Питання для самоконтролю

1. Індуктивний умовивід і його структура. Правила індукції.

2. Види індукції (повна і неповна індукція); види неповної індукції.

3. Метод наукової індукції.

4. Індуктивні висновки про причинний зв’язок ; методи становлення причинного зв’язку; помилки в індуктивних умовиводах.

5. Аналогія проста, поширена, строга, нестрога.

Бібліографічний список

Основна література (1), (2), (6), (8), (10)

Додаткова література (1), (3)

Тема 6. Логічні основи теорії аргументації

Мета: Засвоїти що таке аргументація і доведення, критика і спростування. Стратегія і тактика аргументації та критики. Правила аргументації і критики, доведення і спростування. Правила по відношенню до тези, можливі помилки. Правила по відношенню до аргументів, можливі помилки. Правила і помилки по відношенню до форми аргументації і критики.

План вивчення теми

1. Аргументація і доведення.

2. Критика і спростування.

3. Стратегія і тактика аргументації та критики. Правила аргументації і критики, доведення і спростування.

4. Правила по відношенню до тези, можливі помилки. Правила по відношенню до аргументів, можливі помилки. Правила і помилки по відношенню до форми аргументації і критики.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Соціально-політичному життю людей притаманна поліфонія думок, поглядів, точок зору і т.д., яка є своєрідним свідченням культурного плюралізму. І все ж, заради певних цілей і потреб, людині необхідно намагатися усувати відмінність у поглядах. Таких ситуацій безліч: наукові конференції, судові засідання, слухання в парламенті, переговори з приводу політичних, економічних проблем, не кажучи вже про ситуації повсякденного життя.

Для позначення процесу обміну протилежними думками часто використовують слово “суперечка”. Саме у ситуаціях суперечок найчастіше застосовуються процедури доведення і спростування, аргументації і критики. Побіжно охарактеризуємо деякі форми суперечок.

Дискусія – найчастіше, наукова суперечка двох або декількох людей, під час якої з'ясовують і зіставляють різні точки зору з метою пошуку правильного вирішення спірного питання, або ж з метою пошуку істини чи, принаймні, наближення до неї.

Під диспутом сьогодні розуміється публічна суперечка двох людей з приводу наукового або суспільно важливого питання. Слово “дебати” найчастіше застосовують у політичній сфері (наприклад, “парламентські дебати”). Часто цим словом позначають суперечки, що виникають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях і т.д.

Перебуваючи в стані суперечки, люди керуються різними методами і переслідують різні цілі. Тому можна говорити про:

а) суперечку заради істини (тобто діалектичну суперечку, де слову “діалектика” надають його первісного значення, а саме, “мистецтво досягнення істини в бесіді”);

б) суперечку, мета якої – просто переконати іншу людину;

в) суперечку заради перемоги в суперечці, тобто “еристичну” суперечку. Її мета – взяти гору над “супротивником” за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. В еристичній суперечці керуються різними мотивами, перемога може бути потрібною для демонстрації своєї принциповості або для свого самоствердження. Отже, еристика (від грець, еns – суперечка) – це мистецтво проведення суперечки.

Сторони, які сперечаються, називаються, відповідно, пропонентом і опонентом.

Пропонент, або протагоніст – той, хто висуває, обстоює деяку тезу.

Опонент, або антагоніст – той, хто заперечує.

Зазначимо, що не будь-яку ситуацію суперечки (тобто ситуацію обміну протилежними думками і намагання усунути розходження у поглядах) характеризують як аргументативну дискусію.

Аргументативна дискусія – це така форма суперечки, яка здатна зробити внесок в інтелектуальний прогрес. Вона відбувається переважно на платформі розуму з використанням раціональних засобів обґрунтування.

У найширшому значенні термін “аргументація” вживається для позначення процесів обстоювання пропонентом деякого твердження з метою доведення того, що це твердження є істинним, слушним.

Поруч із терміном “аргументація” нерідко використовують термін “доведення”.

Доведення (на відміну від аргументації) – це логічна операція обґрунтування істинності одного твердження (судження, гіпотези, концепції) за допомогою інших істинних і зв'язаних з ним суджень шляхом побудови відповідного міркування.

Доведення – це завжди правильне міркування, в якому відношення між засновками і висновком є відношенням логічного слідування (такі міркування називаються демонстративними).

Доведення є окремим (особливим) випадком аргументації, позаяк аргументація може здійснюватися не обов'язково за допомогою логічно бездоганних міркувань та істинних аргументів. Аргументація не буде доведенням або у випадку використання лише правдоподібних (недостовірних) аргументів, або у випадку недемонстративних міркувань.

