемоліз еритроцитів, фізі­ологічна загибель еритроцитів настає через 100-120 днів їхнього жит­тя. Розпад еритроцитів є наслідком активної функції ретикулярних клітин та макрофагів. Крім того, селезінка бере участь в обміні заліза, при розпаді еритроцитів звільнений гемоглобін не включається відра­зу на утворення нових клітин, а розщеплюється у ретикулярній тка­нині. Залізо у формі феритину нагромаджується у клітинах пульпи і, в міру потреби, витрачається на синтез гемоглобіну та залізовмісних ферментів.

Згідно з сучасними даними, лімфоїдна тканина селезінки має від» ношення, в основному, до імунних реакцій гуморального типу, тобто формування плазматичних клітин, у яких синтезуються антитілі!' Проте, в цих процесах важливу роль відіграють і Т-клітини. У селезі нці нагромаджуються переважно кортизоночутливі короткоіснучі ' лімфоцити, а довгоіснуючі кортизонорезистентні клітини знаходять' здебільшого в лімфовузлах.

Лімфатичні вузли (ЛВ) являють собою вмонтовані в систему лі фатичних судин фільтрувальні станції з лімфоретикулярної ткани' Складова частина лімфатичної системи є лише у теплокровних і рин. Загальна кількість ЛВ у різних тварин і людини неоднакова^ людини нараховують від 500 до 1000 окремих ЛВ за розмірами шпилькової головки до квасолі. У собак нараховують близько 60 у коней - 8000.

У тварин ЛВ здебільшого бобоподібної форми, щільні, завдои 0,2 - 20 см. Ззовні вони вкриті сполучнотканинною капсулою, якої всередину відходять перетинки. Крізь капсулу ЛВ йдуть суд які несуть лімфу; судини, що відводять лімфу, виходять з так іні; “воріт” ЛВ. Основу цього органа складає ретикулярна сполучи«

нина, що бере участь у кровотворенні (утворення лімфоцитів різних і иііів) та біологічній фільтрації лімфи. В органі чітко виділяється кір­кова та мозкова речовини.

Доцентрова (аферентна) лімфа, яка містить лімфоцити, макрофаги і а антиген, аферентними лімфатичними судинами надходить у субкап- і улярний синус, проходить через внутрішню частину кіркової речо- ІШІШ у м’якушеві тяжі мозкової речовини і у синуси мозкового шару. Після чого вона виходить із вузла через виносні лімфатичні судини.

1. і В-лімфоцити надходять у лімфовузол переважно із крові, прони- к.іючи через стінки посткапілярних високоендотеліальних венул, а під гак, збираються у дискретних ділянках - первинних (В-клітинних) фопікулах і в Т-клітинному просторі, що займає внутрішню частину иркової речовини. З часом вони залишають лімфовузол і виходять з иі.ого у складі лімфи. Антигенна стимуляція викликає активацію і чиференціацію лімфоцитів, причому утворюються вторинні фолікули

2. иродковими центрами, що являють собою групи В-лімфобластів у процесі ділення і диференціації. Утворені плазматичні клітини кон- нпі і руються у м’якушевих тяжах мозкової речовини біля виходу.

• кірковій речовині зосереджені головним чином В-клітини, які ні иіонідають за гуморальний імунітет. Мозкова речовина представ- н м.і м’якушевими тяжами, в яких після антигенної стимуляції конце- мірмоіься плазматичні клітини, що виробляють антитіла. За інтенси­внії ію продукції антитіл, у відповідь на антигенні стимули, лімфову- «ин, після селезінки, посідають друге місце. Між кірковою та мозко- імю речовинами в ЛВ знаходиться специфічна речовина, де в основ­ний концентруються тимусозалежні Т-лімфоцити. У ній не виявлено н|н .іш тікших фолікулів, а переважають малі лімфоцити.

