Встановіть час появи і охарактеризуйте найдавніше населення України.

Територія України заселена людьми з найдавніших часів. Учені вважають, що понад мільйон років тому найдавніші люди (архантропи) прийшли на південь Європи. Близько 800 тис. років тому вони з’явилися в Закарпатті (стоянка Королеве), понад 300 тис. років — у Подністров’ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх етапах кам’яного віку, який археологи поділяють на давній кам’яний вік (палеоліт), середній кам’яний вік (мезоліт) і новий кам’яний вік (неоліт).Найтривалішим етапом був палеоліт (від появи людини до 10—11 тисяч років тому). Первісні люди в цей час користу­валися примітивними знаряддями праці, які виготовляли з де­рева і каменю (загострені палиці, скребла, гостроконечники то­що). Вони займалися збиральництвом і полюванням. У пошу­ках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими. Цей період в історії людського суспільства багато дос­лідників характеризує як час первісного людського стада. На думку вчених, тільки завдяки колективному співіснуванню лю­дина змогла вижити в непростих кліматичних умовах. Знайдені матеріали свідчать, що первісні люди знали вогонь, уміли спо­руджувати житла, використовуючи кістки та шкіри тварин. Крім згаданих, на території України найвідомішими стоян­ками епохи палеоліту були Коба, Холодний Грот, Заскельне (в Криму). Кодак і Орел (в Надпоріжжі). Деркул (на Сіверському Дінці). Антонівка (в Донбасі). УмІнка (під Одесою), Радомишль і Ракта (на Волині). Близько 35—40 тис. років тому на зміну неандертальському приходить кроманьйонський тил, що дістав назву людини ро­зумної. З його появою дородову громаду замінює родова орга­нізація суспільства. Кожен рід включав кровноспоріднених чле­нів колективу. Спорідненість у роді визначалася за материн­ською лінією. Жінка виступала в ролі берегині сімейного вогнища. Усе це зумовило виникнення матріархату. У пізньому палеоліті вже існує релігія, були обряди похован­ня. Поряд з релігією виникає палеолітичне мистецтво (риту­альні малюнки, рІзб.ярство).Близько 10—11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом (IX—VI тис. до н. е.). У цей час з.являються великі знаряддя для обробки дерева — кам.яні сокири і тесла (макроліти), а також мікроліти (пластини завтовшки 1 мм). Їх використову­вали для вкладишєвих знарядь (наконечники списів, стріл, гарпунів, ножів).У період мезоліту було винайдено лук і стріли. мисливство було провідною галуззю господарства, людина розпочала при­ручати тварин. Розвивається рибальство з використанням чов-нІв, сіток, гарпунів.У мезоліті формується племінна організація, з.являються відмінності в способі життя різних груп людей.Родоплемінний лад, що склався в мезолітичну епоху, роз­вивається упродовж нового кам.яного віку — неоліту (кінець VI—III тис. до н. е.). Саме в неолітичній епосі, на основі особливостей кераміки та крем.яних виробів, виготовлення яких збагатилося новими засобами (розпилювання, шліфу­вання, свердління), на території України вчені виділяють буго-дністровську, сурську, днІпро-донецьку, лінійно-стрічкову та млино-гребінцеву культури кераміки.Дослідження пам.яток неолітичної епохи в Україні дали підстави для висновку, що саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробст­ва і скотарства). Корінним зламом в Історії людства було освоєння металів. Першим металом, який використала людина, була мідь. Але ще довго мідь співіснувала з кам.яними виробами, тому цю епоху називають мідно-кам.янннм віком - енеолітом. У період неоліту та енеоліту територію України заселяли дві основні групи племен: землероби, котрі освоїли Правобережжя, і скотарі, які мешкали в степових і лісостепових зонах Півдня і Південного сходу, тобто відбувався перший великий су­спільний поділ праці.Змінюється соціальна структура суспільства: має місце май­нове розшарування, посилюється інститут батьківського права в роді. З цієї доби відомі перші заможні поховання. В епоху енеоліту з.являється обряд курганних поховань, що набув особ­ливого поширення в степовій частині Європи.Велике значення для вивчення енеоліту в Україні має три­пільська культура, яка була відкрита наприкінці XIX ст. поблизу с. Трипілля на Київщині. Сфера Й поширення в IV— III тис. до н. е. — Лісостепове Правобережжя і Подністров.я, Волинь і Степове Причорномор.я. Основними галузями госпо­дарства трипільців були землеробство і скотарство. Знаряддя праці виготовляли переважно з каменю, рогу, кісток. Трипільські племена займалися керамічним виробництвом господарського І побутового посуду, різного за формою, із спі­ральним орнаментом. Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліплювали з глини жіночі статуетки, фігури тва­рин, моделі жител. Свої будинки — одно- або двоповерхові — споруджували з глини на дерев.яному каркасі. Вони мали пря­мокутну форму розміром від 20 до 50 кв.м. Забудова поселень здійснювалась по колу. На поселенні Майданецьке на Черка­щині площею 300—400 га будинки стояли десятьма концент­ричними колами, розділеними вулицями. зафіксовано залишки близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умов­но називають «протомістами», виявлено поблизу сіл Доброводи і Талянка (Черкащина). Розвиток суспільних відносин і знарядь праці в період ене­оліту сприяв створенню передумов для вступу людства в епоху бронзи. У межах Східної Європи її датують II—1 тис. до н. е. На півдні України вона змінюється скіфською добою раннього залізного віку. Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні. Протягом ЇЇ тис. до н. е. на нинішніх українських землях існу­вало понад 10 археологічних культур, серед яких катакомбна, зрубна та культура багатоваликової кераміки. В епоху бронзи відбувався подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснообщинного ладу до станово-класового. Подальшого розвитку набували ремесла: бронзоливарне, гончарне, ткацьке, обробки каменю, різьб.ярське, плетіння. Так відбувався другий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землероб­ства. Поглиблюється процес суспільного розшарування, що призводило до сутичок між різними племенами. У ці часи зростає роль батьківського права в роду, що зу­мовлює встановлення патріархальних відносин. Шлюб став патріархальним, споруджують малі будівлі, придатні для про­живання однієї сім.ї, з.являється моногамна форма шлюбу. У І тис. до н. е. на території України з.являються перші залізні знаряддя праці. Перехід до залізного віку означав ство­рення передумов для розкладу родоплемінного ладу, хоча не всюди одразу виникло класове суспільство.

