2 Питання.
Розвиток Леніним теорії марксизму полягав в доведенні винятковості марксистського економічного вчення, його справедливості щодо всіх етапів розвитку капіталістичного суспільства та щодо всіх країн.
Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, в основу якого покладався класовий принцип. В одній із перших своїх статей він пише про зародження капіталістичних відносин в сільському господарстві та розшарування селянства на класи внаслідок розвитку товарного виробництва. Він указує на невідворотність наступу капіталізму і його проникнення в усі сфери економічного життя. Ця робота була відповіддю російським народникам, що обстоювали тезу про «необов'язковість» капіталізму для Росії та відсутність внутрішнього ринку як важливої умови його існування і розширеного відтворення.
Виходячи з тези про особливості розвитку капіталізму в Росії, аграрній країні, в якій процес переходу від феодального устрою ще не завершився, Ленін намагається визначити перспективи розвитку внутрішнього капіталістичного ринку. Він аналізує етапи переростання натурального господарства в товарне і товарного в капіталістичне. На прикладі сільського господарства досліджує процес відокремлення безпосереднього виробника товару від засобів виробництва, що знаменує собою утвердження капіталістичних відносин. Його характеристики товарного виробництва є достатньо вичерпними.
Висновок про те, що внутрішній ринок для капіталізму створюється самим капіталізмом в процесі його розвитку, Ленін обґрунтовує у працях «З приводу так званого питання про ринки» (1893), «До характеристики економічного романтизму» (1897), «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Зауваження щодо питання про теорії ринків» (1898) та «Ще до питання про теорію реалізації» (1899).
Розкривши взаємозв'язок внутрішнього ринку і генезису капіталізму, Ленін аналізує процес становлення капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії, характеризуючи механізм цього становлення.
У згаданих працях Ленін доповнив теорію відтворення Маркса міркуваннями про суть та особливості капіталістичного відтворення і криз за нових історичних умов.
Він суворо дотримувався методологічних принципів, узагальнень та висновків Маркса, доводячи прогресивність капіталізму щодо попередніх форм організації суспільного виробництва, але вказуючи на його експлуататорську суть і об'єктивну природу всіх його антагонізмів.
Особливу увагу він звертає на аналіз суперечностей капіталістичного виробництва, зауважуючи слідом за Марксом, що вони не зводяться лише до проблем пропорційності, тобто співвідношення виробництва та споживання.
Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зовнішнього ринків, що зв'язує з розвитком суспільного та міжнародного поділу праці. Він уважав, що зовнішній ринок не має нічого спільного з проблемою реалізації, а розвивається відповідно до існуючих традицій міжнародної торгівлі, внутрішніх диспропорцій, а також переростання розширеним виробництвом меж окремої країни. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, породжують боротьбу за зовнішні ринки.
Внеском Леніна в розвиток економічної теорії можна вважати його аналіз монополістичної стадії капіталізму. Щоправда, метод та мета дослідження знову ж таки запозичені в Маркса, а економічну теорію спрямовано на доведення справедливості революційної доктрини.
Маркс і Енгельс, досліджуючи капіталістичний спосіб виробництва, звернули увагу на виникнення в ньому нових тенденцій, що були визначені ними як процес концентрації та централізації виробництва. Енгельс, зокрема, вказував, що ці процеси супроводжуються новими економічними явищами — плануванням виробництва та збуту, змінами в ціноутворенні. Однак ці зміни тоді ще не набули загального характеру, а тому не вплинули суттєво на зміст теоретичних узагальнень основоположників марксизму.
Проте в економічних теоріях пізніших шкіл та напрямків ці тенденції знайшли відображення у вигляді нових підходів до аналізу процесу ціноутворення, співвідношення попиту та пропозиції, факторів розвитку та чинників економічної рівноваги, взаємовпливу ліберальної (конкурентної) та монополізованої економіки. Ленін узагальнив роботи стосовно імперіалізму, що написали Гобсон, Гільфердинг, Каутський, і розробив наукову теорію монополістичного капіталізму на базі марксистської економічної теорії.
Ленінська теорія монополістичної стадії капіталізму була органічно вписана в марксистську класову, формаційну економічну теорію. Її висновки збігалися з висновками «Капіталу». Вона була його прямим продовженням і розвитком його ідей. Водночас ця теорія містить ряд положень і узагальнень, які мають самостійну наукову вагу. Основні положення цієї теорії викладено в його книжці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916).