• тч пдах на лабораторних тваринах доведено, що лімфоцити по- нНііт іігциркулюють із крові у тканину лімфатичних вузлів і у зво- Цинмму напрямі в судинне русло. Лише невелика кількість лімфоци- |(м т і її 11 ходять із лімфовузлів, утворюється в їхніх термінальних !(ен 11ч решта клітин даної популяції для цих лімфоцитів є “чужи- Ifli поїш надходять із крові через стінку посткапілярних венул і

“транзитом” через орган. Після короткотривалого перебу- |§ммч її лімфатичному вузлі лімфоцити знову повертаються у ■«в мін р ус по. Було доведено, що довгоіснуючі популяції лімфоци- нм і •, 11, ргциркулювати в організмі протягом декількох років. При «чиї рпцесів імуногенезу в лімфатичному вузлі було показано,

що у відповідь на складний антиген, наприклад, еритроцити вівці, процеси активації і проліферації лімфоцитів виявляються вже через 1-2 дні після імунізації. Частота Т-клітинних мітозів стає максималь­ною на 3-й день, а відтак знижується, досягаючи звичайного рівня на 7-8-й день. Частота В-клітинних мітозів досягає максимальних вели­чин приблизно на 1 день пізніше і лишається порівняно високою про­тягом більш тривалого часу. Клітини, які продукують антитіла проти овечих еритроцитів, переважно класу М, з’являються на 3 - 4-й день і швидко виявляються основними компонентами м’якушевих шнурів. Починаючи з 4-го або 5-го дня після імунізації, більшість В-клітин, здатних до поділу, збираються в окремі групи, що мають назву зарод­кових центрів. Зв’язуючись із специфічним антигеном, вони розташо­вуються на поверхні фолікулярних дендритних клітин.

Бурса Фабриціуса. Птахи імунологічно відрізняються від ссавців тим, що в їх організмі вдалося ідентифікувати крім тимуса інший центральний орган імунної системи - бурсу Фабриціуса (БФ), що є відповідальним за прояв гуморального імунітету. Свою назву цей ор­ган отримав на честь італійського анатома Ієронімуса Фабриціуса, який описав його у курей наприкінці XVII ст. Тривалий час цей орган вважався рудиментарним утворенням, і лише ВІ956 р. Б. Глік встано* вив, що після видалення його у курчат затримується ріст і порушуєть­ся утворення антитіл. У 60-70-х рр. БФ була остаточно визнана ЯК центральний орган гуморального імунітету.

З’ясувалось, що після бурсектомії порушень механізмів клітинного імунітету не спостерігається, оскільки трансплантати поводили себі так само, як і в інтактної птиці. Водночас, при видаленні бурси Н• відбувається або значно знижується продукція антитіл у відповідь НІ антигенну стимуляцію. БФ розташована на дорсальній поверхні прЛ мої кишки у вигляді дивертикула і протокою зв’язана із задньою КМ мерою клоаки. ]

Після народження курчат БФ досягає дефінітивного розвитку; • І лімфоїдно-епітеліальному вузлі можна чітко розрізнити кіркоиу Я мозкову речовини. У кірковій речовині міститься кілька шарів лімфм цитів, під якими розташований базальний епітеліальний шар сіідо; реального походження. У центральній частині фолікула персішл знаходяться малі лімфоцити. По периметру мозкової речовини моМ помітити зрілі базофільні клітини лімфоїдного ряду.

Слід відмітити, що до останнього часу остаточно не з’ясована роль Т-лімфоцитів, які утворюються в БФ. Припускають, що в цьому органі відбуваються певні етапи диференціації Т-супресорних клітин, які міг­рують у тимус. Разом з тим, у БФ виявляється значна кількість клітин, які утворюють розетки з еритроцитами вівці (Т-залежні антигени).

У ссавців ще не вдалося знайти аналога БФ. Висловлюється при- і іущення, що на цю роль найімовірніше може претендувати кістковий мозок. Решта органів, що вважалися аналогами БФ (мигдалики, апен­дикс, шкіра), не одержали необхідного підтвердження. Зокрема, ви­далення апендикса і мигдаликів у людини не позначається на функції і у морального імунітету. Хоча цим структурам приділяється певна увага імунологів, але їх не можна віднести до центральних органів імунітету.

Що стосується гуморальних факторів БФ, то згідно з сучасними паними цей орган, ймовірно, виділяє певні розчинні компоненти, які впливають на диференціацію В-лімфоцитів протягом гуморальної відповіді. Так, відновити гуморальний імунітет у бурсектомованих курчат можна не лише шляхом пересадки тканин БФ, але й введенням (и- ииіітинного екстракту, виділеного із цього органа.

Деякі вчені виділили із БФ 56-денних курчат-бройлерів гумораль­ним і ормоноподібний фактор, здатний відновлювати імунітет у не- "іі.пально бурсектомованих птахів. Цей фактор названо “бурсилін”.

