2. Державний устрій та суспільний лад на українських землях у 2-й половині хvіі – на початку хvііі ст.

У ході кровопролитних війн 2-ої половини ХVІІ ст. Україна поступово розділилася на окремі регіони, які опинилися під зверхністю, або входили до складу різних держав і мали неоднакові умови розвитку. Закарпаття разам з Трансільванією, до складу якої входило, відійшло Австрії, Північна Буковина, як частина Молдови, залишилася у васальній залежності від турецького султана, Правобережжя з 1686 р. та Східна Галичина належали Польщі, а Гетьманщина, Слобожанщина та Запоріжжя визнавали зверхність російського царя.

Надзвичайно складна політична ситуація в Україні та за її межами не сприяли збереженню національної держави, будівництво якої почалося в роки Визвольної війни. В силу різких причин найкращі умови для подальшого розвитку державотворчих традицій склалися на Лівобережній Україні, яка відокремилася у самостійний регіон у 60-ті роки. Офіційно він називався Малоросією, а неофіційно – Гетьманщиною. Він обіймав територію сучасних Полтавської, Чернігівської, західну частину Сумської та Харківської, східну частину Київської та Черкаської областей.

Взаємини між Гетьманщиною та Московським царством від початку будувалися на правовому ґрунті, за принципом васальної залежності. Вперше політичний статус України був закріплений «Березневими статтями» 1654 р. З обранням кожного наступного гетьмана^ укладалися й затверджувалися царем чергові статті: Переяславські 1659 р., Московські 1665 р., Глухівські 1669 р., Конотопські 1672 р., Коломацькі 1687 р. Цар як сюзерен вважався володарем Лівобережжя. Однак, московських владних структур на Україні не існувало. Царські воєводи, що сиділи з залогами (загальна чисельність військових поступово зменшилась з 12 тис. до 1,9 тис.) у великих українських містах, владних функцій не мали і виконували лише роль спостерігачів. Установою, що підтримувала зв’язок між царем і Гетьманщиною, був розташований в Москві Малоросійський приказ. Створений, у 1663 р., він діяв як підвідділ Посольського приказу до ліквідації приказної системи у 1718 р. Малоросійський приказ займався консульськими справами, збиранням та передачею інформації, доглядом і забезпеченням російських залог. Україна ж мала у Москві свого представника для передачі скарг.

Гетьманщина мала фіксовані кордони, у межах яких здійснювалася широка внутрішня автономія. На чолі її стояв гетьман, який обирався на невизначений термін радою^* та затверджувався царем. Йому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Крім того, він був головнокомандувачем Війська Запорозького (лівобережних полків). Влада гетьмана не поширювалася на інші українські регіони. З 60-х років він не мав права вступати у зносини з іншими країнами.

Безпосереднє управління країною гетьман здійснював за допомогою уряду генеральних старшин, який складався із генерального писаря (певний аналог сучасного міністра закордонних справ), з генерального обозного, що виконував функції військового міністру, двох генеральних суддів, генерального осавула без чітко визначених повноважень, генерального бунчужного, який в урочистих випадках тримав військовий бунчук, генерального хорунжого – прапороносця та генерального підскарбія – відповідального за поповнення військової скарбниці. Крім основних обов'язків генеральні старшини виконували й інші доручення гетьмана. Вони обиралися радою, або призначалися гетьманом. За службу отримували платню та землю у тимчасове користування – «рангові маєтності».

Гетьманщина мала традиційний козацький воєнно-адміністративний устрій. З часів Брюховецького територія її поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. На території кожного полку проживали козаки, приписані до однойменного військового підрозділу. Цивільна та військова влада в полку належала полковнику, яку він здійснював за допомогою полкової старшини – писаря, обозного, судді, осавула, хорунжого. Полки поділялися на сотні – від 10 до 20 у кожному. Сотню очолював сотник зі старшиною: писарем, обозним, осавулом та хорунжим. Полкова та сотенна старшина обиралася на відповідній раді, або призначалася гетьманом. Козаки одного села становили курінь і підпорядковувалися курінному отаману.

