3. Північна війна та її наслідки для України

Політичне становище України протягом ХVІІІ ст. докорінно змінилося. Внаслідок несприятливого збігу обставин українська державність та козацький лад були поступово знищені. Перший крок у цьому напрямку було зроблено у першій чверті століття під час правління у Росії Петра І (1689–І725).

Початок нового століття Росія зустріла великою за розмірами, але слабко розвиненою в усіх відношеннях країною. Для успішного розвитку економіки та культури, для підвищення обороноздатності їй потрібен був вихід до моря – Чорного або Балтійського. Не знайшовши союзників для продовження боротьби проти Порти, Петро І переорієнтувався на північний варіант. Він увійшов у коаліцію з Польщею, Саксонією та Данією, зацікавленими у витісненні шведів із південної Прибалтики. Війна зі Швецією почалася у 1700 році, дістала назву Північної й тривала 21 рік. Росія відіграла в ній головну роль.

19 листопада 1700 р. у першій же битві під Нарвою, погано підготовлена російська армія, до складу якої входило близько 7 тис. українських козаків, була розбита. Після цього шведський король Карл ХП повів своє військо в Польщу й Саксонію, переміг Августа П Саксонського й підтримав обрання шляхтою прошведські настроєною шляхтою нового короля – Станіслава Лещинського. Кампанія тривала протягом 1701–1707 рр. Вона дала відпочинок Петру І, яким той скористався якнайкраще: зібрав нову армію, озброїв і навчив її, а також провів ряд успішних операцій в Прибалтиці, в ході яких відвоював гирло Неви та здобув вихід до моря.

Для здобуття перемоги над шведами, цар намагався використати усі наявні ресурси своєї держави. Від України вимагали таких саме зусиль, як від російських провінцій, не рахуючись ані з договорами, ані з господарськими обставинами, ані з політичними настроями.

Північна війна швидко стала вкрай непопулярною на Гетьманщині. Цілі її були чужими для України. Негативному відношенню до неї спричинилися незвично суворий клімат Прибалтики, та підпорядкування козаків російському командуванню, яке поводилося зверхньо й несправедливо. Крім безпосередньої участі у воєнних походах, українці широко залучалися до будівництва Петербургу та різних фортифікаційних споруд. Населення було обкладено додатковими податками й змушено утримувати численні російські війська, що постійно пересувалися по території Гетьманщини.

Безпосередньою ареною воєнних дій першим із українських земель стало Правобережжя. Сюди навесні 1704 р. за наказом царя вирушив із своїми полками І. Мазепа, щоб допомогти Августу ІІ. Разом з українцями Дніпро перейшли значні сили росіян. Спільними зусиллями вони допомогли королю придушити повстання правобережних козаків. Але головного ворога – шведів і прибічників Лещинського подолати не вдалось. Навесні та влітку 1706 р. Карл ХІІ витіснив Августа в Саксонію. Об'єднана російсько-українська армія також рушила на захід і зайняла Галичину. Протягом наступного року вона продовжила боротьбу на власне польських етнічних землях. А території вздовж правого берега Дніпра три наступних роки фактично перебували під управління Мазепи.

Карл розбив Августа П, примусив його підписати вкрай ганебний мир, але більша частина Польщі йому не належала. Однак, він не став її відвойовувати, а повернувся до Литви. Звідти влітку І706 р. він вирушив на Москву. Шлях через Смоленськ і Брянськ шведам був перекритий, тому довелося просуватися далі на південь. 21 вересня вони вступили на територію Стародубського полку Гетьманщини.

Однією з причин. що обумовила прихід шведів на Україну, було укладення 1707 р. таємного союзу між Лещинським і Мазепою та наступні контакти останнього з Карлом ХІІ. Шведський король мав стати гарантом виконання польсько-української угоди про входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої на умовах рівності з іншими членами федерації. Прагнення гетьмана співпали з інтересами шведської держави і він пообіцяв Карлу допомогу військом, продовольством, зброєю. В цій акції навряд чи слід шукати якийсь приватний інтерес Мазепи – йому було 70 років, він був бездітним удівцем і мав усе, про що може мріяти людина: гроші, владу, повагу та довіру царя. Основні причини, які спонукали його розірвати союз з Москвою полягали у стані та перспективах розвитку українсько-російських взаємин, що створювали реальну загрозу інтересам гетьмана, козацької верхівки та українській державності.

