4. Ліквідація Української держави та козацького ладу

Політика, спрямована на обмеження української автономії, започаткована Петром І, продовжувалася і його спадкоємцями на троні протягом всього ХVІІІ ст. Правда, вона не була послідовною, оскільки на її темпи та напрямки впливали різноманітні об'єктивні та суб'єктивні чинники.

Сувора петровська політика щодо України суттєво пом'якшала з приходом до влади його малолітнього онука Петра І – Петра ІІ. Цьому посприяв один з найвпливовіших вельмож Росії О. Меншиков, який мав великі земельні володіння на Гетьманщині. Фінансова діяльність Малоросійської колегії зачіпала його інтереси – його маєтки разом з іншими були обкладені податками. У червні 1927 р. за його ініціативою Малоросійська колегія була ліквідована, а до Глухова відправлено таємного радника Наумова для проведення виборів гетьмана і призначення старшини.

Новим гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1727–1734) У наступному році він поїхав до Москви, де подав петицію про повернення Україні її стародавніх прав. Відповідь на неї отримала назву «Рішитєльних пунктів», які повертали Гетьманщині право на внутрішнє самоврядування з незначними обмеженнями, але позбавляла прав на будь-яку міжнародну діяльність. Козацьке військо залишалося у підпорядкуванні російського командувача.

Апостол з самого початку оновив генеральну старшину й майже усіх полковників. Він провів велику роботу з упорядкування системи землеволодіння і землекористування, дбав про економічний розвиток країни. За 6 років його гетьманування політичне й соціально-економічне становище Лівобережної України значно покращилося. Але зупинити централізаторську політику йому не вдалося.

Після смерті Д. Апостола імператриця Анна (1730–1740) не дала дозволу на обрання нового гетьмана. Для управління Малоросією було створено Правління гетьманського уряду, яке складалося з трьох українців і трьох росіян. Правителі цього уряду постійно змінювалися і погано дбали про інтереси краю, яким керували. На Україну знов повернулися складні часи.

Короткочасні послаблення кінця 20-х років не торкнулися зовсім Слобожанщини. Навпаки, тут у 1732 р. було проведено перепис населення й господарства та запроваджено новий керівний органи регіону – «Канцелярию комиссии учреждения слободских полков» на чолі з князем О. Шаховським Всі судові справи у полках мали розглядатися на підставі «Уложения законов Российской державы». Було чітко визначено особистий склад полків, що фактично означало перетворення козацького війська на регулярні частини російської армії. І хоча через 11 років слобідські полки були відновлені, справа їх остаточної ліквідації стала лише справою часу.

Одним із найважливіших чинників, які безпосередньо й опосередковано впливали на політичну ситуацію в Україні у ХVІІІ ст. була міжнародна політика Росії у Північному Причорномор'ї. Тут пролягала лінія протистояння між мусульманським і християнським світами. У силу свого географічного розташування Росія та Україна кілька століть вели тут спільну боротьбу з Османською імперією та її союзником Кримським ханством. Часто цю боротьбу підтримували Австрія та Польща.

Протягся ХVІІІ ст. між Росією та Туреччиною відбулося три великих війни, внаслідок яких тенденції розвитку обох держав дістали логічного завершення: Туреччина почала занепадати, а Росія перетворилася на велику євразійську імперію. Україна брала активну участь у цих війнах й у повній мірі відчула на собі їхні наслідки:

• тисячі українців загинули у боротьбі з турками й татарами;

• країна, як прифронтова зона, понесла величезні матеріальні збитки;

• по мірі відсунення зовнішньої загрози на півдні, російські імператори, поступово знищували українську державність і козацький лад.

Разом з тим, від перемоги над Туреччиною Україна отримала й суттєві здобутки:

• була назавжди припинена турецько-татарська агресія;

• українці взяли активну участь у колонізації степу;

• з розвитком морської торгівлі українці змогли скористатися з її вигід.

