40.Професійні вимоги до експерта-психолога:

Експерту-психологу необхідно у своїй діяльності дотримуватися низки основних вимог як щодо проведення експертного обстеження, так і використання отриманих результатів. Спеціаліст-психолог має справу з таким складним об'єктом пізнання і дослідження, яким є людина, від висновку СПЕ залежить часто подальша доля підекспертної особи. Робота експерта-психолога повинна проходити при дотриманні низки професійно-етичних принципів (з урахуванням правових вимог):

1.відповідальність - необхідність відповідати за зміст, інтерпретацію і висновок психологічного обстеження, за всі рішення, прийняті в його ході; забезпечення достовірності, валідності і надійності використовуваних методик;

2.компетентність - даний принцип указує на те, що реалізація посадових функцій ґрунтується на знанні сутності соціально-психологічного явища (процесу) і особливостей його прояву за конкретних умов і ситуацій. Не менш важливо мати ясне уявлення про свої права й обов'язки, можливості й обмеження. Фахова компетентність в остаточному підсумку припускає досконале володіння інструментарієм, прийомами і продуктивними технологіями реалізації функціональних обов'язків. Цей принцип визначає обов'язковість дотримання психологом таких правил: співробітництво психолога і працівників суду і слідства на зацікавленій і компетентній основі; фахове спілкування і взаємодія з ними; науково-обгрунтована фахова діяльність психолога для досягнення бажаного результату; володіння методологією, теорією психології і психодіагностики, практичними і методичними уміннями і навичками;

3.неупередженість вимагає від практичного психолога не припускати упередженого ставлення до будь-якої людини, виключати формування висновків і здійснення дій психологічного характеру, які суперечать науковим даним. Тут важливо займати об'єктивну позицію, що не залежить від суб'єктивної думки або вимог третіх осіб. Цей принцип припускає також використання інструментарію і технології, адекватних цілям роботи, особливостям об'єкта дослідження і реальних можливостей. Отримані результати завжди повинні бути науково обґрунтовані, вивірені і всебічно зважені. Відповідно до вимог даного принципу психолог зобов'язаний керуватися такими правилами: адекватність психологічного інструментарію цілям, умовам і особливостям конкретної підекспертної особи; об'єктивність і наукова обґрунтованість результатів; доцільність і зваженість відомостей, переданих експертом-психологом слідчим органам;

4.етична і юридична правомочність психологічного дослідження - відповідність статусу й освітнього рівня діагноста існуючим вимогам.

41.Предварительное следствие — это целенаправленный процесс, целью которого является реконструкция (восстановление) прошлого события преступления по следам, обнаруженным следователем в настоящем Можно выделить два направления такой реконструкции.

1.Реконструкция непосредственно события преступления и объективных условий, которые способствовали его совершению. Окончательной целью такой реконструкции является получение исчерпывающих сведений об объекте и объективной стороне состава преступления.

2.Исследование личности преступника в развитии механизма образования преступной установки, преступного умысла и субъективного отношения преступника к совершенному деянию. Целью такого исследования является получение полной информации о субъекте преступления и его субъективной стороне, о конкретных причинах преступления, которые проявляются через преступные установки и преступное поведение данной личности. Между реконструкцией события преступления и изучением личности преступника имеются некоторые различия.

Все сведения, которые получает следователь, можно разделить на две категории.

1. Материальные следы — объективная информация о событии преступления и личности преступника, которая может быть исследована и идентифицирована естественнонаучными методами (по следу рук, ног, крови, слюны, следам нарезки на оболочке пули и т. п.).

2. «Идеальные следы» — информация о событии преступления и личности преступника, которую люди знают и могут воспроизвести на допросе.

Судебная психология исследует преимущественно закономерности образования, хранения и воспроизведения следов второй категории.

Реконструкция события преступления совершается в результате целенаправленной деятельности следователя, которая имеет свою программу, а по ряду признаков отличается от других видов человеческой деятельности.

Процесс познания начинается с получения необходимой информации о предмете исследования (следы преступника, изменения, которые были вызваны его действиями, и т. Д)

При осмотре места происшествия следователь сталкивается с совокупностью вещей и обстоятельств, которые либо никак не связаны друг с другом, либо связаны таким образом, что не позволяют сразу нащупать путь расследования. Элементы этой совокупности обладают бесчисленным количеством признаков, каждый из которых может иметь решающее значение для раскрытия преступления. Поэтому следствие, которое идет по пути полного перебора всех вариантов с отбрасыванием неудачных проб, нерационально или даже невозможно. Чтобы действовать целесообразно в условиях этой практически бесконечной среды, следователь избирательно связывает между собой элементы совокупности и создает систему доказательств.

На основе профессиональных знаний и профессионального опыта у следователя складываются устойчивые структуры, позволяющие делать прогноз относительно основных объектов, их содержания и внутренней связи на месте происшествия

«Схема убийства» предполагает определенное значение соответствующей информации, которая вычленяется на месте происшествия. Чем полнее схема, тем ближе следователь к раскрытию убийства. Чем меньше блоков схемы ему удается заполнить, тем выше уровень неопределенности, который, как было показано выше, устраняется на различных этапах деятельности различными способами.

Второй этап в деятельности следователя характеризуется получением информации путем общения и реализуется с помощью коммуникативных структур.

В структуре общения условно выделяют три аспекта: коммуникацию, интеракцию и перцепцию. Коммуникация — это специфический обмен информацией между общающимися индивидуумами. Интеракция заключается в организации взаимодействия между людьми, отражая ее поведенческий аспект. Перцепция — процесс восприятия и взаимопонимания друг друга партнерами по общению. Общение — это неразрывное единство коммуникации, перцепции и интеракции.

Из-за того что следователь воспринимает в процессе расследования не сами устанавливаемые события, а их отображения, увеличивается опасность различных ошибок. В силу, например, того, что отображения содержат обычно не всю информацию о том, что произошло, а лишь ее часть, в тех случаях, когда речь идет об отображениях остающихся в сознании отдельных людей (потерпевших' свидетелей и др.), некоторые факты объективной деятельности могут запечатлеться в их сознании в искаженном виде. Возможны потери и искажения информации при ее получении. Кроме того, всегда существует опасность принять за следы преступления также отображения, которые являются следствием других причин.

Для того чтобы избежать возможных в этой связи ошибок, следователю необходимо хорошо разбираться в психологии формирования отдельных видов доказательств, психологические факторы, обусловливающие потери и искажения информации, и уметь ослабить их действие, проявлять постоянную заботу о проверке поступающей информации.

Поскольку полная картина совершенного преступления воссоздается при расследовании опосредованным путем, знание, которое должен получить в ходе расследования следователь, всегда появляется как результат сложной мыслительной работы. Это сближает деятельность следователя по раскрытию преступления и установлению виновных в нем лиц с научным исследованием.

Расследуя уголовное дело, следователь в процессе реконструкции события преступления имеет дело с несколькими системами.

- Объективная система предметов, их свойств и отношений (например, квартира, в которой обнаружен труп со следами насильственной смерти. Осматривая эти предметы и постигая имеющиеся между ними связи, следователь вычленяет криминиалистически значимую информацию. При этом он имеет дело со знаками — сигналами (взломанный сейф и др.), иконическими знаками — изображениями (след протектора автомобиля, след руки, ноги и т. п.).

- Система, отражающая вещи, предметы, их свойства и отношения в закодированном виде: например, система документооборота при расследовании дела о хищении, техническая документация по делу о нарушении правил техники безопасности, проектно-сметная документация по делу о хищении на строительном объекте и т. п.

Процесс расследования уголовного дела можно рассматривать как ряд следственных ситуаций, которые должен решать следователь. Психологические аспекты следственной ситуации — это частный случай психологии деятельности субъекта вообще. Процесс ориентировки субъекта в ситуации, которая открывается «в психическом отражении, формирование, структура и динамика этой ориентировочной деятельности, определяющие ее качество, характер и возможности — вот что составляет предмет психологии».

Понятие «следственная ситуация» является частным случаем используемого в психологии термина «задача», в которой есть цель, поставленная в определенных условиях, и отсутствуют очевидные способы ее достижения. Поведение следователя — это последовательный выбор вариантов действий в ограниченных законодателем пределах.

В одной и той же следственной ситуации могут быть приняты различные решения. Их выбор в значительной степени связан с профессиональным потенциалом реконструктивных качеств, навыков и умений следователя. Эффективность разрешения следователем следственной ситуации во многом зависит от умения прогнозировать ее дальнейшее развитие. Степень точности прогноза зависит от профессионального опыта, правильности оценок индивидуальных особенностей личности (допрашиваемого, обыскиваемого и др.), от характера поступающей информации, от правильности оценки собственных возможностей, от способности руководствоваться «чувством близости решения».

Успешность разрешения следственной ситуации в значительной степени детерминирована профессиональным опытом следователя.

Обычно в мышлении следователя и других участников уголовного судопроизводства, особенно на первом этапе расследования, создается несколько вероятностных моделей складывающейся по уголовному делу ситуации. Степень адекватности этих моделей реальной ситуации может быть различной. Более того, нередки случаи, когда ни одна из них не соответствует объективной обстановке, фактическому положению и лишь в дальнейшем, на более поздних этапах, следователю удается создать адекватную или, по крайней мере, более адекватную, чем раньше, модель реальной ситуации.

Психологические особенности деятельности следователя определяются экстремальностью условий, которая проявляется прежде всего в том, что следователь обязан раскрыть преступление и установить виновных в нем лиц в течение определенного срока.

Данное обстоятельство нередко весьма существенно «давит» на психику следователя, особенно в тех случаях, когда речь идет о расследовании уголовных дел о тяжких преступлениях (убийство, изнасилование, разбой и т. п.), а преступление длительное время раскрыть не удается. Это порождает ряд опасностей, которые необходимо учитывать. Одной из них является поспешность и торопливость при производстве расследования.

Хорошего следователя характеризует объективность в оценке и анализе собранного им самим и полученного из различных источников материала. Опытные следователи подчеркивают, что умение вовремя отказаться от внешне заманчивой версии, которая находится в противоречии с другими объективными материалами дела, порой является залогом успеха. В особенности это имеет важное значение в делах, где может иметь место самооговор, в делах о преступлениях несовершеннолетних, а также в делах об убийствах, когда собранных доказательств бывает явно недостаточно для принятия однозначного решения

42. Огляд місця події — це процес збирання інформації про злочинну дію на місці вчинення за допомогою активного сприйняття, аналізу та синтезу наявних предметів, об'єктів і явищ. Метою огляду місця події є виявлення і безпосереднє використання матеріальних об'єктів, їхніх ознак і взаємозв'язків, які мають суттєве значення для розслідування події.

Особливість огляду місця події як однієї із слідчих дій полягає в тому, що інформацію, яка отримана в ході огляду, неможливо отримати шляхом проведення інших слідчих дій (наприклад, сліди злому квартири, сліди рук і ніг, розміщення предметів, зникнення окремих речей, наявність чи відсутність деяких документів і т. п.).

Саме сприйняття обставин місця події дає можливість слідчому уявити картину події, на основі отриманої емпіричної бази висунути версії та організувати проведення інших слідчих дій.

З психологічної точки зору огляд місця події включає в себе емпіричне спостереження, активну розумову діяльність (провідними розумовими операціями є порівняння, аналіз і синтез, конкретизація й абстрагування).

Огляду місця події притаманні:

невизначеність слідчої інформації (на початку розслідування в юриста багато запитань, на які він не в змозі поки що відповісти: що сталося, хто винен у злочині чи нещасному випадку, чому це сталося і т. ін.);

публічність слідчих дій (огляд місця події повинен проводитися в присутності експертів, працівників органів дізнання, понятих та інших осіб);

невідкладний характер (огляд місця події проводиться негайно, оскільки будь-яка відстрочка може призвести до зміни обстановки, втрати слідів і доказів, утрату важливої інформації від очевидців і свідків);

узгодженість дій оперативної групи (чітке розмежування функцій між учасниками оперативної групи, керівником якої найчастіше є слідчий);

розподілення і переключення уваги слідчого (необхідність сприйняти обстановку місця події в цілому і водночас, виділити найбільш значущі групи об'єктів);

перевантаження оперативної пам'яті слідчого і висока психологічна напруженість;

поєднання в діяльності слідчого пізнавального елементу (сприйняття обстановки, фактів, явищ; виявлення між ними причинного зв'язку; висунення версій), пошукового елементу (виявлення змін в обстановці, викликаних діями злочинця, вилучення слідів та інших речових доказів), організаційних елементів (дії з приводу керування оперативною групою) і посвід- чувальних елементів (закріплення, посвідчення і фіксація виявлених під час огляду слідів, встановлених фактів, речових доказів шляхом складання протоколу, схем, креслень, проведення фото- і кінознімання та аудіо- і відеозапису).

