50.Типи засуджених

Традиційно в пенітенціарній (виправно-трудовій) психології виділялися наступні типи засуджених:

1. Група активу — засуджені, які щиросердно покаялись у скоєному і твердо стали на шлях виправлення, берутьактивну участь у соціально корисній трудовій і громадській діяльності і своїми діями і поведінкою сприяють перевихованню інших.

2. Група резерву — це засуджені, які також прийняли рішення виправитися, активно виконують трудові завдання, але не проявляють ініціативи у перевихованні інших.

3. Група пасиву — засуджені, які ще неприйняли остаточного рішення про стратегію своєї поведінки, їхні вчинки і дії значною мірою залежать від створеної ситуації.

4. Група важковиховуваних засуджених – до якої належать особи, які не лише не стали на шлях виправлення, а й не беруть участі у трудовому процесі, чинять протидію позитивному виховному впливу як адміністрації, так і групі активу.Члени цієї малої групи привносять у життєдіяльність засуджених конфлікти, нездорове суперництво, а часом чинять насильство над невгодним їм засудженим.

51. Динаміка особистості в умаовах позбавлення волі

Перш за все, слід зазначити, що більшості ув'язнених притаманні специфічні емоційні стани - недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності І х ін. Вони викликаються наступними чинниками:

1. ізоляція від суспільства і розміщення у замкненому середовищі.

2. тотальна регламентація життєдіяльності та наявність жорстких санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки.

3. обмеження у задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, та примусове включення до одностатевих соціальних груп.

Оскільки ув'язнений не має особистого простору, постійно перебуває в тісному соціальному оточенні, порушення правил може відбутися в будь-який момент і не з його вини (наприклад, хтось обмовив або неправильно витлумачив його слова). Тому необхідно не лише постійно контролювати власні вчинки, але й прораховувати можливі варіанти поведінки представників адміністрації та неформального оточення. Невдоволення і ворожість посилюються через те. що конфлікти, котрі виникають між засудженими, практично неможливо врегулювати, а можливість змінити оточення відсутня. Таким чином, конфронтуючі сторони протягом тривалого часу знаходяться в одній соціальній групі, а конфліктні ситуації нерідко переростають у насильницькі злочини.

Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напруженість. Зненацька може настати момент "емоційного вибуху" - афективної розрядки ("короткого замикання"), що супроводжується бурхливою агресією, на перший погляд, невмотивованою. Злочинні наслідки набагато перевищують при цьому значимість приводу, що його викликав.

Постійне переживання негативних емоційних станів призводить до відповідних трансформацій характеру, а саме-до зростання серед засуджених питомої ваги акцентуйованих та психопатизованих осіб. За даними К. Леонгарда, акцентуйованих особистостей серед законослухняних громадян немало (близько 40%), але переважній більшості з них вдається компенсувати, врівноважити відповідні якості. У засуджених, навпаки, акцентуації посилюються, і частка акцентуйованих серед них часом сягає 90%. Особливо багато їх у жіночих УВП (96%), а також в УВП для неповнолітніх злочинців. Це пов'язане з тим, що жінкам і підліткам важче компенсувати свої біологічні та соціальні потреби, відповідно-ускладнюється процес їхньої адаптації до нових умов життя.

По-третє, психіка засуджених (психічні стани, психічні процеси, психічні властивості) характеризується певною загальною динамікою. Динаміка особистості в умовах позбавлення свободи - це сукупність "критичних" змін у психічному стані особи від арешту до завершення відбування покарання. Можна виділити наступні її етапи:

1) після арешту - у психічному стані домінує страх перед майбутнім покаранням;

2) після набуття вироком законної сили - психічний стан засудженого характеризується певною заспокоєністю, що може сягати рівня апатії та депресії;

3) після прибуття до УВП - розпочинається адаптація до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів;

4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в УВП - поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення з родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого позитивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності;

5) адаптаційний період, тривалість якого залежить від терміну покарання;

6) період перед звільненням (3-8 місяців) - характеризується певною дезадаптацією, психологічно є дуже складним у зв'язку з очікуванням свободи та труднощів, що можуть при цьому виникнути.