Судочинство в українській державі здійснювали на підставі традиційного права, Литовських статутів та магдебургського права. Проводила Гетьманщина і власну фінансову політику, оскільки потрібні були кошти на утримання війська та державного апарату. Скарбниця поповнювалася за рахунок збирання мита на кордонах, надходжень від оренди на виробництво і продаж горілки та податки на різні промисли. Поступово відновлювалися податки та повинності, якими обкладалися селяни та міщани. Правда, вони були незначними й необтяжливими у порівнянні з польською добою, тому великого прибутку не давали.

У ході Визвольної війни народилася, а в наступні роки закріпилася нова соціально-класова структура населення. Одним із важливих наслідків війни було знищення класу великих землевласників, а з ним і цілої соціальної верстви панів-магнатів. Клас феодалів залишився, але складався тепер з дрібних і середніх землевласників. До них відносилася православна шляхта, що примкнула до Хмельницького й покозачилася та козацька старшина й бунчукові товариші^, що поступово відокремлювалися від загальної козацької маси. Вони залишали за собою старі землі й видобували нові: купували та одержували за службу на прокорм. Останні мали повертатися державі, але здебільшого закріплювалися у спадкову власність.

Окрему соціальну верству становило козацтво – вільний військовий стан. Козаки мали право обирати гетьмана й старшину, володіти землею. Вони не сплачували податки й не несли повинностей. Основним їхнім обов’язком була військова служба за власний кошт. «Березневі статті» визначали чисельність реєстру в 60 тисяч. Пізніше він зменшився до 30 тисяч. Спочатку реєстр не складався й перехід до козацького стану був вільний, але поступово ускладнювався. За Многогрішного практика самовільного переходу в козацтво була припинена за допомогою компанійців.

Більшість населення країни становили селяни (посполиті). Звільнившись від кріпацтва під час Хмельниччини, більшість селян до кінця ХVІІ ст. залишалася особисто вільними. Вони сплачували податки й виконували різноманітні повинності на користь держави та козацької старшини. Причому, феодальна рента (існувала в усіх формах – відробіткова, натуральна, грошова) поступово збільшувалася.

Понад половини населення Лівобережної України проживала у містах і належала до міщанського стану. Міщани несли основний тягар державних податків. Кілька великих міст мало магдебургське право, підтверджене царем. Вони жили осібним життям. Усі інші міста відрізнялися від звичайних сіл лише наявністю укріплень. Тут проживало чимало козаків, які мали більше прав, ніж міщани. Фактично, козацтво заступило місце, звільнене шляхтою. Влада у містах належала козацьким отаманам, яким підпорядковувалися органи місцевого самоврядування

Протягом 2-ої половини ХVІІ ст. неухильно зростало церковне землеволодіння. Православне духовенство ставало все більш численним і заможним станом. Воно мало державну підтримку та широкі привілеї. Київська митрополія була підпорядкована московському патріарху.

Власний правовий статус і внутрішній устрій мало Запоріжжя. Звільнившись разом з усією Україною з під польської влади, цей регіон за умовами Андрусівського перемир’я, 1667 р. опинилося під зверхністю двох держав – Польщі та Московії. А за «Трактатом про вічний мир» 1686 р. Річ Посполита зреклася прав на нього. Однак, від початку, формально визнаючи владу царя й отримуючи від нього гроші та подарунки, запорожці фактично і у внутрішніх, і у зовнішніх справах здебільшого проводило власну політику. Стосунки між Москвою та Січчю здійснювалися через посольства, які споряджувалися у разі необхідності. Часто посередником виступав гетьман. Але ніхто не мав реальної влади над Запоріжжям. Характер взаємин з гетьманом і царем найбільше відповідав принципу васальної залежності. Намагання ж останніх прибрати цей регіон до рук (кожен із свого боку і своїми засобами) приводило дише до зростання напруги між ними. Проте, якщо в антигетьманських повстаннях запорожці завжди брали участь, то на відкритий виступ проти царя (принаймні в останню чверть століття) не наважувалися навіть тоді, коли на Запоріжжі були поставлені три російських фортеці у 1688, 1689, 1701 роках.

Центром регіону була Чортомлицька січ (1652–1709). Тут розташовувалися адміністративні, господарські та житлові споруди і церква. тут же проживала частина козаків. Інші жили у слободах і хуторах-зимовниках у степу.