Російсько-турецькі угоди, укладені після Прутського походу, не стали основою для міцного миру. На початку 30-х років міждержавні протиріччя знов загострилися. Тому, у 17З1 р. Анна Іоанівка прийняла рішення про будівництво Української захисної лінії від р. Самари до Сіверського Дінця. Десятки тисяч українських селян і козаків були залучені до її будівництва. А коли настав час уводити її в експлуатацію, виявилося, що власних сил не вистачає. Відтоді почалися переговори з запорожцями про їхнє повернення до Росії.

З 171З р. запорожці проживали в Олешках. Але життя під татарською владою було тяжким. Татари забороняли укріплювати Січ, змушували виконували різні повинності й просто грабували козаків. До того ж природні умови не відповідали традиційному укладу козацького життя та господарювання. Тому запорожці час від часу просилися назад під російську владу. У 1728 р. вони навіть самовільно покинули Олешківську Січ і прийшли на місце старої Базавлуцької, але змушені були повернутися назад. Російські царі, починаючи з Петра І, пробачали поодиноких козаків, але заперечували повернення всього Коша. Ситуація змінилася на початку 30-х років: назрівала нова війна з Туреччиною й запорожців краще було мати за союзників, а не ворогів. 31 серпня 1733 р. Анна Іоанівна видала грамоту про прощення запорожців і прийняття їх під царську владу. В наступному році Запорізький Кош переїхав у Базавлуцьке урочище й заснував там Січ.

Війна з Туреччиною 1735–1739 рр., незважаючи на суперечливий характер, показала воєнну перевагу Росії. За Бєлградською мирною угодою Росія здобула Азов і право будувати свої фортеці на Дону та Кубані. Важливим наслідком війни стало повернення під російську юрисдикцію колишніх запорізьких земель на обох берегах Дніпра.

Обживати повернуті території взялися запорожці. Центром цих земель стала Нова, або Базавлуцька Січ (1734–1775). Тут постійно проживало 15–20 тисяч січовиків, які несли сторожову службу, заготовляли дрова, пасли худобу, що належала війську. Січ була добре укріплена. Навколо неї простягалися величезні простори, які називалися «Вольностями Коша Запорізького». Вони охоплювали сучасні Запорізьку, Дніпропетровську, Миколаївську, Херсонську й західну частину Донецької області. Адміністративно вони поділялися на 8 паланок: Кодацьку, Бугогардієвську, Інгульську, Протовчанську, Орельську, Самарську, Кальміуську та Прогноївську. Управляли ними паланкові полковники, що призначалися кошовою старшиною.

Край швидко заселявся. У 70-ті роки тут вже проживало близько 100 тисяч козаків і посполитих. Останні, на відміну від перших, у війську не служили, а сплачували у скарбницю податки та виконували різні повинності. Специфікою регіону була відсутність кріпацтва, хоча соціальне розшарування в обох станах постійно поглиблювалося. Особливо швидко збагачувалася старшина, захоплюючи кращі земельні та рибні угіддя, привласнюючи більшу частину царського жалування та військової здобичі.

Як і раніше, запорожці проживали в слободах, або хуторах-зимівниках (у 1766 р. їх нараховувалося близько 4 тис.), де розводили сади, городи, випасали худобу, займалися рибальством та бджільництвом, вирощували збіжжя. У цих господарствах широко застосовувалася вільнонаймана праця. У 60-ті роки платня найманого робітнику становила 7 карбованців на рік (при цінах: 40 коп. – сорочка, 80 коп. – шапка, 1 карб. – шаровари) і дозволяла накопичити установчий капітал для заснування власного господарства. Прекрасні природні умови у сполученні з більш високою продуктивністю вільнонайманої праці створили необхідні передумови для прискореного економічного розвитку краю.

Характерною рисою економічного розвитку Запоріжжя було те, що значна частина продукції зимівників йшла на ринок. Коні, велика, рогата худоба, шкіри, вовна, сало, масло, риба, а з кінця 60-х рр. – хліб, вивозилися на торги і ярмарки Лівобережжя, Слобожанщини, Росії, Криму, Молдавії, Туреччини, Польщі. До Запоріжжя ввозилися, головним чином, промислові товари. Річний товарообіг тут досягав 800–835 тис. карб. Довіз переважав над вивозом. Застосування вільнонайманої праці та широкий розвиток товарно-грошових відносин свідчили про зародження в економіці регіону капіталістичного укладу.