Ленін виходить з того, що монополістичний капіталізм не є новою суспільно-економічною формацією, оскільки він зберігає всі основні ознаки капіталізму: приватну власність, анархію виробництва, кризи та ін. Але ті зміни, що відбулися в економічній сфері, сприяли трансформації надбудови. Ленін показав, що монополістичний капіталізм – це не новий спосіб виробництва, а той же капіталістичний, але на вищому ступені його розвитку. Тому його можливо зрозуміти тільки на базі домонополістичного капіталізму і разом з тим як таку його стадію, коли основні риси капіталізму перетворюються у свою протилежність, коли виникають економічні процеси, які підривають основи капіталістичного виробництва як товарного виробництва. Відбувається самозаперечення капіталізму: механізми товарного виробництва підриваються планомірністю (свідоме встановлення і підтримання пропорційності, прямих зв’язків між виробництвом і споживанням) на рівні крупних фірм і державного регулювання економіки.
Ленін виділив і охарактеризував 5 ознак імперіалізму:
Високий рівень концентрації виробництва і капіталу, що приводить до виникнення монополій, які відіграють провідну роль у господарчому житті.
Злиття монополістичного банківського капіталу з монополістичним промисловим капіталом і утворення на цій основі фінансового капіталу на чолі якого стоїть фінансова олігархія (грецьке: влада небагатьох).
Вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів, набуває особливо важливе значення.
Економічний розподіл світу міжнародними монополіями.
Завершення територіального розподілу світу між найкрупнішими капіталістичними державами і початок боротьби за його перерозподіл.
За основну ознаку зміни стадій Ленін узяв перехід від вільної конкуренції у сфері виробництва та збуту до панування монополій, що спричинило відповідні якісні перетворення. Він простежує, як концентрація та централізація виробництва сприяють виникненню монополій, і зазначає, що конкуренція є одночасно чинником і наслідком цього процесу.
Досліджуючи форми монополістичних утворень у промисловості, Ленін розглядає причини і напрямки монополізації як реакцію на обмеженість ринків сировини, збуту, як боротьбу за сталі гарантовані прибутки, як засіб уникнення конкурентного протистояння. Тобто, суть монополії — це можливість контролю над виробництвом та збутом.
Ленін доводить, що монополія не знищує конкуренції, а лише змінює форми конкурентної боротьби, в результаті чого остання стає ще більш жорстокою.
Виникнення монополістичних об'єднань не обмежується лише сферою виробництва. Ці процеси притаманні також іншим сферам: як наслідок концентрації та централізації промислового капіталу монополізується банківський капітал, відбувається зрощування монополістичного промислового й монополістичного банківського капіталів з утворенням фінансового капіталу і фінансової олігархії.
У цьому контексті розглянуто роль банків як засобу керування економічними процесами. Зростання значення фінансового капіталу супроводжується виникненням нових форм його функціонування: поряд з банками постають страхові та інвестиційні компанії, позичково-ощадні асоціації, інші кредитні заклади.
Особливим видом панування монополій Ленін називає фінансову олігархію (владу небагатьох). Організаційною формою фінансової олігархії є фінансова група, що репрезентує і контролює мережу корпорацій, об'єднаних між собою взаємними інтересами. Головні методи панування фінансової олігархії — це система участі, що зв'язує окремі підприємства в єдине ціле шляхом купівлі акцій банківських компаній промисловими капіталістами і навпаки, та особиста унія - представники банківського капіталу мають місця в правлінні промисловими компаніями і навпаки.
Існування фінансового капіталу зумовлює узурпацію економічної та політичної влади. Ленін не бачить інших способів протистояння цьому процесу, що загрожує демократії в політиці та економіці, крім соціалістичної революції.
У цій книжці Ленін аналізує суто економічну проблему ціноутворення, зв'язуючи її з існуванням категорії монопольно високого та монопольно низького прибутку. Він визнає, що ціноутворення за умов вищої стадії капіталізму зазнає суттєвої зміни, але намагається пояснити його з позицій вартості і додаткової вартості, аби довести, що воно відбувається за об'єктивними економічними законами капіталістичного виробництва, довести, що основний закон капіталізму — виробництво додаткової вартості, закон експлуатації — справедливий і для цієї стадії.
Досліджуються й інші ознаки та наслідки монополістичної стадії капіталізму. Це — вивезення капіталів, економічний та територіальний поділ світу, формування колоніальної системи та перетворення капіталізму на світову економічну систему.