На підставі численних експериментів було встановлено, що після миааненпя БФ у птиці відбуваються значні зрушення в гуморальному ім\ ні і с і і. У таких курчат пригнічується імунна відповідь на більшість йн і ні спів і реакція обмежується лише формуванням термінальних їй ні рік. Плазматичні клітини селезінки, лімфатичних вузлів і фоліку- міи ¹ ішіої кишки зникають або їх кількість різко зменшується. Водно- •«мі у них органах знижується кількість клітин, що утворюють розетки Нмпішки. Однак, у деякої частини птиці, яка піддавалася бурсектомії, ні' чи повторної антигенної стимуляції виявляли специфічні антитіла

• її* мін оких титрах, що поєднувалося із формуванням вторинних фо- чікнім у селезінці та лімфоїдних структурах сліпої кишки.

і мім відмітити, що багато аспектів впливу БФ і її гуморального фим<і|м па імунні реакції у птиці ще недостатньо вивчені. Не викли-

• »*н ■ ■, мишу, що цей орган відповідає за прояв гуморального імунітету І м і мчт і обгрунтовано вважається центральним органом імунної си- ц*.*!" Дне не до кінця з’ясовано, яку роль БФ виконує у клітинних N**■*111 їм.і \ імунітету.

Лімфоїдні тканини кишечнику та шкіри. Найбільше скупчення лі­мфоїдних структур травного каналу людини і тварин виявлено у миг­даликах, ізольованих лімфоїдних фолікулах і пейєрових бляшках.

Піднебінні мигдалики являють собою нагромадження групових лімфоїдних фолікулів, оточених сполучнотканинною капсулою і роз­ташованих під слизовою оболонкою. У місцях їх розташування епіте­лій слизової оболонки випинається, утворюючи прості або розгалу­жені крипти. Всередині епітелію крипт у значній кількості зустріча­ються блукаючі лімфоцити. Лімфоретикулярна тканина, яка оточує крипти, аналогічна тканинам кіркового шару лімфатичних вузлів і містить численні лімфоїдні фолікули.

Особливої уваги заслуговують пейєрові бляшки (ПБ), оскільки ви­словлюється припущення, що вони еквівалентні бурсі Фабриціуса у ссавців. Дані лімфоїдні структури були відкриті Йоганом Пеєром у 1677 р.

ПБ зустрічаються , головним чином, у підслизовому шарі каудаль­ної частини тонкого відділу кишечнику і являють собою сукупність лімфатичних фолікулів із зародковими центрами, подібних до кірко­вого шару БФ. У ПБ переважають В-лімфоцити, які відповідають за розвиток гуморального імунітету. Вважають, що в ПБ ссавців міс­титься у 3 рази лімфоцитів більше, ніж у крові. Крім цього, лімфоїдні структури розміщуються у стінках глотки, стравоходу, шлунка, диха* льних і сечовивідних шляхів. Всі ці лімфоїдні вузлики (поодинокі), а також менш компактні скупчення лімфоїдної тканини відіграють не« однозначну роль у забезпеченні і поширенні імунних реакцій на ПО» верхнях слизових оболонок. Останнім часом кількість повідомлені щодо даних лімфоїдних структур підтверджує те, що вони відіграіоТІ важливу роль в продукції В-клітинної популяції та генерації імуннбі відповіді організму на антигенну стимуляцію.

Вивчення імунітету на рівні організму в цілому

Як і будь-яка інша функція, імунна реактивність підпорядковуг ся вищим відділам регуляції, що діють на рівні організму в ціло' Даний рівень регуляції забезпечується активністю нейрогормошіль системи, що ймовірно, оскільки функціональний прояв нижчих рій залежить від більш високих рівнів організації. Слід завжди пам’яг# що на кожному етапі формування імунної відповіді підключим!

нейрогормональні фактори регуляції. Відомо, що у тварин (щурі, кро­лі, собаки, коні тощо) сила імунної відповіді залежить від типу нерво­вої діяльності. Руйнування гіпоталамічних ядер у імунізованих щурів призводить до зниження імунної відповіді, тоді як адреналектомія або введення гормонів анаболічної дії (наприклад, соматотропного гор­мону) визначає збільшення продукції антитіл. Навпаки, гормони кори плднирників зумовлюють зниження імунної відповіді.

Увесь комплекс імуногенезу складається з двох основних етапів.