Доказовість – це логічна риса мислення, а переконливість – психологічна риса, що ґрунтується на логічній і фактичній достовірності.

Доведення здійснюється у формі умовиводу або системи умовиводів, елементами якої можуть бути умовиводи різних форм і видів.

Структурними елементами доведення є:

• теза;

• аргументи (підстава, докази);

• демонстрація (форма зв'язку тези і аргументів).

Теза (Т) – положення, істинність якого треба довести. Логічною формою вираження тези є висловлювання (судження). За умов, коли теза формулюється не лише для доведення її істинності, а й для акцентування уваги на даній проблемі, вона може набирати форму запитання. Наприклад, тезу можна сформулювати так: “Чи здійснюються ринкові перетворення в Україні?” У цьому випадку, щоб довести істинність позитивної відповідь на це питання: “Так, в економіці України здійснюються ринкові перетворення”, треба навести аргументи, які підтвердять істинність висунутої тези.

Аргументи (лат. аrgumentum – основа, доказ) – це вихідні теоретичні і фактичні положення, які є достатньою підставою для підтвердження. істинності тези. Суть доведення саме і полягає в обґрунтуванні істинності тези за допомогою аргументів. Аргументами при доведенні можуть бути: факти, закони, теорії, аксіоми, постулати, визначення тощо, тобто положення, істинність яких вважається безумовною.

Факт – (лат. factum – те, що відбулося) – це реальна подія, яка існує зараз або мала місце у минулому.

Закон – це об'єктивний, сталий, внутрішній, необхідний, істотний зв'язок, загальний для даної групи явищ, який повторюється за однакових умов і веде у цих умовах до певного результату.

Теорія (грецьк. – розгляд, дослідження) – це форма достовірного наукового знання, підтвердженого практикою. Це система суджень, пов'язаних між собою способами залежності, доведення або виведення одних знань з інших.

Аксіома – судження, істинність якого не потребує доведення в межах даної дедуктивної теорії і відіграє роль вихідного положення і аргументу для обґрунтування істинності інших її положень.

Постулат (лат. postulatum – вимога) – положення, переконливе припущення, яке вводиться у систему доведення у межах даної теорії без доказу і вважається достатньою підставою для обґрунтування істинності інших положень.

Вихідні основи кожної науки – судження про достовірні окремі факти, аксіоми, закони, постулати і визначення – називаються безпосередніми основами доведення. Положення, що формулюються на цій основі, називаються похідними положеннями доведення.

Демонстрація – логічне міркування, у процесі якого з аргументів із логічною необхідністю виводиться істинність чи хибність тези.

Демонстрація на основі певної сукупності логічних правил показує послідовність логічного зв'язку тези з її аргументами та правомірність обґрунтованості її істинності (хибності). Вона постає однією із форм умовного зв'язку. Так, аргументи (,,...,) виконують функцію підстави доведення, а теза(Т) є їх логічним наслідком. У такому випадку логічна схема доведення буде мати вигляд:

(, ,...,)→Т.

Логічний перехід від аргументів до тези відбувається у формі умовиводу (або їх низки). Це означає, що обґрунтування тези може приймати форму дедуктивних, індуктивних умовиводів або умовиводу за аналогією (або їх комбінації).

У залежності від способу аргументації істинності тези доведення поділяються на прямі та непрямі.

Прямим називається доведення, в якому істинність тези доведення безпосередньо випливає з аргументів.

Якщо відомо, що аргументи істинні і з них безпосередньо випливає теза, то вона теж істинна. За цих обставин доведення є ланцюгом (послідовністю) суджень, пов'язаних відношенням логічного спілкування. Виражається ця послідовність у формі імплікації А→В (де А – антецедент (умова), а В – висновок або ствердження).

Найчастіше доведення здійснюються за такою схемою:

1. вводиться доводжуване речення у формі допущення (доведення);

2. з наявних речень, до яких можна приєднати раніше встановлені істини (аксіоми, постулати, закони тощо), виводиться наслідок;

3. доведення закінчується здобуттям висновку (доводжуваного висловлювання).

Доведення підлягає двом видам правил:

а) правила побудови доведення, які визначають структуру можливого доведення і підказують його “ідею”;

б) правила логічного слідування, тобто правила, за якими з уже наявних суджень виводять, як наслідок, нові судження.

Цими правилами можуть бути: М – П (modus ponens), УК (усунення кон'юнкції), ВК (введення кон'юнкції), УД (усунення диз'юнкції), ВД (введення диз'юнкції) та ін. Наприклад, припустимо, що треба довести форму.