Українська колонізація запорізьких степів була стихійною й некерованою. У 40-ві роки ці землі привернули до себе увагу й російського уряду. З метою поліпшення захисту державних кордонів та ускладнення доступу на Січ селян-втікачів, тут почали створювати мережу військових поселень. У 1746 р. на півночі Запоріжжя по р. Орелі було поселено 9 полків ландміліції. Праворуч від Дніпра та на південь від р. Тясьміну у 1751 р. було дозволено селитися вихідцям із турецьких володінь на Балканах: сербам, болгарам, македонцям, чорногорцям, боснійцям, грекам, албанцям та ін. Ці поселення з військовим штабом у Новомиргороді дістали назву Нової Сербії. Через два роки тут був розміщений також Новослобідський козацький полк, створений в основному з тих, хто втратив свої землі при утворенні Нової Сербії. А на лівому березі Дніпра між річками Луганню та Сіверським Дінцем у 1753 р. були засновані військові поселення з центром у Бахмуті, названі Слов’яно-Сербією.

У 1764 р. усі ці структури зліквідували, а на їх території до якої прилучили частину Миргородського та Полтавського полків, було створено Новоросійську губернію. Вона поділялася на Катеринославську та Єлизаветинську провінції, що складалися з полків. Полки були одночасно і воєнними, і адміністративними одиницями. Усі козаки, що тут проживали, були перетворені на пікінерів.

Остання спроба відродити українську державу припадає на період правління в Росії Єлизавети Петрівни (1741–1761). Завдяки своєму фаворитові Олексію Розумовському, цариця з симпатією ставилася-до України. У 1750 р. вона пішла назустріч проханням козацької старшини й відновила гетьманство на Лівобережжі. Гетьманом, за її бажанням був обраний 22-літній брат фаворита Кирило Розумовський (1750–1764). Простий козак за походженням, він любив Україну і дбав про неї, як умів. Під його владу були віддані Київ і Запоріжжя. Завідування українськими справами було передано з Сенату до Колегії закордонних справ. Наприкінці 40-х років російські полки були виведені з Гетьманщини й відновлена київська митрополія. Але відстояти фінансову автономію України не вдалось. У 1754 р. місцеві фінанси були поставлені під суворий контроль царського уряду, а у наступному скасовані митні кордони з Росією.

За Розумовського козацька верхівка здобула великого впливу на політику в краю. Гетьман часто від'їздив до Петербургу й передавав владу генеральній старшині. Традиційними стали старшинські з’їзди в Глухові для обговорення важливих громадських проблем. У цей час у загальний вжиток увійшло слово "шляхетство" для означення старшинської верстви. У 1763 р. у Глухові відбувся справжній шляхетський сейм, який затвердив реформу судівництва – була фактично відновлена судова система польської доби.

З приходом до влади в Росії нової імператриці – Катерини ІІ (1762–1796), яка була принциповою централісткою, почався новий наступ на українську автономію. Першим кроком у цьому напрямку стало скасування у 1764 р. інституту гетьманства. Скориставшись нагодою (старшина готувала петицію з проханням зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських), Катерина запропонувала Розумовському добровільно зректися своєї посади, що й було зроблено. Для управління Лівобережною Україною була заснована 2-га Малоросійська колегія (1764–1781). Вона складалася із 4-х українців та 4-х росіян. Президентом її був призначений генерал П. Рум’янцев. Головним завданням нового уряду стало знищення усіх відмінностей в устрої Гетьманщини й перетворення її на звичайну російську провінцію. А щоб населення не опиралося, ставилося завдання покращити роботу суду та адміністрації, щоб усі бачили: нова влада, краща за стару. За 20 років управління краєм Румянцеву в цілому вдалося виконати поставлене завдання.