Проблему вивезення капіталів Ленін вирішує, слідом за Марксом, з класичних позицій. Він розглядає причини вивезення капіталу як наслідок його надлишку в країні, що експортує.
Надлишок капіталу, на думку класиків, є тим капіталом, використання якого зумовлює спадання норми прибутку. Ленін підкреслює відносний характер цього надлишку, який полягає в тім, що у власній країні цей капітал не дає надприбутків. За умов, коли ринок пропозиції капіталів є досить обмеженим, що характерно для економік слаборозвинених країн, вивезений капітал забезпечує надприбуток.
Надлишковий капітал вивозиться, за визначенням Леніна, у трьох основних формах — товарній, продуктивній (робоча сила та засоби виробництва) і грошовій — приватними власниками та державою.
Активізація процесу вивезення капіталу відбувалась одночасно зі зростанням кількості та могутності монополій. Тому Ленін назвав експорт капіталу однією з головних ознак цієї стадії капіталізму, її типовою рисою.
Економічним наслідком вивезення капіталів є інтернаціоналізація економіки, що веде до утворення міжнародних монополістичних союзів і поділу світу між ними. Ці процеси, на думку Леніна, сприяють поширенню капіталістичних відносин та загостренню їхніх суперечностей, що для країн, котрі імпортують капітал, означає деформацію економічної структури, збільшення залежності від економіки розвинених країн та перетворення на сировинний придаток останніх. Він також визначає соціальні наслідки цього процесу виходячи з тези про посилення експлуатації.
Утворення монополістичних союзів як нової форми концентрації капіталу Ленін розглядає у контексті поділу світу між союзами капіталістів і зазначає, що боротьба за його переділ є визначальною рисою імперіалістичної стадії розвитку капіталізму.
Саме через утворення міжнародних монополій формується світова система капіталістичного господарства, утверджуються капіталістичні відносини. Однією з форм їхнього прояву є модифікація колоніальної системи, коли поряд з традиційними формами колоніального панування ведеться економічна та політична боротьба за сфери впливу, інвестування капіталів, ринки збуту, сировину і господарську територію.
Дослідження імперіалізму Ленін завершує висновками узагальнюючого характеру, визначаючи п'ять його основних рис, що свідчать, на його думку, про приреченість капіталізму, оскільки в економічному відношенні цьому сприятиме монополізація, що означає перехід від свободи конкуренції до повного усуспільнення, а в політичному — війни, як засіб вирішення економічних проблем.
Аналізуючи ознаки та явища імперіалізму, Ленін постійно протиставляв марксистські методи аналізу іншим. Ортодоксальне спрямування ленінських теорій вплинуло на рівень науковості дослідження, зумовило його певне обмеження. Так, Ленін не погоджувався, що вивезення капіталу виконує функції «переливання» капіталу і сприяє пом'якшенню циклічності розвитку, що монополізація економіки створює основи для її усуспільнення та плановості, що розв'язання окремих проблем капіталізму та його загальне вдосконалення може виключити необхідність революційного перетворення суспільства.
Водночас у книжці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» наводиться низка суттєвих ознак монополістичної стадії, наголошується на завершенні процесу формування світової капіталістичної системи та суперечливості її господарської будови, коли з монополістичними співіснують відносини вільної конкуренції і сама монополія посилює їх. Безперечно правильно визначається причина війн як засобу реалізації економічних інтересів.
У наступних працях, особливо в «Державі і революції» (1917), Ленін визначає ще одну рису, притаманну цій стадії, — зародження державно-монополістичної економіки, поєднання сили монополій із силою держави, створення передумов для регулювання економіки з одного центру.
Одержавлення економіки Ленін характеризує як процес поглиблення суспільного характеру праці, створення умов для виконання державою нових економічних, політичних та соціальних функцій. «Зараз ми маємо пряме переростання капіталізму у вищу планомірну форму його», — писав Ленін у статті «Доповідь на захист резолюції про поточний момент» (1917), завершуючи аналіз висновком про необхідність соціалістичної революції, яка означатиме перехід до планової економіки на ділі. Державно-монополістичний капіталізм створює, на його думку, для соціалізму готові форми.
Наступні праці Леніна було спрямовано на розвиток марксистської теорії про економічні та політичні основи соціалістичного суспільства. Вони ґрунтувалися на використанні марксистського методу та на догматизації положень Маркса і Енгельса щодо структури виробничих відносин майбутнього суспільства.