І Ісриіий з них - суворо специфічний, пов’язаний з розпізнаванням •пн игену лімфоцитами. Взаємодія Т- і В-клітин з антигеном - авто­номний, суворо специфічний процес і є визначальним показником лише імунної системи. Другий етап - неспецифічний, який почина- ' 11-ся після розпізнавання антигену. Він характеризується функціона­льним дозріванням преставлених Т- і В-клітинних клонів і піддається •■її to і енним впливам, у тому числі регулювальному впливу нейрогор- мопальної системи.

Популяційний рівень

На цьому рівні вивчається роль імунітету як селективного фактора, чюш обумовлює генетичний поліморфізм і адаптацію популяцій до \ МОВ інфекційно небезпечної зони існування.

Як приклад В.Г. Галактіонов (1998) наводить результати дослі- і)>іч іїї. і і сприйнятливості полуденної піщанки до чуми в пониззі річ­ні Полі и. Пониззя річки розділяє ареал цього гризуна на дві автоном­ні популяції: лівобережну і правобережну. На правому березі річки (інпі, основного резервуара збудника виконує дрібний ховрашок. На мИічму березі резервуаром збудника інфекції є полуденна піщанка. Нііішк її питання: які фактори впливають на те, що полуденна піщан­ки їм це неоднакову участь у підтриманні природних вогнищ чуми на нити шших за ландшафтно-географічними і біотичними умовами те- tч|uч ч Однією з гіпотез є та, що гризуни двох ізольованих популя­цій мию 11, різну резистентність до збудника чуми. Дійсно, лівобереж­ні ниімпки гинуть лише після введення 1000000 мікробних тіл збуд- іиіі-м іі.і відміну від правобережних, для яких ін’єкція в декілька мік- ї»нг,mis мпіпн є летальною. При аналізі механізмів несприйнятливос-

іі і ьі-м.шості лівобережних піщанок встановлюють наявність суб- імнм і-, ю'юї інфекції, у них формується сильна гуморальна відповідь, і |н жні гризуни навіть після експериментального зараження

формують слабку гуморальну відповідь на даний збудник. Ця власти­вість є специфічною, тому що гризуни з різних популяцій формують однакову гуморальну імунну відповідь до правцевого анатоксину. Високий рівень специфічної відповіді піщанок лівого берега забезпе­чує їм стійкість до збудника чуми, хоча їхній організм від нього не звільняється. Подібні обставини створюють реальні умови для цирку­ляції збудника у природі (природна осередковість). Піщанки правого берега надзвичайно сприйнятливі до збудника чуми, не забезпечують його подальшу естафетну передачу і гинуть після зараження. Лівобе­режне вогнище чуми в еволюційному розрізі значно старше правобе­режного. Тривале утягування піщанок лівого берега в чумні епізоотії обумовило селективний відбір більш стійких особин. Конкретний на­прям відбору відбувався через виживання тварин з високою резистен­тністю. Для правобережних піщанок процес відбору (взаємоадаптації) ще не завершений у зв’язку з деякою “молодістю” вогнища чуми.

В епідеміології відомі “контакти” європейців з вірусами Марбург і Ебола, які у більшості випадків закінчувалися летально. Представни­ки африканських племен постійно контактували з даними збудника­ми, період їх еволюції був досить тривалим, і тому місцеве населення несприйнятливе до цих збудників.

Питання популяційного імунітету безумовно є атрибутом еволю* ційної взаємодії збудників інфекційних захворювань і популяцій сприйнятливих тварин (людей). Більш детальна характеристика цих явищ буде наведена у відповідному розділі.

БІОЛОГІЯ ІМУННОЇ ВІДПОВІДІ

Біологія імунної відповіді. Крім специфічної імунної відповіді організм здатний специфічно не відповідати (не реагувати) на анти­ген. Таке явище набутої ареактивності отримало назву імунологічної толерантності (ареактивності). Цей феномен є суворо специфічним, і толерантність до одного антигену не відміняє повноцінної імунної иідповіді до іншого. Умовно, при вивченні толерантності, зручно ди­ференціювати два прояви цього феномена: толерантність до свого (“self’ tolerance) і штучно викликану толерантність до чужорідного антигену (“non - self’ tolerance).