((А→В) (В→С))→(А→С)

Праворуч від доведення будемо записувати правила, якими користуватимемося при доведенні. Доведення вважають закінченим, якщо кінцева формула доведення збігається з формулою висновку.

При доведенні ми керуємося такими правилами: будь-який крок доведення ми можемо записати як:

1. одну з формул засновників А→В, В→С, А→С (як допущення);

2. формулу, доведення якої невідоме;

3. формулу, що раніше випливає з раніш написаних формул, за одним з правил МП, УК, ВК, УД, ВД.

Доведення:

1. (А→В) (В→С)	– допущення (засновки).
2. (А→В)	– УК із 1.
3. А	– допущення (антецедент формули А→С).
4. В	– МП із 2 і 3.
5. В→С	– УК із 1.
6. С	– МП із 5 і 4.

Так, послідовним висуванням шести формул, доведення яких записано за правилами слідування, ми довели істинність формули:

((А→В) (В→С))→(А→С)

Проте в деяких випадках пряме доведення неможливе. Саме тоді звертаються до непрямого доведення.

Непряме доведення – таке доведення, в якому істинність тези (Т) обґрунтовується шляхом доведення хибності антитези (-Т). В даному випадку, на підставі закону виключеного третього, хибність антитези дає змогу говорити про істинність доводжуваної тези.

Антитеза – це судження (висловлювання) суперечне тезі. Вона може бути записана однією з наступних форм:

• якщо теза – це Т, то антитезою буде - (-Т);

• якщо тезою у розділовому судженні АВС маємо А, то антитезою будуть В і С.

Залежно від типу антитези непряме доведення поділяють на два види:

• апагогічне;

• розділи.

(Слово „апагогічне” походить від грецьк. – „той, що відводить”).

Хід міркування в апагогічній аргументації виконують у три етапи:

I етап: для обґрунтування деякої тези (Т) спочатку формують її антитезу - (-Т) і припускають істинність цієї антитези.

II етап: логічно виведені із (-Т) наслідки співставляють з положеннями, істинність яких установлена (С). Якщо наслідки є несумісними з цими даними, то вони розцінюються як хибні (-С). Потім із хибності наслідків по modus toliens виводимо хибність допущення, тобто антитези (-Т). Схема міркування:

ІІІ етап: із хибності допущення (-Т) на підставі закону виключення третього (або на підставі хибності антитези, тобто (-(-Т)) випливає висновок щодо істинності тези (Т). Схема міркування:

Такий спосіб демонстрації хибності деякого припущення (у нашому випадку антитези (-Т), шляхом виведення з нього суперечності) називають приведенням до абсурду.

Продемонструємо аналогічне доведення з використанням мови символів і відповідних правил логічного слідування.

Наприклад, треба довести формулу: ((А(–В)В)(АВ). При доведенні будемо керуватися такими правилами:

1. Одну з формул ((А(–В)В)(АВ) можемо записати на будь-якому кроці доведення (як припущення).

2. Можемо написати формулу загального висновку (як припущення зворотного доведення).

3. Написати формулу, доведення якої раніше побудоване.

4. Записати формулу, що слідує з попередньо написаних формул, за одним з правил: МП, УК, ВК, УД, ВД.

Доведення:

1. (АВ)В – вводимо допущення

2. А

2. (–В) – допущення зворотного доведення

2. А, (–В) – ВК із 2 і З

2. В – МП із 1 і 4

Суперечність 3 і 5.

Оскільки в процесі послідовного запису формул відповідно до правил слідування ми дістали дві суперечливі формули (–В) (3) і В (5), доведення вважається закінченим. Припустивши (–В) (3), тобто істинність антитези, ми прийшли до абсурду, це означає істинність.

У розділовому непрямому доведенні теза, що доводиться, є членом розділового судження, члени якого повинні вичерпувати всі можливі допущення і виключати один одного. Доведення у цьому випадку полягає у спростуванні всіх припущень, один одного, яке и буде доводжуваною тезою.

Доведення здійснюється у формі модусу tollendo ponens розділового силогізму:

Гарантією істинності тези у розділовому непрямому доведенні є вичерпний перелік усіх можливих допущень, що виключають одне одного. Застосування механізму непрямого доведення пов'язане з певними труднощами. Під час такої аргументації необхідно тимчасово відхилятись від власне тези і залучати додатковий „матеріал”, додаткову інформацію, зосереджуючись на хибних твердженнях. Це, безперечно, ускладнює процес аргументативного міркування в цілому.

Спростування, його структура і види

Спростування (num. refutatio) – це логічна дія, у процесі якої встановлюється хибність тези або неспроможність доведення у цілому.