Названі характерні риси огляду місця події свідчать про те, що дана слідча дія є активним пізнавально-інтелектуальним

процесом, у ході якого виявляються і вилучаються окремі стани, властивості й ознаки матеріальних об'єктів та їхні взаємозв'язки для того, щоб установити механізм минулої події, отримати ін-формацію про особистість злочинця, про мотиви і мету вчиненого діяння.

Слідчий повинен прагнути того, щоб огляд місця події був точним, повним, об'єктивним і цілеспрямованим. Подія злочину складає певну систему слідів, які існують у просторі та часі. Успіх огляду місця події багато в чому залежить від професійного і життєвого досвіду слідчого, його знань у галузі криміналістики і такої важливої риси, як криміналістична спостережливість. Криміналістична спостережливість юриста проявляється в умінні помічати характерні, але малопомітні і, на перший погляд, незначні особливості обстановки, людей, предметів і змін, що з ними відбулися, які мають або можуть мати значення для вирішення завдань слідства. Структуру спостережливості складають:

а) почуттєві основи — робота органів відчуття людини (зору, слуху, дотику, нюху та ін.);

б) особисті основи — мислення і знання про об'єкт спостереження (є таке прислів'я: "Людина дивиться очима, а бачить розумом"); мотивація. Бажання і потяг пильно спостерігати і виявляти все те, що має значення; вольові якості, пам'ять, психічна врівноваженість тощо.

Для досвідченого слідчого з розвинутою криміналістичною спостережливістю всі деталі про щось "говорять": пилинка на підвіконні, недопалки, сліди губної помади, відломлені кусочки предметів, залишки їжі тощо. Доречно згадати такі слова: "Спостережливість. — риса, без якої криміналіста взагалі немає. Якщо криміналіст дивиться, але не бачить, бачить, але не спостерігає, спостерігає, але не аналізує, доки за його милістю хоч трохи досвідченіший злочинець буде веселитися на волі, а ні в чому не винні люди опиняться за гратами або під підозрою, йому краще якомога скоріше міняти професію" .

У ході огляду місця події слідчий критично розглядає різноманітні предмети й об'єкти, а також їхні властивості та ознаки з різного погляду, постійно запитуючи самого себе: "Що це означає? Чому це сталося? Чим це могло бути викликано?" і т. д.

У квартирі Б., який разом із сім'єю поїхав відпочивати до Криму, було здійснено крадіжку. При огляді місця події слідчий звернув увагу на шпінгалети вікон і помітив на одному вікні сліди спеціального пристрою, за допомогою якого шпінгалети були відкриті. Потім слідчий оглянув шафи, ящики, трюмо і всюди виявив характерні сліди від ножа. Не пройшла повз його увагу і така деталь, як запах одеколону на підлозі (слідчий відразу припустив, що злочинець це зробив для того, щоб пошукова собака не могла взяти слід). Слідчий вилучив два флакони, на яких пізніше були виявлені відбитки пальців рук злочинця. Зібрані матеріали були в подальшому використані для розкриття злочину.

Об'єкти і предмети, які спостерігає в процесі огляду місця події слідчий, як правило, численні, складні і багатозначні. Здійснюючи огляд місця події, юридичний працівник одночасно вирішує ряд питань:

виявити, зафіксувати, вилучити і дати оцінку слідам злочину та іншим речовим доказам;

вивчити обстановку події в цілому для з'ясування характеру й обставин події, що розслідується;

отримати початкову інформацію для висунення версій про механізм події, його можливих учасників і особи злочинця;

спостерігати за поведінкою потерпілого і свідків;

слідкувати за діями інших учасників оперативної групи;

контролювати свої дії, висловлювання;

виявляти емоційну стійкість тощо.

Тобто під час огляду місця події потрібно нічого не випустити з поля зору, слуху, нюху, дотику, постійно розподіляти і переключати увагу та робити все це безпомилково. Окремі правила спостереження, які забезпечують його інтенсивність, осмисленість і врівноваженість, наведені в додатку 2.

При огляді місця події слідчий не повинен обмежувати себе пошуком слідів, які відповідають його версії, необхідно шукати і вивчати кожен факт, піддаючи сумніву ознаки спостереження.

Огляд місця події дає можливість отримати певні відомості, в тому числі і про особливості злочинця. Наприклад, про статеву належність злочинця свідчить характер злочину (грабежі, зґвалтування, розбої, терористичні акти частіше вчиняються особами чоловічої статі, а шахрайство, вбивство новонародженої дитини — жінками); залишені на місці події речі (запальнички, портсигар, люлька швидше

за все належать чоловікам, шпильки, приколки, посуд, одяг, губна помада — жінкам); викрадені речі та інша, отримана в процесі огляду місця події інформація дасть змогу зробити, нехай припущений, висновок про вік злочинця (дорослі при крадіжках найчастіше крадуть дорогі речі, а підлітки — спортивні товари, годинники, солодощі і т. п.); про його професію (у способах скоєння злочину часто реалізуються професійні навики і вміння); про мотиви злочину (так, зникнення грошей говорить про корисливий мотив, наявність трупа без виявлення ознак пограбування дає змогу зробити припущення про вбивство з хуліганських мотивів або в бійці); особливості його характеру (жорстокість, злість, мстивість обережність, боягузливість і т. п.) та емоційного стану, в якому він перебував у момент скоєння злочину (наприклад, якщо злочинець потурбувався про знищення слідів, не порушив порядку в кімнаті, загасив світло, зачинив за собою двері і т. п., то можна припустити, що він людина обачна, холоднокровна).

Незважаючи на те, що чуттєва сторона вивчення місця події є домінуючою, головну роль в огляді відіграють раціональні, логічні механізми пізнавальної діяльності слідчого. Це вимагає від нього як абстрактного, так і конкретного мислення, відтворюваного уявлення, сильних інтелектуальних навиків, відтворення картини події, яка вже відбулася.

Досить часто слідчий стикається на місці пригоди з маскуванням злочину, що скоюється злочинцем, а в окремих випадках і потерпілим. Психологічною основою дій з приводу маскування злочину є вчинення їх в умовах дефіциту часу, тому самі дії відрізняються неповнотою, недбалістю і т. д.

Існують різноманітні способи маскування злочину:

маскування. У цьому випадку злочинець прагне змінити свою зовнішність (використання масок, елементів гриму, штучне створення особливих прикмет у зовнішньому вигляді) і приховати сліди злочину (наприклад, знарядь злочину, зміни положення тіла жертви та ін.);

фальсифікація передбачає створення удаваних слідів для того, щоб спрямувати слідство на хибний шлях. З цією метою злочинці навмисно залишають "сліди" рук і ніг, предмети, які належать іншим людям, сліди крові, елементи одягу тощо, намагаючись надати "слідам" помітність і чітку виразність (саме останні і сприяють викриттю фальсифікації);

інсценування. За своєю суттю інсценування являє собою комбінацію маскування і фальсифікації для штучного створення певної ситуації, з метою маскування істинної події. Так, вбивству може бути надано вигляд самогубства, підпалу — випадкове самозапалення, грабежу — крадіжка із зломом і т. п. При інсценуванні думки злочинця і його дії спрямовані на те, щоб поси-лити відмінності між тим, що сталося насправді, і тим, що він намагався залишити після себе. Звичайно, інсценування — це своєрідний психологічний вплив злочинця на діяльність слідчого, намагання спрямувати його на хибний шлях;

утаювання і знищення доказової інформації.

Маскування, фальсифікація та інсценування здебільшого можуть

бути розпізнані. Яким чином?

Перш за все слідчому необхідно постійно ставити перед собою запитання "чому?" і "що це означає?", обмірковуючи, припускаючи, піддаючи критиці та перевірці всі свої думки і висновки .

Версія про інсценування може бути висунута слідчим на підставі характерних особливостей психології поведінки злочинця при маскуванні злочину, одна з яких полягає в тому, що він проявляє надзвичайну мобілізацію сил для створення хибних слідів (старанно розкидані речі, багато поламаних і розбитих без всякої потреби предметів та ін.). Досвідчений слідчий відразу помітить відсутність тих слідів, які обов'язково випливають із логіки імітованої події. Справедливо звучать слова Шерлока Холмса про те, що "нічого так не оманливе, як надто очевидні факти". Саме подібні, надто очевидні факти і стараються підкинути слідчому деякі злочинці, щоб спрямувати його на хибний шлях. Приклад, наведений з праці І. Вансберга, заслуговує на увагу.

Одному рецидивісту, який уявив себе великим спритником, прийшла в голову ідея перехитрити "наївного " юриста, який розглядатиме скоєне ним злочинне діяння. Щоб відвести сліди від себе, він ініціював ма-льовничу картину пиятики, яка нібито передувала злочину. Тоді слідчий повірить, що його скоїв хтось із горілчаних братів... Інсценування виглядало так: у кімнаті, де було скоєно злочин, "спритник" поставив на стіл недопиті півлітровку та чвертку, два великих стакани, дюжину слив, розрізані навпіл помідори, шматки хліба і рибу, столовий ніж.

Усе це виглядало цілком правдоподібно і простака повинно було б збити з пантелику.

Але — простака! Слідчий Ковтун П. І., що оглядав кімнату, до їхнього числа не належав. Йому було властиве гостре критичне відчуття, вміння зіставляти й аналізувати. В обох пляшках, розмірковував слідчий, залишилось зовсім мало горілки — десь не більше ста грамів. Важко повірити, щоб люди стільки пили і не закушували, якщо закуска була під рукою. А те, що ніхто й ложки не умочив, було очевидним. У кімнаті немає жодної сливової кісточки, жодного кусочку недоїденої риби, жодної хлібної крихточки. Можна було б подумати, що їх встигли прибрати, але порох і загальна засміченість заперечували це. Тут уже давно ніхто не прибирав.

Так, ще нікого не підозрюючи, ще не маючи ніякої версії злочину, слідчий вже зрозумів, що його хотіли збити з пантелику надто очевидними фактами. Не збили! Навпаки, це інсценування навіть допомогло — тільки не злочинцю, а його викривачеві: плануючи хід слідства, слідчий у своїх роздумах врахував і цю спробу обману .

Слідчий, у ході огляду місця злочину, відтворюючи події, повинен допускати найрізноманітніші варіанти поведінки злочинця, здійсню-вати ретельну їхню перевірку, не обмежувати пошук судженнями типу : "цього не могло бути тому, що це дуже нерозумно" або "цього не могло бути тому, що для злочинця це дуже розумно". Кожна подія індивідуальна, а в поведінці злочинця можуть бути такі дії, які вступають у суперечність з логікою "нормальної, звичайної, позитивної" поведінки.

Як правило, огляд місця події є слідчою дією з цілком конкретного виду злочину. Аналітична діяльність слідчого залежатиме від виду злочину. Вона повинна бути спрямована на виявлення тих слідів злочину, які властиві грабежу, розбою, крадіжці, зґвалтуванню, вбив-ству. У додатку розкриваються особливості огляду місця події залежно від виду злочину.

Для вдалого огляду місця злочину В. Васильєв рекомендує вирішувати такі три завдання:

1) зібрати всю інформацію, яка може мати відношення до події, що розглядається (не обмежуючись збором відомостей для однієї версії);

проаналізувати зібрану інформацію і на її основі спробувати створити версію, яка б пояснила попередню подію;

зіставити кожну висунуту версію із загальною обстановкою місця події і об'єктивно відзначити всі суперечності. Якщо при перевірці кожної версії виявлені суперечності, необхідно знову повернутися до розв'язання першого, а потім другого завдання .

Таким чином, психологія місця пригоди — це, по-перше, професійне спостереження як навмисне, вибіркове і цілеспрямоване виявлення і збирання інформації за допомогою органів відчуття; по-друге, розумова діяльність слідчого, яка полягає в аналізі емпіричних даних як юридично значущих фактів в їх синтезі; по-третє, реконструкція досліджуваної події за її окремими проявами.

Основний зміст пізнавальної діяльності слідчого при огляді місця події пов'язаний з розкриттям причинно-наслідкової обумовленості фактів. Успіх огляду місця події значною мірою залежить від таких психологічних якостей слідчого, як його спостережливість, знання індивідуально-психологічних особливостей осіб, які належать до кримінального світу, професійний та життєвий досвід, рівень розвитку мислення й уяви, а також інтуїції. Про роль інтуїції в слідчій практиці спеціалісти говорять так: "Слідча практика — це заснована на досвіді і знаннях інтелектуальна здатність швидко, безпомилково знаходити вирішення творчого завдання при обмеженому вихідному матеріалі. Вона відіграє позитивну роль щодо істини, збору доказів, найбільш ефективних прийомів слідства" .