Таким чином, потребують особливої уваги адміністрації та психологів УВП перші та останні місяці ув'язнення. У цей час спостерігається найбільше виявів агресії, як спрямованої на оточуючих, так і автоагресії (спроб самокаліцтва та суїциду). Проміжок між ним можна визначити як відносно спокійний (адаптивний), що мовою відомчих документів називається "процесом виправлення і перевиховання".

В періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня напруга зростає. Здавалося б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної волі повинне приносити відчуття задоволення та заспокоєння. Але працівники установ виконання покарань знають, що це досить небезпечний час у житті ув'язнених, коли вони починають поводитися всупереч здоровому глузду: провокують насильницькі ексцеси, демонстративно порушують режимні вимоги, навіть намагаються тікати. В психології це явище визначається як "ефект уникнення об'єкта" - виникнення нездоланного страху перед моментом досягнення давно очікуваної мети. Засуджений розуміє, що воля може перетворитися для нього у тяжке випробування: як зустрінуть його родина та колишні друзі, чи буде можливість знайти роботу та житло, як поставиться до нього оточення?

Керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати, що на кожному етапі перебування в УВП засудженому потрібна психологічна допомога, але різна за змістом та формою, тому надати її може лише кваліфікований фахівець.

52Більшість засуджених розуміють, що суспільство бачить у них, перш за все, злочинців, які порушили закон, тобто усвідомлюють себе як людей зі схожою долею. Між „нами” – ув’язненими та „ними” – вільними пролягає невидима межа. Причому якщо в УВП загального режиму, де відбувають покарання вперше засуджені, усвідомлення „ми” ще відсутнє, хоча досить яскраво виражене розуміння існування „вони”, то в УВП особливого режиму, де утримуються найбільш небезпечні злочинці, в їх свідомості чітко зафіксована спільнота, з якою вони себе ідентифікують. Така консолідація підтримує засуджених, додає їм душевної рівноваги. Разом із тим, вона посилює відчуженість засуджених від суспільства, ускладнює їх подальшу адаптацію до нормального життя. Проведені дослідження (Г.Ф. Хохряков, О.М. Сухов) свідчать, що практично всі вони ставляться до суспільства з пересторогою та ворожістю.

Консолідація засуджених та їх протистояння оточуючому світу призводить до виникнення і розвитку малих соціальних груп, що мають наступні психологічні відмінності: 1) групи закритого типу, 2) з примусовим характером перебування для її членів, 3) із суттєвою диференціацією учасників (віковою, професійною, моральною тощо), 4) життєдіяльність яких детально регламентована усталеними принципами самоорганізації.

Самоорганізація спільноти засуджених є продуктом спонтанних, цілеспрямовано не врегульованих процесів. Спонтанна самоорганізація існує в суспільстві на всіх його рівнях, починаючи з соціуму як цілого і аж до первинних соціальних груп. У місцях позбавлення свободи потреба в неформальних організаціях є особливо гострою, причому участь у них передбачає свідомий вибір позиції, що виявляється в приналежності особистості до тієї чи іншої групи ув’язнених. У зв’язку з тим, що такий вибір мусить здійснити кожен, самоорганізація в місцях позбавлення волі набуває тотального характеру.

У мікросередовищі засуджених можна виділити наступні прошарки (страти).

1. Лідери–беруть на себе роль захисту прав, уособлюючи та відображаючи настрої й інтереси інших засуджених, що надає їм значної ваги. Досить розповсюдженою є думка, що лідери („пахани”) встановлюють свою владу за допомогою фізичної сили. Але, як свідчать проведені опитування, вони користуються повагою завдяки незалежності, силі духу, вмінню відстояти власну гідність тощо. У їх поведінці переважає не зиск, а прагнення самоствердження. Так, наприклад, в УВП посиленого режиму, де відбувають покарання вперше засуджені за тяжкі злочини та на значні терміни позбавлення свободи, неформальні лідери набагато (в середньому, приблизно на 8 років) молодші за представників інших груп ув’язнених. Це пов’язано не лише з тим, що молодому простіше зважитися на ризикований крок; важливо, що молоді більше прагнуть до самоствердження у своєму середовищі. Молода людина, залучаючись до справ злочинної спільноти, міцніше пов’язує з нею власне „я” і швидше віддаляється від суспільства.