У процесі пошуку істини, у суперечках, полеміці та дискусіях доводиться не лише захищати істинність тези, але інколи й спростовувати її. Спростування нерідко тлумачать як різновид аргументації.

Спростування має таку саму структуру як і доведення:

• теза спростування – положення, яке треба спростувати;

• аргументи спростування – твердження або факти, за допомогою яких спростовують тезу;

• демонстрація спростування – логічна форма побудови спростування.

Більше того, позаяк з хибності деякого твердження випливає істинність його заперечення, то спростування можна визначити як встановлення істинності запереченням вихідного твердження, тобто, так би мовити, це доведення навпаки. У розширеному значенні про спростування говорять як про критику.

Залежно від того, що спростовують, виділяють такі види спростування:

• спростування тези (пряме і непряме);

• спростування аргументів;

• спростування демонстрації.

Спростування тези можливе двома шляхами:

• доводиться істинність антитези;

• встановлюється хибність наслідків, що випливають із тези.

При спростуванні тези через доведення істинності антитези необхідно сформулювати і довести нове положення (антитезу), яке буде суперечливим щодо тези судженням, і тоді за законом виключеного третього або за законом суперечності вирішити питання про хибність тези.

Такий спосіб спростування можливий тоді, коли теза і антитеза перебувають у відношенні суперечності (А-О, Е-1) або протилежності (А-Е).

Здійснюється спростування таким чином: наприклад, треба спростувати положення (А): "Всі валюти держав СНД повністю конвертовані". Доводимо істинність суперечливого йому положення (І): "Деякі валюти держав СНД неповністю конвертовані". Для цього будуємо умовивід:

Грошова одиниця Білорусі – держави СНД – неповністю конвертована.

Грошова одиниця Білорусі – валюта.

Деякі валюти неповністю конвертовані.

Положення "Деякі валюти неповністю конвертовані" логічно випливає з істинних засновків, а тому є істинним судженням. Воно заперечує іншу тезу (А) "Всі валюти держав СНД повністю конвертовані". Отже, за законом виключеного третього, оскільки судження (І) істинне, то суперечне йому судження (А) – хибне, що й треба було довести, спростовуючи тезу.

Спростувати тезу можна також шляхом доведення хибності наслідків, що випливають з неї. Цей спосіб називається зведенням до абсурду (ductio ad absurdum). Суть його полягає у тому, що з тези, яку треба спростувати, виводяться наслідки, які суперечать фактам дійсності або доведеним раніше істинним положенням. Переконавшись у хибності наслідків, робимо висновок про хибність тези. Спростування у цьому випадку здійснюється у формі умовно-категоричного силогізму за модусом tollens. Схема його :

Припустимо, що треба спростувати положення: "В І997році в Україні була гіперінфляція". У процесі аналізу фінансової системи України було встановлено, що темпи знецінення грошової одиниці не перевищили 10%. На підставі хибності наслідку робимо висновок про хибність тези (основи). Повна картина спростування набирає вигляду:

Якщо в Україні в 1997 році була гіперінфляція, то темпи знецінення грошової одиниці перевищували 40-45% на рік.

Темпи знецінення грошової одиниці не перевищили 40-45% (були менше 10 %).

В Україні в 1997 році не було гіперінфляції.

Отже, теза "В 1997 р. в Україні була гіперінфляція" є протилежною істинному висновку, що логічно випливає із засновків, а тому буде хибною, а отже, у даному разі, спростованою.

Щоб спростувати аргументи, треба, по-перше, з'ясувати їх суть. Після цього встановлюється, що аргументи, наведені для підтвердження тези, є хибними або непереконливими положеннями. Проте, слід враховувати, що спростування аргументів не означає спростування самої тези, а лише те, що вона залишається не доведеною. Аргументи є підставою істинності чи хибності тези (згадайте схему доведення), тому хибність підстави (за правилами умовно-категоричного силогізму) не зумовлює хибності наслідку. Наслідок може бути або хибним, або істинним.

Спростування демонстрації досягається встановленням того факту, що між аргументами і тезою немає логічного слідування. Спростування, як і доведення, здійснюється у формі умовиводу, тому, якщо встановлено, що у ньому порушено певні правила, то таке доведення вважається спростованим. Питання про істинність (хибність) тези залишається невизначеним. Спростуванням демонстрації лише виявляється, що з наведених аргументів внаслідок порушення правил виводу логічно не слідує теза.

Наприклад, треба спростувати положення: "Економіка Німеччини розвивається на ринкових засадах". Істинність цього положення доводиться у формі умовиводу:

Економіка Німеччини досягла високого рівня.