Визначте ареал поширення та характерні риси трипільської культури

В кінці XIX ст., були вперше зроблені в Подніпров'ї, у с. Трипілля, відкриття нової своєрідної культури, що стала відомою під назвою "трипільської".Трипільська культура (названа за місцем першої знахідки біля села Трипілля Київської області, Україна) - археологічна культура епохи енеоліту, поширена між Східним Прикарпаттям і Середнім Подніпров'ям, на території Румунії називається культурою Кукутені.

Ареал трипільської культури охоплює велику територію - Запрутські Молдову, Молдавію і Правобережну Україну, а тривалість її розвитку становить близько 1500 років. Своєрідність цієї культури виявляється в тому, що, з одного боку, вона тісно пов'язана з балканською традицією, з іншого - знаходиться на кордоні землеробського ареалу, що давало її носіям можливості для освоєння нових територій і визначило рухливий характер їх розселення. За радиокарбонная, час існування трипільської культури охоплює період з 4000 по 2350 (5300-2600) рр.. до н.е.

Про перші землеробів розповіли пам'ятки трипільської культури, перші з яких відкрив київський археолог В.В. Хвойка ще наприкінці XIX століття. У 1899 він виступив на XI Археологічному з'їзді в Києві з великим доповіддю "Кам'яний вік Середнього Придніпров'я" і визначив відкриті ним пам'ятники як належать особливої, на його думку, неолітичної культури.

Трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Визначте античні міста північного Причорномор’я. Проаналізуйте їх розвиток в контексті грецької колонізації

Колонізація Північного Причорномор'я поділяється на три етапи. На першому етапі на о. Березань було засновано грецьке поселення Борисфен. На другому етапі населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію На початку другої чверті VI ст. до н. е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м. Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Гермонасса, Фанагорія, Кепи та інші поселення. На третьому відбувалася найбільш інтенсивна міграція греків, що було пов'язано з розгромом Іонії персами (та падінням Мілета (У цей час переважно вихідцями з Іонії освоюються землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій і Тіра а навколо Ольвії виникає густа мережа сільських поселень. У третій чверті VI ст. до н. е. було засновано Херсонес Таврійський— єдину дорійську колонію у Північному Причорномор'ї, а в останній чверті цього століття на Західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відоме під назвою Керкінітіда У період грецької колонізації в Північному Причорномор'ї, за винятком околиць Херсонеса, було відсутнє стабільне осіле населення. Тому на початковому етапі розвитку античні центри регіону розвивалися, не відчуваючи тиску з боку варварського оточення .Історія античних держав Північного Причорномор'я налічує близько тисячі років. Ураховуючи тісний зв'язок цих міст-держав з античним світом у цілому, їхній розвиток можна поділити на п'ять періодів: архаїчний класичний елліністичний римськийта пізньоантичний..