Головний феномен імунологічної толерантності. Вперше толе­рантність до клінічних антигенів була виявлена американським дослідником Р.Оуеном в 1945 р. у дизиготних телят-близнюків. Такі (шіпнюки не є генетично ідентичними, тому що розвиваються з інших запліднених яйцеклітин. У процесі ембріогенезу у телят вста- ноїчпоється загальний плацентарний кровообіг, що призводить до ні їм і ну клітинами крові між ними. В результаті кожне теля являє со- ііпю химеру, яка має як власні клітини, так і клітини близнюка. При и іагмній імунізації телят клітинами крові близнюки залишались аре- іім пішими (толерантними) до алоантигенів партнера по внутрішньо- уіроГнюму розвитку. Англійський дослідник П. Медавар і його і ніиробітники показали, що дизиготні близнюки взаємно толерантні

•і" кпого трансплантату, який пересаджувався від одного близнюка

ми пішого, незважаючи на різницю у статі і забарвленні волосся. Вод­ій і'ііп (кінець 40-х - початок 50-х років) було встановлено, що толе- (шипінть відтворюється не тільки до шкірних трансплантатів, але й «м шрусних антигенів. При імунізації новонароджених мишей непа- І*иічіпим вірусом лімфоцитарного хоріоменінгіту імунітет не вироб- ііці іі.і я, а вірус персистує в організмі господаря протягом всього його #tn иі, і оді як введення вірусу дорослим тваринам призводить до N*nm/im>i елімінації вірусних часток.

І' паї пчпий шлях відтворення толерантного стану - це введення ан- ініі н\ у новонароджений організм, чия імунна система ще не набула м>ммічииіного розвитку. Проте при певних умовах специфічну ареак- Ншіііі і і. можна відтворити у зрілому організмі. Ось деякі з умов.

I V ш їх випадках ефективність індукції толерантності у дорослих

фопорційна ступеню імуногенності антигену: чим більш

І«» м..і <11111111 антиген, тим важче викликати толерантний стан. Напри- клад, альбумін є слабким імуногеном. Він протягом тривалого часу циркулює у кров’яному руслі і погано захоплюється антиген- презентуючими клітинами. Ці його особливості створюють умови для відносно легкої індукції толерантності. В той же час створення толе­рантності до сильних імуногенів, зокрема до чужорідних еритроцитів, часто неможливе.

2. Успіх індукції толерантності залежить також від дози антигену, який використовується. Так, досліди з бичачим сироватковим альбу­міном показали, що толерантний стан відтворюється або при викори­станні дози нижче тієї, яка є імуногенною, або при дуже високій дозі. Ці факти стали підґрунтям для розробки концепції низько - і високо- дозової толерантності.

3. Антигени, які погано деградують в організмі тварин, є кращими толерогенами, ніж ті, які характеризуються метаболічною нестабіль­ністю. Відомо, що полімери Б-амінокислот на відміну від Ь- амінокислот не піддаються гідролітичному руйнуванню взагалі, або лише в дуже слабкій формі. Кон’югація гаптену з синтетичним пеп­тидом, який складається з В-амінокислот, забезпечує розвиток толе* рантності до гаптену. В той же час кон’югат гаптену з Ь-амінокис- лотами не здатний індукувати толерантність.

4. Здатність багатьох білків до агрегації є фактором підвищення ЇХ імуногенності. Таке підвищення пов’язане з більш активним захоп* ленням білкових агрегатів макрофагами. Використання дезагрегов' них білків, таких як альбумін, імуноглобулін забезпечує більш лег створення толерантного стану.

5. Взаємодія імуноглобуліну з Бс-рецептором може бути одним | факторів індукції толерантності. Так, кон’югат аутологічного іму глобуліну з гаптеном викликає толерантність до гаптену на відмі від кон’югату цього ж гаптену з альбуміном або Б аЬ₂.

6. Застосування імуносупресорних агентів сприяє створенню тоі рантності. Одночасне введення з антигеном інгібіторів клітинне ділення - метатрексату, циклофосфаміду, 6-меркаптопурину - чий печує відносно легку індукцію толерантності.

Клітинне підгрунтя толерантності. Становлення толерантнооті це активний процес, пов’язаний з участю різних типів клітин.

У системі перенесення імунокомпетентних клітин від толсраігп мишей в організм інтактних тварин було встановлено, що стаи 1 рантності залежить як від Т-, так і В-клітин. Введення мишам іим

залежних клітин від толерантних тварин разом з інтактними В-лімфо- цитами, а також при введенні у зворотному співвідношенні, тобто В- клітини - від толерантних мишей, а Т-клітини - від інтактних, при­зводить до толерантного стану у реципієнтів. Причому, Т-залежна і олерантність більш стійка порівняно з В-залежною ареактивністю, причому для індукції толерантності, пов’язаної з В-клітинами, потрі­бна більша доза толерогену.