Взаємовідносини між Україною та Росією від початку базувалися на традиційних для того часу принципах васалітету. Вони передбачали вільний вибір сюзерена, службу та покору васала в обмін на захист від ворогів, а також невтручання у внутрішні справи. Однак, сюзерени завжди намагалися збільшити свої права. І Росія не була винятком, про що свідчив півстолітній досвід спільного життя. У Петровську добу, для якої характерно посилення самодержавства, ця тенденція подальшого розвитку стосунків між Україною та Росією набула прискорення. Вона об'єктивно вела до поступового зближення та уніфікації, на ґрунті русифікації, суспільного, життя в обох країнах, а значить, і до ліквідації української держави з її специфічним устроєм та класовою структурою. Гетьман і козацька старшина усвідомлювали це й побоювалися втратити давні станові права та привілеї. Ґрунт для занепокоєння створювали чутки про наміри царя скасувати гетьманство й реорганізувати козацькі полки у регулярні частини, ігнорування українських національних інтересів представниками центральної влади та численні непорозуміння й сутички між російськими начальниками та українською масою з різних приводів. До того ж Петро І порушив основний принцип васалітету – відмовився надати Україні допомогу перед загрозою ворожого вторгнення (польського або шведського).

У результаті протиріччя між абсолютистською владою та козацькою елітою загострилися до краю та призвели до відкритого конфлікту.

Типовий для Європи ХVІІ–ХVІІІ ст. конфлікт розв'язувався традиційними методами. Гетьман вирішив розірвати союз із Москвою та знайти іншого зверхника. У І707–І708 рр. його навіть шукати не треба було – Карл ХІІ закінчував саксонську воєнну кампанію та готувався до московської. У разі перемоги шведів (а в цьому в Європі ніхто не сумнівався), Гетьманщина за підтримки короля звільнилась би від царської опіки та небезпеки втратити свою державність і власний шлях подальшого розвитку. За таких умов навіть спілка з Польщею мала позитивні риси, оскільки шляхетська вольниця завжди була взірцем для старшини.

Контакти з польським та шведським королями Мазепа здійснював у глибокій таємниці. Про них знало лише обмежене коло людей з найближчого оточення гетьмана. Тому, коли відбувся виступ, він став несподіванкою не тільки для росіян, а й для більшості старшин. Мазепа довго зволікав з відкритим переходом на бік шведів. Але, коли вони вже прийшли на українську землю, змушений був визначитися остаточно, з ким він.

24 жовтня гетьман залишив свою резиденцію в Батурині й з кількома тисячами козаків вирушив у напрямку до шведського табору. Разом з ним свідомо пішли генеральний писар П. Орлик, генеральний обозний І. Ломиковський, генеральний осавул Г. Герцик, генеральний бунчужний, Ф. Мирович та інші старшини. Рядових козаків сповістили, куди їх ведуть тільки після переправи через Десну. Частина з них повернула назад. З Мазепою залишилися близько 3–4 тисяч, замість обіцяних королю 30 тисяч.

Реакція царя була швидкою: гетьманська столиця Батурин був атакований і взятий. З нього були вивезені великі запаси продовольства та озброєнь, захисники міста, навіть жінки й діти були страчені (частину закатований спустили по Сейму на плотах), а саме місто було стерто з лиця землі.

На Україні розгорнулася справжня пропагандистська війна – т. зв. «війна маніфестів». Кожна зі сторін – Карл ХП, Петро І, Мазепа, а невдовзі до них приєднався й новий гетьман, пояснювали свою позицію. Вчинок Мазепи відразу ж отримав офіційну оцінку – зрада. Його було проклято по всіх церквах. Проти його дійсних і уявних прихильників розпочалися репресії. Всі їхні маєтності були конфісковані та роздані тим, хто залишився вірним царю.

Заклики Мазепи підтримати шведів, як союзників, що прийшли на Гетьманщину, щоб звільнити її «від рабства та зневаги й поновити на найвищому ступені свободи та самодержавства», бажаного відгуку в масах не-знайшли. На то було чимало причин. По-перше, сам факт перебування на Україні воїнів-чужинців, та ще й лютеран, викликав у глибоко віруючого православного населення упереджене ставлення. Релігійний фактор став головним і для духовенства – воно не пішло за гетьманом. По-друге, станові інтереси старшин, які захищав Мазепа, були для селянства та міщанства чужими. По-третє, народ був дезорієнтований суперечливою пропагандою ворогуючих сторін. Зіграла роль і присутність російської армії на українській землі. Вона нейтралізувала можливі прошведські виступи. Мазепу могли б підтримати козаки і, особливо, старшина. Але козацьке військо було розпорошено по величезному театру воєнний дій, а більшість старшин та значних козаків зберегли вірність Петру І. На їхньому рішенні відбилися обіцянки царя залишити недоторканими традиційні козацькі права та привілеї, репресії проти мазепинців і деякі інші чинники.