1.Архаїчний період у Греції та на островах Егейського моря характеризується наявністю численних, невеликих міст-держав (полісів). Саме в полісах було сконцентровано політичне, економічне та культурне життя еллінів. У їхньому розвитку протягом архаїчної доби спостерігається зростання питомої ваги рабовласницьких виробничих відносин, хоча нині вже не можна стверджувати, що праця рабів відігравала вирішальну роль у матеріальному виробництві. На відміну від материкової та острівної Греції, де архаїчний період був органічним продовженням передполісного періоду у Північному Причорномор'ї перші грецькі поселення виникли тільки в другій половині VII на початку VI ст. до н. е. В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне, ювелірне, кісткорізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу, хутра, продукти тваринництва тощо. Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор'я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор'я. В архітектурі міст Північного Причорномор'я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-«варварському» характері архітектури. Ремісничі квартали та найбідніші житла містилися здебільшого на околицях міст.Основу сільського господарства становило вирощування зернових злакових культур. Значну роль відігравало й скотарство. Важливе місце займало виноградарство. Городництво, садівництво, баштанництво відігравали допоміжну роль. Головними злаковими культурами були ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка. Рівень розвитку зернового виробництва не тільки забезпечував потреби населення, але й давав можливість вивозити зерно в Середземномор'я. Виноградарство було основою виноробства та виноторгівлі. Ринками для продажу вина були землі Скіфії, потім Сарматії. Розводили велику рогату худобу, дрібну рогату худобу, свиней, коней, віслюків. Важливе місце посідав рибний промисел. У Середземномор'ї був великий попит на понтійську рибу (Чорне море греки називали Понт). Основні міста Північного Причорномор'я мали розвинені монетні системи. Монети карбували Тіра, Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія.

Охарактеризуйте становище слов’ян у І тисячолітті нашої ери.

Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі ), хорвати (), а також волиняни, В слов’янському господарстві переважало земле­робство,Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пше­ниця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.Дедалі більше удосконалювались ремесла. Метало­обробкою – виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів – займалися майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткац­тво, вичинка шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого зали­шалися у родинних межах/Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кож­на група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже ор­ганізовувалось за новими нормами «первісної сусідськоїобщини». В ній господарськими осередка­ми ставали групи родичів із спільною .Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримирен­них суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов’язаний з появою рабства –експлуатації людини людиною,На першому етапі рабство у слов’ян було тимча­совим – через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на стано­вищі вільних. Таке ставлення переможців до переможених зумов­лювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних да­вала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для класичного родового устрою.Воєнні походи попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен, що мали свої центри, котрі виконувалиполітико-адміністративні й торговельно-ремісничі функцій, відігравали роль культових осередків. Часті су­тички з сусідами змушували дбати про створення укріплених поселень – градів.Досить швидко серед них почав виділятися Київ ,Піднесенню Києва сприяли його розміщення на кордоні кількох союзів племен та вигідне то­пографічне розташування. Останнє забезпечувало як надійний захист міста, так і кон­троль за багатьма притоками Дніпра – основними торговельними артеріями середньовіччя. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

Визначте перші державні утворення на території України.

Скіфська держава:VII—III ст. до н. е.Скіфинаселяли степи від Малої Скіфії доСибіру. У VII ст. до н. е.скіфивитіснили з Північного Причорномор'я племенакіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснутісарматськими племенамиз степів (

• Древньогрецькі полісиПівнічного Причорномор'яVII ст. до н. е.—V ст. н. е.

• Борисфен(на острові в гирлі Дніпра);

• Тіра(ниніБілгород-Дністровський);

• Ольвія(районОчакова);

• Керкінітида(ниніЄвпаторія);

• Херсонес(ниніСевастополь);

• Феодосія;

• Пантікапейз прилеглими дрібнішими колоніями (Німфей,Тірітаката ін.) — пізніше центр Боспорського царства (ниніКерч);

Практично всі загинули або перенесли найглибшу кризу у часи великих переселень народівв III—V ст. н. е., після чого вже не змогли відродитися як самостійні утворення.

• Боспорське царство—480 до н. е.— кінець II століття до н. е., на територіїКримуз багатьма містами в Російському Приазов'ї.

• Понтійське царствоIII—I століття до н. е. —Мала Азія,Північне Причорномор'я, у тому числіБоспорв I столітті до н. е. РозбитеРимомі нізведене до статусувасала.

• Римська імперія— I століття до н. е. — III століття н. е. — Землі в пониззі Дунаю,Ольвія,Херсонесз околицями були прикордонними територіями Імперії, чиї володіння знаходились на південь і на захід. Відома римська фортецяХараксна південь відЯлти.

• Держава готів— спочаткуПольща, потім Україна, СхіднаРумунія,Молдова— III—IV ст. н. е.Столиця—Данпрстадт— ймовірно на Дніпрі міжДніпропетровськомтаЗапоріжжямабо в районіКиєва. З готами пов'язуютьЧерняхівську культуру, а також залишки т. з.Зміївих валівв Центральній Україні загальною довжиною понад 1000 км. Розбитігунамив375р. і втекли у межіВізантійської імперіїі далі в Західну Європу, де заснували пізніше великі царства вІталії-ПанноніїтаПівденній Галіі-Іспанії.

• Держава гунів— IV—V ст. — від майбутньої Франції доПоволжяв V столітті н. е., з центром на землях Поволжя, потім Нижнього Дніпра і в Панноніі. Розпалася невдовзі після смерті вождяАттілив453році. Залишки гунськіх орд розчинилися в Європі, а частково відкочувалі на схід в степи Євразії.