Психологічні дослідження показали, що серед неформальних лідерів та їх оточення доля тих, хто підпадають під поняття „психологічної норми”, істотно більша, ніж серед представників інших страт. При цьому, як не дивно на перший погляд, кількість „нормальних” зростає за умови більш жорсткого режиму утримання. Якщо в УВП загального режиму акцентуйованих, але компенсованих осіб серед лідерів приблизно 20%, то в установах посиленого режиму їх уже 27%, суворого режиму – 32%. Що ж до акцентуйованих, але декомпенсованих осіб, то їхня доля знижується по мірі посилення жорсткості режиму: 70% в УВП загального режиму, 63% – посиленого, 47%– суворого режиму. Таким чином, засуджені-лідери знаходять більше можливостей для компенсації в місцях позбавлення свободи та краще зберігають цілісність власної особистості. Їхня соціальна та психологічна адаптованість приблизно однакові, що свідчить про збалансованість між тим, що вони роблять чи змушені робити, та тим, як вони самі та інші до цього ставляться. Парадоксальність позиції цих осіб полягає в тому, що вони виходять на свободу психічно активними, енергійними, але той світ для них є чужим.

До неформальних лідируючих груп належить від 5 до 18% засуджених у залежності від виду режиму. Ці групи є найбільш згуртованими та найкраще організованими, серед них найчастіше керує одноосібний лідер.

2.Знавці неформальних норм поведінки – посідають серед засуджених почесне місце. Їхній високий статус обумовлений, насамперед, тим, що „неформальні закони” ніяким чином не записуються і не легалізуються, тому їх потрібно пам’ятати та вміти трактувати стосовно конкретного випадку, в тому числі й звертаючись до минулого досвіду. Знавці – своєрідні „третейські судді” злочинного світу, радники лідерів, вони мають великий досвід перебування в місцях позбавлення свободи і користуються беззаперечним авторитетом. Рівень їх соціальної та психологічної адаптованості високий.

3. Наближеними до лідерів („паханів”) є особи, які стежать за виконанням неформальних норм поведінки та/чи здійснюють санкції за їх порушення. Від цих засуджених інтелекту та злочинного досвіду не вимагається; основне, щоб вони були ретельними виконавцями чужої волі.

4. Насамкінець, до верхнього прошарку мікросередовища засуджених належать особи, які виконують функцію посередників між „керівниками” та представниками інших страт. Згідно злодійських законів, лідери не вступають безпосередньо у стосунки ані з представниками адміністрації, ні з тими ув’язненими, які мають нижчий за їхній статус у злочинному середовищі. Такі контакти компрометують їх в очах спільноти і звичайно призводять до падіння авторитету.

5. Деякі засуджені роблять інший вибір: вони погоджуються на співробітництво з адміністрацією у справі, як зазначено в офіційних документах, „виховання та перевиховання” інших засуджених. Мотивом тут найчастіше стає прагнення до заохочень, в тому числі – у вигляді умовно-дострокового звільнення. Але тим самим вони протиставляють себе спільноті ув’язнених. Окрім того, часто їм доводиться не лише допомагати адміністрації у організації роботи та проведенні певних заходів, але й брати участь у репресивних діях: обшуках, перепровадженні порушників до штрафного ізолятору тощо. Плата за такий вибір є непомірно високою. Вдень ці ув’язнені знаходяться у безпосередньому контакті з начальством, котре ставиться до них шанобливо, радиться з ними і т.ін. А ввечері та вночі вони залишаються наодинці зі спільнотою, що оцінює їх як зрадників, адже порушена одна з найважливіших настанов – не співробітничати з представниками системи, що уособлює в собі кримінальне покарання та репресії. Там вони не можуть не відчувати психічного дискомфорту та страху фізичного покарання, що є цілком ймовірним.

До числа членів „активу” часом потрапляють засуджені, що порушили певні норми поведінки. Побоюючись застосування до них неформальних санкцій, вони виявляють бажання співпрацювати з адміністрацією. Найчастіше такі помічники дискредитують саму ідею добровільної допомоги, що базується на щирому каятті у вчиненому злочині. Кожний такий факт стає відомим спільноті, і лідери широко використовують його у власних пропагандистських цілях.