6 листопада І708 р. за наказом Петра в новій гетьманській резиденції в Глухові козацька старшина зібралася на раду. Замість Мазепи гетьманом був обраний стародубський полковник Іван Скоропадський (1708–1722). Щоб запобігти новій зраді, до нього був приставлений царський резидент для нагляду.

З самого початку перебування шведів на Гетьманщині, вони не отримали очікуваного: ні допомоги продовольством, фуражем, боєприпасами й військовими, ні, навіть, лояльності населення. Під керівництвом нового гетьмана на Україні розгорнулася всенародна боротьба проти окупантів. Разом з російськими частинами українські козаки відбили штурм Стародуба та Новгород-Сіверського, героїчно захищали Зіньков, Веприк та інші міста. Царська армія ще від Смоленська здійснювала тактику «спаленої землі», але зупинити просування шведів по українській землі не вдалось.

Зиму 1708–1709 рр. шведи провели в районі Ромни–Гадяч. Зима була лютою. Тільки у грудні вони втратили 3–4 тис. замерзлими, їм не вистачало теплого одягу, їжі, пороху. Великих битв не було, однак дрібні сутички майже не припинялися.

Наприкінці січня Карл повів свою армію на Слобідську Україну, маючи намір вийти на Дике поле й, об'єднавшись з татарами, рушити на Москву. Однак, зустрівши серйозний опір, він змушений був повернутися на Гетьманщину. На початку весни, шведи опинилися у стратегічному оточенні: Меншиков з великим загоном став у Богодухові й перекрив шлях на Харків–Москву, а на заході розташувалися полки Шереметєва та Скоропадського. Становище шведів було катастрофічним, але пропозицію Петра про укладення миру було відкинуто. Король сподівався на вступ у війну Османської імперії та Кримського ханства (переговори про це йшли) і військову підтримку з боку Польщі. Ці сподівання виявилися марними. Натомість він отримав неочікувану допомогу від запорожців.

У березні 1709 р. на Січі відбулася рада, яка більшістю голосів вирішила розірвати союз з Москвою та підтримати Мазепу. На з'єднання з шведами вирушив великий загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Після першого бою та перемоги над росіянами у с. Царічанка, цей загін зріс до 15 тисяч. На шляху до ставки короля він оволодів рядом містечок по річкам Орель, Ворскла та Дніпро. 23 березня Гордієнко та Мазепа, разом із своїми козаками присягнули на вірність Карпу ХІІ.

Петро І відповів на зраду запорожців суворо. Поки Гордієнко воював на Гетьманщині, на Січ були послані царські війська. 14 травня 1909 р. Січ була узята штурмом і спалена, а її захисники страчені. Запорожцям на майбутнє було заборонено селитися кошем у межах російських кордонів.

На початку квітня шведи спробували захопити важливий стратегічний пункт на території Гетьманщини – м. Полтаву. Через неї проходили шляхи на Москву та Крим, тут були зібрані значні запаси продовольства, так необхідного армії. Але оволодіти містом з ходу не вдалось. Воно було взято в облогу, яка тривала 87 днів. За цей час обидві воюючі сторони стягнули сюди усі свої основні сили.

27 червня почалася вирішальна битва за Полтаву. Українці знаходилися по обох боках лінії фронту, але суттєвої ролі не відігравали. Росіяни мали перевагу і в живій силі, і в артилерії. Проте їм не довелося навіть уводити в бій всі наявні частини. Битва тривала дві години. Шведи її програли. Вони втратили 9 тис. убитими та 13 тис. полоненими.

Карл ХП, поранений напередодні, безпосередньої участі у битві не брав. Довідавшись про поразку, він покинув свою армію напризволяще й у супроводі невеликого загону під проводом Мазепи з козаками попрямував до турецьких кордонів.