43. Одним із основних елементів обшуку як слідчої дії, з точки зору психології, є примус стосовно особи, яку обшукують. На відміну від огляду місця події, обшук — це, як правило, відшукування свідомо схованих предметів і документів, що мають доказове значення для розкриття злочину. Інакше кажучи, при обшуку відома мета (у зв'язку з чим і де він має проводитися, які предмети, цінності і документи підлягають пошуку і вилученню), але наявна невизначеність шляхів

установлення місця знаходження предметів і документів, які цікавлять слідство. На якому психологічному фоні проходить обшук? Відзначимо найважливіші сторони:

примусовий характер обшуку, а також виникнення в деяких випадках конфліктних ситуацій викликають підвищене психологічне напруження учасників обшуку;

пошук схованих матеріальних предметів здійснюється в умовах безпосередньої взаємодії суперечних сторін;

кожна сторона прагне якомога краще пізнати стратегію і тактику поведінки іншої сторони, сама ж — уникнути будь-якої демаскуючої поведінки;

кожна сторона своєю поведінкою намагається вплинути на поведінку і дії іншої сторони;

у психологічній діяльності особи, яку обшукують, інтенсивно функціонують захисні механізми.

Проведення обшуку передбачає наявність і виявлення слідчим професійних знань, навичок і вмінь, а також різноманітних психологічних якостей. Насамперед слідчому необхідно мислено виконати завдання знаходження предметів чи документів, які мають доказове значення для розкриття злочину. Для цього він повинен побудувати мислену модель дій особи, яку обшукують, з приводу схову цінностей чи знарядь злочину, "побачити" можливі мислені процеси і послідовність його дій. Дуже важливо попередньо вивчити особу, яку обшукують (вік, освіта, риси характеру і звички, професія, схильність та інтереси і т. п.), поставити себе на її місце, подумки відтворити поведінку і дії злочинця, коли він вирішував питання про спосіб і місце переховування предметів чи документів. Цілком зрозуміло, що в процесі обшуку, як і при огляді місця події, необхідна професійна спостережливість юриста. Залежно від об'єкта, способу організації та послідовності розрізняють певні види обшуку (див. рис. 15).

Своєчасному початку обшуку, плануванню його проведення, ко- ординованості дій учасників обшуку (в разі коли обшук проводиться оперативною групою) сприяє серйозна підготовка до обшуку. (У додатку вказані основні дії, яких повинен вжити слідчий в процесі підготовки до обшуку.)

Страх перед вилученням створює в свідомості обшукуваної особи душевне хвилювання, стан афекту. В основі афекту лежить переживання людиною стану внутрішнього конфлікту, який викликаний суперечністю між вимогами, які до неї ставляться, і можливостями

виконання цих вимог. Для стану афекту характерним є звуження свідомості, при якому увага людини повністю поглинається обставинами, що викликали стан афекту. Афект дезорганізує нормальну психічну діяльність індивідуума, при цьому в нього мимовільно формуються захисні механізми , які мають специфічні форми в залежності від складу особистості обшукуваного, його індивідуально- психологічних особливостей (в одних це може проявлятися у формі мовчання, замкнутості, в інших — у формі мовної активності, навіть агресивності і т. д.). Завдання слідчого полягає в тому, щоб, впливаючи на особу, яку обшукують, з одного боку, посилювати її афективний стан, а з другого — знайти "слабке місце" в його захис-них механізмах.

Найбільше корисної інформації дають спостереження за поведінкою особи, яку обшукують. У зв'язку з цим слідчому необхідно знати основні психологічні закономірності в конфліктній ситуації обшуку:

а) у складній конфліктній ситуації обшуку людина прогнозує своє майбутнє життя залежно від результатів обшуку, що призводить її в стан сильного психологічного збудження (це збудження зовні може виявитися в почервонінні обличчя чи зблідненні, в різко виражених рухах, тремтінні і хрипоті голосу, зміні пози і т. п.);

б) наближення слідчого або іншого члена оперативної групи до місця знаходження схованих предметів, цінностей чи документів призводить до того, що в мозку обшукуваного активуються осередки, які пов'язані з подією злочину і його наслідками. Ця обставина, як правило, обов'язково змінює поведінку людини, що проявляється в її експресії, змінюванні голосу.

По справі Г., притягнутого до кримінальної відповідальності за крадіжку, в квартирі обвинуваченого був проведений обшук. У ході обшуку виявили ряд предметів, які представляли інтерес для справи. У тайнику, вмонтованому в письмовий стіл (шухляда з подвійним дном), були знайдені золоті речі та великі суми грошей. Працівники слідчої групи вирішили на цьому закінчити обшук. Уже виходячи із будинку, один із них почав оглядати сіни. У цей час дружині обвинуваченого, яка до цього була спокійна, раптово стало погано, вона вибігла у двір, знепритомніла і почала битися в конвульсіях. Лікар швидкої допомоги, оглянувши її, висловив припущення, що приступ вона симулює. Це насторожило працівників оперативної групи. Вони повернулися в будинок і на цей раз ретельно провели огляд сіней. Розглядаючи стіни, вони звернули увагу на те, що всі стіни поштукатурені, а на одній із них хазяями було прикріплено кілька вертикальних дощок, в які було вбито цвяхи. Вони, очевидно, використовувались як вішаки для старої одежі і різних предметів. Коли один із працівників потягнув за один із цвяхів, дошки відійшли, як двері. За ними в схованці, вмонтованій між двома стінами, знаходився родич Г., який сховався і якого шукали як вбивцю .

Подумки відгадати дії обшукуваної особи в разі приховання нею предметів чи документів слідчому допомагає знання психологічних факторів, які враховують злочинці при виготовленні тайників і сховищ. А. Дулов називає такі фактори:

розрахунок на появу фактора втоми й автоматизму (напри-клад, документ часто кладуть у книжку, яка знаходиться в середині книжної полиці, розраховуючи на те, що слідчий, почавши огляд книг із якого-небудь краю полиці, швидко втомиться і в його роботі проявиться автоматизм);

розрахунок (сподівання) на бридливість (закопують предмети в перегній, опускають в місце для відходів і т. д.);

розрахунок на виявлення такту та інших благородних проявів слідчого (приховання предметів чи документів у ліжку тяжкохворої людини або в ліжку малолітньої дитини та ін.);

навмисна недбалість приховання предмета (покладено його на видному місці);

відволікання уваги слідчого виготовленням тайників-двійників (розрахунок на те, що при виявленні першого порожнього тайника, такі ж тайники не оглядатимуться);

розрахунок на організацію конфлікту під час обшуку з метою відволікання уваги для переховування предмета чи документів.

Велике значення має поведінка самого слідчого або іншої особи, яка бере участь в обшуку. Його витримка, самовладання, емоційна стійкість, впливають не тільки на власну увагу, зосередженість, а й на поведінку обшукуваної особи. Навіть у тому випадку, коли довгий час не вдається добитися позитивного результату, слідчий не повинен допускати будь-яких емоцій, які можуть негативно вплинути на процес обшуку. Для забезпечення високої пошукової активності доцільно не приступати до огляду нового об'єкта до повного огляду попереднього, припинити метушню і сторонні розмови, за необхідності контактувати з обшукуваною особою коректно і стримано, ро-бити перерву для відпочинку при появі ознак утоми. Корисно також міняти види діяльності: переходити від огляду однієї групи предметів до огляду іншої, від вивчення дрібних предметів (книжок, листів і т. п.) до огляду великих предметів (меблів, апаратури і т. п.). Це дасть змогу слідчому зменшити вплив одноманітних подразників і монотонності дій на стійкість його уваги.

Складним питанням проведення обшуку є встановлення мовного контакту з особою, яку обшукують. Роль такого контакту суттєва, бо допомагає переконувати, спостерігати за реакцією обшукуваної особи, встановлювати взаємозв'язок виявлених об'єктів з іншими, їхнє значення для цієї особи і т. ін. Практика слідчих дій показує, що в процесі обшуку необхідно якомога ширше залучати обшукувану особу до

бесіди, запитувати її про призначення тих чи інших предметів, час і місце їх придбання та ін. Слухаючи відповіді обшукуваної особи, слідчий одночасно спостерігає за її станом. Словниковий подразник посилює процеси емоційного збудження обшукуваної особи, міняє тембр її голосу, манеру розмови, а також ускладнює можливість контролю за власною поведінкою та психофізіологічними реакціями.

Багато слідчих у процесі обшуку схиляють обшукувану особу до дій, наприклад, просять відкрити сховище або хлів, вийняти і показати речі і т. п. Використовуючи цей прийом, необхідно враховувати, що обшукувана особа може застосувати різні хитрощі, щоб відвести слідчого від об'єкта пошуку.

Успіхові обшуку сприяє знання способів скоєння злочину, засобів злочину, предметів, які мають відношення до злочину, і рівень володіння слідчим пошуковими прийомами. Не випадково у працях з юридичної психології відмічається, що обмеженість засобів обшуку, які застосовуються слідчим, може бути використана особою, яка ховає в своїх інтересах. Тому професійний розрахунок, а не метод проб і помилок — основа в діяльності юриста при обшуку. Не можна при цьому забувати і про обачність. Складна психологічна атмосфера обшуку, серйозні несприятливі наслідки для особи, яку обшукують (виявлення в неї засобів злочину чи інших предметів, які мають доказове значення у справі), можуть підштовхнути її або інших зацікавлених осіб до застосування не тільки хитрощів і провокацій, а й сили. Ось чому особистий обшук з метою вилучення зброї є одним із необхідних засобів гарантії безпеки учасників обшуку і всіх присутніх осіб, який проводиться перед початком слідчих дій. Оскільки обшук пов'язаний із проникненням у приміщення, з обстеженням предметів і документів особистого характеру, слідчий повинен дотримуватись певних морально-етичних норм: не вдаватись до дій, які принижують честь і гідність особи, яку обшукують, не розголошувати обставини інтимного життя, проводити особистий обшук тільки особою тієї ж статі і в присутності осіб тієї ж статі і т. ін.

Цілеспрямованість і правильна організація спільних дій оперативної групи, стриманість і настійливість у діях кожного учасника цієї групи — складові успіху при проведенні обшуку.

— вилучення в окремих громадян, а також підприємств, установ і організацій предметів і документів, необхідних для кримінальної справи. Як слідча дія вона багато в чому подібна до обшуку, але в той же час має свої психологічні особливості. Відзначимо деякі з них:

при вилученні немає необхідності в пошукових діях, бо воно здійснюється щодо конкретних, заздалегідь відомих об'єктів, коли точно відомо, де і у кого вони знаходяться;

як правило, вилучення проводиться за добровільною згодою осіб, у разі опору вилучення може бути проведено примусово;

основні психологічні прийоми впливу при вилученні — навіювання і переконання;

конфліктна ситуація, яка виникає при вилученні, має інше, більш м'яке психологічне забарвлення;

найчастіше вилучення предметів і документів проводиться в закладах і організаціях.

Після перевірки фактів, що підтвердили достовірність повідомлення про незаконну видачу за відповідну винагороду головним лікарем центрального пологового будинку Р. новонароджених дітей жінкам, які бажали їх усиновити (удочерити), була порушена кримінальна справа за ознаками отримання хабара.

Обшуком, проведеним відразу ж після порушення кримінальної справи, в столі і сейфі службового кабінету Р. були виявлені гроші, похо-дження яких вона пояснити не змогла. Крім того, була виявлена записна книжка і чернетки, які містили довгий список прізвищ та адреси жінок, які бажали (як потім з'ясувалося) усиновити дітей.

У відділах РАГСу було проведено вилучення довідок про народження дітей, виданих на них у центральному пологовому будинку міста. Виявилось, що всі вони підписані (і видані) Р .

Основним психологічним фактором є психологічний вплив на підозрюваного чи обвинуваченого, бо їм стає відомо, якими докумен-тами, що їх викривають, володіє слідство. Отримані при вилученні результати багато в чому визначають всю подальшу тактику попереднього слідства, а також конкретні дії слідчого.

44. З психологічної точки зору, впізнання — це процес, при якому особа сприймає пред'явлені їй об'єкти, зіставляє, порівнює їх з уявними образами об'єктів, які сприйняті нею раніше, і на основі цього доходить висновку про їхню тотожність, схожість чи відмінність. Упізнання здійснюється на підставі перцептивного порівняння образу поточного сприйняття з образом, який зберігається в пам'яті. Об'єктами впізнання можуть бути люди, трупи і частини трупів, тварини, різноманітні предмети, документи, приміщення, ділянки місцевості та ін. Сам процес упізнання здійснюється безпосереднім пред'явленням натуральних об'єктів чи їхніх зображень. Суб'єктами впізнання виступають свідки, потерпілі, підозрювані та обвинувачені.