Запорізьке товариство жило й управлялося за давньою демократичною традицією. Всі найважливіші питання воно вирішувало колективно, на козацькій раді. Рада збиралася 1 січня, 1 жовтня, на 2-й чи 3-й день Великодня, а також будь-коли за бажанням товариства. Тут щорічно обиралося військове керівництво, обговорювалися питання війни та миру, готувалися воєнні походи розглядали деякі справи та ін.

Кількість керівних посад на Запоріжжі у різні часи за джерелами коливалася від 49 до І49. Основними вважалися посади військового судді, військового писаря та військового осавула. Вищу воєнну, адміністративну, судову та духовну владу на Січі поєднував у своїх руках кошовий отаман. У воєнні часи його влада була необмеженою, а у мирні він повинен був серйозно рахуватися з радою. А оскільки настрої запоріжців були мінливі, то кошові, як правило, надовго не затримувалися на своїх посадах. Найвидатнішим кошовим отаманом другої половини ХVІІ ст. був Іван Сірко, що народився й мав родину у слободі Мерефа на Харківщині. Протягом 15 років з перервами він очолював низове товариство, намагаючись зберегти політичну незалежність регіону від Москви, Польщі, Туреччини та Криму. Але подолати тенденцію подальшого зростання залежності від Московської держави не зміг.

Військо Запорізьке Низове поділялося на 38 куренів. Кожен з них уявляв собою самостійний військовий підрозділ з різною кількістю козаків і очолювався курінним отаманом. Приписані до певного куреня козаки, коли були на Січі, проживали у великій довгій казармі, яка також називалася куренем, та вели спільне господарство.

Господарська діяльність регіону розвивалася на традиційному ґрунті. Основний прибуток давала військова здобич. Як і на початку існування Січі, козаки здебільшого займалися рибальством, полюванням, бджільництвом та випасанням коней і волів. Постійна зовнішня загроза обмежувала можливості розвитку землеробства. Сільськогосподарська продукція, вирощена в зимовниках та слободах, не забезпечувала потреб запорожців. На Січі проживали різноманітні ремісники, які за гроші продавали свою продукції. Але широкого розвитку ремісництво тут не набуло. Важливу роль в економіці Запоріжжя відігравала торгівля. Незважаючи на постійні війни, козаки активно торгували з усіма сусідами – Гетьманщиною, Слобожанщиною, Московією, Польщею, Туреччиною, Кримом, Молдовою та іншими країнами. Головними експортними товарами були риба, м’ясо, шкіри, коні, воли, мед та ін. Купували сіль, хліб, тканини, зброю та різну промислову продукцію.

Низове товариство завжди було розшарованим на бідних і багатих. Існуючі між ними суперечності періодично виливалися у сутички. Але серйозних підстав для тривалого протистояння соціальних груп не було. Усі козаки мали рівні права й можливості для підвищення свого добробуту та суспільного статусу.

У другій половині ХVІІ ст. на історичній арені з’явився новий регіон – Слобідська Україна. Він сформувався на території Дикого поля^ вздовж кордону Московського царства. Це сучасна Харківська, східна частина Сумської, північні частини Донецької, Луганської та частини Бєлгородської, Курської й Воронезької областей. На межі ХVІ–ХVІІ ст. почалася колонізація цих земель. Першими тут з’явилися поодинокі монастирі, та фортеці, а потім –широкі народні маси. Провідну роль у заселенні Дикого поля відіграли українці.

У 1638 р. після поразки на Правобережжі козацько-селянського повстання, один із його керівників Яцько Остряниця (Острянин) привів на Чугуївське городище великий загін козаків і побудував фортецю. А після поразки у битві під Берестечком, цар дозволив козакам вільно селитися в степу на південь від Бєлгородської укріпленої лінії. І сюди хлинув потік переселенців, який не усихав до кінця 70-х років. Рятуючись від нескінченних війн тисячі українських правобережних селян, міщан, козаків змушені були кидати свої домівки й облаштовуватися на вільних землях Дикого поля, що знаходилися під юрисдикцією царя. Прибували сюди і лівобережні українці, і росіяни – служилі люди та кріпаки-втікачі. Вони будували фортеці для захисту від татар, засновували міста, села, хутори та слободи^, від чого й пішла назва Слобідської України.

