фикус

Реконструювання авторської свідомості передбачає насамперед звернення до суб’єктного рівня організації тексту як до найважливішої поверхневої структури вияву авторської свідомості. Саме завдяки “голосам” нараторів і персонажів автор висловлює певні філософські погляди і вступає в діалог з “іншими” свідомостями. Двозначність “взаємин” автора й персонажа полягає в тому, що персонаж, перебуваючи в іншій естетичній площині порівняно з автором, є водночас модусом імплікації автора в тексті. Автор не ставить перед собою завдання знайти остаточну істину і чітко висловити власну позицію. Співіснування відмінних, але рівноправних, поглядів свідчить про плинність наративної ідентичності автора. Навіть вдаючись до демонстративної автобіографічності чи втручаючись у виклад наратора, автор усе-таки залишає натяки на свою подвійність. Шукати точки дотику між свідомостями наратора й біографічного автора спонукає передусім поява наратора-інтелектуала, але навіть у цьому випадку “я” суб’єкта висловлювання не тотожне автентичному “я” письменника.

Наративні стратегії прози В. Домонтовича дозволяють говорити про тісний зв’язок між модерними і традиційними способами організації художніх творів письменника. Це виявляється в застосуванні техніки “усвідомленого” потоку свідомості, в розмиванні бінарної основи конфлікту, в тенденції до внутрішньоконфліктних домінант, у переважній відсутності однозначної розв’язки, особливостях часопросторової організації та інтертекстуальній манері письма. Формою вираження авторської свідомості є також жанрово-стильова специфіка Домонтовичевої прози. Вплив автора-інтелектуала можна простежити в романізованих біографіях, творах автобіографічно-мемуарного характеру, оповіданнях-притчах, жанрових “гібридах”, житійному оповіданні тощо. Особлива манера мислення письменника зумовлює появу індивідуально-авторського стилю, який у прозі В. Домонтовича варто розглядати як взаємопереплетення різностильових елементів: імпресіонізму, експресіонізму, неокласицизму, що водночас приховані під зовнішнім “шаром” квазіреалістичного стилю. Філософським підґрунтям творів Домонтовича є екзистенціалізм, особливо важливий у контексті екзистенційного виміру біографічної ситуації автора. Отож диверсифікаційне співіснування різних художніх практик стає знаком глибинної ідентичності автора.

Творча індивідуальність митця впливає також на домінантну тональність створюваних образів, повторення яких дає змогу зробити висновок про відповідний характер авторського світовідчування. Семантика ключових образів у прозі В. Домонтовича дозволяє говорити про диверсифікацію авторської свідомості, адже домінування амбівалентного змісту цих образів – маски, дзеркала, сну – тісно пов’язане з “плинною” ідентичністю автора. Вловлюючи настрої відчуження і приреченості, екзистенційні образи темряви, туману, тіні, нудьги, порожнечі та безґрунтя свідчать про внутрішню тривогу персонажів В. Домонтовича і проминальність духовних цінностей, які можна зберегти лише з допомогою слова. Усвідомлюючи, що двозначність слів призводить до проблеми порозуміння з Іншим, автор, очевидно, через творчість шукає можливості артикулювати невисловлюване, навіть якщо читач не зуміє відтворити його інтенції.

Пропонуючи модель вивчення авторської свідомості, ми також вказуємо на перспективи досліджень із цієї проблеми. Ідеться про вивчення феномена авторської свідомості з урахуванням нових досягнень у галузі психології творчості чи про формування такої концепції авторської свідомості, яка б охопила “авторські свідомості” письменників одного стилю чи епохи.