З позиції змісту впізнання виділяють дві стадії:

1) підготовча. На цій стадії проходить попередній допит про обставини, при яких ті, що впізнавали, раніше сприймали певне обличчя чи предмет, з'ясовуються основні прикмети, особливості об'єкта впізнання. Важливо при цьому враховувати психофізіологічні особливості особи, яка впізнає, її психічний стан у момент сприйняття об'єкта, місце, час, умови спостереження об'єкта, який впізнається, а також ступінь її зацікавленості в результатах справи. При підготовці до впізнання людей, особі, що впізнає, ставлять запитання за системою "словесного портрета" (стать, зріст, статура, особливості форми голови, колір і довжина волосся, ознаки обличчя і його відмінні особливості, особливі прикмети і т. д.);

2) основна — саме впізнання. Впізнання може бути симультан-ним — це впізнання відразу, в результаті миттєвого збігу образу людини (предмета), що знаходиться в пам'яті особи, яка впізнає, і об'єкта, який їй пред'явлений для впізнання. Впізнання може бути сукцесивним — впізнання проходить поступово, шляхом мисленого порівняння, відбору, зіставлення ознак об'єкта, відбитих в пам'яті і які сприймаються у процесі впізнання.

Впізнання пов'язане з властивістю людини виділяти в об'єкті його стійкі особливості — ознаки (у криміналістиці ці стійкі властивості об'єктів називаються ідентифікаційними ознаками). Всі предмети мають характерні зовнішні властивості, прояви, які дають змогу відрізнити один предмет від іншого. Ознаки можуть бути суттєвими і несуттєвими, властивими і випадковими. Пояснимо це поняття:

суттєвою є ознака, яка обов'язково належить предмету за будь- яких умов, ознака, без якої предмет не може існувати, яка відрізняє один предмет від усіх інших;

властивою є та ознака, яка належить усім предметам цього класу, але не є суттєвою.

Цілком зрозуміло, що достовірне впізнання може здійснюватися тільки на підставі суттєвих і властивих ознак.

Крім того, розрізняють ознаки достатні й необхідні для впізнання (наприклад, для впізнання людини за її зовнішніми достатніми і необхідними ознаками є характерні особливості її обличчя, описані за системою "словесного портрета"; ознаки тільки одягу не можуть бути достатніми і необхідними). Психологія впізнання багато в чому визначається особливостями особи, яка впізнає, її ставленням до події злочину і самого правопорушника. Суттєво впливає на впізнання тривалість первинного сприйняття: бачив той, хто впізнає, злочинця один раз протягом короткого проміжку часу чи зустрічався з ним багато разів. Складним є і психологічний стан того, хто впізнає, в момент упізнання. Зокрема, він може відчувати страх, оскільки боїться помсти злочинця, його родичів, друзів. Не виключено, що той, хто впізнає, може відчувати і жалість до злочинця у зв'язку з його суворим покаранням у

разі викриття. Всі ці психологічні моменти необхідно враховувати слідчому в процесі підготовки і проведення впізнання.

Здійснюваний на попередньому допиті процес опису ознак особи, що впізнає, вимагає, як правило, певної допомоги з боку слідчого. Ця допомога виявляється, як уже зазначалося, у формулюванні "словесного портрета", а також у використанні різноманітних засобів спостереження — фотографій, малюнків, схематичних зображень, діапозитивів тощо.

Відомо, що найбільш інформативними ознаками людини є її обличчя. Спостерігач найчастіше запам'ятовує форму обличчя, носа, величину і форму лоба, брів, рота, губ, підборіддя і колір очей. Опорну базу для впізнання людини за її зовнішністю становлять такі ознаки фізичного вигляду людини, як зріст, колір волосся і очей, форма і величина носа, конфігурація губ. Краще запам'ятовуються особливості зовнішнього вигляду індивідуума в тому разі, коли вони мають відхилення від норми (наприклад, шрам на обличчі, як особлива прикмета, сприятиме розшуку і впізнанню злочинця) .

На якість і кількість ознак, які сприймаються при спостереженні, а потім використовуються при впізнанні, впливають такі фактори:

а) вік особи, яка впізнає. Так, неповнолітні, особливо малолітні діти, багато ознак зовнішності дорослої людини при сприйнятті оцінюють хибно. Дитина майже кожну дорослу людину вважає високою; підлітки і юнаки нерідко людей у віці 35-40 років називають старими; літні люди, які виступають у ролі особи, що впізнає, часто применшують вік людей, які молодші за них;

б) життєвий і професійний досвід. Наприклад, діти дуже часто розказують про ознаки одягу, не розрізняючи назви кольорів, тонів, важко і з помилками визначають розміри та відстань; фотограф, унаслідок своїх професійних якостей, може легко визначити риси зовнішнього вигляду людини;

в) загальна соціальна активність особи. Сприйняття будь-якого об'єкта і подальше його впізнання зумовлені розумовими процесами; останні залежать від інтересів особистості, її психічної активності;

г) тип пам'яті і час, який пройшов з моменту сприйняття об'єкта до моменту його впізнання.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України впізнання проводиться у присутності не менше трьох чоловік. Психоло-

гічно важливо, щоб особи, які пред'являються до впізнання, суттєво не відрізнялися одна від одної за віком, ростом, статурою, формою окремих частин обличчя, кольору волосся і зачіскою. Особа, яку впізнають, має право зайняти будь-яке місце в групі осіб, які будуть пред'являтися до впізнання. Потерпілому, свідку, будь-якій іншій особі, яка впізнає, роз'яснюються його права й обов'язки, а потім ставляться запитання: "Чи впізнаєте Ви кого-небудь із цих громадян? Якщо впізнаєте, то вкажіть на цю особу і поясніть, за якими ознаками Ви її впізнали, за яких обставин раніше її бачили".

Необхідно мати на увазі такий психологічний нюанс: у стоячому стані і в русі проявляється більша кількість пізнавальних ознак (краще сприймається і оцінюється зріст людини, її статура і фігура взагалі, вид ходи, яка є індивідуально-виразною рисою людини та ін.).

Криміналісти і психологи останнім часом надають великого значення використанню для впізнання особи її усної мови. Мова людини цілком індивідуальна і відрізняється такими особливостями, як швидкість, акцент, довгі чи короткі речення, діалекти, жаргонні слова, фонетичні і словникові особливості. Яким чином відбувається впізнання злочинця за його мовними особливостями? Наприклад, у сусідній кімнаті, при відчинених дверях, слідчий перебуває в полі зору для особи, яку впізнають, почергово розмовляє з пред'явленими для впізнання особами і дає їм для читання завчасно підготовлений текст (у тексті містяться такі слова, за якими може бути здійснено впізнання). Після цього він просить особу, яка впізнає, повідомити, якою за рахунком у порядку черговості відповідала особа, яку вона впізнала, і якщо так, то за якими мовними ознаками вона її впізнала. Весь хід упізнання за усною мовою фіксується з використанням звукозапису .

У слідчій практиці застосовуються також фонотека голосу і мови. Наприклад, телефонні розмови з терористом-вимагачем, записані на магнітну плівку, дали змогу за особливостями його мови впізнати голос і назвати ім'я людини, якій він належить2.

Трапляються випадки, коли немає можливості приставити підозрюваного чи обвинуваченого на впізнання. Тоді впізнання проводиться за його фотокарткою, яка пред'являється одночасно з фотокартками не менше трьох осіб.

У всіх випадках результати пред'явлення для впізнання слідчий перевіряє і оцінює, щоб не допустити помилок у цій важливій слідчій дії. Перевірка правильності впізнання здійснюється шляхом зіставлення словесного опису людини особою, яка впізнає при допиті і при впізнанні. При цьому необхідно враховувати, що словесна реакція учасників процесу впізнання може не збігатися з їхньою поведінкою.

Свою специфіку має впізнання предметів — знарядь і засобів трудової діяльності, побутового вжитку, предметів безпосереднього оточення людини та його особистих речей. Найбільш загальною побутовою ознакою предметів є їхня форма, контур. Сприйняття предметів також цілком індивідуальне, що пов'язане з психологічними особливостями особи, яка сприймає (окомір людини, її спостережливість, тип пам'яті тощо, її позиції в момент спостереження за погод- ними умовами та ін.). Не виключено, що сприйняття може супроводжуватися ілюзіями (наприклад, ефект іррадіації призводить до перебільшення розмірів світлих і добре освітлених предметів).

У процесі впізнання слідчий повинен контролювати свою поведінку (рухи, позу, міміку та ін.) і мову, щоб дотриматися процесуальних правил упізнання і виключити можливість будь-якого психологічного тиску на учасників цієї слідчої дії. Особливо необхідно проявити такт при впізнанні трупа, враховуючи те, що особами, які впізнають, є частіше за все рідні та близькі. Витримка і самоорганізованість, відповідальність і фактичність, комунікабельність і емоційна стійкість — всі ці професійні якості повинні проявлятися в діях слідчого під час підготовки та проведенні впізнання.

45. Допит є однією з найбільш важливих слідчих дій. Оскільки він здійснюється при безпосередньому спілкуванні з конкретною особою, основне значення тут має пізнавальна та комунікативна діяльність слідчого. Найчастіше провадиться допит підозрюваних, звинувачених, свідків, потерпілих. Хоча існує суттєва різниця у соціальному та кримінально-процесуальному статусі осіб вказаних категорій, їх допит за психологічними критеріями змістовної та динамічної сторін має певні загальні характеристики.

Перш за все, допит будується поетапно:

- попереднє вивчення та аналіз обставин злочину;

- психологічна підготовка до допиту;

- виконання процедури суто допиту (допитування);

- фіксація ходу та результатів допиту;

- аналіз та оцінка результатів допиту.

Із вказаних етапів перший та останній виконуються поза контактом із допитуваним, другий та четвертий є частково контактними.

По-друге, ефективність допиту залежить значною мірою від ретельності попереднього вивчення особистості допитуваного. Слідчому необхідно одержати інформацію про його життєвий шлях, професію, освіту, соціальний статус, умови роботи, спосіб життя, типові форми поведінки, зацікавлення та уподобання, психологічні властивості та якості, ставлення до злочину тощо. Безпосередньо при допиті пізнається рівень загальної культури та розвитку допитуваного, особливості його мови, міміки та пантоміміки, психологічні стани та реакції, готовність до співробітництва або ж негативне ставлення до слідства і т. ін. Оскільки в процесі допиту відбувається не тільки збір інформації, але й психологічний вплив, є можливість визначити схильність особи до навіюваності, комунікативність, загальну тривожність та агресивність тощо.

Основними методами одержання зазначеної Інформації є:

- безпосереднє та опосередковане (за допомогою інших осіб) спостереження;

- бесіда;

- аналіз дій і поведінки при вчиненні злочину та в звичайних умовах життєдіяльності;

- метод експертних оцінок, тобто одержання інформації від обізнаних осіб;

- психологічний експеримент - вивчення поведінки допитуваного у спеціально створених умовах.

Третя характеристика допиту - необхідність встановлення психологічного контакту, розвитку комунікативної взаємодії. Орієнтація щодо можливості встановлення психологічного контакту відбувається, насамперед, за допомогою своєрідних (особливо позамовних) ознаку поведінці допитуваного. Спеціалісти розрізняють два їх типи: пускові (породжуючі контакт) та корегувальні (ті, що змінюють характер комунікації).

За допомогою невербальних ознак можна зробити висновок про актуальний емоційний стан допитуваного: здивування-очі широко розкриті, брови підняті вгору, рот напіввідкритий; страх - очі та брови, як при здивуванні, губи міцно зціплені, щелепи стиснуті; сором - пальці знаходяться біля губ, зібрані пучкою; самопідбадьорювання - пальці рук переплетені; збентеження, зніяковілість - пошкрябування й потирання шкіри пальцями, маніпулювання предметами; схвильованість-закушування губ.

похитування головою, відкидання волосся, вовтуження на сидінні тощо.

З метою вивчення особистості допитуваного, встановлення та підтримання з ним психологічного контакту, Л.Б. Філоновим було запропоновано методику контактної взаємодії, що передбачає послідовне проходження наступних шести стадій:

1) накопичення згоди;

2) пошук спільних або подібних зацікавлень;

3) визначення принципів та якостей, що пропонуються для спілкування;

4) виявлення якостей, небезпечних для спілкування;

5) індивідуальний вплив та адаптація до партнера;

6) вироблення спільних правил взаємодії.

Першій стадії-накопичення згоди- притаманні функції зняття психологічних бар'єрів та напруженості. Реалізація цих функцій забезпечується такими прийомами: "прочитування стану" - допитуваному повідомляється про переживання на основі сприймання невербальних ознак (тремтіння, потіння, почервоніння, заїкання); "співвіднесення запитань" - допитуваному ставлять тільки ті запитання, що передбачають стверджувальні відповіді, згоду. Інформативними щодо успіху в реалізації цієї стадії є скорочення пауз після поставлених запитань, зменшення односкладових ("так", "ні") та реактивних відповідей, збільшення кількості висловлення власних думок, пояснень та доповнень.