Економіка Німеччини розвивається на ринкових засадах.

Оскільки міркування в аргументації йде за II фігурою простого категоричного силогізму, то з нього з необхідністю не слідує положення „Економіка Німеччини розвивається на ринкових засадах”, бо порушено правило цієї фігури: "Один із засновків повинен бути заперечним судженням". Отже, питання про істинність (хибність) тези доведення залишається невирішеним.

Правила доведення і спростування та можливі помилки при їх порушенні

Аргументуючи чи спростовуючи тезу, важливо дотримуватися певних правил аргументації і критики, а також бути обізнаним з найтиповішими помилками, що можуть зустрічатись.

Нагадаємо, що логічні помилки (тобто помилки, пов’язані з порушенням законів і правил логіки) можуть припускатись несвідомо, ненавмисно, і в такому випадку, вони називаються паралогізмами. Помилка, здійснена навмисно, з метою свідомого введення в оману, називається софізмом.

Відповідно до трьох складових частин аргументації і критики існують правила:

•правила щодо тези;

•правила щодо демонстрації;

Правила і можливі помилки щодо тези

1. Теза повинна бути судженням чітким і визначеним. Це правило є конкретизацією закону тотожності. Порушення його призводить до розпливчастості тези, а це ускладнить або навіть зробить неможливим процес доведення. Дотримання першого правила під час суперечки або дискусії вимагає:

а) чітко визначити всі багатозначні і, можливо, незрозумілі поняття, що складають деяку тезу і переконатись у тому, чи цілком зрозумілою є сформульована теза для сторін, що сперечаються;

б) позаяк тезу, звичайно, формулюють у вигляді деякого судження, то необхідно з'ясувати його кількісно-якісну характеристику;

в) необхідно уточнити деякі характеристики твердження-тези, які, так чи інакше, пов'язані із більш загальним контекстом. Наприклад, необхідно уточнити час і місце, про які йдеться у твердженні, вияснити, чи справді стверджується, що деяка властивість притаманна предмету завжди, чи вона наявна інколи і тільки за певних умов;

г) встановити логічні відношення між поняттями, які складають тезу;

д) важливо визначити, чи стверджується, що теза є істинною, чи тільки правдоподібною (імовірною).

З першим правилом щодо тези пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються під час суперечок:

• „Вимога надмірного уточнення тези”, тобто вимога пояснювати очевидні речі або цілком зрозумілі висловлювання. Така суперечка може вести до "дурної безкінечності" запитань і відповідей.

• „Умисне нерозуміння тези”. Опонент може змінювати значення висловлювання пропонента, а разом із цим змінювати сенс тези не на користь пропонента.

• „Необґрунтоване звинувачення у неясності”. Суть такого псевдо звинувачення: із тексту пропонента висмикують окремі вирази, смисл яких поза контекстом дійсно неясний і на цій підставі висувають звинувачення у схильності до схоластичного теоретизування.

2. Теза повинна зберігати свою визначеність і чіткість протягом усього процесу доведення (спростування), тобто повинна бути тотожною сама собі. Це правило також випливає із вимог закону тотожності.

У разі порушення першого і другого правил виникає помилка, яка має назву "підміна тези" (ignoratio elenchi). Така підміна може здійснюватись як свідомо, так і ненавмисно. Суть її полягає у тому, що замість висунутої тези формулюється інше положення, яке видається за прийняту тезу, і тоді доводять не тезу, а це положення.

Помилка підміни тези має свої різновиди:

а) Логічна помилка: "аргумент до людини" (argumentum ad hominem). Суть її полягає у тому, що замість доведення чи спростування висунутої тези вдаються до авторитету або характеристики рис людини, яка має відношення до того, про що йдеться у тезі.

б) Логічна помилка: "аргумент до публіки" (argumentum ad publicum). Суть її також полягає у заміні логічного аналізу справи психологічним впливом на почуття людей з тим, щоб викликати співчуття або осуд певної справи і цю реакцію прийняти за доведення істинності певного положення. Прийом цей найкраще вдається щодо людей, у яких почуття беруть гору над логікою. Чим нижчий рівень логічної культури людини, тим слабкіший логічний контроль і самоконтроль, тим легше подібна людина ототожнює доведену тезу і таку, що сильно діє на її почуття, з іншою тезою, яка повинна бути доведеною.

в) Логічна помилка: „хто дуже багато доводить, той нічого не доводить" (qui nimium probat, nihil probat). Суть її полягає у тому, що замість тези доводиться інше дуже широке положення, причому, доводиться таким чином, що з наведених аргументів випливає не лише теза, а й якесь протилежне, або зовсім хибне положення.

