kursova_z_zemelnogo_prava_007

Розділ 2.1 Право власності на землі оборони України

Залучення до цивільного обороту земельних ділянок сприяє активіза-ції ринкової економіки на сучасному етапі розвитку суспільних відносин в Україні. разом з тим, законодавець встановлює ряд обмежень на ви-користання окремих видів земель, до яких, в свою чергу, належать землі оборони України.У зв’язку з постійним скороченням чисельності збройних сил Укра-їни та інших військових формувань України, зменшенням фінансування оборонних потреб, значна кількість земельних ділянок, що надані відпо-відним утворенням для забезпечення обороноздатності нашої держави, не використовуються за цільовим призначенням. значна частина земель-них ділянок, які знаходяться в користуванні міністерства оборони Укра-їни, міністерства внутрішніх справ України, Державної прикордонної служби, Державного департаменту з питань виконання покарань, та були вивільнені внаслідок скорочення оборонного комплексу, взагалі не ви-користовуються.на сьогодні актуальними залишаються ряд проблем щодо передачі земель оборони, які не використовуються за цільовим призначенням, у власність територіальних громад, а також щодо чіткого розмежування цих земель та земель, які належать іншим суб’єктам.У зв’язку з цим особливого значення набувають відносини власності на земельні ділянки із земель оборони України та законодавче врегулю-вання цих відносин.Право власності на землі оборони є складовим елементом правового режиму цього виду земель. однак ст. 2 закону України «Про використан-ня земель оборони України» [1], що має назву «Правовий режим земель оборони» не містить жодних положень щодо врегулювання відносин власності на ці землі. всвою чергу, земельний кодекс України цю сферу врегульовує фрагментально.в теорії земельного права України проблеми права власності на землі оборони практично не висвітлювалися. окремі дослідження в.і.андрейцева , Д.В. Бусуйок , І.І.Каракаша , В.В.Носіка , О.О.Погрібного В.І. Семчика , М.В.Шульги та ряду інших на-уковців стосуються переважно загальних положень права власності на землі та особливостей правового регулювання відносин власності щодо окремих категорій земель. невирішеними залишаються проблеми правової природи відносин власності на землі оборони України, як самостійного виду окремої кате-горії земель, а також законодавчого врегулювання цих відносин.Метоюцього дослідження є визначення правової природи та харак-терних особливостей відносин власності на землі оборони України, ви-явлення недоліків правового регулювання цих відносин та внесення про-позицій щодо їх усунення.категорія власності в правовій науці є досить складною та багато-гранною. в найбільш узагальненій формі власність можна визначитияк відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі [10, с.291].Як наукову категорію, власність, зазвичай, розглядають у двох ас-пектах: економічному – як систему внутрішньонеобхідних, стійких, визначальних соціально-економічних зв’язків та відносин між людьми з приводу присвоєння об’єктів природоресурсного потенціалу та ство-рюваних, внаслідок такого використання, матеріальних благ [11, с.65]; та юридичному – як результат закріплення цих економічних відносин у правових нормах [5, с.8]. слід зазначити, що деякі науковці розглядають власність також у філософському, психологічному, моральному аспектах тощо,визначення власності як економічної категорії є загальноприйнятим та достатньо обґрунтованим в юридичній науці,однак ряд дослідників вважають, що власність слід розглядати виключно в юридичному розумінні. так, наприклад, П.П. Шкредов зазначає, що власність виражається у всій системі виробничих відносин, тому виділення її як самостійної економічної категорії є неможливим .Для позначення власності в юридичному розумінні законодавець застосовує термін «право власності» Згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, аналізуючи право власності на землю, слід зазначити, що земля є особливим об’єктом відносин власності. вона розглядається, з позиції законодавця, в якості територіального базису, природного ресурсу, та основного засобу виробництва .вюридичній науці право власності, в тому числі і право власності на землю, розглядається в об’єктивному і суб’єктивному розумінні, а саме: як правовий інститут та як передбачене та гарантоване законом право конкретного суб’єкта-власника здійснювати володіння, користування, розпорядження належним йому майном ,відповідно до ч.3 ст.78 земельного кодексу України, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній, та державній власності. Однак, слід зауважити, що в теорії земельного права висловлюються по-зиції щодо доцільності виділення лише двох форм власності на землю приватної та публічної, такий підхід видається цікавим з позиції дослідження права власності на землі оборони України, оскільки дає можливість розглядати цей вид земель в межах однієї форми влас-ності на землю – публічної. Характерною ознакою права власності публічних утворень є його загальносоціальне призначення. названі суб’єкти повинні набувати та реалізовувати право власності з метою захисту прав і свобод людини та громадянина, забезпечення оборони та безпеки держави, виконання ін-ших завдань, передбачених національним законодавством. згідно з ч.2 ст. 77 земельного кодексу України, землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. стаття 5 закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власнос-ті» визначає що суб’єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, а суб’єктами права власності на землі комунальної власності є територі-альні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування .таким чином в об’єктивному розумінні право власності на землі обо-рони – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності на землі оборони, підстави виникнення та припинення цих відносин, а також порядок реалізації правомочностей власника на земельні ділянки із земель оборони.Право власності на землі оборони в суб’єктивному розумінні можна визначити як право держави чи територіальних громад, у межах, уста-новлених законом, володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками із земель оборони.Функція здійснення оборони, належить виключно до компетенції держави, що, в свою чергу, покладає на державу обов’язок забезпечити збройні сили України та інші військові формування, які утворені відпо-відно до законів України, всіма необхідними засобами, в тому числі і зем-лями. тому основна частина земельних ділянок цього виду є власністю держави. Це, насамперед, земельні ділянки під військовими частинами, складами боєприпасів, військовими полігонами, військовими аеродрома-ми тощо.У власності територіальних громад, згідно з ч. 2 ст. 77 та ч.3 ст. 84 земельного кодексу України, можуть бути тільки земельні ділянки із земель оборони, що знаходяться під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення . До них можна відне-сти земельні ділянки військових містечок, санаторіїв, баз відпочинку, військово-промислових об’єктів тощо.згідно з ч. 3 ст. 84 земельного кодексу України та ст.6 закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», землі оборони під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житло-вого призначення можуть передаватися з державної в комунальну влас-ність. водночас ці землі не включені законодавцем до переліку земель (ч.3 ст. 83 Земельного кодексу України), які не можуть передаватися із комунальної у приватну власність. зі змісту наведених норм випливає, що землі оборони під об’єктами соціально-культурного, вироб-ничого та житлового призначення можуть передаватися без зміни цільо-вого призначення з комунальної власності у приватну. Проте це, в свою чергу, суперечить положенню ч. 2 ст.77 земельного кодексу України . Для подолання цієї колізії, на нашу думку, необхідно доповнити ч.3. ст. 83 земельного кодексу України положенням про те, що до земель ко-мунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі оборони під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.слід також зазначити, що правові норми, які визначають підстави виникнення права власності на землю, способи захисту права власнос-ті на землю не відображають особливостей земель оборони, оскільки є загальними стосовно усіх категорій та видів земель, що перебувають у державній чи комунальній власності. необхідним видається також законодавче закріплення особливого по-рядку припинення права власності на землі оброни. У багатьох регіо-нах нашої держави зі зменшенням чисельності збройних сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, значна кількість земельних ділянок із земель оборони, що в минулому використовувалися під військові полігони, не використовуються за цільовим призначенням. Передача цих земель у комунальну власність є практично неможливою, оскільки переважна більшість з них характе-ризується наявністю боєприпасів та різного роду вибухонебезпечних предметів, залишених внаслідок діяльності військового полігону, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людей. однак, встановлюючи правовий режим земель оборони, законодавець ці проблемні аспекти за-лишає поза увагою. Доцільним, на нашу думку, є закріплення на законодавчому рівні по-ложення про те, що припинення права власності на земельні ділянки із земель оборони та передача їх іншим суб’єктам можлива виключно за умови повного очищення цих ділянок від вибухонебезпечних предметів.отже право власності на землі оборони слід розглядати в двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. З одного боку це сукупність правових норм, які регулюють зміст, підстави виникнення та припинення, а також порядок реалізації правомочностей власника на земельні ділянки із земель оборони. зіншого боку – це право держави чи територіальних громад, в межах установлених законом, володіти користуватися та розпо-ряджатися земельними ділянками із земель оборони.