Функціями другої стадії - пошук спільних або подібних зацікавлень - є формування стану задоволення спілкуванням, створення єдиного психологічного та інформаційного поля. Тут використовуються прийоми: "перерва" (цікава бесіда на загальні теми довільно переривається Ініціатором); "демонстрація зацікавлення"; "деталізація цікавості" до окремих суджень; "проблема" - повідомлення слідчим інформації про проблему з метою почути від контактера можливі варіанти її вирішення; "переключення" - повідомлення про інші проблеми для розширення поля позитивних емоцій. Показниками успішності даної стадії може бути поява у контактуючих спільного лексикону; спогадів із кола питань, що обговорюються; знаходження взаємоприйнятних тем для обговорення.

На третій стадії - визначення принципів та якостей, що пропонуються для спілкування - відбувається обмін інформацією про індивідуальні принципи та цінності контактерів; усвідомлення очікувань партнера по спілкуванню; формування готовності до прийняття його якостей (почуття гумору, погляди та цінності). На цій стадії застосовуються такі прийоми: "підбиття підсумків" - періодичне узагальнення предмету бесіди; "подібність думок" - спеціальні висловлювання щодо ідентичності розуміння чогось; "солідаризація" - висловлювання про ідентичність дій та способів вирішення проблеми; "виправдовування очікувань" - вислови-підтвердження щодо очікуваної відповіді або дії. Показниками успішності є визначення власних якостей та особливостей; повторення певних циклів висловів типу "відверто кажучи", "скажу щиро, що ..,"; повідомлення партнера про власні пріоритети ("звичайно я...", "я б зробив...", "я звик..."та ін.).

Четверта стадія - виявлення якостей, небезпечних для спілкування-виконує функції встановлення якостей, які партнер приховує, оцінювання їх значущості; розуміння ситуацій, коли ці якості можуть виявитися. На цій стадії використовуються прийоми: "пропонування дискусії" - стимулювання обговорення негативних якостей особистості; "висловлювання сумнівів" - недовіра до деяких повідомлень партнера по спілкуванню; "зіставлення протиріч" - свідомий пошук та акцентування уваги на суперечливості наданої інформації; "добудовування" - стимулювання до підведення підсумків, узагальнення того, що не договорено; "очікування" - партнера Інформують щодо висловлювань, які мають протиріччя, але без належного висновку. На успішність проходження стадії вказують випереджуючі заперечення типу: "Ви думаєте, що я...", "Ви хочете сказати..."; намагання створити дискусійну або суперечливу ситуацію, "поставити всі крапки над "і".

Функціональним змістом п'ятої стадії - індивідуальний вплив та адаптація до партнера - є корекція поведінки партнера щодо небезпечних та негативних якостей: реалізація синхронної комунікативної поведінки, спільний самоконтроль. На цій стадії застосовуються такі прийоми: "підказка" - якщо спостерігається складність вибору партнера: "Я б на вашому місці...", "Краще, якби ви..."; "акцентування дій" - коли спеціально підкреслюються дії, що суперечать досягненню спільної мети; "превентивні дії" - намагання пом'якшити ситуацію при небезпеці прояву негативної реакції: "Ви не ображайтесь, але я скажу...", "Ви не гнівайтесь, алея повинен..."; "вказування на небажану властивість" - "Незважаючи на ваше нетерпіння...", "Враховуючи вашу запальність, я все ж таки повинен.. ."; "акцентування бажаності співробітництва"-підкреслювання можливості спільних дій: "Оскільки ми обидва розуміємо...", "Враховуючи, що ми можемо разом вирішити питання...". Показники успішності реалізації цієї стадії слід вважати ефект "бумеранга" - визнання правомірності дій партнера; пропозиція вирішувати питання так, як це пропонує партнер по спілкуванню.

На шостій стадії контакту - вироблення спільних правил взаємодії-відбувається побудова довірливих стосунків. Застосовуються наступні прийоми: "звертання за порадою"; пропозиція вирішити проблему разом; "визначення наявності боротьби мотивів" - актуалізація протиріч мотивів поведінки партнера по спілкуванню для спільного опрацювання визначеної програми. Показниками успішності реалізації стадії виступають підкреслювання спільності рішень, цілей тощо; інформування партнера про наступні дії висловлюваннями типу "Як ми вирішили...". "Як ми домовилися...".

Четвертою характеристикою допиту є необхідність подолання опору зацікавлених у неефективності розслідування злочину осіб (переважно підозрюваних та звинувачених), які відмовляються свідчити або дають свідомо неправдиві чи обмежено правдиві свідчення.

Така ситуація зумовлюється, насамперед, специфічними емоційними станами цих осіб:

1) страх втратити волю, звичний спосіб життя, можливість опинитися серед злочинців;

2) тривога, страх розплати, наступного покарання, що викликають депресію, погіршення самоконтролю, пригнічення психіки;

3) побоювання помсти з боку співучасників:

4) агресія, ворожість до співробітників дізнання та слідства, свідків, потерпілих, інших осіб.

Разом із тим, можна виділити низку емоційних станів, різною мірою сприятливих для розслідування:

1) невизначеність - коли допитуваний не має можливості передбачити ситуацію, керувати нею;

2) страх, що про негідну поведінку дізнаються рідні, близькі, сусіди, співробітники;

3) щире каяття та жаль про вчинене.

П'ята характеристика допиту полягає в тому, що за наявності свідомої протидії допитуваного виникає необхідність у варіюванні умов проведення допиту та застосуванні сукупності методів і засобів психологічного впливу.

Припустимим методом психологічного впливу є. насамперед, переконання -логічне обґрунтування думок, виважена аргументація своєї позиції. Оскільки ситуація допиту має емоційно насичений характер, це полегшує застосування навіювання - впливу побудованого на переживанні сильних емоційних станів, що знижують критичність сприйняття та оцінювання. Не звертаючись тут до численних І тривалих наукових дискусій про припустимість чи неприпустимість впливу на процесуальну особу через підсвідомість, зазначимо, що для реалізації навіювання неприпустимий обман, тобто активна дія, пов'язана з повідомленням неправдивої інформації або з перекручуванням істини. Але дезорієнтація можлива і необхідна, оскільки вона не є викривленням фактів, а лише своєрідним використанням достовірної інформації у психологічно насиченій ситуації допиту, коли достовірні факти можуть набути в очах допитуваного особливого значення та суб'єктивно свідчити про більшу, ніж насправді, поінформованість слідчого про взаємозв'язок подій у справі.

Виходячи із засобів одержання і доказового значення, інформація поділяється натри групи: 1) відомості, одержані процесуальним шляхом, що мають доказове значення та закріплені у відповідній документації; 2) відомості, одержані непроцесуаль-ним шляхом (бесіди, телефонні запити тощо), що стосуються переважно особи допитуваного; 3) інформація, одержана оперативним шляхом.

Інформація першого виду може бути повідомлена будь-яким способом: її можна продемонструвати, назвати її джерело, сповістити при допиті і, нарешті, лише згадати про неї в бесіді. Інформація другого виду може бути реалізована як шляхом ознайомлення з нею допитуваного, так і згадуванням в процесі допиту. Реалізація інформації третього виду можлива тільки у вигляді окремих реплік, натяків, зауважень тощо (наприклад, повідомлення допитуваному окремих другорядних деталей його життя, зв'язків; демонстрація справжніх документів, фотографій, що не стосуються справи, але характеризують його).

Окрім Інформаційних, для подолання опору зацікавлених осіб можуть бути застосовані різноманітні засоби психологічного впливу, причому реалізуючи засіб, необхідно уважно за ними спостерігати та ретельно фіксувати їх емоційні, мімічні, інші невербальні прояви. Це дозволяє гнучко варіювати тактику допиту, забезпечуючи бажану регуляцію стану допитуваного І динаміку спілкування. Наприклад, якщо при з'ясуванні певного питання слідчий спостерігає розгубленість, тривогу, почервоніння шкіри обличчя та посилене потовиділення, доцільно більш докладно зупинитися саме на цьому, конкретизувати одержану інформацію.

1. "Використання психологічних особливостей особистості допитуваного"- сутність прийому полягає в урахуванні слідчим як на етапі встановлення контакту, так і безпосередньо при допиті, відомостей про характерологічні риси допитуваного, його домагання, самооцінку, систему його стосунків у сімейно-побутовій та професійній сферах, домінуючі мотиви поведінки тощо. Наприклад, якщо допитуваний має хворобливе самолюбство та перебільшений рівень домагань, при допиті доцільно показати реальну можливість слідства одержати потрібні відомості від іншої особи, що значною мірою знижує його цінність як джерела інформації і зачіпає самолюбство.

2. "Використання або створення стану емоційної напруженості" - прийом базується на тому, що в стані емоційної напруженості у особи суттєво знижується здатність здійснювати свідомий контроль за змістом мовних повідомлень та своєю поведінкою. Так, якщо допитуваний відмовляється від дачі шь казань або дає неправдиві свідчення, перебуваючи при цьому в спокійному, врівноваженому стані, буде доцільно шляхом повідомлення певної Інформації (повідомлення про затримку співучасника, висновків експертизи, пред'явлення речових доказів тощо) викликати у нього емоційну напруженість, відчуття дискомфорту.

3. Близьким до попереднього є прийом "використання ефекту раптовості"- його сутність полягає в несподіваній для допитуваного появі фактів та обставин, що доводять неправдивість його свідчень. Цей прийом не зводиться до емоційної напруженості, оскільки раптово подана інформація може мати переконуючий вплив і на раціональну сферу особистості, схиляючи допитуваного до усвідомленої необхідності давати правдиві показання. Наприклад свідчення несподіваного для допитуваного свідка мають, як правило, безсумнівний переконуючий вплив. Разом із тим, раптова інформація здатна у частини емоційно рухливих, збуджуваних допитуваних викликати І стан емоційної напруженості.

4. "Припущення легенди" - реалізація цього прийому полягає у створенні в процесуальних межах таких умов, що видаються допитуваному природними. Наприклад він одержує можливість ознайомитися з паперами, що знаходяться на столі слідчого в момент "вимушеної" його відсутності в кабінеті; "випадково" залишається віч-на-віч із співучасниками. Ефективним може бути розміщення у кабінеті слідчого речей та предметів, тотожних тим, які фігурують у справі як розшукувані.

5. "Вільна розповідь"-допитуваному надається можливість в розповідній формі, докладно, без обмежень часу та деталізуючих запитань викласти свій варіант послідовності подій. Протягом розповіді слідчий аналізує інформацію, відшукуючи протиріччя, на які в подальшому спрямовує допит У цьому випадку досить Інформативними є обмовки, паузи, повтори, які робить допитуваний.

6. "Максимальна деталізація свідчень"- є своєрідним доповненням та продовженням попереднього прийому. Справа в тому, що людині дуже складно обміркувати неправдиві свідчення до найдрібніших деталей. Слідчий, ставлячи допитуваному перелік запитань щодо подробиць певного факту, примушує Його самостійно встановити протиріччя у власних показаннях. Наприклад, якщо допитуваний стверджує, що в певний час він був у кінотеатрі, то слідчий уточнює, який фільм він дивився, на якому місці сидів, чи зберігся квиток, як після сеансу дістався додому тощо, при цьому доходячи висновку про достовірність чи недостовірність його алібі.

Застосовуючи прийом. слід враховувати, що інформативними показниками можливо! неправдивості свідчень можуть бути, з одного боку, докладні відповіді на всі без винятку запитання слідчого, а з іншого - цілковита неможливість відповісти на ці запитання, оскільки, виходячи з загальних особливостей запам'ятовування, людина здатна пригадати приблизно 60% інформації.

7. "Послідовність пред'явлення доказів" - прийом використовується в тому випадку, коли слідчий має декілька доказів різної значимості, що спростовують свідчення допитуваного. Наприклад, якщо у розпорядженні слідчого є знаряддя вбивства, деякі вкрадені й вилучені при обшуку речі, негативна характеристика з місця роботи, слідові відбитки взуття на місці злочину, то. враховуючи, що ефективність використання прийому збільшується при пред'явленні доказів у міру зростання їх значимості, їх доцільно наводити у такій послідовності: негативна характеристика - слідові відбитки - вкрадені речі - знаряддя вбивства.

8. "Пред'явлення контрдоказів"-прийом передбачає спростування кожного неправдивого свідчення конкретним доказом. Так, заперечення присутності на місці злочину відразу ж спростовується висновком експертизи про залишені відбитки пальців; наступне свідчення про знаходження в певний час у певному місці спростовується відповідними повідомленнями свідків. Слідча практика доводить, що декілька таких послідовних спростувань припиняють опір звинуваченого.

9. "Поєднання форсованого (прискореного) та уповільненого темпів допиту"-дія прийому заснована на тому, що інтенсивний темп не дозволяє допитуваному ретельно обмірковувати варіанти відповідей 1 концентрувати увагу на деталях, що викривають неправдивість свідчень. Підвищує ефективність прийому зміна темпу: малозначущі запитання надаються повільно і великими паузами, чим створюється відчуття щокою, монотонії навіть нудьги, викривальні - у прискореному темпі. Внаслідок цього створюються передумови для підвищення емоційної напруженості: нав'язаний темп бесіди порушує індивідуальну ритміку допитуваного, виникає негативне збудження у корі великих півкуль, бурхливо розвивається втома нервових центрів, знижується свідомий самоконтроль за поведінкою, мовою тощо.

