32

Розділ 1. Теоретичний аналіз феномену суїциду

1.1. Суїцидальна поведінка як психологічний феномен

Феномен суїциду в загальнопсихологічному аспекті трактують як поведінку людини, спрямовану на її самознищення. У розгляді суїцидальної поведінки важливими є соціально-психологічні, біологічні, суспільні фактори, які впливають на її мотивацію.

Суїцид (лат.sui-себе і ceadere-вбивати)- навмисне самоушкодження зі смертельним фіналом.

Суїцидом вважають не всі дії людини, які мають наслідком її смерть. Встановити відмінність власне самогубства від автоагресивних форм поведінки дає змогу аналіз мотивації вчинків індивіда.

Замах людини на власне життя кваліфікують як самогубство за умови, що вона усвідомлює своїх дій і керує ними. У всіх інших випадках скоєння людиною дій, які завдають шкоди її психічному чи фізичному здоров’ю, під впливом психопаталогічних розладів (маячні ідеї, галюцинації тощо) у стані психозу слід кваліфікувати як автоагресивну поведінку, нещасний випадок.

Автоагресивна (грец. autos- сам і лат. agressio- напад) поведінка – специфічна форма особистісної активності, спрямована на завдання шкоди своєму соматичному або психічному здоров’ю. З огляду на специфіку дій індивіда, спрямованих на нанесення шкоди своєму здоров’ю, розрізняють такі види авто агресивної поведінки:

1) суїцидальна поведінка: усвідомлені дії, метою яких є позбавлення себе життя;

2. суїцидальні еквіваленти: неусвідомлені дії та умисні вчинки, які призводять до фізичного(психічного) саморуйнування або самознищення, хоча на це не розраховані;

3. несуїцидальна автоагресивна поведінка: різні форми навмисних самоушкоджень(самоотруєнь), метою яких не є добровільна смерть або реалізація яких не небезпечна для життя [14].

Отже, суїцид є одним з проявів (крайнім, фатальним) автоагресивної поведінки.

Самостійний термін «самогубство» вперше з’явився в 1704р. в «Лексиконе треязычном», який був складений наставником слов’яно-греко-латинської школи, редактором першої московської газети і директором Московської типографії Федором Полікарповим-Орловим. В даній роботі мова йде про конкретний термін. Поняття ж, яке відображало факт вбивства самого себе існувало задовго до виникнення цього слова. В Кормчій книзі – збірниках правил православної церкви, які застосовувались на Русі з часу прийняття християнства і до початку XVIII ст., - говориться: «А ще кто сам себя убьет, или заколет, или удавит приношение не принесется за него, токмо аще не будет воистину ум погубил» [9].

Термін «суїцид» вперше був використаний в книзі Thomas Brown's «Religio Medici», написаній в 1635р. і надрукованій в 1642р. Але за даними окремих авторів (Daube D., 1972; Хайд Д., Блох С, 1998), цей термін з’явився уже в XIIст. Незважаючи на те, що в 1651р. він вже був в Оксфордському словнику, на протязі досить довгого часу (до середини XVIIIст.) термін «суїцид» практично не фігурує в літературі.

Термін «суїцидологія» вперше з’явився в російській науковій літературі ще в кінці XIXст. (Розанов П. Г., 1891), а на Заході, по даним одного з найвидніших суїцидологів сучасності Е.Шнейдемана, - лише в 1929 році [16]. Реальне становлення суїцидології як комплексної науки по вивченню суїцидальної (і в більш широкому розумінні – автодеструктивної) поведінки відбулося в середині XXст. Суїцидологія сьогодні – це область теоретичних і практичних знань, яка активно розвивається, використовує досягнення багатьох наукових дисциплін і активно взаємодіє з ними (психіатрією, психологією, юриспруденцією, соціологією та іншими науками) [9].

Згідно визначенню ВООЗ (1982), «суїцид – акт самогубства з фатальним завершенням; посягання на самогубство – аналогічний акт, який не має фатального кінця».