З'ясуйте причини утворення держави у східних слов'ян з центром у києві

Київська Русь мала територію більше 800 тисяч км2 де жили багато різних східнослов’янських племен. Держава утворилася після об’єднання цих племен. Хороші географічні умови – теплий клімат, родюча земля, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, розташування між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, допомагали країні мати широкі міжнародні зв’язки з різними країнами, швидко розвиватися, але все це було також причиною нападів сусідніх держав та кочових орд.                                                        Київська Русь була монархічною державою. Найвища законодавча, виконавча, судова і військова влада була у великого князя Київського. Дорадчим органом князя була боярська рада. У проблемних питаннях велике значення мали віче, збори вільних горожан, які часто не погоджувалися з рішеннями князя. Символом  могутньої держави  Київської Русі був тризуб герб cучасної України.

Визначте необхідність прийняття християнства Руссю. Дайте оцінку діяльності

князя В. Великого

Для прийняття християнства на Русі було кілька причин. Одним з головних чинників, які спонукали її стати більш цивілізованою і відмовитися від язичництва, було бажання Володимира зробити Русь єдиною державою і з’єднати народи, що живуть у ньому. У той час створення сильного духом князівства було необхідним. Язичництво не дозволяло об’єднати племена і викликало низку конфліктів між ними. Для згуртування народу і посилення власної ваги, князь Володимир домігся прийняття християнства.Необхідно було і зближення з іншими країнами, зокрема з Європою. В ті часи язичництво не віталося багатьма країнами, які прийняли християнство.

Володимир - один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: остаточно підкорив в'ятичів, радимичів, повернув Перемишль і Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань. В 988р. Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну, найбільшу європейську державуПротягом кількох років Володимир безнастанно був у воєнних походах, з військом виправлявся в різні сторони." [11] Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки могли володіти Руською державою, Близько 988 р. Володимир продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає об'єднаною державою.За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, Володимир приділяв велику увагу захисту рубежів країни від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня (була створена складна система валів, фортець, укріплених міст).

Проаналізуйте основні риси розвитку культури русі дохристиянського періоду

Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським .Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір

Визначте причини і наслідки міжусобиць у Київській державі.

Причинами роздрібненості стали: економічне піднесення удільних земель: успіхи в розвитку сільського господарства, ремесел, в окремих землях — торгівлі; відсутність міцних економічних зв'язків між уділами, панування натурального господарства; піднесення удільних міст, перетворення їх на політичні та культурні центри земель; поява у віддалених від Києва удільних князів власного великого війська.

Боротьба за київський престол Навіть в умовах феодальної роздрібненості Київ залишався державним і духовним центром Русі-України.Хоч у той час на Русі панували розбрат і політична роздрібненість, уважалося, хто займе київський престол, той і господар над іншими князями й землями. Ольговичі. Основна боротьба за Київ розгорнулася між Мономаховичами. Цим скористалися Ольговичі, і, як повідомляє літопис, відразу втрутилися в боротьбу за великокняжу владу. Юрій Долгорукий. З часом до цієї боротьби активно долучилися князі Північно-Східної Русі, першість серед яких належала князю ростовському та суздальському Юрію Долгорукому. З 1132 року він намагався заволодіти Києвом, здійснив проти князя Ізяслава (свого небожа) кілька походів, але утвердився на київському престолі тільки 1154 року.важається, що саме Юрій Долгорукий був засновником Москви, яка вперше згадується в літописі в 1147 році. Цей князь хотів об'єднати під своєю владою й інші землі, але зазнав поразки. 1157 року він був отруєний і похований в церкві Спаса на Берестові в Києві.

Андрій Боголюбський. За 10 років розпочалася нова хвиля боротьби за київський престол. 12 березня 1169 року син Ю. Долгорукого Андрій Боголюбський, володимиро-суздальський князь, захопив Київ.Улітку 1173 року князь Андрій на чолі 50-тис. суздальського війська здійснив ще один похід на Київ. На підступах до столиці відбулася страшна братовбивча битва, у якій з двох сторін гинули русичі.1174 року Андрія Боголюбського вбили бояри в його власному замку в Боголюбові.Після погрому, який учинив Андрій Боголюбський, Київ утрачає значення політичного центру Руської землі й постійно переходить з рук у руки амбітних князів. У кривавих міжусобних чварах слабшала Русь перед навалою кочівників. Наслідки політичної роздрібненості Політичні міжусобиці були справжнім лихом для Руської землі. У братовбивчих війнах гинули тисячі людей, руйнувалися видатні шедеври давньоруського мистецтва й культури. До внутрішніх суперечок князі стали залучати войовничих сусідів-кочівників та іноземні дружини, які палили й грабували давньоруські міста.Загальним послабленням держави скористалися кочівники, котрі постійно здійснювали набіги на Русь-Україну

Охарактеризуйте діяльність князя Ярослава Мудрого

Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права—Руської Правди.За Ярослава Мудрого поширилося і зміцнілохристиянствов Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія: 1039 документально ствердженоіснуванняКиївської митрополіїЯрослав устійнивцерковний устав, яким визначалися права церкви і духівництва. Крім призначування митрополитів на київську катедру, Церква Київської Русі користувалася автономією. За цього часу засновано також перші  які стали важливими культурними осередками, в яких писалися літописи, були школиіконописання,Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг нацерковно-слов'янську мову, переписано багато книг, був укладенийлітописнийзвод.Київська Русь за Ярослава Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Щоб зберегти цілісніть своєї держави, а заразом забезпечити права своїх синів, Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату), згідно з яким старший брат Ізяслав дістав великокняжий престол у Києві, Святослав — Чернігівщину, Муром і Тмуторокань,Всеволод—Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор —Володимир Волинський, В'ячеслав — Смоленщину.