Розглянемо детальніше сутність монополії та її основні форми.
Монополія – володіння якоюсь виключною економічною перевагою, котра дозволяє отримати надприбуток.
Наприклад: монополія на землю (2-х видів) – забезпечує отримання землевласниками диференційної і абсолютної ренти; монополія у промисловості, що пов’язана з особливо сприятливими умовами виробництва (багаті й легко доступні родовища корисних копалин; водоспад біля підприємства, що дає дешеву електроенергію) – забезпечує надприбуток (перевищує середній прибуток).
Монополія в умовах імперіалізму утворюється на базі високого рівня концентрації виробництва і капіталу.
Монополією називають те підприємство, компанію чи об'єднання компаній, які концентрують у своїх руках капітал (у вигляді певних засобів виробництва, робочої сили визначеної кваліфікації) у розмірах, що дозволяють виробляти основну частку продукції певного виду і здійснювати визначальний вплив на рівень цін – встановлювати монопольні ціни і завдяки цьому систематично отримувати монопольний прибуток, який включає надприбуток.
Можливість виникнення монополій обумовлена пануванням в галузі небагатьох крупних підприємств, які можуть домовитись про умови виробництва і реалізації товарів. Необхідний високий рівень концентрації і централізації капіталу – бо багато дрібних підприємств не можуть укласти угоду й панувати в галузі.
В залежності від ступеню усуспільнення виробництва. Ступеню міцності зв’язків підприємств, що входять до монополістичного об’єднання, розрізнюють такі форми монополій: картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати.
Картель – галузеве об’єднання підприємств, що укладають угоду про умови збуту: скільки продати (квота), де і за якими цінами продати. Виробнича і комерційна самостійність не втрачаються. Є лише деякі обмеження в комерційній самостійності членів картелю.
Синдикат – усуспільнений збут товарів. Цим займається контора синдикату. Виробнича самостійність членів синдикату зберігається, а комерційна – втрачається.
Трест – повністю втрачається виробнича і комерційна самостійність підприємств, що увійшли до треста. Власники підприємств перетворюються в акціонерів треста, отримують дивіденди по акціям. Керує – правління тресту.
Ці об’єднання відображають горизонтальну інтеграцію – монопольні об’єднання в межах одної галузі.
Концерн – міжгалузеве об’єднання підприємств, що зв’язані технологічним процесом і знаходяться під загальним фінансовим контролем, монополізовані не лише виробництво і збут, але й кредит, фінанси. У концерні буває «ядро» - крупний промисловий трест, банк чи спеціально створена холдингова компанія, учасники якої володіють контрольними пакетами акцій різних компаній, що входять у концерн. Концерни можуть об’єднувати фірми, що зв’язані єдиним технологічним процесом. Починаючи з добичі сировини і закінчуючи реалізацією готової продукції.
Одразу після 1-ої світової війни в концерни найчастіше об’єднувались підприємства однієї галузі промисловості. З кінця 40-х років утворення концернів відбувалось по принципу диверсифікації - об’єднання фірм, що функціонують в різних галузях економіки (промисловість, транспорт, торгівля, банки, страхові компанії). Диверсифікація – це стратегія, яка передбачає вихід підприємства в нові для нього сфери бізнесу. Вертикальна диверсифікація – коли підприємство починає виробляти товари, які в технологічному та маркетинговому аспекті пов’язані з існуючими товарами фірми. Яскравий приклад – корпорація "Дженерал моторз", яка відрізняється найвищим рівнем вертикальної диверсифікації – власна продукція становить близько 65 % загальної вартості автомобіля.
Конгломерат - об’єднання підприємств з різнорідними виробництвами. Що не мають прямих виробничо-технологічних зв’язків, але знаходяться під єдиним фінансовим контролем. Очолюють такі об’єднання зазвичай банки. Від концернів їх відрізняє відсутність чітко визначеної виробничої спрямованості, домінуючого галузевого ядра. Типова сильна децентралізація виробничої і збутової діяльності чисельних підрозділів, що сполучається з високою централізацією основних фінансових ресурсів. Центральний орган конгломерату перерозподіляє фінансові кошти таким чином, щоб вони спрямовувались в найбільш прибуткові на даний момент галузі економіки – досягається стабільне отримання прибутку.