Централізаторська політика російського уряду безпосередньо торкнулася і Слобідської України. Слобідські козацькі полки були ліквідовані у 1765 р., а замість них створені регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники, що залишили службу, офіційно стали називатися військовими обивателями. На землях Слобожанщини була створена Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями.

Об’єктивні умови для закріплення антиукраїнського політичного курсу склалися після чергової російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Росія перемогла і за Кючук-Кайнарджийським договором одержала територію межиріччя Дніпра та Південного Бугу до узбережжя Чорного моря і фортеці Керч, Єнікалє, Кінбурн, Азов. Крім того, вона дістала право укріплювати Азов та вільно проводити свої торговельні судна через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства і погодилася відновити автономію Молдавії та Валахії.

Наслідки цієї війни не примусили на себе довго чекати. Армія, що поверталася додому після підписання мирної угоди, отримала наказ зруйнувати Запорізьку Січ. У червні 1775 р. Січ припинила своє існування. Запорожці збройного опору російським військам не учинили. Більшість з них залишилися жити на своїх місцях, тільки перейшли до стану державних селян. Частина старшини була звинувачена у зраді, у т. ч. кошовий отаман П. Калнишевський, заарештована і заслана, а майно та військова скарбниця – конфісковані. Основна ж маса козацької старшини отримала від уряду офіцерські звання та багато землі. Запорізькі землі щедро роздавалися російському дворянству та на 10 років звільнялися від оподаткування за умов обов'язкового заселення.

Частина запорожців переселилася у пониззя Дунаю, де на підлеглих Туреччині землях заснувала Задунайську Січ (1775–1828). Задунайські козаки приймали участь в усіх наступних російсько-турецьких війнах на боці Порти. Але на початку чергової війни у 1828 р. частина, козаків з кошовим отаманом Йосипом Гладким перейшла на бік Росії. У відповідь турки зруйнували Січ і покарали всіх, хто залишився. Після цього відновити її в будь-якому місці українському козацтву вже ніколи не вдалося.

Головною причиною ліквідації Запорізької Січі стала втрата нею значення передового бастіону на шляху турецько-татарської агресії державні кордони відсунулися далеко на південь. Існували й інші причини, як то:

• прагнення російських імператорів поширити свою абсолютну владу на усі регіони країни;

• незадоволення царів деструктивною та антидержавною роллю Січі, яка залишалась осередком вільнодумства, притулком для кріпаків-втікачів, гайдамаків та інших антисоціальних елементів;

• побоювання влади швидко зростаючої економічної могутності Запоріжжя. Воно ставало не просто економічно незалежним від Петербургу, а й серйозним конкурентом. А наслідком економічної незалежності, як правило, стає прагнення до політичної. Запорізька Січ мала надто великий авторитет в Україні й могла повести її за собою.

Територію Запоріжжя було уведено до складу Новоросійської та Азовської губерній, а з 1783 р. – до Катеринославського намісництва. Управляв цим краєм князь Г. Потьомкін. Під його керівництвом Новоросія швидко заселялася й облаштовувалася. Основний потік переселенців ішов з Правобережної України. Нові землевласники радо приймали їх на своїх землях. У великій кількості сюди прибували також втікачі та офіційні переселенці із Росії та Лівобережної й Слобідської України. Водночас продовжувалася іноземна колонізація: німці, греки, молдавани, південні слов’яни та інші допомагали піднімати південноукраїнську цілину. Для розвитку господарства краю Потьомкін виписував іноземних фахівців. З їхньою допомогою тут влаштовувалися виноградники, фруктові сади, запроваджувалося шовківництво та інші новації.

Швидко піднімалися нові міста: Александрівськ (1770), Катеринослав (1776), Херсон (1778), Маріуполь (1784), Миколаїв (1789) та ін. На миколаївських і херсонських верфях почалося будівництво російського воєнно-морського флоту. Для його базування були збудовані порт і місто Севастополь (1783).