З`ясуйте наслідки для Русі походу Батия.

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.

– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.

– Знищення значної частини феодальної еліти.

Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

Проаналізуйте соціально економічну політику царату після реформ 1860-1870

З 1862 р. в Російській імперії розпочалася військова реформа, спрямована на модернізацію армії. Здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано систему підготовки солдат та офіцерів, постачання та управління збройними силами. З І січня 1874 р. було запроваджено новий військовий статут, згідно з яким колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для чоловіків, які досягли 20 років. Строк дійсної військової служби становив у сухопутних військах 6, на флоті - 7 років. Для осіб, які мали певний освітній ценз, дозволялося проходження військової служби строком від 6 місяців до 4 років.

Важливим був ряд реформ в соціально-культурній сфері, які сприяли вивільненню особистості, підвищенню рівня освіти, правової культури суспільства. До цієї групи можна зарахувати шкільну, цензурну, судову реформи. Шкільна реформа була спрямована на розвиток системи початкової освіти.

У 1864 р. урядом була ініційована судова реформа. Замість закритих станових судів вводилися суди присяжних, де незалежні від адміністративних органів присяжні, дібрані з заможних верств населення, разом з суддею виносили вирок. Завдяки реформі був започаткований новий судоустрій: створювалися окружні суди (відповідно у кожній губернії), що становили першу судову інстанцію.

У 1864 р. розпочата земська реформа, що передбачала створення органів місцевого (земського) самоврядування повітового і губернського рівнів. У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність, - дворянство, духовенство, селянство, міщани. У компетенції земств знаходилося економічне та культурне життя в регіонах. Земства опікувалися організацією сільської освіти, медичної допомоги населенню, популяризацією і впровадженням нововведень у сільське господарство, створенням магазинів для продажу новітньої сільгосптехніки тощо.

Міська реформа 1870 р. була спрямована на реорганізацію та удосконалення самоврядування міських общин. Створювалися міські думи, в обранні членів яких брали участь усі верстви міського населення, що були власниками нерухомого майна, сплачували податки.

Саме ці реформи сприяли розгортанню модернізаційних процесів в суспільстві. В економічній сфері вони створили підґрунтя для динамічної індустріалізації промислового та аграрного секторів, розвитку ринкових відносин на засадах приватної власності та вільної конкуренції. В соціальній сфері "великі реформи" сприяли модернізації системи регіонального самоврядування, судової системи, освіти. Парадокс модернізаційного проекту "великих реформ" полягав у тому, що ініційований "зверху" урядом він не торкався політичних засад суспільства, зберігаючи самодержавство як форму правління та бюрократичний державний апарат без змін, і не дав модернізаційних імпульсів в політичній сфері.

. Фашистський окупаційний режим на території України. Втрати України в Другій світовій війні

Під ногою фашистського окупанта українські землі знаходилися від червня 1941 р. до повного їх вигнання — жовтня 1944 року Уже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для звільнення від більшовизму або дарування незалежності. Фашизм мав одну мету — знищення народу і перетворення його в рабів.

Україна була розділена на кілька окремих частин:

1. Дистрикті «Галичина» (Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька область), який був приєднаний до Краківського генералгубернаторства і значився як територію рейху.

2. Райхскомісаріату «Україна» у складі 12 областей (Правобережжі, Полтавській і Запорізькій), який очолив найлютіший ворог українства Ерік Кох.

3. Донбас і Слобожанщина передавалися в підпорядкування фронтового військового командування.

4. Закарпатті фюрер подарував Угорщини як окрему адміністративну одиницю «Підкарпатська територія».

5. Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили «Трансністрію», яку разом з Північної Буковиною і Бессарабією передали Румунії.

Фашистський окупаційний режим в Україні повинен виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської військової машини.

2. Фізичне знищення українського населення, депортація і вивезення на роботу в Німеччину з метою створення «життєвого простору» для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселення цілих районів німецькими переселенцями.

Для реалізації цієї мети окупанти скоїли наступне:

— Всі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на поліцію безпеки і гестапо. Український була заборонена будь-яка політична діяльність Тільки у генералгубернаторстви з дозволу влади існував український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолювана Володимиром Кубийовичем, його діяльність поширювалася в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу —

— Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на «громадські господарства», вводили в них кріпосної режим —

— Під страхом суворого покарання вводилося обов’язкове трудову повинність. Грабіж, свавілля, терор підняті в ранг державної політики. За час окупації з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м’яса і мільйона тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення були використані 1418 тис. вагонів —

— Здійснювався наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні тільки початкові школи. Відбувалося повальне пограбування пам’ятників історії і культури, національних реліквій —

— Вершиною жорстокості окупантів був наказ про «знищення населення більшовицької імперії», в т.ч. Україна. Планове знищення населення було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищений в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв у Бабиному Яру під Києвом — понад 100 тис. євреїв.