Слідом за королем побігли й залишки розбитої шведської армії – близько 16 тисяч, разом з великим загоном запорожців. З0 червня на переправі через Дніпро у с. Переволочна їх наздогнала кіннота О. Меншикова та козаки С. Палія. Повністю деморалізовані шведи здалися без бою. Полонених запорожців сувора покарали. Захопити Карла ХП та І. Мазепу не вдалось – запорожці провели їх степом у турецькі володіння. Лівобережна Україна була очищена від іноземних загарбників.

Полтавська битва стала переломним моментом у всій Північній війні. Шведська армія, яка доти вважалася непереможною, була повністю розгромлена. Надзвичайно високо піднявся авторитет Росії на міжнародній арені, внаслідок чого Польща та Данія поновили з нею союз і включилися у війну.

Перемога Росії під Полтавою мала величезні наслідки і для України – тут були знищені умови для формування та розвитку антимосковського суспільного руху. Цар здійснив ряд заходів щодо обмеження української автономії: не підписав чергові статті, приставив до гетьмана резидента, розташував на території Гетьманщини додатково 10 драгунських полків. Це поклало початок руйнуванню української державності.

Утиски продовжилися і після закінчення війни. Тисячі українців, що підтримували Мазепу, склали зброю та покаялися. Частина їх була помилувана, частина страчена. Невелика група старшин і кілька тисяч козаків пішли з Мазепою в еміграцію. Мазепа не надовго пережив крах своєї ідеї – 22 вересня він помер. Після тривалих суперечок серед мазепинців, у 1710 р. гетьманом був обраний колишній генеральний писар Пилип Орлик (1710–І742).

При обранні Орлика, між ним з одного боку, і старшиною та запорожцями з другого, було укладено угоду «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська» (5 квітня 1710 р.). Цей документ ніколи не був реалізований, але він має важливе значення, як покажчик того, в якому напрямку могла б розвиватися українська держава. На перше місце в ньому висувалася справа взаємин між гетьманом і народом. Гетьманська влада мала бути обмеженою генеральною старшиною та генеральною радою; обмеження стосувалися адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Таким чином, авторитет гетьманської влади, створений протягом десятиліть важкими зусиллями, знову знизився. Велику увагу звернено на козаків та посполитих. Щоб унебезпечити їх від визиску та гноблення, гетьман мав узяти їх під свою опіку. Забезпечувалися також права Запоріжжя. Усі ці постанови носили егоїстично груповий, класовий характер: йшлося про охорону та збільшення соціальних і політичних «вольностей» окремих груп, а не про інтереси держави. З питань, загального значення порушено тільки одне – закріплення західного кордону по р. Случ.

На перших порах українські емігранти діяли активно і результативно. Разом із своїм зверхником Карлом ХІІ вони інтригували при турецькому дворі й підштовхували султана до війни з Росією, сподіваючись у такий спосіб взяти реванш. Наприкінці 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії. На її боці, як завжди, виступило Кримське ханство. На початку 1711 р. татари здійснили спустошливий напад на Лівобережжя та Слобожанщину. У цей же час Орлик із загонів запорожців, поляків і татар зорганізував велике військо та вирушив підкоряти Правобережжя. Порта погодилася створити там васальну козацьку державу. Але далі Білої Церкви просунутися їм не вдалося. Проти них піднялося місцеве населення (головним чином через поведінку татар) та виступили російські й польські урядові війська. Орлик відступив, залишивши Правобережну Україну Польщі.

45-тисячна російська армія, очолювана самим царем, пройшовши Україну, заглибилася у Бессарабію й поблизу Ясс на березі р. Прут опинилася в оточенні 200-тисячного турецького війська. Стомлені, без води та їжі, росіяни у першому ж бою дали гідну відсіч туркам. У наступну атаку відмовилися йти навіть яничари. Але сили були нерівними. Цар запросив миру. Протягом двох днів угода була укладена. За її умовами Росія повертала Туреччині Азов та зобов'язувалася вивести свої війська з території Правобережної України й не втручатися у козацькі справи.

Мирна угода не зняла остаточно напругу у взаєминах між двома країнами. Тому у 17І2–17ІЗ рр. були підписані додаткові договори, згідно з якими цар зобов'язувався зрити побудовані на Запоріжжі російські фортеці – Кам'яний Затон і Новобогородицьку. Російсько-турецький кордон пересунувся до північних меж Запоріжжя. Запорожці фактично були визнані підданими султана. Утім, розташувати їх на турецькому прикордонні не вдалося. Вони оселилися на землях Кримського ханства у гирлі Дніпра (біля теперішнього Херсону) й заснували Олешківську Січ. На таких засадах взаємовідносини між Росією та Туреччиною були врегульовані більш як на два століття.