Визначення самогубства, яке включає найважливіший критерій відмежування цього феномену від подібних явищ було дано в класичній праці французького соціолога Е. Дюркгейма «Самогубство» (1897; російський переклад – 1912). «Самогубством називається кожний смертний випадок, який безпосередньо або опосередковано являється результатом позитивного чи негативного вчинку, здійсненого самим постраждалим, якщо цей постраждалий знав про можливі результати. Замах на самогубство – цілком однорідна дія, але не доведена до кінця [6,5]». Більш чітке і просте визначення дав сучасний суїцидолог М. Фарбер (1968): « Самогубство – це свідоме, ціленаправлене і швидке позбавлення себе життя»

Е. Шнейдеман наводить такі загальні риси суїцидальної поведінки:

1. Загальною метою всіх суїцидів є пошук рішення. Суїцид не є випадковою дією, його ніколи не починають безцільно. Він розглядається людиною як вихід із ситуації кризи. Тобто самогубство є єдино доступним для людини (вона не бачить інших варіантів) рішення трудної задачі та питання: що робити? Як із цього вибратися? Таким чином, щоб зрозуміти причини суїциду, необхідно знати проблему, вирішенню якої він був призначений.

2. Загальною задачею всіх суїцидів є припинення свідомості. У свідомості людини, що наважилась на самогубство – це повне припинення свого потоку свідомості, нестерпного болю.

3. Загальним стимулом при суїциді є нестерпний психічний біль. Якщо припинення (відключення) своєї свідомості – це те, до чого рухається самовбивця, то нестерпний душевний ( психічний) біль – це те, від чого він намагається піти. Тому в клінічній суїцидології є правило: знизьте страждання, часом дуже незначно, і людина обере життя.

4. Загальним стресором при суїциді є фрустровані психологічні потреби. Будь-яке самогубство відбувається на основі ряду логічних (або псевдо логічних) розрахунків, міркувань, що виникають в результаті фрустрації психологічних потреб людини. Суїцид відбувається через нереалізовані або незадоволені потреби людини. Зустрічається багато безглуздих смертей, але ніколи не буває безглуздих суїцидів.

5. Загальною суїцидальною емоцією є безпомічність – безнадійність. Людина, що зважилася на самогубство, приймає це рішення, будучи в стані сильного сум’яття, спустошеності, безнадійності. У свідомості людини існує постулат: «Я нічого не можу зробити (крім самогубства)» і «Ніхто не може мені допомогти».

6. Загальним внутрішнім ставленням до суїциду є амбівалентність. З. Фрейд вперше сформулював положення, яке зовнішньо суперечить формальній логіці – щось може бути й А й Не-А. Та ж сама людина нам може подобатися, і не подобатися [6].

Типовим для самогубства буває стан, при якому самовбивця хоче покінчити із собою й одночасно бажає, щоб йому допомогли, причому обидва ці відношення є щирими.

Загальним станом психіки є звуження когнітивної (пізнавальної) сфери. Суїцид не зовсім вірно вважати проявом нервово-психічного розладу (невроз, психопатія), точніше його можна охарактеризувати як мінливе афективне й інтелектуальне звуження свідомості. Мова йдеться про так звану «тональність» свідомості – різке обмеження варіантів вибору поведінки, коли мислення працює за принципом «все або ніщо», або вирішення проблеми «тут і зараз» або смерть. Будь-які проміжні варіанти і додаткові обставини свідомістю самовбивці не розглядаються.

Загальною дією при суїциді є втеча (агресія). Філософським змістом самогубства є назавжди піти від проблеми, цілком покінчити з нею, навіть якщо для цього потрібно покінчити із собою, остаточно «перемінити декорації».