У наш час найбільш розповсюджений різновид монополії – багатогалузевий концерн (Дженерал Моторз, Форд Моторз…).
Джерела монопольного прибутку:
Додаткова вартість, в тому числі надлишкова додаткова вартість, що створюється робітниками підприємств монополії в межах країни й за кордоном – в іноземних філіалах даної фірми і в дочірніх фірмах (“система участі ”: “компанія-мати” купляє контрольний пакет акцій “дочірньої компанії”, котра підкоряє завдяки контрольних пакетів акцій “унучаті компанії”, таким чином компанія-мати контролює всіх “родичів”).
Частина додаткової вартості виробленої робітниками немонополізованих підприємств.
Частина додаткового продукту і навіть необхідного продукту в грошовому вираженні, що створили дрібні товаровиробники.
Частина національного доходу і національного багатства інших країн (слабо розвинутих).
Методи привласнення монопольного прибутку:
система монопольних цін, що включає монопольно-низькі ціни, по яким монополії купляють сировину, матеріали, напівфабрикати, та монопольно-високі ціни, по яким монополії реалізують власну продукцію;
через державний апарат – вигідний розпродаж державної власності (“приватизація” – лат. “приватний”, перетворення державної власності на приватну, по термінології країн з розвинутою ринковою економікою, до приватної відносять будь-яку недержавну власність – акціонерну власність без контрольного пакету держави, кооперативну), пільгові кредити та оподаткування, субсидії (фінансова допомога, яку не треба повертати).
3 питання. Ленін, аналізуючи монополістичний капіталізм, показав 2 тенденції науково-технічного прогресу (НТП) в цих умовах: тенденція до гальмування НТП і тенденція до розвитку НТП. Про першу тенденцію він казав, що монополія породжує тенденцію до застою, до гальмування НТП, тобто, за його висловом, до загнивання капіталізму (мається на увазі те, що виробничі відносини капіталізму не дозволяють повною мірою використовувати продуктивні сили суспільства, здійснюють на них гальмуючий та руйнівний вплив). Зайнявши пануюче положення в сфері виробництва та обігу певних товарів чи послуг, монополії мають можливість отримувати монопольно високий прибуток за рахунок монопольних цін, тому певною мірою слабкіше стають стимули до технічного прогресу (впровадження новацій передбачає великі витрати, може не окупитися вже діючий основний капітал). Однак повного застою нема, тому що діє й протилежна тенденція (яка зараз має перевагу) – до розвитку НТП у зв’язку з конкурентною боротьбою.
Конкуренція (лат. “стикаюсь”) – властива товарному виробництву боротьба товаровиробників за вигідні умови виробництва і збуту товарів, за прибуток. Конкуренція – властивий товарному виробництву стихійний метод вибору оптимального господарчого рішення, механізм стихійного регулювання пропорцій суспільного виробництва.
Форми конкурентної боротьби:
1) Конкуренція в межах групової монополії (олігополії). В той час, коли жив Ленін, в основному, були одно галузеві монополії, які панували в своєї галузі. В наш час типовою стала олігополія (грецьке – «олігос»: декілька, небагато і «полео»: продаю) – коли декілька крупних фірм монополізують виробництво і збут основної маси продукції і ведуть між собою переважно нецінову конкуренцію. Має місце групова монополія як форма переплетіння монополії та конкуренції. Виникнення олігополій значною мірою пояснюється дією антитрестовського законодавства, яке забороняло 100% монополізацію галузі однією корпорацією. Для олігополії типова нецінова конкуренція, що пов’язана з технічними перевагами, якістю і надійністю товарів, наявністю привабливого стилю продукції, наданням покупцям гарантій, пільг та послуг, окрім того до цього різновиду конкуренції відносять економічне шпигунство та рекламу. Оскільки в умовах олігополії є узгодження між фірмами по ціновій політиці, остільки така конкуренція може бути лише в прихованому вигляді (прихована цінова конкуренція) – таємні знижки і уступки, у порівнянні з проголошеними цінами, сезонні розпродажі по зниженим цінам.
2) Конкуренція між монополіями різних галузей, що виробляють взаємозамінну продукцію. Монополія крупної корпорації в межах галузі може бути підірвана в умовах НТР у зв’язку з появою нових галузей виробництва, що випускають аналогічні товари (наприклад, хтось почне виробляти нові різновиди напоїв, які будуть конкурувати з взаємозамінними напоями – кавою, чаєм), а також у зв’язку з виникненням альтернативних джерел сировини, які не контролює дана монополія (меблі можна виробити з дерева або із штучних матеріалів – пластмаси).