Суттєвим моментом є участь макрофагів в індукції толерантності.

• тих випадках, коли антиген активно захоплюється макрофагами, індукувати толерантність не вдається. Навпаки, слабка участь макро­фагів у поглинанні антигену забезпечує, як правило, розвиток толера- т пості. Пов’язане це явище з тим, що толероген, минаючи антигено- м|нпентуючу клітину, діє безпосередньо на специфічні клони лімфо- іііі гін, що призводить до порушення нормальної клітинної кооперації мри формуванні імунної відповіді. У створенні толерантності, ймові­рні), беруть участь специфічні Т-супресори.

Тимус бере участь у відборі і знищенні антигеноспецифічних клі- піппих клонів, здатних реагувати з власними антигенами. Крім того,

• мпо зрозумілим й інше: у тих випадках, коли тканинні антигени не можуть проникнути у тимус та ініціювати відбір “заборонених” кло­нім, відбувається додатковий негативний відбір клонів на периферії, їм ти сііційно аутореактивні клони переходять в стан анергії. Подібні процеси відбуваються і при індукованій толерантності, коли імунна нм 11-ма починає сприймати чужорідний антиген як свій власний.

Н цілому толерантність як антипод імунної реактивності є одним із і їм н і>(>ін збереження індивідуальної, клітинної цілісності організму. 1111• і порушенні механізмів толерантності розвиваються автоімунні Имініцжеиня.

/'« , її. ції гіперчутливості. Деякі антигени при повторному контакті і ирі мінчмом можуть викликати реакцію, специфічну по суті, але та- И щ. .і грунтується на неспецифічних клітинних і молекулярних фак- ні|нн і острої запальної відповіді. Відомі дві форми підвищеної реак- ипмнн п .Чперчутливість негайного типу (ГНТ) і гіперчутливість ішчч и.ш-ного типу (ГСТ). Перший тип реакції проявляється при уча- мі ми і її 11 ]| ^ Е, які цитофільні стосовно тучних клітин і базофілів - іі(*иіі\пгніін медіаторів запалення, а також І§ в. Інший тип реалізу- Нм и ні допомогою Т-клітин запалення (Т_гст) як провідних ефекторів ^(»►ніі що забезпечують накопичення в зоні запалення лімфоцитів.

Вперше гіперчутливість сповільненого типу в 1891 р. описав Р. Кох. Це була реакція зараженої туберкульозом морської свинки на підшкі­рне введення стерильного фільтрату культури мікобактерій туберку­льозу. Реакція проявлялась через 1-2 доби і характеризувалась силь­ним місцевим запаленням та утворенням гранульом. У інтактних тва­рин такі ін’єкції призводили лише до дуже слабкої короткочасної ре­акції.

У 1902 р. Ришет і Портьє, при вивченні антитоксичного імунітету до отрути морської анемони, описали феномен анафілактичного шо­ку. Повторне внутрішньовенне введення попередньо імунізованим собакам отрути в кількості, значно меншій за летальну дозу, призво­дило до розвитку гострої системної реакції, яка проявлялась спазмами судин, колапсом і загибеллю тварин. Введення отрути в шкіру імуні­зованим тваринам провокувало лише місцеву реакцію запалення.

В той же час Артюс описав одну з форм місцевої алергічної реак­ції. Дослідник працював з нетоксичними формами антигену. Перша ін’єкція такого антигену в шкіру або не викликала реакції, або вона була дуже слабкою. Повторне введення того ж антигену в ряді випад­ків призводило до інтенсивної інфільтрації місця ін’єкції поліморф* ноядерними лейкоцитами, геморагічної реакції, некрозу судин.

Ще один феномен, пов’язаний з алергічною реакцією, було вияв* лено при широкому застосуванні кінських антидифтерійних і анти» правцевих сироваток для лікування відповідних захворювань. Вво* дення значної кількості цих сироваток на пізніх етапах лікування іи ді призводило до системної реакції, яка супроводжувалась підвище ням температури тіла, висипами, кропив’янкою, у ряді випадків ураженням суглобів і нирок. Феномен отримав назву сироватко! хвороби, тому що був пов’язаний з утворенням антитіл до введе: сироватки.