Зменшення зовнішньої загрози підштовхнуло центральну владу до остаточного знищення залишків козацької державності на Лівобережній Україні – в останньому регіоні, де вони ще зберігались. У 1781 р. тут було скасовано поділ на полки й впроваджено новий адміністративно-територіальний устрій. Була ліквідована Малоросійська колегія та козацькі управлінські установи, які ще залишалися. Протягом 1781–1783 рр. Лівобережжя було поділено на три намісництва: Київське, Полтавське та Новгород-Сіверське. Тоді ж були утворені Харківське (1780) та Катеринославське (1783) намісництва.

1783 року вийшов указ про ліквідацію малоросійських козацьких полків і створення замість них карабінерських полків за російським зразком. Козацька старшина, що залишилася служити, дістала офіцерські чини російської армії, а прості козаки стали кабінерами.

Інтенсивне заселення причорноморських степів, будівництво воєнного флоту і приєднання Криму (1783) – все свідчило про намір Росії стати воєнно-політичним лідером у регіоні й дуже непокоїло Османську імперію. Підбурювана Англією, вона розв'язала нову війну у 1787–1791 рр. І знов програла. За Ясською мирною угодою, Туреччина визнала приєднання Криму до Росії та уступила їй землі між Південним Бугом і Дністром, а також фортецю Очаків.

У цій війні у складі російської армії воювали карабінерські та пікінерські полки, створені в українських губерніях, а також Бузьке Козацьке Військо, сформоване у 1784 р. Потьомкіним із колишніх запорожців і поселене між Дністром і Бугом. За військові заслуги козаки дістали винагороди від уряду й були перейменовані у “Військо вірних чорноморських козаків”. Після закінчення війни у 1792 р. вони були переселені на Кубань, де поступово втратили запорізькі традиції. Вони жили родинами у станицях і вели індивідуальне господарство. У 1802 р. їх було зрівняно у правах з донським, уральським та ін. російським козацтвом.

Протягом ХVІІІ ст. на Гетьманщині та Слобожанщині відбулися серйозні зміни не тільки політичного, а й соціально-економічного характеру. Значною мірою вони були взаємообумовлені та взаємопов'язані.

Основною галуззю української економіки залишалося сільське господарство. Прогрес тут відбувався надзвичайно повільно і натуральне господарство зберігало панівне становище. Але поступово розвивалися ринкові відносини та мануфактурне виробництво з примусовою та вільнонайманою працею. Це свідчило про формування капіталістичного укладу в економіці.

Провідними тенденціями соціально-економічного розвитку українських земель стали:

• зростання великого землеволодіння за рахунок закріплення рангових маєтностей у спадкову власність і роздачі державних (військових і царських) земель новим власникам: російським та іноземним дворянам, козацькій верхівці;

• розшарування козацтва, зубожіння його основної частини й зрівняння її у правах з посполитими;

• закріпачення селян.

Вперше вони наявно проявилися в роки гетьманування І. Мазепи, а в останню чверть століття нова соціально-класова структура була юридично оформлена. Після скасування козацького війська на Слобожанщині (1765), Запоріжжі (1775) та Гетьманщині (1783) козаки, що залишили службу, перейшли до стану військових обивателів, тобто стали державними селянами. Процес закріпачення лівобережних селян, які проживали на приватновласницьких землях, завершився у 1783 р. забороною переходів і запровадженням подушного податку. На Слобідській Україні цей податок уведено трохи раніше – у 1776 р. Найдовше – до 1796 р. право переходів зберігалося за селянами Новоросії.

Одночасно з остаточним закріпаченням селян козацька старшина домоглася юридичного зрівняння її в правах з російським дворянством. У 1785 р. на неї була поширена чинність Жалуваної грамоти дворянству, яка визнавала приналежність до дворянського стану споконвічною та спадковою, звільняла від обов'язкової служби, податків, закріплювала право власності на землю та селян та ін.

Дещо змінився й соціальний статус мешканців міста. Із військових обивателів (учорашніх козаків), міщан, цехових ремісників та купців сформувалися два основних міських стани: міщанство та купецтво. Початок цьому покладено запровадженням у 1775 р. Міського положення та реформою управління.