Московська влада всіляко сприяла залюднюванню краю. На перших порах колоністам надавалися не тільки різноманітні пільги, а й безпосередня допомога продуктами та зброєю. Тому не зважаючи на важкі умови прикордонного життя і служби, населення тут швидко зростало. Якщо у 1657 р. у 64 населених пунктах проживало близько 100 тисяч чоловік, то через неповних 30 років кількість міст і сіл досягла 232, а населення – майже 250 тисяч. Харків було засновано на початку 50-х років українськими переселенцями. Протягом 1656–1659 рр. вони під керівництвом воєводи В. Селіфонтова побудували фортецю. Місто швидко розросталося і невдовзі перетворилося на культурно-політичний центр регіону.

Більшу частину населення Слобожанщини становили українці. Вони принесли сюди козацький військово-адміністративний устрій, національні традиції, культуру, мову. Тут встановився такий саме суспільний лад, як і на Гетьманщині.

В адміністративному плані регіон поділявся на 5 полків-округів: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Ізюмський, на території яких проживали козаки, що були приписані до однойменних військових підрозділів. Усіма справами в полку відали полковник та полкова старшина – писар, суддя, обозний та хорунжий. Слобідські полки не мали свого гетьмана і не підкорялися лівобережному гетьману. Вони підпорядковувалися бєлгородському воєводі, а через нього спочатку Розрядному приказу в Москві, а з 1588 р. – Посольському приказу. В значних містах сиділи царські воєводи, які формально не мали владних повноважень і займалися питаннями оборони краю.

Основною галуззю економіки Слобідської України було сільське господарство. Не зважаючи на постійну зовнішню небезпеку з боку татар, населення займалося землеробством і скотарством. Розвивалися також ремесла, промисли та торгівля.

Населення Слобожанщини поділялося на три стани: козацтво, селянство та міщанство. Протягом ХVІІ ст. чіткої межі між станами не було й переселенці могли записуватися до будь-якого стану. Але на практиці складалося так, що більш заможні писалися у козаки, а менш заможні – у селяни та міщани. Специфікою новоколонізованого краю була відсутність шляхти та шляхетського землеволодіння. З часом це місце заступила козацька старшина й російські поміщики. Але спочатку всі користувалися правом вільної займанщини земель. Кожний брав стільки землі, скільки міг обробити. Селяни й міщани сплачували податки й виконували повинності, які мали тенденцію до збільшення. Однак, кріпацтва у ХVІІ ст. на Слобожанщині майже не було.

У результаті тривалих і спустошливих війн ХVІІ ст. Правобережна Україна на початку 80-х років знов повернулася під владу Речі Посполитої. У 1686 р. від претензій на цей регіон остаточно відмовилася Росія, а у 1699 р. – Туреччина. Утім, полякам дістався не квітучий край, а поросла бур’яном, покинута людьми земля. Таким він і повинен був залишатися за умовами Вічного миру. Однак, Польща потребувала постійного захисту південних кордонів. З цією метою у 1684 р. король Ян Собеський видав універсал про відновлення колишніх козацьких поселень з традиційними правами й привілеями. Гетьманом правобережного козацтва було призначено Андрія Могилу (1684–1689). Поступово край відроджувався. Важливу роль у його заселенні та організації суспільного життя відіграли козацькі полковники Самусь, А. Абазін, С. Палій. Вони очолили також боротьбу з турками й татарами.

Спочатку козаки були повними господарями на своїй землі. Невдовзі сюди почала повертатися шляхта. Вона намагалася поновити свою власність і кріпацтво. Було відновлено польський адміністративно-політичний устрій та національний гніт. У 1696 р. сейм прийняв постанову про запровадження у судових та адміністративних установах Правобережжя польської, а у Галичині та на Поділлі – латинської мови.

Українсько-польське протистояння зростало. У 1699 р. після підписання миру з Портою, сейм вирішив скасувати козаччину в межах своєї держави. Проте полковники не погодилися розпустити полки і здати фортеці. А надісланий для застосування сили 4-тисячний загін був розбитий С. Палієм. Це означало відкритий розрив з Польщею. Козацьке повстання охопило більшу частину Правобережжя. Воно тривало до 1704 р., коли на допомогу полякам цар надіслав лівобережні полки, на чолі з гетьманом. Присутність І. Мазепи на правому березі Дніпра створила умови для його приєднання до Гетьманщини – прагнення до цього було в українців обох держав. Але на той час українські національні інтереси не співпали з російськими – в умовах війни зі шведами Петру І важливіше було зберегти союзницькі відносини з Річчю Посполитою, аніж придбати нові території.