специфічною ознакою права власності на землі оборони є особливий суб’єктний склад. Цей вид земель згідно з ч.2. ст.77 земельного кодексу України може перебувати лише в державній та комунальній власності . однак земельний кодекс України містить норми, що суперечать цьому, допускаючи можливість передачі окремих земельних ділянок із земель оборони в приватну власність. необхідним є подолання такої ко-лізії шляхом законодавчого визначення положення про те, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі оборони під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення. важливою ознакою права власності на землі оборони є порядок його припинення. При реалізації свого права розпорядження земельними ді-лянками, що належать до земель оборони, власник цих земель повинен забезпечити очищення цих ділянок від негативного впливу, пов’язаного з постійною діяльністю збройних сил України, інших військових формувань, та приведення їх до стану, придатного для використання іншими суб’єктами. Як бачимо, відносини власності на землі оборони України потребують детальнішого законодавчого врегулювання. на наш погляд, доцільним є доповнення закону України «Про використання земель оборони» норма-ми щодо права власності на ці землі. розширивши таким чином зміст і сферу дії цього законодавчого акта, необхідно змінити і його назву, ви-значивши, як закон України «Про правовий режим земель оборони».

Розділ 2.2 Правове регулювання використання земель промисловості,транспорту,зв`язку енергетики та оборони.

Загальна характеристика земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення — самостійна категорія земель у складі земель України. Вони займають площу 2,03 млн га. їх правовий режим визначається нормативними приписа­ми, які зосереджені в Земельному кодексі України (глава 13) та ряді інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріпле­ні в окремих правових актах, присвячених в основному спеці­альній діяльності тих чи інших підприємств, установ та орга­нізацій, зокрема у Повітряному кодексі, законах України «Про державний кордон» , «Про оборону України», «Про тран­спорт», «Про зв'язок», «Про залізничний транспорт», «Про трубопровідний транспорт» ,«Про електроенергетику», «Про автомобільний транспорт».Згідно зі ст. 65 ЗК України землями промисловості, тран­спорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані у встановленому по­рядку підприємствам, установам та організаціям для здій­снення відповідної діяльності. Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підкатегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв'язку, землі енергетики, землі оборони, землі іншого призначення. Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних зав­дань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення згідно з основним цільовим призначенням використовуються для різних конкретних ці­лей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це становище пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи но­вих видів земель несільськогосподарського призначення. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної кате­горії самостійне місце посідають землі енергетики, які рані­ше не були відомі законодавству. Склад земель та особливості використання кожного з наз­ваних видів земель регулюються окремими статтями ЗК Ук­раїни (статті 66—77). Зазначені землі відрізняються від ін­ших категорій земель України своїм основним цільовим призначенням. їх використання пов'язане головним чином з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто во­ни виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призна­чення цих земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно. Правовий режим всіх видів (підкатегорій) зазначених зе­мель базується на єдиних принципах: загальнодержавного та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спеціальних завдань використання таких земель.Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єк­тів. Особливості ж правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу цієї ка­тегорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення. Специфіка зазначених земель полягає в тому, що їх фор­мування як самостійної категорії земель здійснюється знач­ною мірою за рахунок вилучення або викупу земель із сфери сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва. Разом з тим, наявність закріпленого земельним законодав­ством принципу пріоритету сільськогосподарського землеко­ристування зумовлює певне підпорядкування правового ре­жиму зазначених земель інтересам розвитку сільськогоспо­дарського виробництва. Це пов'язано, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових під­приємств, об'єктів житлово-комунального господарства, за­лізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших пот­реб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського вироб­ництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати під­приємства, установи та організації, тобто юридичні особи. Здебільшого постійними користувачами щодо названих зе­мель є державні підприємства, установи та організації про­мисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших галузей суспільного виробництва. Таке становище цілком ви­правдане, оскільки промисловість, транспорт, енергетика, зв'язок, оборона — це переважно сфера державної діяльності. В той же час не виключена можливість, коли носіями земель­них прав у цих випадках виступають і недержавні, наприклад, комунальні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяль­ність, зумовлена цільовим призначенням цих земель, здій­снювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю. Не виключається і використання цих земель названими суб'єктами і на умовах оренди. З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефек­тивного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій до реалізації програм соціально-економічно­го розвитку законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначен­ня, тобто і за рахунок земель, наприклад, промисловості, у при­ватну власність як юридичними, так і фізичними особами. Порядок використання зазначених земель встановлюєть­ся законом (ч. 2 ст. 65 ЗК), що свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у цій сфері можуть бути лише закони, а не підзаконні акти. На сукупність правових норм, які присвячені регламента­ції суспільних відносин щодо використання цих земель, по­ширюються спеціальні принципи: загальнодержавного та суспільного значення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення і прин­цип множинності завдань їх використання. Сутність першого принципу полягає в тому, що названі зем­лі використовуються для забезпечення діяльності саме у тих сферах, які виключно або здебільшого пов'язані з загальнодер­жавними чи суспільними, тобто публічними інтересами. Це стосується, зокрема, земель атомної енергетики, космічної системи, оборони та ін. Згідно зі ст. 84 ЗК України вони не мо­жуть передаватися у колективну і приватну власність, оскіль­ки їм притаманне особливе соціально-економічне значення. Другий принцип, який характеризує правову регламента­цію використання цих земель, пов'язаний з безліччю конкрет­них цілей несільськогосподарської експлуатації. Він полягає в тому, що землі, які входять до складу даної категорії, можуть ви­користовуватися для вирішення різнопланових завдань. Пере­лік цілей, для яких можуть використовуватися вказані землі, є невичерпним. Але всі завдання, а отже й цілі, об'єднує те, що вони є спеціальними і спрямовані у своїй сукупності на забезпе­чення сталого розвитку основних народногосподарських ком­плексів (промислового, військово-промислового та ін.).