Здатність розвивати всі ці алергічні реакції в інтактному органі» можна ініціювати за допомогою перенесення сироватки від хнор донорів. Причому, сенсибілізований таким чином реципієнт при я“ денні відповідної дози алергену так само швидко буде відпоніл реакцією підвищеної чутливості, як і донор сироватки.

Якщо гіперчутливість негайного типу можна передавати за дні могою сироватки, то ініціювати гіперчутливість сповільненого типу інтактному організмі можливо лише при адоптивному персі іеи# життєздатних лімфоїдних клітин від сенсибілізованого донора, >ІН (

донора, час розвитку реакції сповільненого типу у пасивно сенсибілі­зованого реципієнта досягає 1-2 доби.

Гіперчутливість негайного типу. Алергічні реакції мають значне поширення серед людей. Проявляються вони з різною інтенсивністю, під запалення слизової носа і чхання до анафілактичного шоку, який іноді призводить до летальних наслідків.

До алергічних реакцій, обумовлених антитілами класу Е нале­жать системна анафілаксія, алергічний риніт (сінна гарячка), бронхіа- N.па астма, ураження шкіри, харчові алергії тощо.

Гострота прояву алергічної реакції залежить від дози і способу проникнення алергену в організм. Якщо алерген з тієї або іншої при­чини надходить в організм систематично, то відбувається масована амивація тучних клітин цитофільним Е, у тому числі клітин, які іюкалізовані у сполучній тканині в безпосередньому зв’язку з крово­носними судинами. Рано чи пізно настає момент, коли рівень сенси- ішіізації організму досягає певної межі. За цих умов парентеральне поірапляння алергену викликає гостру системну реакцію, яка отри­мана назву анафілактичний шок. Ця реакція супроводжується збіль­шенням проникності судин, яке призводить до катастрофічного па- іін 111 н кров’яного тиску, бронхоспазму, початкового збудження і на- і і у 111 юго пригнічення центральної нервової системи. Смерть може ііііі і а і’.аги в результаті паралічу дихального центра.

І Іапбільш часто гостра алергічна реакція у вигляді анафілактично- іи шоку проявляється до пеніциліну, що діє як гаптен. Введений в н|и аппм пеніцилін утворює ковалентний зв’язок з аміногрупою влас­ній Ьілків пацієнта (людини, тварини). Такий сформований кон’югат »»і мінус відповідь Т-клітин носія і В-клітин - до антибіотика. Резуль- міпм і >уде анафілактичний шок.

І чі< і>чутливість, обумовлена антитілами /д Є. Окрім алергічних римип, які залежать від ^ Е (перший тип реакції гіперчутливості) Іншої і. реакційні стани, причиною яких є антитіла класу І§ О. Серед ми* реакція І§ в з молекулами, фіксованими на клітинній поверхні, •Лч її" іаклі ішшому матриксі (другий тип реакції). Іноді цей тип реа­кції і пісрчутливості розвивається при тривалому застосуванні лікар- Нмі' препаратів.

І (•< і ні піп гіперчутливості реалізується в умовах коли І§ в взає­мнім і розчинним антигеном. Патологічний стан розвивається при іич^-ііі.ііііі агрегатів антигену з антитілом (імунних комплексів) у певних ділянках тканин. Імунні комплекси утворюються при будь- якій гуморальній відповіді. Однак, не у всіх випадках вони є патоге­нетичним фактором, і пов’язано це в першу чергу з їх розмірами. До­статньо великі комплекси після взаємодії з комплементом захоплю­ються фагоцитами і потім виводяться з організму. В той же час неве­ликі комплекси, які утворюються в умовах надлишку антигену, мо­жуть адсорбуватися на стінках судин і таким чином бути першопри­чиною судинного ушкодження. В умовах, коли організм має IgG- антитіла-попередники, а специфічний антиген проникає в шкіру, роз­вивається локальний запальний процес, який отримав назву реакції Артюса. Комплекс, який утворюється в тканинних шарах, активує систему комплементу, внаслідок чого накопичуються компоненти С5а, СЗа - медіатори запалення. Вони, у свою чергу, забезпечують початок локальної запальної відповіді, посилюючи проникність су* дин. Як наслідок, у вогншці запалення накопичуються нейтрофіли, тромбоцити, збільшується об’єм рідини. Як і будь-яка інша запальна відповідь, реакція Артюса має захисні властивості, перешкоджаючи проникненню антигену у внутрішні ділянки організму.