Із західноукраїнських земель найбільшим регіоном була Східна Галичина, яка з ХІV ст. до 1772 р. мала статус звичайної польської провінції. Вона поділялася на Руське та Белзьке воєводства й далі на повіти. На чолі усіх адміністративних одиниць стояла шляхта. Край розвивався у руслі єдиного для всієї країни політичного та соціально-економічного процесу і був сильно полонізований. Проте, мав розгалужені зв’язки з Правобережною Україною та зберігав деякі національні відмінності.

Галицьке суспільство з кінця ХVП ст. жило за польськими законами. Українська мова й православна церква були витіснені із суспільного життя. Місце православної зайняла греко-католицька церква. Поступово вона здобула визнання як своя, національна – у 1706 р. унію визнало львівське братство. Однак, уніатська церква так і не зрівнялася у правах з католицькою. Протиріччя між ними зростали.

У подібному ж становищі перебувала Північна Буковина, яка з середини ХІV ст. до 1774 р. жила під владою молдавських господарів, що у свою чергу були васалами турецького султана. Культурно-політична сфера суспільного життя тут була повністю румунізована.

Закарпаття (або Угорська, чи Підкарпатська Русь) ще з часів Київської Русі знаходилася під владою угорських князів. У 1699 р. Карловецький міжнародний конгрес передав Трансільванію, до складу якої входило Закарпаття, Австрії. Але зміна державної приналежності не змінила культурно-політичних впливів – вони залишилися мадярськими. Закарпатське селянство та міщанство довго зберігало вірність православ’ю, однак, з переходом під австрійську владу, визнало таки унію. Тільки Мармароська округа трималася православної віри, спираючись на сусідню Молдавію.

Для всіх західноукраїнських земель був характерний низький рівень економічного розвитку. Земля тут належала здебільшого іноземцям, або денаціоналізованим українським феодалам. Селянство майже все було закріпаченим. Мануфактурне виробництво і торгівля розвивалися слабо через різні політичні та економічні обмеження міст, а внутрішній ринок залишався вузьким.

Підводячи підсумок, підкреслимо, що українські землі у другій половині ХVІІ ст. – на початку ХVШ ст. були розділеними між різними державами й мали різний політичний статус. Не зважаючи на численні війни і породжені ними проблеми, найкращі умови для подальшого політичного й соціально-економічного розвитку склалися на Гетьманщині. Залежність її від царя в цей період була необтяжливою й не суперечила розквіту самобутньої національної державності, що відбувався на власному економічному ґрунті. Обмеження самостійності стосувалося головним чином міжнародної діяльності та кадрової політики, яка повинна була узгоджуватися з царем.

Колиска української державності початкового періоду нової історії – Запоріжжя протягом півстоліття після Хмельниччини зберігало й розвивало надалі традиції козацької держави. Воно також визнавало владу царя, але у тих межах, у яких йому було вигідно. На відміну від інших регіонів, створені тут державні інститути були глибоко демократичними як за формою, так і за змістом. Однак, економічна основа козацької республіки була хибна: воєнна здобич і торгівля. Продуктивні ж галузі економіки були надзвичайно слаборозвинені.

Слобідська Україна, як новоколонізований регіон, фактично входив до складу Московського царства. Разом з тим, він мав широку внутрішню автономію та козацький лад, типовий для більшості українських земель того часу. Під кінець століття тут склалися сприятливі умови для розвитку сільського господарства, промислів, ремісництва, торгівлі.

Найбільш потерпіла від війн Правобережна Україна, що так і залишилася за Польщею. В останнє 20-ліття ХVІІ ст. тут було відновлено козацький устрій. Але, як тільки зникла зовнішня небезпека й відродилося життя у краї поляки ліквідували козацтво з його воєнно-адміністративними структурами, справедливо вбачаючи у них загрозу власній державності.

Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття входили до складу відповідно Польщі, Молдови та Трансільванії на правах звичайних провінцій. Вони не мали ніяких політичних і культурно-національних прав, були слаборозвиненими в економічному плані.

Панівна верства західноукраїнського суспільства була здебільшого денаціоналізована. Однак, селянство та міщанство зберігало свою національну ідентичність.