 

Розділ 3. «Правове регулювання використання та охорони земель оборони»Правове регулювання використання та охорони земель оборони містить чотири підрозділи та присвячений дослідженню основних складових правового режиму земель оборони України.. «Право власності на землі оборони України» таке право розглядається в двох значеннях: об’єктивному – як сукупність правових норм, які закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на землі оборони, встановлюють порядок та підстави виникнення і припинення цих відносин, а також порядок здійснення державою та територіальними громадами, в межах своєї компетенції, правомочностей власника на земельні ділянки із земель оборони; та суб’єктивному – як обмежене законом право держави чи територіальних громад, вчиняти за власною волею, незалежно від волі інших осіб, будьякі дії щодо земельних ділянок із земель оборони. Стверджується, що землі оборони відповідно до чинного законодавства можуть перебувати лише в державній та комунальній власності. Однак ЗК України містить норми, що суперечать цьому, допускаючи можливість передачі окремих земельних ділянок із земель оборони в приватну власність. Необхідним, на думку дисертанта, є подолання такої колізії шляхом доповнення ч. 3 ст. 83 ЗК України положенням про те, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі оборони під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.У роботі обґрунтовується, що припинення права власності на земельні ділянки із земель оборони та передача їх іншим суб’єктам повинні відбуватися виключно за умови повного очищення цих ділянок від вибухонебезпечних предметів та приведення їх до стану, придатного для використання.«Правові засади користування землями оборони в Україні» досліджуються проблеми правового регулювання користування землями оборони. Право землекористування автором розглядається в об’єктивному розумінні як сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері виникнення, зміни і припинення права військових частин, установ, військовонавчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів на використання земельних ділянок із земель оборони, а також реалізації зазначеними суб’єктами цього права; та суб’єктивному – як відмінний від права власності правовий титул, що надає можливість військовим частинам, установам, військово-навчальним закладам, підприємствам та організаціям Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, у встановленому законом порядку, та в межах своєї правосуб’єктності використовувати земельні ділянки із земель оборони.У роботі звертається увага на відсутність у національному законодавстві правових механізмів та форм надання земель оборони господарюючим суб’єктам для обслуговування ліній електропередачі, зв’язку та інших комунікацій, що проходять на цих землях. Обґрунтовується висновок, що надання цих земель відповідним суб’єктам для вказаних цілей повинно відбуватися шляхом встановлення земельного сервітуту на підставі договору між ними та військовою частиною. Умови та строк такого використання земель оборони пропонується визначати в кожному конкретному випадку договором про встановлення земельного сервітуту.Разом з тим, автор вказує на необхідність законодавчого закріплення правових механізмів передачі земель оборони в оренду. Для цього в Законі України «Про правовий режим земель для потреб оборони та безпеки» пропонується передбачити, що органи державної влади та місцевого самоврядування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть передавати фізичним і юридичним особам в оренду земельні ділянки із земель оборони для вирощування сільськогосподарських культур, випасання худоби, заготівлі сіна та інших цілей. Необхідними також є розробка та затвердження Кабінетом Міністрів України нормативного акта, що визначатиме порядок надання таких земель третім особам в оренду, можливі напрями їх використання в господарських цілях, а також умови повернення земель оборони військовим частинам для подальшого використання за цільовим призначенням. «Проблеми правового забезпечення охорони земель оборони України» аналізуються особливості правового регулювання у сфері реалізації заходів щодо охорони цих земель. Під правовою охороною земель оборони пропонується розуміти встановлену нормами права систему ґрунтозахисних, економічних, екологічних, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на запобігання та усунення забруднення та псування земель оборони, захист довкілля, життя і здоров’я людей від негативного впливу розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.Заходи щодо охорони земель оборони автор поділяє на три групи: заходи, що здійснюються при виборі земельної ділянки для оборонних потреб, при спорудженні та реконструкції військових об’єктів; заходи при експлуатації земель оборони в процесі постійної діяльності військових формувань; заходи, що здійснюються при ліквідації військових об’єктів і передачі земель оборони для інших потреб.