Окрім зазначених, як допоміжні для подолання протиборства допитуваного можна рекомендувати також використовувати неспецифічні для процесуальної діяльності, загальновживані в будь-якому спілкуванні прийоми:

а) асоціація за суміжністю - демонстрування місця події або його фотографії асоціює спогади про власні дії та переживання;

б) схожість-подібність-демонстрування речей об'єктів, що безпосередньо не стосуються справи, але ізоморфні (подібні, схожі) справжнім, також збуджує аналогічні (на момент події) переживання;

в) контрастність-демонстрування чи бесіда про контрастні властивості предметів, явищ, подій (наприклад, здоров'я - хвороба, модельне взуття - чоботи тощо):

г) перифраза - повторення своїми (тобто іншими) словами проблемної, неправдивої, спірної інформації про подію:

д) демонстрація "незаповненості" - акцентування, підкреслювання розірваних зв'язків у ром твіді, білих плям у версії події, тощо:

с) інерція - створення настрою максимальної захопленості бесідою на сторонні теми, а потім - рантове запитання стосовно справи.

Таким чином, допит - це складний акт комунікативної взаємодії, за якої професійна майстерність слідчого значною мірою зумовлена не тільки рівнем Його професійної підготовки та досвідом роботи, але н наявністю певних психологічних здібностей до цього виду діяльності.

46. Очна ставка, безсумнівно, є не просто слідчою дією, за допомогою якої можна одержати важливу інформацію, але й потужним засобом психологічного впливу. її сила зумовлена, з одного боку, тим, що учасникам необхідно свідчити один про одного за умови безпосереднього контакту, а це створює досить сильну емоційну напруженість, з іншого - що такі свідчення мають суперечливий характер, отже, викривають неправдивість однієї з сторін. Тому очна ставка визначається як гостроконфліктна слідча дія.

Існує два різновиди очної ставки: з ініціативи слідчого та на вимогу звинуваченого. В останньому випадку прийняттю рішення про її проведення повинно передувати ретельне вивчення мотивації зазначеної особи. Так, якщо звинувачений вимагає проведення очної ставки для спростування неправдивих показань свідка або потерпілого (обмова), то її проведення доцільне: проте, якщо існує небезпека, що під час очної ставки звинувачений спробує вплинути на іншого учасника з метою зміни свідчень або здійснити неконтрольований обмін інформацією з співучасником, проведення очної ставки уявляється справою проблемною та ризикованою.

Процесуально очна ставка організується як перемінний допит у присутності кожного раніше допитуваного про обставини, щодо яких вони спочатку давали суперечливі свідчення. Інакше кажучи, кожна очна ставка має досягати подвійної мети: 1) допомогти одному або кільком учасникам пригадати забуті або неправильно інтерпретовані факти: 2) здійснити психологічний вплив на одного або обох учасників.

Однією з основних характеристик очної ставки є єдність: а) предмета - обидві особи допитуються щодо одних і тих же самих обставин: б) об'єкта - суперечливих свідчень (їх порівняння, опис, спостереження); в) місця - допитувані знаходяться в однакових умовах, що дозволяє водночас сприймати запитання слідчого і ставити їх один одному, включаючи, окрім мовних висловлювань, також мімічні та пантомімічні прояви; г) документування - свідчення допитуваних фіксуються в одному протоколі.

Учасники очної ставки ставляться один до одного не тільки як процесуальні особи: вони раніше перебували у певних стосунках, а їх теперішні контакти взаємонакладаються, нашаровуються. Кожна наступна слідча дія завжди проводиться на вже існуючому емоційному тлі попередніх, що може бути як позитивним, так 1 негативним, відповідно впливаючи на психологічну атмосферу очної ставки. Крім того, взаємні дії учасників потенційно або реально несуть у собі небезпеку для їх морального, психологічного чи фізичного стану.

Другою характеристикою, що визначає процес проведення очної ставки, є, як правило, недостатність і, що більш важливо, - суперечливість вихідних даних. Слідчий у процесі очної ставки повинен вирішувати завдання, елементи яких не піддаються повному й точному врахуванню; він може несподівано зустрітися з багатьма обставинами, про які раніше мав лише приблизне уявлення. Найбільше ускладнює проведення очної ставки недостатність відомостей про плани та задуми допитуваних, мотиви їх поведінки.

Взаємодія - це максимально загальна характеристика спілкування учасників очної ставки, що виявляється у формі взаємних впливів. Учасники очної ставки мають прийняти рішення щодо тактики своєї поведінки, яке залежить від якісних та кількісних параметрів наявної інформації, усвідомлення ними цілей та задач, від опрацьованої до початку проведення слідчої дії програми поведінки, від оцінки ситуації, що склалася під час проведення очної ставки.

Слідчий, у свою чергу, зазнає від її учасників інформаційно-психологічного впливу, за допомогою якого здійснюються спроби керувати його поведінкою у бажаному напрямі. Складність поведінки самого слідчого полягає в тому, що тактика та межі його впливу регламентуються процесуально. Здійснюючи психологічний вплив на учасників очної ставки, він орієнтований на трансформацію (перебудову) негативної кооперації (конфлікту) учасників у позитивну (співробітництво). При цьому він може використовувати різні засоби впливу: переконання- послідовний та аргументований вплив, причому не тільки інформаційний, алей формально-організаційний, інакше кажучи, вплив самою процедурою слідчої дії; навіювання - емоційно-підсвідомий вплив за допомогою міміки, жестів, мовного супроводження тощо.

Гострота і напруженість очної ставки зумовлена не тільки конфліктними стосунками, існуючими у зв'язку з суперечливими свідченнями, але й актуалізацією відносин, що раніш існували: дорослий - підліток, начальник - підлеглий, чоловік - дружина, в тому числі їх родинними, міжнаціональними, релігійними протиріччями тощо.

Іншими словами, проведення очної ставки для слідчого завжди пов'язане зі значним тактичним ризиком. Слідчий має на нього право, проте ризик - це не необачна поведінка зі сподіванням на щасливий результат, а тактично грамотні у конкретній ситуації вчинки, побудовані на точному розрахунку. У багатьох випадках ступінь ризику може бути знижений завдяки проведенню забезпечуючих слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Конкретний тактичний ризик очної ставки розраховується як добуток можливої шкоди розслідуванню на можливість того, що ця шкода виникне. Саме цю обставину слід враховувати при призначенні очної ставки.

Очна ставка висуває підвищені вимоги до інтелектуальної активності слідчого, особливо до такого її різновиду, як рефлексивне мислення. Рефлексивне мислення - це здатність однієї людини відображати у своїй свідомості міркування іншої, розуміти, про що вона думає. Але не можна забувати, що рефлексують також інші учасники очної ставки. У зв'язку з цим очна ставка може характеризуватися як рефлексивна взаємодія, відображення одного судження в іншому, взаємне відображення задумів, рішень, планів.

Взаємний вплив учасників очної ставки диференціюється за об'єктами, на які він спрямований: свідомість людини, система мотивів її поведінки, емоційна сфера, установки, цілі, воля тощо. Наприклад: 1) якщо свідок на очній ставці зі звинуваченим, спростовуючи його алібі, докладно розповідає про свої спостереження за ним, про його дії, міміку, як той був одягнений, він тим самим впливає на свідомість; 2) коли звинувачений дає суперечливі свідчення, не бажаючи посилатись (для обґрунтування алібі) на близьку йому особу, свідчення цієї особи нейтралізують мотив обраної звинуваченим лінії поведінки; 3) оскільки свідчення учасників очної ставки спричиняють виявлення емоційних станів (гніву, радості, злості тощо), то останні можуть викликати зміну свідчень; 4) якщо звинувачений керується помилковою установкою на солідарність із членами злочинної групи, то свідчення співучасника, який уже повідомив деталі злочину, руйнує цю установку. Слідчий зобов'язаний не просто фіксувати, але й контролювати та спрямовувати цей вплив.

Ефективність очної ставки як цілісної слідчої дії залежить від певних чинників, до яких належать:

1) підготовленість її проведення.

По-перше, підготовленість очної ставки визначається попереднім впливом на її учасників: сумлінному учаснику гарантується підтримка та безпека; звинувачений або особа, яка дає неправдиві свідчення, попереджаються про неприпустимість протизаконних спроб впливу на інших учасників. По-друге, мають бути враховані місце, час і тактика проведення очної ставки. По-третє, готуються засоби фото-, кіно-, відеозйомки та звукозапису. І, нарешті, має бути здійснене попереднє планування очної ставки: коло питань для обговорення, розрахунок часу, форми контролю за поведінкою та запобігання протиправним діям учасників очної ставки;

2) раптовість проведення.

Як правило, очна ставка для звинуваченого або особи, яка дає неправдиві свідчення, має бути несподіваною. Ефект раптовості та емоційної напруженості позбавить їх можливості ретельно обміркувати лінію своєї поведінки, зосередитися та обрати результативні засоби впливу на сумлінних учасників. Очна ставка буде найбільш ефективною, якщо раптовою буде сама поява іншого (або інших) учасників;

3) несподіваність інформації, що повідомляється.

Цей чинник за своїм впливом дуже близький до попереднього, однак характеризує змістовний аспект інформації, що повідомляється слідчим або сумлінним учасником очної ставки;

4) упевненість викладення фактів та сила морально-психологічного впливу особи, яка їх повідомляє.

При підготовці очної ставки слідчий повинен пересвідчитися у тому, що сумлінний учасник перебуває у такому психологічному стані, який дозволить йому викласти важливу інформацію впевнено, логічно та переконливо і не потрапити під можливий вплив Іншого учасника, а його моральна позиція сповнена високої громадянськості;

5) врахування сутності стосунків, що існували між учасниками очної ставки раніше.

Ефективність проведення очної ставки зменшується, коли добросовісний її учасник раніше перебував або перебуває досі в залежності від іншої сторони. Така роду залежність може бути як прямою (службова, суспільна, родинна та ін.), так і опосередкованою (конфліктуючі нації, конфліктуючі конфесії), тому призначенню очної ставки мають передувати ретельний аналіз усіх умов, прогнозування ситуацій, що можуть виникнути, та висновок щодо її необхідності;

6) вольові якості та психологічна активність слідчого. Слідчий не є пасивним учасником очної ставки, простим

реєстратором того, що відбувається. Він повинен проводити цю слідчу дію згідно з планом, вносити відповідні корективи, контролювати поведінку учасників, не допускати самому і припиняти будь-які спроби впливу учасників один на одного. Важливо, щоб слідчий створював необхідний психологічний фон очної ставки або підтримував емоційні стани, сприятливі для усвідомленого, цілеспрямованого контролю за спілкуванням, не дозволяв погроз фізичного або психологічного насильства.

Отже, інформаційно-комунікативні слідчі дії є важливим інструментом досягнення істини у справі. Як свідчить практика, ретельно підготовлена, всебічно обґрунтована, професійно організована інформаційно-комунікативна слідча дія за деякими складами злочину може бути значно ефективнішою, аніж слідчі дії, у яких оперують фактологічною, предметною інформацією.

47. Як До. А. Абульханова-Славская, прекрасної моделлю, що демонструє неефективність покарання, є в'язниця[249]. Держава стосовно своїх громадян виконує чотири основних функції: виховну, виправну (коррекционную), примусову і каральну. У той самий час розрахунок тільки застрашливу, стримуючу силу покарання боротьби зі злочинністю було б недалекоглядним і неефективним. Добре «социализированный» людина не робить злочинів зовсім не від через страх перед що загрожує покаранням, а результаті успішної соціалізації.

Оскільки злочин пов'язані з вадами процесу соціалізації, то покарання ефективно тією мірою, у якій вона здатне заповнити зазначені недоліки. Причому позбавлення, пов'язані з виконанням покарання, виявляються найменш ефективними з погляду їх психологічного на подальша поведінка людини.

Поведінка мудрих завжди був не насильницьким. Філософи неодноразово писали, що чоловік перенесе холод і голод, ніж якесь примус.

Психологічна сутність примусу у тому, що людина переживає виконання чужій волі і потрібна усвідомлює, що у за власним бажанням він це робити б не став, за свої вчинки він сприймає як нав'язані, змушені. Що стосується примусової активності людина робить дії, яких в нього в момент не виникає бажання. Слід зазначити, що примусова активність є попередньої щаблем вольового акта. Вона привчає людини виконувати те що має нічого спільного з актуальним бажанням, й у відношенні закладено підвалини волі. Метод привчання включає у собі три основні етапи: а) дії з примусу; б) дії з різною мірою вольового зусилля; у дії за звичкою. Але справжня воля з'являється лише по тому, як людина накаже сама[250]. Доти його дії вважатимуться імпульсивними.