Наприклад, для доведення хибної тези: "Мова не пов'язана з мисленням", використовують аргумент: "Мова не тотожна мисленню". У даному випадку береться загальне положення, яке не може бути використане у цьому доведенні. Крім того, відсутність тотожності між мовою і мисленням зовсім не заперечує їх зв'язку.

3. Теза не повинна містити суперечливі судження. Це правило випливає із закону суперечності і закону виключеного третього і має силу тоді, коли теза формулюється не в одному судженні, а у цілій системі.

Правила і помилки щодо аргументів

1. Аргументи доведення (спростування) повинні бути судженнями істинними; істинність їх має бути безсумнівною, доведеною.

Порушення цього правила веде до таких помилок:

а) "основна помилка" (eror fundamentalis). Суть цієї помилки полягає в обґрунтуванні тези заздалегідь відомими хибними аргументами (доказами);

б) "випередження основи" (petitio principii). Суть її полягає у тому, що у ролі аргумента використовується положення, яке саме ще потребує доведення, і істинність якого залежить від істинності доводжуваної тези. Найчастіше ця помилка зустрічається у формі "порочного кола у доведенні" (circulus id deraonstrando).

2. Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких визначена незалежно від тези.

Можливою помилкою при порушенні цього правила є хід думки „від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно". Виникає вона в разі порушення вимог закону достатньої підстави, тобто тоді, коли для доказу використовуються судження, які є істинними лише у певному відношенні, а не за будь-яких умов і обставин.

Наприклад, судження: "Гіперінфляція – це остання стадія розвитку інфляційного процесу, на якій темпи знецінення грошової одиниці перевищують 40-45% на рік – буде істинним, якщо темпи інфляції дійсно перевищують 40-45% на рік.

Правила та помилки щодо демонстрації

Загальним правилом і основною вимогою по відношенню до демонстрації доведення є необхідність наявності відношення логічного слідування між аргументами і тезою.

Оскільки логічний зв'язок аргументів з тезою протікає у формі дедукції, індукції і аналогії, то логічна коректність демонстрації залежить від дотримання правил відповідних умовиводів.

У загальному вигляді відсутність логічного зв'язку між аргументами і тезою називають помилкою, що „не випливає" (поп sequitur).

У разі порушення правил умовиводу, у доведенні виникають типові помилки, прикладом яких є:

а) "занадто поспішне узагальнення" (в індуктивній формі доведення);

б) "почетверіння термінів" (у дедуктивній формі доведення) та інші помилки, які докладно розглянуті вище у розділі "Умовивід".

Сучасні проблеми теорії аргументації

Сучасна теорія аргументації є інтегральною дисципліною, що об'єднує зусилля дослідників різних галузей науки: логіків, філософів, лінгвістів, психологів, видатних ораторів (майстрів красномовства), фахівців по створенню комп'ютерних технологій, дослідників у галузі теорії дій, теорії прийняття рішень та ін. Лінгвісти звертають увагу перш за все на мовні засоби, що використовуються в аргументативних діалогах, а також на умовах реалізації мовних засобів у таких діалогах. Політологи цікавляться тими способами аргументації, що є найбільш вживаними і ефективними під час дипломатичних переговорів, і які сприяють досягненню консенсусу. Філософи і логіки основну увагу звертають на мову логічної правильності та істинності аргументації тощо.

Позаяк, аргументація – це завжди комунікативний, діалоговий процес, то її можна розглядати з семіотичної точки зору. Тобто будь-яка аргументація має три виміри:

• синтаксичний,

• семантичний,

• прагматичний.

Синтаксичний вимір аргументації визначається, перш за все, послідовністю тез, аргументів і контраргументів під час діалогу. Саме тут виявляють умови правильної аргументації і намагаються відповісти на питання: як виглядає "правильна" аргументація (яка її структура). Отже, коротко кажучи, на синтаксичному рівні досліджується: яким чином (за наявності яких умов) із деякої сукупності засновків (аргументів) можна отримати істинний висновок (тезу).

Семантичний вимір аргументації визначається її предметом, темою аргуметивної дискусії і має справу із дослідженням змісту конкретних аргументів і тез. Якщо синтаксичні дослідження пов'язані із правильністю аргументації, то семантика вивчає питання про істинність аргументів і тези.