3) Конкуренція між монополіями і немонополізованими підприємствами – аутсайдерами (сторонні). В умовах НТР навіть дрібні та середні компанії часто опиняються серед першовідкривачів чогось перспективного з точки зору прибутку. Немонополізовані фірми добре закріплюються в деяких нових галузях бізнесу – обробка інформації, програмне забезпечення, консультаційний бізнес, випуск товарів малими партіями (таких як одежа, прикраси для житла – клієнти хтять бути особливими), сфера послуг, роздрібна торгівля.
4) Конкуренція між монополіями різних країн (автомобільні, винні, нафтові “війни”…).
5) Боротьба монополій різних галузей за долар покупця (завдяки рекламі, він свої гроші може витратити на комп’ютер і не купить пилосос або диван).
6) Конкуренція в межах монополії (за контрольний пакет акцій, за представництво в раді директорів корпорації, за пости провідних менеджерів).
7) Боротьба монополій за командні позиції в державному апараті (вигідні державні замовлення, субсидії, пільги).
Таким чином, навіть в сучасному капіталізмі, де спостерігаються дуже сильні монополістичні тенденції, існує конкуренція. Конкуренція ведеться за високі прибутки, за монополізацію результатів НТР, джерел сировини, ринки збуту, вигідних умов кредитування, за монополізацію кваліфікованої робочої сили, за мінімізацію ризику (інколи стабільне положення фірми цінується вище за прибуток).
4 питання. Утворення і сутність фінансового капіталу. Укрупнення виробництва викликає збільшення розмірів вкладів, що знаходяться в банках, і зростає попит на крупний кредит, тому процес усуспільнення виробництва, підвищення рівня концентрації і централізації виробництва та промислового капіталу сприяє концентрації і централізації банківського капіталу (концентрація за рахунок зростання власного капіталу банку і за рахунок вкладів: на початку сторіччя власний капітал в банках – 25%, зараз – 5-10% ; централізація – приєднання до певного банку інших банків). Це приводить до утворення банківських монополій.
Банки із невибагливих посередників перетворюються у всесильних монополістів, які регулюють господарчу діяльність. До колишніх функцій банків додаються нові функції: 1) збір інформації про клієнта, на основі чого вирішується питання про кредит, доля підприємця; 2) купівля акцій промислових підприємств.
Банківські і промислові монополії зрощуються шляхом системи участі (купівля акцій один одного) і особистої унії банкірів і промисловців (представники банків є членами правлінь промислових корпорацій і навпаки).
Зрощування монополістичного банківського з монополістичним промисловим капіталом приводить до виникнення фінансового капіталу, що включає в себе всі форми капіталу.
Основною формою фінансового капіталу є фінансова група, що об’єднує банківських, промислових та інших фірм шляхом довготермінового фінансування: відносини системи участі та особистої унії. На чолі цих груп стоїть фінансова олігархія (грецьке – влада не багатьох), капіталістична еліта. До неї відносять і вищих менеджерів (деякі з них отримують платню 1 млн. дол. чи навіть більше + дивіденди по акціям).
5 питання. Міграція капіталу. На межі ХІХ-ХХ сторіч вивезення капіталу за кордон починає переважати вивезення за кордон товарів. Це зв’язано з появою «надлишкового» капіталу, надлишок капіталу має відносний характер: в своїй країні його можливо було б використати, але це не принесло б монопольного прибутку, тому – експорт капіталу. Капітал вивозять як в економічно слабо розвинуті країни, так і в розвинуті країни. Після ІІ світової війни капітал почали вивозити переважно в розвинуті капіталістичні (починаючи з 70-х років це приблизно 70% всіх прямих закордонних капіталовкладень). В слабо розвинуті країни капітал вигідно вивозити із-за недостачі капіталів, відносно низької ціни на землю, низької зарплати, дешевої сировини. Однак там можуть бути й непривабливі для іноземного капіталу нестабільна політична та економічна обстановка, політичні перевороти, недостатньо розвинута ринкова інфраструктура, дефіцит високих технологій та висококваліфікованої робочої сили. Тому капітал прямує в розвинуті країни. Вигоди: 1) подолання митних бар’єрів (створення товарів в своїх філіалах в інших країнах, уникнення виплати мита); 2) проникнення в нові галузі виробництва, що базуються на передовій техніці, технології, організації виробництва, і приносять надлишкову додаткову вартість у формі додаткового прибутку; 3) економія на витратах виробництва із-за різниці в зарплаті найманих робітників – в Японії зарплата нижче за зарплату у Західній Європі, а там нижче ніж у США).