Після остаточної перемоги над Швецією та підписання Ніштадського миру у 1721 р. Петро І прийняв титул імператора. Тепер він зосередив головну увагу на внутрішній політиці. Деякі новації були впроваджені й на Гетьманщині. Після вигнання шведів і мазепинців з України цар продовжував втручатися у малоросійські справи: карав запідозрених у зраді, роздавав землі іноземцям і росіянам, сам призначав старшину, всупереч місцевим демократичним традиціям. 22 квітня 1722 р. він видав наказ про створення 1-ої Малоросійської колегії (1722–1727). Вона складалася з 6 офіцерів російських полків, розквартированих на Україні та очолювалася президентом-бригадиром С. Вельяміновим. Колегія стала вищою судовою та контролюючою інстанцією країни, прибрала до рук фінансові справи, обклала податками старшину й церкву, а усе зібране почала відправляти до Москви. На доповнення цього, у 1723 р. українські полки були підпорядковані російському командувачу князю М. М. Голіцину.

3 липня 1722 р. помер І. Скоропадський. Старшина звернулася до царя за дозволом обрати нового гетьмана, а до виборів призначила наказним (тимчасовим) гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722–1724). Полуботок очолив Генеральну канцелярію – козацький уряд, а одночасно прибулий до Глухова Вельямінов сформував Малоросійську колегію – російський уряд. Між ними відразу ж почалися тертя й непорозуміння. Остання намагалася прибрати до рук усе більше влади, а гетьман робив все, щоб цього не припустити. Перш за все він повів рішучу боротьбу з хабарництвом і зловживаннями старшини, щоб навести порядок у країні й у такий спосіб ліквідувати причини присутності тут російської владної установи. Однак, реальних результатів не здобув.

Улітку 1723 р. гетьмана з групою генеральних старшин викликали до Петербургу для розв'язання чергового конфлікту з Малоросійською колегією. Наприкінці року вони були заарештовані. Полуботок помер у Петропавловській фортеці у грудні 1724 р., а його товариші, через кілька місяців були звільнені у зв'язку зі смертю царя. Що ж стосується великої політики Росії щодо України, то петровський курс зберігався й під час царювання Катерини І.

Отже, політичне становище та державно-адміністративний устрій українських земель, що визнавали зверхність російського царя у першій чверті ХVІІІ ст. суттєво змінилося на гірше. Причиною цього були, з одного боку, централізаторська політика Петербургу, а з другого – спроба гетьмана І. Мазепи під час Північної війни розірвати союз з Росією та укласти новий зі Швецією. Гетьман мав на меті захист інтересів України та її панівної верхівки шляхом підтримки потенційного переможця. Українське суспільство, у більшості своїй з різних причин за ним не пішло і з приходом шведів на Гетьманщину піднялось проти них на визвольну війну. В результаті розколу суспільства, війна набула характер громадянської. Під Полтавою шведська армія була розбита, а разом з нею зазнали краху сподівання мазепинців на інший шлях історичного розвитку України.

Рішення Мазепи про зміну сюзерена мали трагічні наслідки для українського народу і національної державності. Петро І жорстоко покарав усіх причетних і запідозрених у зраді – постраждали тисячі винних і невинних. Товмаківська Січ була зруйнована, а запорожцям довелося будувати нову Олешківську Січ на землях Кримського ханства – у російських межах їм було заборонено селитися. Запоріжжя відійшло під владу турецького султана. Царизм повів планомірний наступ на українську самобутність і державність. За Петра І почалося постійне й безпосереднє втручання центру у вирішення кадрових питань, відкинута практика підписання гетьманських статей. Спочатку до гетьмана був приставлений царський резидент, потім створений орган російської влади в Україні – Малоросійська колегія. У наступні роки щодо України здійснювалася більш, або менш м’яка політика. Але її стратегічна спрямованість не змінилась – українська державність дедалі все більше обмежувалася.

Правобережна Україна у першій чверті століття двічі мала шанс об’єднатися з Лівобережною – у 1704–1707 рр. та у 1711 р. Але цар на це не пішов. У 1711 р. зазнали поразки намагання гетьмана у вигнанні П. Орлика створити тут васальну козацьку державу. Після цього Правобережжя знов, вже в котре, перетворилася на пустелю.