Прагматичний аспект аргументації полягає у дослідженні принципів та правил, що забезпечують доречність, дієвість та успішність аргументації. До кола прагматичних проблем аргументації належать, зокрема, дослідження закономірностей формування та зміни ціннісних орієнтацій людини, а також цілей, які переслідують учасники аргументативних діалогів. Основними компонентами аргументації є:

• комунікативно-моральний,

• логічний,

• ціннісний.

Дійсно, процес аргументації завжди реалізується у ситуаціях спілкування людей, отже, передбачає встановлення деяких граничних умов, дотримання яких робить можливим спілкування взагалі і аргументацію, зокрема. Це – морально-етичний аспект аргументації.

Аргументації притаманний і логічний компонент, позаяк, аргументація – це завжди деяке міркування, деяке, певним способом організоване, мислення, в якому усвідомлюються вимоги послідовності, доказовості, предметної визначеності та ін.

Сучасні підходи до вивчення аргументації розмежовують логічну і прагматичну аргументацію. Традиційно логічний погляд на аргументацію пов'язує її, перш за все, з характеристиками правильності та істинності:

аргументація – це демонстрація правильності логічного виводу, який, за умови наявності істинних аргументів, гарантує істинність тези (за такого підходу основну увагу звертають на логічні процедури аргументації).

Теорія прагматичної аргументації, що будується у межах, так званого, когнітивного підходу, тлумачить аргументацію як процедуру, яка змінює (формує) систему поглядів об'єкту аргументації і таким чином впливає на процес прийняття людиною рішення. Прагматична теорія аргументації скерована на дослідження важливих проблем сьогодення: проблем соціальної взаємодії, економічних відносин.

У сучасних дослідженнях теорії аргументації уточнюється низка важливих термінів: висловлена думка, "точка зору", "раціональне оцінювання". Поняття "раціональне оцінювання" має на увазі власне процес аргументації на захист позитивної чи негативної точки зору з метою виправдання або відхилення висловленої думки. Пропонент і опонент раціонально оцінюють власні аргументи і аргументи "супротивника".

За допомогою зазначених понять виділяють певні стадії дискусії:

І. Стадія конфронтації (або екстерналізація суперечки):

• мовець А формулює позитивну чи негативну точку зору стосовно деякої висловленої думки;

• мовець В піддає сумніву висловлену точку зору.

ІІ. Початкова стадія (мовці А і В вирішують провести аргументативну дискусію):

• мовець В оспорює захист висловленої мовцем А думки;

• мовець А приймає сумнів мовця В;

• мовець А і мовець В вирішують спробувати розв'язати суперечку за допомогою аргументативної дискусії;

• мовець А і мовець В вирішують, хто з них виконуватиме роль пропонента, і навпаки;

• мовець А і мовець В погоджують правила дискусії;

• мовець А і мовець В погоджують, коли дискусія вважатиметься завершеною.

ІІІ. Аргументативна стадія:

• протагоніст висуває аргументи на захист своєї точки зору;

• антагоніст реагує на аргументацію протагоніста, сумнівається з природи низки тверджень протагоніста.

IV. Заключна стадія:

• дискусія завершилась на користь протагоніста;

• дискусія завершилась на користь антагоніста;

• дискусія не завершена.

Оскільки процеси аргументації відбуваються, перш за все, у діалоговій ситуації реальної мовної ситуації, то зазначимо основний принцип і відповідні правила (максими) комунікації, дотримання яких є необхідними для учасників аргументативного діалогу.

Основний принцип – "принцип кооперації": "Твій комунікативний внесок на певному кроці діалогу повинен бути таким, якого вимагає спільно визнана мета цього діалогу".

У практичній діяльності людина зіштовхується з процедурою доказу і спростування, оскільки виникає необхідність установити, наскільки наші знання відповідають дійсності. Вимога обґрунтованості наших знань знайшла своє вираження у принципі достатньої підстави. Для того, щоб реалізувати принцип достатньої підстави, у практиці мислення використовується процедура доказу і спростування.

Логічна операція по обґрунтуванню істинності понять, суджень і умовиводів за допомогою інших понять, суджень і умовиводів, називається доказом.

Доказ виконує своєрідну пізнавальну роль. Він будується людиною з цілком визначеною метою – для того, щоб упевнитися в істинності деякого знання. Доказ безперервно пов’язаний з запитаннями: „Чи можливе назване висловлювання?” і „Чому воно вірне?”

Доказ має визначену структуру, яка залежить від відповіді на запитання:

а) що доводиться?

б) чим доводиться висунуте поняття?

в) як воно доводиться?

Доказ має тезу, підстави (аргументи) і демонстрацію.

Висловлювання, істинність якого варто довести, називається тезою доказу. Висловлювання, з яких випливає теза, називаються підставами доказу.