Не менше жорстоким було ставлення окупаційних властей до українських, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіслава та інших містах. Фашисти дотла спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і більше 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн. осіб, з них на фронтах загинуло близько 6 млн., 5 млн. постраждав під час окупації, більше 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Слід зауважити, що частина українського населення, скривджена сталінським режимом, пішла на співпрацю з окупантами (за підрахунками Про. Субтельного, до 220 тис.).

Втрати України в Другій світовій війні — прямі та непрямі людські та матеріальні втрати, які поніс український народ в період Другої світової війни.Оцінка чисельно втрат в різних роботах суттєво відрізняється, починаючи від 5 млн до 7 млн загиблих громадян тодішньої Радянської України.В виступі у зв'язку з 30 річчя визволення України від гітлерівських загарбників тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького була названа цифра 6750 тис. чоловік.Пізніше людські військові втрати були визначені в 2,5 млн чоловік і 5,5 млн. — загиблих військовополонених і мирного населення. По відношенню до загальних втрат СРСР це становить 40-44%. З врахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, емігранти, втрати у природному прирості населення), то втрати складуть приблизно 14,5 млн чоловік.Було також зруйновано майже 700 міст (40% усіх міст Радянського Союзу, знищених війною) і 28000 сіл. Оцінка матеріальних збитків становила 285 млрд рублів (в цінах 1941 року) - понад 40% усього збитку СРСР.У війні загинув кожен п'ятий українець. Серед військовослужбовців призову на літо 1941 року уціліли тільки 3% з загальної кількості.Спалено 319 000 господарств, на Лівобережній Україні був зруйнований кожен четвертий будинок.Виведено з ладу 5600 мостів, зруйновано 33 000 шкіл, технікумів, 18 000 медичних установ.

. Кревська Городельська Люблінська

Кревська уніяУ спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, російські та власне литовські землі. Таким чином, умовиКревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності.На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Ягайло коронувався.Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичну обстановку в Східній Європі. Від унії особливовиграла Польща, яка, за словами Ф. Енгельса, «від часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періодові свого блиску».Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. Зміцніло панування польських та литовських феодалів над населенням українських і білоруських земель — одна з цілей Кревської унії.В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед українського населення, для якого вона означала посилення феодального гніту з бокулитовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну.Городе́льська унія 1413 — угода між Польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та Великим князем Литовським, Руським та Городельська унія Жемантійським Вітовтом, укладена 2 жовтня 1413 року у місті Городло, що на річці Західний Буг. Рішення угоди, заперечуючи положення Кревської унії 1385 р., підтверджували існування Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського як окремої незалежної держави. Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також унормування Привілеїв шляхетських та зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.Угода підтвердила чинність інкорпораційних умов Кревської унії 1385 року, задекларувала повторне об'єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського в одну державу «на вічні часи» перед лицем воєн та загрози з боку нім. хрестоносців та «інших будь-яких неприятелів». За ВКЛ визнавалося право на автономію: зберігалась інституція велико-князівської влади у Литві, а за Вітовтом закріплювався (щоправда, не спадково, а лише пожиттєво й під сюзеренітетом польського короля) титул Великого князя литовського.Лю́блінська у́нія 1569 — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року. Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 року.

утиски українського руху в російській імперії 19

Розвиток української культури у XIX ст. обумовлений тим, що українські землі перебували в складі двох найпотужніших феодально-кріпосницьких імперій Східної Європи - Російської та Австрійської (Австро-Угорської). Обидві держави були багатонаціональними, обидві проводили загарбницьку колонізаторську політику, підтримували антиукраїнські сили, асиміляційні тенденції всередині самого українства. Феодальні монархії гальмували суспільно-економічний розвиток, прирікали народ на зубожіння та неосвіченість, феодальний гніт поєднувався із національним утиском.

У надрах феодально-кріпосницького ладу розвивалися нові капіталістичні відносини. Поступово руйнувалося натуральне господарство, поглиблювалося соціальне розшарування селянства, ширше використовувалася наймана праця. Усе це сприяло посиленню соціальної та національно-визвольної боротьби. Проти гнобителів разом виступали представники різних національностей. Діячі української культури мали зв'язок з представниками передової російської інтелігенції, що особливо помітно в діяльності декабристів, творчості М. Гоголя, М. Максимовича та ін. У Східній Україні з кінця XVIII - початку XIX ст. розгортається рух українського національно-культурного відродження, який тісно пов'язаний з розвитком і проникненням на Україну ідей романтизму і слов'янської солідарності, що відобразилося у творах передових українських інтелігентів середини XIX ст. - Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та ін. Для другої половини XIX ст. характерний розвиток громадівського руху як продовження культурного відродження.