Чим більш жорстким є режим утримання, тим гірше становище добровільних помічників адміністрації: стає більш тісною консолідація засуджених, отже й складнішим становище тих, хто протиставляє себе спільноті. Ситуація ускладнюється також тим, що на волі нікого не цікавитиме, „хорошим” чи „поганим” ув’язненим хтось був. Для суспільства всі засуджені є злочинцями.

6. Найбільш численна група – „нейтральні” (на жаргоні – „мужики”). Складно бути неформальним лідером або знаходитися в його оточенні; нелегко зважитися на співробітництво із адміністрацією, оскільки це протиставляє особу спільноті. Тому більшість засуджених прагнуть до нейтралітету: працюють, за можливості здобувають освіту чи нову спеціальність, не порушують вимог режиму та не вчиняють правопорушень. Вони намагаються підтримувати постійний зв’язок із родичами та друзями, які залишилися на свободі. Це і є „мовчазна більшість” кожної УВП, котра приєднується до позиції тієї групи (адміністрації чи влади неформальних лідерів), що дозволяє їм безконфліктно існувати та користуватися мінімальним обсягом благ. Група „нейтральних” складає приблизно 70-75%; її представники можуть поповнювати описані нами вище групи або ж потрапляти до „знехтуваних”.

7. Оскільки спільнота ув’язнених зобов’язує дотримуватися жорстких норм і правил поведінки, то завжди є й порушники цих принципів, які складають групу „знехтуваних”. У них найгірші спальні місця, свої столи в їдальні та місця в кінозалі; в лазні вони також миються окремо та в останню чергу. В цілому вони опиняються в „подвійній ізоляції”: спершу від них відгородилося суспільство, а згодом і їхня власна спільнота. Вони покарані не лише ігноруванням, але і найтяжчою та найгіршою роботою; неформальні правила поведінки забороняють спілкування із ними, а факт прямого чи опосередкованого фізичного контакту з ними (доторкнутися до такої людини чи скористатися її речами) є підставою для переведення будь-якого засудженого до цього прошарку. Приблизно так ставляться у „широкому суспільстві” до хворих на проказу чи іншу небезпечну інфекційну хворобу: їх ізолюють, щоб хтось випадкового не наразився на небезпеку.

До цієї групи входять морально деградовані та з ослабленою емоційно-вольовою регуляцією поведінки особи, педагогічні занедбані та розумово відсталі, психопати у тяжкій формі – всі ті, хто не може задовільно адаптуватися в соціальному середовищі, тому стає об’єктом переслідувань і знущань. Інші представники „знехтуваних” – покарані за негідний, з точки зору спільноти, вчинок, а також пасивні гомосексуалісти, що були ними або стали такими у місцях позбавлення волі. Група „знехтуваних” відносно невелика (від 3 до 11% залежності від виду режиму).

Принципова відмінність цієї страти засуджених від інших полягає в тому, що до неї потрапляють назавжди (для засвідчення цього навіть наносяться відповідні татуювання), а спроби втаємничити факт своєї приналежності до „знехтуваних” жорстоко караються.

межах страти засуджені часто об’єднуються в так звані „сім’ї”. Остання складається, як правило, з двох до 5-6 осіб, і бере на себе виконання та розподіл господарчих функцій: утримання особистого майна та нагляд за ним, здобування та розподіл матеріальних благ і т.ін. Членство в „сім’ї” забезпечується матеріальним внеском кожного. Тому умільці, які виготовляють та обмінюють потрібні для засуджених речі, завжди є в „сім’ї” шанованими членами. Якщо хтось у сім’ї позбавляється додаткових джерел отримання благ (посилок із дому, грошей та ін.) чи потрапляє до штрафного ізолятора, йому надають допомогу.

У місцях позбавлення свободи утворюються також земляцтва, що об’єднують вихідців із одного району чи міста, області; вони можуть бути сформовані за національною чи іншою ознакою (наприклад, приналежність до певної релігійної конфесії). Члени земляцтва надають один одному допомогу в отриманні кредиту, в розв’язанні конфліктних ситуацій тощо.