У процедурі доказу особлива роль належить аксіомі.

Аксіоми – це положення, які не доказувані у науці, не прийняті за вихідні, відправні при доказі інших її положень. Аксіоми були сформовані в ході людської практики. Вимога повноти аксіоми означає, що з цієї аксіоми виведені всі істинні положення даної наукової області.

У доказі особливе місце належить законам науки. Закон – підсумок величезної теоретичної і практичної роботи багатьох поколінь дослідників. Для того, щоб теза випливала з основ, між тезою і підставами повинен існувати визначений логічний зв'язок. Інакше кажучи, доказ повинен мати логічну форму побудови, що називається демонстрацією.

Демонстрація має форму дедуктивних умовиводів (полісилогізмів).

Докази поділяються на прямі і непрямі.

Прямим називається доказ, при якому теза логічно випливає зі знайдених основ.

Непрямим називається доказ, при якому істинність тези логічно випливає із установлюваного судження (або суджень), що знаходиться у визначеному логічному зв'язку із тезою.

Найбільш розповсюдженими різновидами непрямого доказу є апагогічні і розділові докази. При апагогічних (лат. apagoge – те, що веде) доказах встановлюється хибність антитези, тобто суперечного тезі судження.

Спростування – логічний процес обґрунтування хибності деякого висловлювання. Як і доказ, спростування має тезу, підстави (аргументи) і демонстрацію.

При побудові доказів і спростувань необхідно чітко дотримуватись правил стосовно тези, підстав (аргументів) та демонстрації, а саме:

а) теза повинна бути сформульована ясно і точно;

б) теза повинна залишатися тою самою протягом доказу чи спростування;

в) аргументи повинні бути істинними висловлюваннями;

г) аргументи повинні бути висловленнями, істинність яких доведена незалежно від тези;

д) аргументи повинні бути достатньою основою для тези;

е) сукупність аргументів повинна бути несуперечливою;

ж) елементи демонстрації повинні бути взаємопов’язаними між собою.

Логічні помилки у доказах і аргументах (і не тільки в них) можуть допускатися мимоволі, без явного наміру ввести співрозмовника в оману, або ж навмисно. У першому випадку, вони називаються парасилогізмами, що виникають як результат невисокої логічної культури.

Софізм – це навмисна, ретельно замаскована логічна помилка. Термін „sophism” у перекладі з грецького означає „хитрість”. Софісти з'явилися у Стародавній Греції. Вони навчали людей (за плату) риториці (красномовству), багато у чому сприяли розвиткові логіки. Саме у той час і з'явилися перші софізми, як особливі висловлювання людей, що вводять у оману.

Деякі софізми дійшли до наших днів:

1. „Те, чого ти не втрачав, ти маєш. Ти не втратив рогів. Отже, ти маєш роги”.

2. „Злодій не бажає придбати нічого дурного. Придбання хорошого - справа хороша. Отже, злодій бажає хорошого”.

3. „Чи знаєш ти цю закриту людину? Ні. Ця людина твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька”.

4. „Цей пес твій. Він є батьком. Виходить, що він твій батько”.

5. „Сократ – людина. Людина – не те ж саме, що Сократ. Отже, Сократ – це щось інше, ніж Сократ”.

6. „Хтось сказав: „Я брешу”. Якщо, сказавши „Я брешу”, він сказав, що він при цьому збрехав (тобто сказав неправду), то він сказав істину, і навпаки”.

Цікаво, що для широкої публіки софістами були також Сократ, Платон, Арістотель. При поверхневому знайомстві з діалогами Платона, головний герой яких Сократ, що намагається залякати свого супротивника влучними питаннями, виглядає софістом у більшій мірі, ніж Протагор. Не випадково, що Арістотель аналізові софістів присвятив трактат „Про софістські спростування”.

Варто лише мати на увазі, що софізм – це лише крок до постановки проблем. Світ проблем дивно різноманітний. Виявлення проблем пов’язано із самою суттю творчого мислення. Однієї з форм постановки проблем є парадокси.

Термін „парадокс” вживається в двох смислах – широкому і вузькому.

У широкому смислі парадокс – положення, твердження різко розбіжне з загальноприйнятими, устоялими, ортодоксальними думками.

У вузькому смислі парадокс – це два протилежні, несумісні твердження, з удаваними переконливими аргументами.

Найбільш різкою формою парадоксу є антиномія, тобто міркування, що доводить еквівалентність двох тверджень, одне з яких є запереченням іншого. До формулювань парадоксів прибігав Кант. Особливою популярністю парадокси користуються в логіці та математиці.