Введення в інтактний організм великої кількості чужорідного білкі часто призводить до розвитку особливої форми підвищеної чутливості

• сироваткової хвороби. Нині специфічні антисироватки коней (бугйїи» продуцентів) застосовують переважно у ветеринарній медицині дя| лікування інфекційних захворювань тварин; у медицині, в основному, для лікування осіб, які постраждали від укусів отруйних змій (антикой» рин, антипорзин тощо). Внаслідок ін’єкції антисироватки починастМН! утворення антитіл класу Ig G до чужорідних білків (до білків сирошиЩ коней). Антитіла, які утворюються після введення, починають imt'MOl діяти з білковими антигенами, що залишились у місці ін’єкції, рюючи комплекс антиген-антитіло. Патогенетична дія комплексу і являється в підвищенні температури тіла, гарячці, кропив’янці, о бежі шкіри, протеїнурїї. Стан підвищеної чутливості проходить будь-яких рецидивів, коли антиген повністю буде еліміновано.

З метою попередження алергічних проявів використовусп.си йом десенсибілізації тварин. Підґрунтям цього прийому є контрі: ване за дозою і часом введення специфічного алергену в ори Цей феномен встановив О.М. Безредка, який за 0,5 - 1 год до Ін* повної дози лікувальної сироватки вводив 0,5-1,0 мл препарату, і потім всю дозу. Відкриття вченого має велике практичне чий'

і гри використанні в практиці гетерогенних лікувальних гіперімунних сироваток. Механізм десенсибілізації до кінця не розкритий. Ймовір­но, що додаткова експозиція алергену забезпечує продукцію антитіл Ijj, G і Ig А, які блокують алерген і тим самим перешкоджають його шаємодії з Ig Е.

Медіатори алергічних реакцій. Є два основних класи хімічних меді- ,йорів, які відповідальні за реакції гіперчутливості негайного типу. По­передники, або первинні медіатори є молекулами, що вже накопичені в і р; і пулах тучних клітин та базофілах і починають циркулювати в екст- р. і целюлярному середовищі одразу ж після контакту клітини з антиге­ном. Ці медіатори представлені чотирма основними видами молекул:

11. иачоактивними амінами - гістаміном, серотоніном; 2) хематаксич- ' ними факторами для гранулоцитів; 3) ензимами; 4) протеогліканами - и імрином (в тучних клітинах) і хондроїтиносульфатом (в базофілах). И юриині медіатори - це молекули, синтезовані de novo після контакту іушіїч клітин, базофілів або інших клітин запалення з антигеном. В їм і іонному вони представлені похідними ліпідів і містять лейкотрієни і фпкіор, що активує тромбоцити. Механізм дії провідних медіаторів і іін-рчу гливості негайного типу наведений у таблиці 18.

І "інших 18 - Провідні медіатори алергії негайного типу

Медіатори	Походження	Механізм дії
1 1' 1 ІІМІІІ	Тучні клітини, базофі­ли, тромбоцити	Викликає скорочення гладких м’язів, посилює проникність судин
1 >|імшМШ	Тучні клітини, базофі­ли, тромбоцити	Викликає скорочення гладких м’язів
|)н ми, ПОВІЛЬ­НІ! (" пі укіч;і речовина	Тканина легень, макро­фаги, лейкоцити	Спричиняє агрегацію тромбоцитів
^•йи ■<•)> ампвації ||піМ(..,І1П Ш1	Базофіли	Викликає позитивний хемотаксис еозинофілів
)Ь| НІІМі{|іІІІЬІІ1ІЙ хемо- |ик* іп тні фактор	Тучні клітини	Спричиняє скорочення гладких м’язів, посилює проникність судин
ІМІНН ІІ|І.ІДІкІШН	Сироватка крові	Викликає скорочення гладких м’язів, посилює проникність судин

І І ни рчут ишість сповільненого типу. Крім характерної відмінності ІМім* і шерчутдивості негайного і сповільненого типів (табл. 19) вони ІНімм. рі ІНІ патогенетичні механізми. Якщо перші три типи підвище­нні і» ні і шшості опосередковуються антитілами класів ^ Е і ^ в, то

4. ніи і ніерчутливість сповільненого типу (ГСТ) - результат робо- |н .по пі і мої пецифічних С0₄ Т-клітин запалення.