Зрушення в суспільно-економічному розвитку та політичному ладі, які відбувалися в другій половині XIX ст. у Російській та Австрійській імперіях, глибоко вплинули на культурне життя українського народу. Бурхливий індустріальний розвиток великих міст, поширення ринкових відносин потребували кваліфікованих кадрів, підвищення загальної культури. Кращі представники інтелігенції, формуючи та відображаючи визвольні ідеї, сприяли розвиткові демократичного напряму в культурі. У цей час поглиблюється процес формування української нації. Відбувається культурне єднання обох розірваних політично частин України: Західної та Східної. Національне відродження сягає великих успіхів, українська культура стає цілісною саморегульованою системою, українці виявляють свою культурну "пасіонарність". Розвиток нації характеризується створенням неповторних національних форм культурної творчості в усіх галузях художньої культури. Розквітає українська література, репрезентована низкою талановитих письменників, відбувається становлення професійного театру, виникає українська музична класика, реалістичний живопис. Внутрішня єдність культури спостерігається в усіх регіонах, населених українцями.

охарактеризуйте процес переходу земель під владу литовських князівств

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попе-редньогб періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут в дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід політичного об'єднання. Поступово тут створювалися економічні і політичні умови об'єднання південно-західних князівств.

Першим в цьому регіоні політику об'єднання феодально роздроблених- князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви, вони наполегливо домогалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було недосить, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.

Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви*. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовсько-Руську державу**Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі***. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.Віденська угода 1401 р. ліквідувала підпорядкування Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство було ліквідовано. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, "в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи"*. Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.І нарешті. Люблінська унія 1569 р. об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське в "одне, нерозрізнюване, неподільне тіло", утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.Внаслідок Люблінської унії українські землі — і ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщи-ною), опинилися в одній державі.

Обгрунтуйте причини протистояння ОУН(б) та ОУН(м). Дайте оцінку діяльності УПА у другій світовій війні.

Початок німецько-радянської війни знаменував собою і новий етап у роботі як ОУН(б), так і ОУН(м). Взаємовідносини між ними носили надзвичайно складний характер. Причини протистояння лежали у відмінності тактики щодо окупаційного режиму. ОУН(б) як радикальна течія національно-визвольного руху після невдалої спроби проголошення української державності та арешту німецькою владою її керівництва стала на шлях боротьби проти нацистів, роблячи ставку на сили народу та сподіваючись на сприятливі зовнішні обставини після завершення війни. ОУН(м), ставлячи кінцевою метою своєї діяльності відродження української державності, намагалася зробити максимально можливе, щоб у жорстких умовах нацистського режиму в міру сил і можливостей обмежити репресії проти цивільного населення, створити основу майбутнього державного апарату, закласти кістяк української армії. І йшла на співробітництво з окупаційною владою. Наслідком такої різновекторної тактики у досягненні кінцевої стратегічної мети обох організацій стало їх протистояння, а то й протиборство, що загострювало до краю і без того трагічне становище українців у Другій світовій війні.

Проаналізуйте соціально економічну політику царату після реформ 1860-187

З 1862 р. в Російській імперії розпочалася військова реформа, спрямована на модернізацію армії. Здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано систему підготовки солдат та офіцерів, постачання та управління збройними силами. З І січня 1874 р. було запроваджено новий військовий статут, згідно з яким колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для чоловіків, які досягли 20 років. Строк дійсної військової служби становив у сухопутних військах 6, на флоті - 7 років.

Важливим був ряд реформ в соціально-культурній сфері, які сприяли вивільненню особистості, підвищенню рівня освіти, правової культури суспільства. До цієї групи можна зарахувати шкільну, цензурну, судову реформи. Шкільна реформа була спрямована на розвиток системи початкової освіти.

У 1864 р. урядом була ініційована судова реформа. Замість закритих станових судів вводилися суди присяжних, де незалежні від адміністративних органів присяжні, дібрані з заможних верств населення, разом з суддею виносили вирок. Завдяки реформі був започаткований новий судоустрій: створювалися окружні суди (відповідно у кожній губернії), що становили першу судову інстанцію.

У 1864 р. розпочата земська реформа, що передбачала створення органів місцевого (земського) самоврядування повітового і губернського рівнів. У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність, - дворянство, духовенство, селянство, міщани. У компетенції земств знаходилося економічне та культурне життя в регіонах. Земства опікувалися організацією сільської освіти, медичної допомоги населенню, популяризацією і впровадженням нововведень у сільське господарство, створенням магазинів для продажу новітньої сільгосптехніки тощо.