Таким чином, у наявності страт і неформальних груп протиріччя, притаманне покаранню у вигляді позбавлення свободи, знаходить своє реальне відображення. З’являються сталі групи людей, які відкрито заявляють, що з суспільством їм не по дорозі, що адміністрація УВП – ворог спільноти, що засуджені, котрі співпрацюють із адміністрацією, – зрадники інтересів злочинного братства. Цілком очевидно, що ці групи засуджених діють не у вакуумі: вони спираються на підтримку значної частини ув’язнених із інших груп.

Про це яскраво свідчить проведений за часів СРСР експеримент, коли у одній із виправно-трудових установ зосередили лише „знехтуваних”, зібравши їх із багатьох закладів. Наміри були досить гуманістичними: по-перше, полегшити становище цих людей і, по-друге, ефективніше проводити з ними цілеспрямовану виправно-виховну роботу. Гіпотетично очікувалося, що засуджені житимуть у злагоді та взаєморозумінні, адже до цього вони досить-таки настраждалися від утисків сильніших. Однак у новоствореній ВТК протягом перших трьох місяців обстановка була абсолютно некерованою: відбувалося з’ясування стосунків, велася жорстока боротьба за лідерство. Коли пристрасті вщухли, експериментатори констатували наявність такої ж (хоча й певним чином пародійної) ієрархізованої структури, як і у всіх інших колоніях: „пахани”, ”мужики” і „знехтувані”. Учасники експерименту підкреслювали, що неформальні лідери тут відзначалися особливою жорстокістю і тому, що прагнули помститися за попередні приниження, і з-за того, що колишні принижені, отримавши владу, мимоволі стають екстремістами.

Таким чином, можна зробити висновок, що у спільноті засуджених утворюються групи, котрі вирізняються згуртованістю і вбачають своє призначення у збереженні цінностей спільноти, спираючись на певні принципи поведінки, що виступають регуляторами стосунків. Ці групи отримують підтримку спільноти і є реальною силою, здатною змусити виконувати означені правила співіснування. У спільноті складається нормопорядок, тобто правила застосування ”своїх” законів, порядок виконання санкцій неформальних „кодексів поведінки”.

53 Труду как особому фактору воздействия всегда отводилось особое место. Причина этого заключается в том, что труд является специфической человеческой деятельностью, формирующей личность. Труд является тем мерилом, по отношению к которому измеряется общественная ценность человека. Как правило, труд сам по себе не перевоспитывает, а предохраняет человека от личностного распада. В целом он организует психику человека, интегрирует его жизнедеятельность определенной целеустремленностью, создает условия для рационального межличностного общения, организует структурирование микросреды. Хорошо организованный труд — это мостик связи человека с социальной действительностью.

Правильно организованный полезный труд способствует гармоническому развитию физических и умственных качеств осужденного и оказывает преобразующее воздействие на его личность. Широко известно выражение Ф. Энгельса, что труд создал человека. Труд воспитывает в человеке сознательность, дисциплинированность, чувство товарищества и коллективизма. Он формирует и закрепляет в человеке положительные моральные, этические, нравственные и правовые программы.

Воздействие труда на личность осужденного огромно, однако это чрезвычайно сложный процесс, так как многие осужденные не имеют трудовых навыков и в связи с извращением своих моральных и нравственных критериев отрицательно относятся к своему личному участию в трудовом процессе. А в настоящее время и администрация исправительных учреждений не всегда уделяет этому вопросу должное внимание.

Социально-психологические дефекты в личности осужденных в значительной мере определяются их отрицательным отношением к труду, отсутствием соотношения между потребностями и мерой труда. Однако труд может и должен воздействовать на личность преступника с укоренившейся иждивенческой психологией, помочь такому человеку найти свое место в жизни, по возможности стать полноправным членом общества. Трудовой процесс должен быть основой для восприятия общественно полезных взглядов и навыков, мотивов и целей. Выработке трудовых навыков способствует общий ритм трудового процесса, его постоянство, развивающее стереотип определенных привычек, навыков и деятельности. Интерес к работе, увлеченность трудовым процессом способствуют изменению комплекса психических состояний, что в свою очередь позволяет активизировать и деятельность по перевоспитанию такой личности. Трудовые процессы способствуют и накоплению опыта, формированию системы положительных связей и т. д.