Найбільш шкідливого впливу внаслідок військової діяльності зазнають землі, на яких розташовуються і постійно функціонують військові полігони та аеродроми. Для вирішення цієї проблеми пропонується закріпити в Законі України «Про правовий режим земель для потреб оборони та безпеки» норму, яка б визначала, що для організації та проведення військових навчань із залученням значної кількості особового складу чи військової техніки використовуються переважно землі великих або середніх військових полігонів. Одночасно вказується на необхідність детального нормативного закріплення поділу військових полігонів за площею земель, яку вони займають, на великі, середні і малі, та визначення допустимого техногенного навантаження на кожен із видів. Пропонується також на законодавчому рівні закріпити обов’язок суб’єктів, що використовують військові полігони, очищувати землі, на яких вони розташовуються, від предметів та речовин, що залишилися внаслідок проведення навчань.В дисертації обґрунтовується доцільність закріплення в законодавстві норми, яка би передбачала можливість ліквідації військових об’єктів виключно за умови повного очищення земельних ділянок, на яких вони розташовуються, від забруднення, спричиненого військовою діяльністю, а також проведення рекультивації цих земель. У підрозділі 3.4. «Загальна характеристика управління в галузі використання та охорони земель оборони України» досліджено функції та специфічні риси управління цими землями.Управління у сфері використання та охорони земель оборони пропонується визначати як регламентовану законом діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовану на забезпечення раціонального використання та охорони земель оборони, додержання всіма користувачами цих земель вимог екологічної безпеки та земельного законодавства в процесі реалізації державної політики у сфері оборони та безпеки.Особливістю управління у сфері використання та охорони земель оборони є існування урядового органу державного управління – Державного департаменту надлишкового майна та земель, що діє у складі Міністерства оборони України і йому підпорядковується. Доцільним, на думку автора, є перетворення цього органу в окремий центральний орган виконавчої влади – Державне агентство надлишкового військового майна та земель для потреб оборони та безпеки, а також розширення його компетенції від управління надлишковим військовим майном та земельними ділянками, що використовуються підрозділами Міністерства оборони, до управління таким майном та ділянками, що використовуються усіма структурами, які реалізують функції держави у сфері її оборони та безпеки.Однією з ключових функцій управління у сфері використання та охорони земель оборони є зонування земель, що вважається складовою функції просторово-територіального устрою. Чинне законодавство не визначає правового режиму зон особливого режиму використання земель навколо військових об’єктів. У дисертації наголошується на необхідності законодавчого закріплення поділу таких зон на внутрішні і зовнішні заборонні зони. При цьому, на думку автора, в законі слід також визначити, що зовнішні заборонні зони, обсяг та зміст обмежень в них – встановлюються тими органами управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Встановлення внутрішніх заборонних зон належить до компетенції органів відомчого управління землями оборони (Міністерства оборони, МВС, МНС, Міністерства інфраструктури тощо.).У процесі реалізації функції контролю за використанням та охороною земель оборони спостерігаються факти недопущення працівників державних органів, що здійснюють контроль за використанням та охороною земель оборони, на території військових об’єктів для належного проведення перевірок та ознайомлення зі станом землевпорядної документації. У зв’язку з цим, пропонується законодавчо встановити можливість притягнення до відповідальності посадових осіб військових частин за перешкоджання здійснення контролю за використанням та охороною земель оборони. Одним із ключових принципів ведення Державного земельного кадастру є принцип відкритості та доступності його відомостей, законності їх одержання, поширення і зберігання. Однак відкритість та доступність окремих відомостей щодо земель оборони не завжди є доцільними, виходячи з потреб забезпечення обороноздатності нашої держави. Необхідним, на думку дисертанта, є закріплення в Законі України «Про Державний земельний кадастр» норми, яка б обмежувала поширення в цьому кадастрі відомостей щодо земель оборони, які можуть завдати шкоду інтересам держави у сфері забезпечення її оборони та безпеки.