Загальним комунікативним актом при суїциді є повідомлення про свій намір. Найбільш цікавим результатом ретроспективного вивчення самогубств є наявність явних доказів повідомлень, залишених людиною для повідомлення про своє рішення. Самовбивця, свідомо або підсвідомо, подає сигнали небезпеки навколишнім людям, чекає на допомогу (це пов’язано з наявністю амбівалентного ставлення до смерті). Це відбувається за допомогою листів, приведення справ у порядок і ряду інших характерних дій і вчинків.

Загальною закономірністю суїциду є відповідність суїцидальної поведінки загальному стилю поведінки протягом життя. Коли люди зіштовхуються з випадком самогубства іншої людини, вони як правило, вважають його нехарактерним вчинком для даної людини. Але при аналізі її особистості, як правило, випливають певні риси, особливості, що сприяли вчиненню суїциду( неврівноваженість, песимізм і т.п.) [6].

Стосовно природи суїциду погляди вчених розділяються. Прихильники психопатологічної концепції суїциду вважають, що людина здатна вкоротити собі життя тільки в стані безумства, отже, всі суїциденти – психічно хворі, охоплені манією самознищення. У багатьох публікаціях поширені твердження, що до 90% самогубців на момент скоєння акту суїциду мали невиявлені психічні захворювання, хоч про підстави для припущень щодо їх наявності не йдеться.

Прихильники протилежної точки зору стверджують, що за певних умов не лише психічно хворі, а й психічно здорові особи незалежно від стану психічного здоров’я, розумових здібностей, умов життя можуть стати суїцидентами. За їх спостереженнями, тільки 25% - 30% осіб на момент вчинення самогубства страждали від психічних захворювань. Психопатологічне самогубство відрізняється тим, що зумовлене глибокими деформаціями у психіці душевно хворого. Деформації знищують здатність особи до адекватного відображення життєвої ситуації, у якій вона перебуває, і себе в ній, а відтак до адекватної адаптивної поведінки [15].

Серед самогубств, скоєних психічно хворими людьми, виокремлюють чотири види:

1. Маніакальне самогубство. Здійснюють особи, охоплені галюцинаціями або маячними ідеями. Хворий убиває себе, щоб уникнути уявної небезпеки чи ганьби, або діє, підкоряючись наказу «згори». Суїцидальні акти відбуваються швидко і супроводжуються суперечливими думками й почуттями.

2. Самогубство меланхоліків. Поширене серед осіб, які занепали духом, переживають глибоку скорботу, паталогічно гіпертрофовані докори совісті, сум, журбу. У такому стані людина не здатна об’єктивно оцінити своє ставлення до інших, а також оточення до себе. Життя нею сприймається, як стомлююче, обтяжливе і безрадісне або безнадійно нудне існування. У хворого, який постійно перебуває у такому стані, з часом з’являється несвідома думка про самогубство як засіб звільнення від страждань.

3. Самогубство під впливом нав’язливих ідей. Суїцидальний акт зумовлюється не реальними чи уявними мотивами, а нав’язливою думкою про смерть, яка оволодіває свідомістю хворого. Він одержимий бажанням знищити себе, хоча розуміє безпідставність цього бажання. Ця нав’язлива манія не підпорядковується раціональним розміркуванням, логіці, здоровому глузду.

4. Автоматичне (імпульсивне) самогубство. Воно також раціонально невмотивоване. Не дійсність, ні уявлення хворого не дають для такого вчинку жодних підстав. Не є воно і результатом нав’язливої ідеї, яка довго переслідує хворого і лиш поступово оволодіває його волею. Автоматичне самогубство скоюють внаслідок раптового і нездоланного імпульсу, який опановую свідомістю, почуттями, волею (зазвичай імпульс привертає увагу людини до предметів, за допомогою яких можна здійснити суїцид) [14].

Типи суїцидальної поведінки психічно здорових людей.