У примус відсутня та необхідна свободу вибору, яка спроможна створити моральне поведінка. Герберт з цього приводу каже: «Погрози дражнять сильні натури мало утримують від проступків слабкі, оскільки вони за силах боротися зі своїми негативними бажаннями. Побоювання покарання продірявлено вони бажанням».

У кожному акті примусу повинні бути три аспекти: педагогічний, психологічний і адміністративно-правовій.Педагогічний аспект тлумачать як механізм переконання, доведення відсутності інший розумної альтернативи. Психологічний аспект передбачає цілеспрямоване вплив на інтелектуальну, емоційну і вольову сфери особи на одне тлі інтелектуального домінування й вольового превалювання. У основі адміністративно-правового аспекти лежить порушення, протягом якого людина має відповідати. Такий підхід до педагогічному процесу в пенитенциарном установі зумовлено тим, що асоціальне особистість у своїй вчинок, зазвичай, розраховує рівень ризику, тому їй легко подолати психологічний бар'єр у вигляді загрози покаранням надією на власну «спритність», усунути зі свідомості перспективу покарання очікуванням «виграшу», що з злочином. Невипадково навіть застосування найвищої міри покарання не надає вирішального запобіжного впливу. Що стосується абсолютизації адміністративно-правового аспекти поведінка засудженого набуває властивості защитно-оборонительного характеру. Згодом він адаптується до устрашению, в нього виробляється толерантність (толерантність) покарання. І це своєю чергою змушує виконавців покарання розширювати форми примусу. У цьому ми бачимо основну причину протистояння співробітників кримінально-виконавчої системи, з одного боку, і спецконтингенту - з іншого. Засуджений за скоєні протиправні діяння вже покараний відповідно до існуючим законодавством як і що становить соціальну небезпека поміщений у пенитенциарное установа з метою виправлення. Аналізуючи цей етап адміністративно-правової аспект примусу переростає в режим виконання покарання за одночасного висування першому плані психологічного і педагогічного аспекти. Законодавець ставить перед пенітенціарної системи у ролі головною - завдання виправлення засуджених.

У вивченій нами літературі поняття «виховання» у сенсі поширюється лише з дітей і підлітків, яку здійснювався батьками та близькими чи може довірятися виховним установам. З певного віку, людина стає суверенної особистістю, індивідуальністю й починає будувати себе сама. А. І. Герцен говорив, що молоду людину можна виховувати лише до такого віку, що він не став вихователем. Отже, від імені засудженого ми маємо справу з індивідуальністю, яка має особливої організацією, центральну область якої займає внутрішній світ, до складу якого «Я» людини, його світогляд, ціннісні орієнтації, соціальні настанови тощо. п. Його замкнутий контур реалізує все властивості чоловіки й виступає психологічним бар'єром, визначальним виборче ставлення суб'єкта до різним впливам. У цьому замкнута система «її вмонтовано» відкрито систему постійного взаємодії людини навколишнім світом[251].

Отже, регулярно працюють з засудженими все-таки правильніше і доречно поняття корекція, а чи не виховання. Корекція - від латинського «виправлення», передбачає нейтралізацію і видозміну те, що небажано чи шкідливо. Адже саме таке завдання і законодавець перед пенітенціарної системою, називаючи його виправній.

Під корекцією у цьому контексті розуміється продумане вплив на порушену психіку осмисленими стимулами соціальної інтеграції (словом, справою, жестом) і створення дієвою коррекционной середовища. У такій обстановці поведінка засудженого повинна грунтуватися у власному виборі. Осознанность вибору настійливе бажання власної свободи потребує застосування відповідальності. Відповідальність - це форма саморегуляції поведінки й діяльності суб'єкта, свідоме дотримання моральних принципів, і правових норм.

Тактика кримінально-виконавчої системи полягає у диференціації коррекционного впливу, заснованої на глибокому знанні индивидуально-психологических особливостей особистості засудженого. При плануванні і здійснення коррекционного на засуджених необхідно виходити із відомої думки До. Маркса у тому, що «обставини у самій мері творять людей який люди творять обставини», т. е. поступово переорієнтовуватися під «чинного людини»[252].

Становлення особистості проходить у процесі діяльного спілкування людей. «Процес перетворення людини з об'єкта в суб'єкт самовдосконалення можлива лише через діяльність, де реалізуються його соціальні функції. Людина може бути до духовності лише крізь індивідуальну внутрішню роботу - внутрішній подвиг, у якому спостерігається гармонійний розвиток усіх її складових». Як відомо, ще Аристотель вчив, що людина є те, що вона сама у собі виховує, виробляє завдяки своїм регулярним вчинкам.

Аналіз науково-методичною літератури та пенітенціарної практики дозволив виділити чотири основних рівня готовності засуджених до поліпшення.

Перший. Пасивний, характеризується слабкої притомністю необхідності виправлення, відсутністю перспективних цілей, шаблонностью засобів і прийомів діяльності, неадекватною самооцінкою.

Другий. Ситуативный, коли засуджений усвідомлюють значимість виправлення, але з приймає заходів для його здійсненню, відчуває постійну потреба у схваленні, раді.

Третій. Активно-деятельный, що б усвідомленням особистісної значимості виправлення, прийняттям заходів для його здійсненню, бажанням подолати інерцію мислення, адекватної самооцінкою.

Четвертий. Творчий, характеризується переконаністю у необхідності виправлення як життєво важливому феномен, високий рівень планування своєї діяльності, наявністю стратегії досягнення на успіх самовдосконаленні, високий рівень домагань, відносин із співробітниками виправної установи.

Внутрішня позиція засудженого щодо виправлення визначається співвідношенням наступних чинників: місцем, що він посідає у системі соціальних взаємин держави і що висуваються у його цьому сенсі вимогами; психологічними особливостями, у яких сформувалися внаслідок попереднього досвіду. Це співвідношення породжує відповідні переживання, стаючи безпосередньої двигуном розвитку нових психологічних якостей. Переживання з погляду Л. З. Виготського є така «одиниця», у якій в нерозривній єдності представлені, з одного боку, те, що переживається людиною, з другого - те, що вносить до цього переживання сама людина як суб'єкт діяльності[253]. Переживання суб'єкта є відбитком актуальних потреб, що більш істотні ці потреби, то глибше виявляться переживання. У цьому емоцію необхідно розглядати, як двосторонній процес: як переживання як і спонукання - останнє стимулює і регулює відносини людини з довкіллям. Якщо виникнувши і утворивши складна система почуттів, переживання починають набувати значення для суб'єкта власними силами.

Приклад цього може бути погану поведінку засудженого ніж формою протесту проти сформованого щодо нього відносини, як на неуспіх та як засіб утвердити себе, розігруючи роль «невиправного», «блазня» тощо. п.

Отже, потреба виконати ту чи іншу вимога середовища виникає в засудженого буде лише тоді, коли дає можливість сісти в то становище, якому він прагне, тобто задовольнити його внутрішню позицію, її поведінка. У цьому не можна відривати поняття «діяльність» і поняття «позиція», оскільки сама діяльність визначається становищем засудженого середовищі і є способом задоволення пов'язаних із цим становищем потреб.

Структурними компонентами виправлення засудженого є: самооцінка; потреба у самовдосконаленні; розвиток мотивації; визначення цілей; складання програми, плану, правил; ухвалення рішення; мобілізація емоційно-вольовий активності; підсумковий контроль; формування нової адекватної самооцінки. До механізмів виправлення слід віднести: інформацію себе (самопізнання), інформацію про мир (пізнання необхідності), рефлексію, планування[254].

Співробітник УИС, як педагог прагнутиме підвести засудженого до справжнього самопізнання. На думку, самопізнання базове й те водночас найскладнішим моментом у процесі виправлення засудженого. Невипадково Ф. Війон заявив: «Мені відомі все, але тільки себе». Під самопізнанням розуміється багаторівневий, розгорнутий у часі процес пізнання себе, немов суб'єкта роботи і спілкування, колег і корекція образу «Я», наповненою змістом самосвідомості особистості[255]. Науці відомі два рівня самосвідомості: «Я Я», «Я інший». З огляду на це будується програма самопізнання, основні методи якого:

- діагностика - застосування спеціального психологічного інструментарію;

самоспостереження - фіксація вчинків за певний проміжок часу, де сенс мають не самі факти, а спонукання, стосунки держави й т. п.;

- самоаналіз - критична оцінка фактів, співвідношення його з певними цінностями, порівняння себе з ідеалом, із собою у минулому і теперішньому, з товаришами;

- самоиспытание, що супроводжується самоспостереженням і самоаналізом.

Викладене підказує, що методологічну матрицю корекції поведінки засуджених утворює єдність знань, переконань і безкомпромісність дій. У цьому дії як найбільш диагностируемые феномени виступають результуючого моменту падіння у цілісному коррекционном процесі. У той самий час ядром особистості є «Я-концепция», куди входять у собі задум життя (життєву стратегію), ціннісні орієнтації, ідеали, вибір способів здійснення життєдіяльності, визначення життєвих позицій, самоориентацию, саморегуляцію, самовдосконалення.

Отже, в коррекционном процесі засуджений постає одночасно індивід, особистість, індивідуальність і суб'єкт діяльності, а тому має розглядатися у єдності різноманіття способів буття.

Личностно-деятельностный підхід до корекції засуджених передбачає гармонійне поєднання трьох компонентів: внутрішніх умов діяльності, які включають рівень творчості особистості з потенціалом вибору і обгрунтування; особистісного компонента діяльності, зі потенціалами зізнання й самовираження; зовнішніх умов діяльності, зі потенціалами визначеності і напруги.

За визначенням А. У. Петровського, характерна риса діяльності у тому, що, порождаясь потребою як джерелом активності, вона управляється усвідомлюваної метою. Там, коли він відсутня, має місце імпульсивна поведінка, керовану безпосередньо потребами і емоціями[256]. Воно лише афекти і потягу індивіда, тому часто носить егоїстичний, антигромадський характер.

Соціальна сфера одночасно виступає умовою діяльності і його результатом, оскільки людині не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своїх дій, свого саморозвитку.

48. Методы психологического воздействия на осужденных в процессе их перевоспитания

осужденный психологический правонарушитель потребность

В учреждение по исполнению наказаний попадает лицо с достаточно устоявшимися взглядами, навыками, привычками, манерой общения с людьми. Поэтому методы психолого-педагогического воздействия, применяемые в обычной обстановке, здесь должны быть трансформированы применительно к тем характеристикам, которые свойственны лицам, отбывающим наказание за совершённое ими преступление. Социально - психологические отклонения (дефекты) в поведении и образе жизни индивида, укоренившиеся в процессе осуществления им преступной деятельности, требуют такого социального контроля, который направлен на разрушение преступных потребностей, ликвидацию накопившегося у него отрицательного социального опыта, создание основы для последующего развития положительной структуры связей.

Необходимой предпосылкой для избрания методов психолого-педагогического воздействия является изучение личности осуждённого, его поведения в генезисе (до поступления в учреждение по исполнению наказаний и во время пребывания в нём), отношение к труду, учёбе, режиму, комплексу мер социального воздействия.

Личность осуждённого представляет собой сложную структуру, объединяющую комплекс социально - психологических взглядов, потребностей, отношений, в которых доминируют отрицательные тенденции. В основе поведения и деятельности каждого человека лежат потребности. Жизнь предполагает удовлетворение потребностей, в том числе материальных и духовных. Потребности человека побуждают его к активности, созданию и развитию общественного производства. Вместе с тем уровень и характеристика потребностей в норме и при криминальных отклонениях могут быть принципиально разными. Анализ и обобщение уровней потребностей и интересов у правонарушителей позволяют выявить:

1) нарушение равновесия между различными видами потребностей и интересов;

2) извращённый характер отдельных потребностей;

3) примитивность потребностей и интересов;

4) аморальность, преступные проявления в способах удовлетворения потребностей.

У преступников материальные потребности доминируют над духовными, круг последних крайне узок и предполагает только общение с людьми либо получение тех или иных сведений для приобретения своего «преступного престижа». Такие понятия как дружба, привязанность, преступники в подавляющем числе понимают извращённо: будут деньги - будут и друзья. Как правило, преступники некоторых категорий избегают труда, желают жить «легко и красиво», не утруждая себя физической работой.

Методы психолого-педагогического воздействия, используемые в учреждениях по исполнению наказаний, соответствуют по своей принципиальной схеме общим педагогическим мерам воспитания, однако обладают определённой спецификой, определяемой контингентом, в отношении которого они применяются.