Труд должен способствовать изменению основной направленности личности. Отсюда процесс труда должен заинтересовывать осужденного, ставить перед ним определенные задачи, заставлять работать не только физически, но и умственно. Труд должен не отуплять тяжестью и бесцельностью, а вовлекать в свой процесс физические и умственные силы человека.

Главная же цель воспитательного процесса - сделать так, чтобы труд становился необходимой потребностью осужденного. Когда это будет достигнуто, можно говорить о положительном моменте перевоспитания личности. Осужденный должен видеть результаты своего труда и конкретно осмысливать их. Он должен ощущать радость в процессе труда, и поэтому ни в коем случае не следует поручать выполнение трудовых операций осужденному, который заведомо с ними не может справиться. Огромной силой воспитательного воздействия обладают все формы производственной деятельности, соревнования, перенесенные с определенными изменениями в деятельность.

Это создает условия для полного восприятия осужденными опыта нормальных трудовых взаимоотношений между людьми на свободе.

2.1 Факторы, влияющие на успех социальной адаптации

Успех адаптации зависит, по крайней мере, от трех групп факторов.

К первой группе относится личность самого освобожденного: его мировоззрение, черты характера, темперамент, интеллект, мораль, правосознание, этика, нравственность, образование, специальность, трудовые навыки и т. д.

Ко второй - условия внешней среды, окружающей личность освобожденного. Наличие жилья, прописки, семья и взаимоотношения с ней, работа, удовлетворенность ею и взаимоотношения с трудовым коллективом, отношения с членами малых групп, в которые освобожденный входит по месту работы, жительства и т. п., тактика работников милиции, которые осуществляют надзор.

К третьей группе относятся условия, в которых находился осужденный и которые сказываются на его поведении в первые месяцы свободы: организация трудового процесса, структура коллектива осужденных, срок пребывания в исправительно-трудовых учреждениях, учеба, воспитательное воздействие администрации, структура малых групп, в которые входил осужденный.

Социальная реадаптация возможна только в случае, если будет сопровождаться:

1) включением человека в сферу труда (учебы);

2) установлением здоровых семейных отношений;

3) восстановлением коммуникативных общественных связей;

4) укреплением системы нравственных ценностей как регулятора социального поведения.

Профессиональная реадаптация состоит из множества компонентов: поиск работы или выбор профессии, проблема производственного адаптирования, степень удовлетворенности своим трудом как фактор закрепления на рабочем месте и т. д. Выбор определенного предприятия, организации для части опрошенных проходил под влиянием друзей, родителей или по направлению службы занятости.

Воспроизводство нормальных семейных отношений также является важным фактором успеха или неудачи социальной адаптации. Подавляющее большинство освобожденных стремиться вернуться в семью. От того, как встретят родные, как сложатся взаимоотношения, во многом зависит их дальнейшая судьба. [5]

Молодые правонарушители, возвращаясь в родительский дом, зачастую встречаются с той же житейской обстановкой, которая, так или иначе, способствовала их противозаконным поступкам.

Воссоздание нормальных коммуникативных связей - еще один из важнейших процессов реадаптации бывших заключенных, установление бесконфликтных отношений в обществе. Поиск общения чаще ведется в знакомой среде, где легче ориентирования, получать информацию, находить сочувствие. Между тем, повсеместное отсутствие специальных учреждений, центров, которые занимались бы адаптацией отбывших уголовные наказания, создает парадоксальную ситуацию - забота об их благополучии возложена на карательные органы. Практически все молодые люди после выхода на свободу берутся на учет органами внутренних дел. При этом формы контроля не отличаются разнообразием - посещения на дому, беседы.

Почти половина опрошенных экспертов - работники правоохранительных органов (46,9%) - полагают, своевременным формирование фонда материальной помощи бывшим заключенным. По их мнению, это будет содействовать преодолению многих трудностей. Однако 37,7% придерживаются прямо противоположной точки зрения, считая такие финансовые затраты излишними.

Следствием многолетней карательной практики государства явилось массовое убеждение в неизбежности жестоких репрессий в борьбе с преступностью. Они образуют предвзятое, опирающееся не на рациональное осмысление явления, а на выведенное из стандартизированных суждений и ожиданий мнение, которое отражает установку определенных общественных групп.[6]