Суїцид психічно здорової людини реалізується як вибір нею смерті для досягнення мети за адекватної свідомості й афективно-невротичного збудження, яке не досягає паталогічного рівня. Відмінність між переживанням в межах норми і психопатологічним визначають після аналізу всіх чинників, що могли зумовити суїцидальну поведінку. Американські дослідники Н. Фарбероу, Р. Літман визначили такі типи суїцидальної поведінки психічно здорових людей:

1. Демонстрація свого протесту (стан психіки особи, зникає її опірність стресам) іншим без бажання вмерти. На цей тип припадає близько 30% всіх суїцидальних актів. Для такої поведінки засобом досягнення мети є не смерть, а імітація (свідома чи несвідома) заподіяння собі смерті. Несвідомі імітатори переконані, що чинять справжнє самогубство, а підсвідомість, яка знає правду, перешкоджає цьому. Мета демонстрацій дистресу без бажання справді померти реалізується як прагнення вплинути на інших, привернути увагу до своїх проблем, конфліктів, викликати співчуття до себе, налякати, застерегти. Поведінку називають демонстративно-шантажною лише тоді, коли вона не призвела до смерті й суб’єкт визнав свої справжні наміри. Її не вважають суїцидальною, оскільки смерть суб’єкта не є її мотивом, а відтак демонстративно-шантажну суїцидоподібну поведінку виокремлюють як вид поведінки суб’єкта, загрозливу для його життя і здоров’я;

2. Суїцид із вираженим амбівалентним (суперечливим, роздвоєним) ставленням до смерті та сподіванням на шанс чи долю в останньому кроці (смерть із субнаміром). Суб’єкт, який скоює такий вчинок, вважає нестерпним свій стан загубленості й відчаю, хоча зберігає слабку надію на інший спосіб реагування. Амбівалентність спричинює підсвідомий вибір «легкого» самогубства, яке можуть помітити й припинити інші. Незавершені суїциди дають рецидиви, здійснюються повторно аж до летального завершення. Серед суїцидентів, які так діють, прагнення до смерті може бути тривалим і сталим; короткочасним, але рецидивним; миттєвим, імпульсивним, рецидивним;

3. Наявність справжнього наміру вбити себе. Особи, які готуються до суїциду, виявляють свої наміри відповідними висловлюваннями (відвертими або маскованими), ретельно убезпечуються від того, що могло б завадити здійсненню задуму [14].

Основні типи суїцидів за Е. Дюркгеймом:

1. Егоїстичний суїцид характерний для людей з недостатньою інтеграцією із суспільством, яке повністю або цілком припиняє їх контролювати. Норми та правила для цих суїцидентів не є обов’язковими і не визначають їх поведінку.

2. Альтруїстичний суїцид – повна протилежність вказаному вище і пов’язаний з підвищеною інтеграцією індивіда в суспільстві. Для цього суїциду характерний намір принести себе в жертву у відповідності з уявленнями про необхідність виконання тих чи інших суспільних норм та правил. Людина жертвує собою заради суспільства, філософської або релігійної ідеї.

3. Анемічний суїцид розглядається як реакція індивіда на аномію (буквально «беззаконня»), на різку трансформацію зв’язку індивіда та суспільства, на суттєві зміни раніше існуючого соціального порядку. Ці самогубства скоюють люди, соціальне оточення яких більше не представляє стабільних структур та ціннісних орієнтацій, пов’язаних із суспільством, сім’єю, релігією чи іншими інститутами [7].

А.Н. Моховиков відмічає ряд особистісних стилів суїцидентів. Імпульсивний – несподівана саморуйнівна поведінка під час конфлікту при наявності алекситимії. Компульсивний – ригідність, перфекціонізм, підвищений рівень домагань. Ризикуючий – гра зі смертю. Регресивний – зниження ефективності механізмів адаптації у незрілих особистостей. Залежний – пасивність, безпомічність, потреба в постійній підтримці. Амбівалентний – боротьба потягів до життя та до смерті. Творчий – експериментування з самогубством як з новим способом вирішення проблеми. Обвинувачуючий – переконання, що у виникаючих проблемах неодмінно є чиясь особиста провина [11].