Процесс создания коллектива в колонии во всех случаях происходит при активном участии воспитателя. Воспитатель должен стремиться к укреплению самосознания коллектива, чувства коллективизма, взаимозависимости и взаимоответственности. Его деятельность направляется на оказание воздействия на каждую конкретную личность, на коллектив осужденных в целом. Это определяет развитую систему и специфичность тех методов воздействия, которые должны применяться в ИУ. Все методы воздействия, по возможности, должны обеспечивать определенное воспитание одновременно и конкретной личности, и создаваемого коллектива; должны переплетаться и дополнять друг друга. Меры воздействия со стороны воспитателя направлены на коллектив, а в условиях коллектива эти меры уже оказывают свое действие на каждого осужденного. Использование коллектива для воздействия на отдельную личность не исключает и целенаправленного личного воздействия воспитателя на каждого отдельного осужденного.

Индивидуальное психологическое воздействие осуществляется на отдельную личность с опорой на ее внутренние возможности. Успех такого воздействия зависит от знания воспитателем значимых для осужденного факторов лишения свободы и изменений в сфере ценностных ориентации, его умения преодолевать механизмы «психологической защиты», устанавливать психологический контакт с осужденным и располагать к себе.

При коллективном (групповом) психологическом воздействии социально-поведенческий эффект достигается взаимным влиянием осужденных друг на друга, организуемым и направляемым воспитателем (психологом). Для этого прежде всего надо организовать и сплотить лиц (10-12 человек), подвергаемых психологическому воздействию, используя в этих целях их заинтересованность, сходство жизненных судеб и перспективы. В таком коллективе основным фактором психологического воздействия является общественное мнение и коллективное (групповое) настроение, а механизмами воздействия - убеждение и внушение.

Специальная психологическая подготовка имеет конкретные и узкие задачи воздействия на личность: формирование психической устойчивости; профилактика возникновения и развития психопатологии. Она сводится по своей сущности к психогигиенической работе с осужденными. Наиболее распространенными и доступными методами специального психологического воздействия являются психотерапевтическая, психопрофилактическая беседы и внушение (суггестия).

Психопрофилактическая и психотерапевтическая беседы проводятся по заранее разработанному плану, учитывающему индивидуальные и групповые особенности осужденных. Вместе с тем в плане беседы должно найти отражение знакомство осужденных с предстоящими условиями их жизни.

В планы бесед, проводимых с осужденным в связи с освобождением из ИУ, желательно включать: информацию о порядке освобождения; ознакомление с правилами регистрации; консультации по трудоустройству; вопросы восстановления контактов в семье; где и как продолжить учебу; как вести себя при недоверии и настороженном отношении к освобожденному со стороны свободных граждан и т.п.

Психопрофилактическая и психотерапевтическая беседы проводятся индивидуально или в группах осужденных, хорошо знающих друг друга, близких по психическому складу личности. В таких группах легче складываются отношения взаимной откровенности, и роль воспитателя (психолога, психотерапевта) - подсказать на конкретных примерах правильный выход из того или иного затруднения в жизненной ситуации. С замкнутыми или легко ранимыми осужденными следует проводить преимущественно индивидуальные беседы.

1) Метод убеждения.

Основной чертой данного метода является такое воздействие на психику осуждённого, при котором достигается понимание задачи и формируется согласие с необходимостью её выполнения.

Реалистичность, доказательность суждений и рассуждений, которые должны обладать силой убеждения, - главные стороны метода убеждения. При этом нужно подбирать доступные и яркие факты, аргументирующие доводы убеждения. Основным аргументом убеждения является беседа. Многократно повторяемая, имеющая определённую вариантность, она во всех случаях ведёт к положительному эффекту.

Метод убеждения является основным в воспитательном процессе ИУ. Он имеет определенную специфику, так как применяется в рамках государственного принуждения и психологически воспринимается осужденным подчас отрицательно. Метод убеждения реализуется с использованием словесных средств (объяснения, разъяснения, научения и т.д.) и поведенческих (в виде примера самого воспитателя)

Он чаще всего реализуется в ходе проведения индивидуальных бесед. Как и любое психическое общение, беседа сочетает в себе цели изучения и воздействия на личность. Во время бесед разъясняется сущность и конечная цель действий администрации, чтобы осужденные поняли, что цели администрации полностью совпадают с их собственными интересами. Осужденные должны знать, какими путями они могут облегчать себе переходный период к жизни и деятельности в общем коллективе российских граждан. Эти знания будут способствовать направленности их деятельности, развитию волевых и интеллектуальных способностей, достижению промежуточных целей. Формируется отвращение осужденного к своему прошлому поведению, в результате которого было совершено преступление. Без подобного изменения отношения к своему прошлому поведению не может создаться новое отношение к труду, к жизни, новое мировоззрение. Убеждение направлено и на пробуждение у осужденного чувства совести и т.п.

2) Метод регулирования межличностных отношений.

Специфическим методом воздействия на личность осуждённого является метод регулирования психических общений. Здесь есть определённые возможности влиять и регулировать психические общения, взаимодействия с другими осуждёнными, родными и близкими. Такой метод так же предполагает контроль за вхождением осуждённого в микроколлективы (в том числе с отрицательной направленностью).

Воспитатель имеет большую возможность влиять на сферу межличностного общения, регулировать те из них, которые складываются у осужденного с работниками колоний, с другими осужденными, с родными. Воспитательное воздействие представителей общественных организаций и коллективов существенно дополняется встречами с лицами, ранее отбывавшими наказание в данной колонии и ставшими полноценными гражданами российского общества.

Особое значение имеет осуществление контакта осужденного с семьей, который способствует выработке у него положительных качеств, изменению его отрицательных психических состояний. В этом немаловажная роль принадлежит и воспитателям колонии, которые должны обеспечить в необходимых случаях связи с семьей, соответствующее отношение членов семей к осужденному. Особенно важно правильно использовать в целях воспитательного воздействия свидания с родственниками, которые надо тщательно подготавливать. Перед свиданием воспитатель информирует их о тех изменениях, которые произошли в психологии данного осужденного, о возможных путях укрепления в нем положительных интересов, качеств, тактично подсказать наиболее целесообразную линию их поведения при свидании и т.д. Для достижения целей перевоспитания воспитатель должен использовать все способы психического воздействия на осужденного.

3) Метод передачи информации.

В качестве важного метода воздействия на личность осуждённого в пенитенциарной психологии называют метод передачи информации. По мнению А.В. Дулова, специально и целенаправленно отбираемая информация, поступающая к осуждённому, должна способствовать восполнению его социального опыта, получению и переработке им сведений, которых он раньше не получал (или игнорировал), - о жизни общества, об интересах и деятельности людей, о трудовых процессах, культуре и т.д.

Специально и целенаправленно отбираемая информация, поступающая к осужденному, должна способствовать восполнению его социального опыта, получению и переработке им сведений, которых он раньше не получал. Опыт многих воспитателей показывает, что очень важно собирать сведения о том, как живет семья осужденного в настоящее время, как ей оказывают помощь государство, коллектив, где он раньше работал. На наглядных примерах он видит, что хотя и причинил вред государству, коллективу, они оказывают помощь его семье, делают все, чтобы его дети росли нормальными гражданами. Такие факты существенно влияют на выработку твердого решения перевоспитываться, повысить активность в труде, скорее вернуться к нормальной жизни.

4) Метод внушения.

Метод внушения, предполагающий воздействие на психику человека без критического его восприятия последним. Внушение имеет целью изменить отношения осуждённого к его негативным установкам, привить ему новые устремления. Внушение, как правило, связанно с авторитетом человека, его осуществляющим. В общей психологии под внушением понимают различные способы вербального и невербального эмоционально окрашенного воздействия на человека с целью создания у него определённого состояния или побуждения к определённым действиям. В основе внушения лежит ослабление действия сознательного контроля, осуществляемого в отношении воспринимаемой информации.

Выделяют два способа проведения внушения: словесное - путём прямого речевого воздействия на осуждённого и косвенное, опосредованное каким-либо предметом или действием. Внушение может вызвать не только те или иные эмоциональные состояния, но и волевые побуждения, что очень существенно для практики деятельности учреждений по исполнению наказаний. Внушение может быть как прямым, непосредственно обращённым к осуждённому, так и косвенным, имеющим своей целью сообщение положительной, внушающей информации о других лицах, причём в такой форме, которая не требует непосредственной ответной реакции.

Методы косвенного внушения включают в себя демонстрацию фильмов, воздействие музыкой, чтением художественной литературы и т.п. При осуществлении методов воздействия важно отметить, что возникающие у осуждённого доминантные очаги, поддерживающие положительные стремления, начинают угасать. Поэтому такие доминанты необходимо стимулировать повторением воздействия. Целесообразно так же управлять самовнушением осуждённого.

Метод внушения (суггестии) с его основным средством воздействия - словом - может весьма успешно помочь осужденным в их психологической подготовке к жизни в новых условиях. Внушение в отличие от убеждения - это психологическое воздействие, рассчитанное на некритическое восприятие осужденным воспитывающей информации в силу авторитетности личности внушающего. Но, помимо прямого речевого воздействия на осужденного, надо использовать и косвенное, опосредствованное внушение, через создание образцов для подражания.

Как метод воспитания и перевоспитания он всегда должен основываться на авторитете лица, которое применяет данный метод (воспитателя).

5) Метод принуждения

Особые условия нахождения осуждённого в местах лишения свободы предполагают применение метода принуждения. Учёные, исследующие пенитенциарную психологию (А.Г. Ковалёв), считают, что наказание действует в одних случаях устрашающе, в других - заставляет думать о том, какой образ поведения оказывается не только более удобным в настоящее время, но и перспективным в деле самоисправления.

При определенных условиях в качестве воздействия применяется и метод «взрыва», под которым А.С. Макаренко понимал «мгновенное воздействие, переворачивающее все желания человека, все его стремления». Однако этому методу или должна предшествовать длительная работа по накоплению определенных предпосылок для достижения результатов «взрыва», или непосредственно за «взрывом» должна следовать длительная работа по закреплению возникшего при «взрыве» чувства. Сам по себе отдельно примененный метод «взрыва» не может достигнуть целей перевоспитания.

Для того, чтобы определить наиболее правильные пути воздействия на конкретного осужденного, рекомендуется широко применять в отношении его психолого-педагогический эксперимент. Такой эксперимент позволяет наиболее полно вскрыть все свойства личности осужденного, помогает формировать его интеллектуальные и волевые качества. Тщательно организованные психолого-педагогические эксперименты, наблюдения позволяют создать правильное представление об отношении данного осужденного к мерам воспитательного воздействия.

Воздействие воспитателя в сочетании со всеми другими мерами имеет целью и возбуждение у осужденного стремления к самовоспитанию. Возбуждение самовоспитания у осужденного - процесс очень сложный. Для этого воспитательное воздействие предполагает создание таких условий, при которых у осужденного возникает желание добиться каких-либо навыков и знаний. Перед осужденным надо открывать какие-то горизонты, которые он реально может достичь. В процессе работы осужденного по достижению поставленной перед ним цели надо акцентировать его внимание на уже достигнутых результатах, поощрять его, что укрепляет его желание добиться еще больших результатов. Укрепление и воспитание положительных качеств личности возможно только в том случае, если у осужденного постепенно создаются новые перспективы, идеалы, возможности, если у него вырабатывается понимание путей и целей достижения этих перспектив. Наряду с общими перспективами и планами надо создавать и вырабатывать и частные, но близкие перспективы, например, перевод на другую работу, овладение определенной специальностью, возможность перевода в колонию иного типа, наконец, даже такие перспективы, как получение свидания с женой.

В процессе самовоспитания у осужденного надо развивать привычку и умение анализировать свое поведение. Это достигается путем разбора его действий и поведения, присутствия его, а затем и участия в разборе поведения других осужденных. Так, постепенно создается привычка анализировать, корректировать свое поведение, привычка к внутреннему контролю. Процесс перевоспитания может быть правильно организован только в том случае, если воспитатель знает и полностью учитывает внутренние переживания осужденного. Отбывание наказания всегда связано с воспоминанием и разбором своей прошлой жизни, своих действий и взаимоотношений. От того, по какому пути пойдут эти процессы воспоминания и оценки, во многом зависит вся деятельность по перевоспитанию данного осужденного, зависит быстрота появления у него стремления к самовоспитанию: к изменению своих привычек, черт характера.

Осужденный должен постоянно обучаться принимать самостоятельные решения, управлять собственными поступками. Существенно помогает воспитанию качеств личности создание ситуаций, при которых осужденный ставится перед необходимостью принимать решения за группу лиц, чувствовать ответственность за труд, поведение других. Практика ИУ показывает, что именно в подобных ситуациях осужденные начинают активнее трудиться, их труд становится более производительным, сознательным.

В повседневной деятельности пенитенциарных психологов значительную роль играет определение индивидуальных особенностей личности, отражающих типичные формы реагирования, механизмы приспособления и характер социального взаимодействия в среде. Полученная информация позволяет неплохо предсказывать и контролировать не только варианты ожидаемого поведения, но и выбирать оптимальные способы ориентированного контроля со стороны различных структурных подразделений уголовно-исполнительной системы.