Вивезення капіталу відбувається в підприємницькій формі (3/4 експорту капіталу) і позичковій формі. Підприємницька форма – створення за кордоном власних філіалів і фірм-дочок, придбання контрольного пакету акцій іноземних фірм. Позичковий капітал вивозиться у вигляді позик і кредитів як приватних, так і державних.
Вивезення капіталу має суперечливий вплив як на свою економіку, так і на економіку країн, куди вивозять. Наслідки для країн, куди вивозять капітал: прискорення розвитку виробництва, створення нових робочих місць, однак може посилюватись однобічний розвиток економіки (сировинний напрям, екологічно небезпечні виробництва). Наслідки для країн, що вивозять капітал: збільшення прибутків із-за кордону сприяє зростанню інвестицій та розвитку виробництва і в межах власної країни; в той же час вивезення капіталу означає відволікання економічних ресурсів від забезпечення суспільних потреб в певній країні, що може викликати застій національної економіки, особливо небезпечне явище – вивезення тіньового капіталу – відмивання за кордоном брудних грошей.
Вивезення капіталу підготовляє виникнення міжнародних монополій – могутність монополій розповсюджується на світовий ринок, виходить за рамки окремих країн. В основі - зростання концентрації виробництва і капіталу.
Економічний розподіл світу на зони впливу. В результаті створення національними монополіями мережі своїх закордонних підприємств і філіалів формуються транснаціональні корпорації (ТНК). Країну, звідкіля має походження ТНК, називають країною базування, а країну, де діє ТНК – приймаючою країною.
Деякі ТНК стають транснаціональними монополіями (не будь-яка корпорація – монополія). Транснаціональні монополії представляють крупний висококонцентрований капітал, в якому привласнення прибутків пов’язане з регулюванням світових господарських відносин, обмеженням конкуренції на світовому ринку, встановленням монопольних цін.
На початку ХХ ст. міжнародні монополії, головним чином існували у вигляді картелів, а в наш час – більше міжнародних концернів.
ТНК відіграють дуже велику роль в національному і світовому господарстві. 37 тисяч найкрупніших акціонерних компаній (ТНК) разом з 200 тис. їх філіалів охоплюють майже всю планету. Володіючи 1/3 всіх виробничих фондів планети, вони виробляють понад 40% загального світового продукту, здійснюють понад 50% зовнішнього торгового обороту, понад 80% торгівлі найновітнішими технологіями і контролюють більш за 90% вивозу капіталу за кордон.
Коли Ленін писав про 5-ту ознаку імперіалізму – територіальний розподіл світу між найкрупнішими державами і боротьба за його перерозподіл, - то він мав на увазі колоніальну систему імперіалізму (багато країн були юридично закріплені за іншими державами), а зараз вже цієї системи нема. Але, як вважають деякі економісти, ядро цієї ознаки збереглося – економічні відносини, що відбивають залежність країн, що розвиваються, від могутніх держав, які нав’язують їм економічну і політичну поведінку як в своїй країні, так і в міжнародній сфері: 1) кабальні договори про економічне співробітництво («ножиці цін» , продаж морально застарілої продукції, фальсифікованої продукції); 2) “допомога” економічно слабим країнам (економічна, воєнна) – умовами надання нових кредитів і позик стає вимога скорочувати зарплату на підприємствах ТНК, відміна обмежень, перешкод для надходження іноземних капіталів і товарів, купівля озброєння на ці кредити, обмеження ролі державного сектору економіки, скорочення бюджетних видатків на соціальні потреби; 3) експорт капіталу – ТНК розміщують в країнах, що розвиваються найбільш трудо-, матеріало-, енергоємні виробництва, а також екологічно небезпечні виробництва; технологічний колоніалізм – технологічна залежність, прив’язування країн, що розвиваються, до зовнішніх джерел фінансування, науково-технічної інформації і проектів, неповний виробничий цикл (зборка окремих компонентів товарів), надання застарілих технологій; 4) створення слухняних урядів; 5) прямий воєнний тиск на країни, що стали юридично вільними.