Міська реформа 1870 р. була спрямована на реорганізацію та удосконалення самоврядування міських общин. Створювалися міські думи, в обранні членів яких брали участь усі верстви міського населення, що були власниками нерухомого майна, сплачували податки.Саме ці реформи сприяли розгортанню модернізаційних процесів в суспільстві. В економічній сфері вони створили підґрунтя для динамічної індустріалізації промислового та аграрного секторів, розвитку ринкових відносин на засадах приватної власності та вільної конкуренції

Дайте оцінку процесу колективізації в західних областях УРСР

Радянсько-німецька війна внесла вагомі зміни в розвиток процесів радянізації західноукраїнських земель. Вагому роль у регіоні почала відігравати створена в 1942 р. Українська Повстанська Армія, яка організовувала боротьбу проти німецької та радянської влади, в тому числі і проти колективізації. Українські селяни дуже часто підтримували УПА лише за те, що та боролася проти запровадження колгоспів.В листівках УПА прямо заявлялося, що вона виступає: «…За знищення більшовицької експлуататорської кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не диктуватиме селянам однієї форми користування землею». Якщо в 1939 р. ОУН була не готова до боротьби з колективізацією, то до 1944 р., коли радянська влада повернулася на Західну Україну, ОУН та УПА створили широку підпільну мережу, яка в основному і чинила опір колективізації.

Про початок колективізації в Галичині, на Волині, Буковині і, щойно приєднаному Закарпатті, було оголошено одразу після звільнення цих територій від військ Німеччини та її союзників в липні – жовтні 1944 р. А в травні 1945 р. вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік», в якій зазначалося необхідність роздати селянам землю забрану в них німцями, потребу створення земельних громад. Окремим пунктом зазначалося: «Зобов’язати виконкоми обласних і районних Рад, обкоми і райкоми КП (б) У: а) приділити особливу увагу організаційно-господарському зміцненню колгоспів; б) всемірно підтримувати ініціативу бідняцько-середняцьких господарств, які бажають об’єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу».

Отже, держава не лише давала дозвіл на створення колгоспів, а й наказувала підтримувати лише колгоспи. В тоталітарній країні ця постанова мала сприйматися лише однозначно, як сигнал до повномасштабної колективізації будь-якою ціною. Держава і партія фактично дали санкцію на беззаконня і навіть заохочували його. Для прискорення темпів колективізації в західні області УРСР зі східних областей та з РРФСР було направлено десятки тисяч працівників НКВС, НКДБ, партійних функціонерів та державних чиновників. Їх точну кількість визначити досить важко. Але про великі розміри кадрової політики свідчить хоча б той факт, що в 1959 р. в Західній Україні було більше 330 тис. росіян (5% всього населення), тоді як на 1939 р. росіян тут майже не було.Проте чи не основними в 1944–1948 рр. засобами прискорення темпів колективізації були терор, залякування, побої, виселення селян до віддалених районів СРСР.

Охарактеризуйте розвиток галицько волинської держави у 2 половині 13 першій 14 ст

Га́лицько-Воли́нське князі́вство — східноєвропейська середньовічна руська держава. Існувала в 1199 – 1349 роках. Керувалася монархами із династій Рюриковичів, П'ястів та Ґедиміновичів. Утворена волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок об'єднання Волинського князівства із Галицьким. З середини 13 століття, після коронації Данила Романовича, стало королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських руських політичних і культурних традицій.Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, половці, з середини ХІІІ століття — Золота Орда, Литва.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади,. 1340 року, у зв'язку зі смертю Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця.

. В їоснові лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарств.

Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні.

Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир, Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах.Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівство ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. З літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами.

Відбудова народного господарства України

У досить складних і суперечливих умовах почалася післявоєнна відбудова народного господарства України. У серпні 1946 року Верховна Рада УРСР схвалила п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства республіки на 1946-1950 pp. Протягом п'ятирічки обсяг капіталовкладень у відбудову народного господарства в 3 рази перевищував фінансування всіх попередніх трьох п'ятирічок разом узятих. Наприклад, до жовтня 1945 року в республіці відбудовано 123 з 306 основних шахт. Навесні 1947 року Дніпрогес дав перший струм. Піднялися з руїн «Запоріжсталь» і «Азовсталь», машинобудівні підприємства Києва, Харкова та інших міст, здано в експлуатацію найбільший на той час в СРСР та Європі газопровід «Дашава - Київ. На кінець п'ятирічки Україна виробляла чавуну, сталі, кам'яного вугілля стільки, як у довоєнний час, а з виробництва прокату, чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, залізної руди показники значно перевищували цей рівень.Успіхи відбудови дозволили 1947року скасувати карткову систему і провести грошову реформу, яка знецінила особисті заощадження громадян. З 1946 року Радянський Союз опинився в стані «холодної війни» зі своїми колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції (США, Великобританією та ін.). Розраховувати на міжнародну допомогу не доводилося. З'явилася страхітлива примара «Третьої світової війни». Тому післявоєнна відбудова здійснювалася переважно знайомим з радянської історії методом: спочатку — метал і вугілля, зброя, потім — життєвий рівень людей.

Сільське господарство України в повоєнний час.

Найгостріше проблеми відбудови народного господарства виявилися в сільському господарстві: війна підірвала матеріальну базу колективних господарств, значна кількість колгоспів і радгоспів була зруйнована, занепали виробничі площі, гостро відчувалася нестача техніки;протягом 1943-1945 pp. основною робочою силою колективних господарств були жінки, підлітки, діти, інваліди; надмірні податки виснажували підсобні селянські господарства — податки стягували з тих, хто тримав свиней, мав яблуні й груші, Відновив свою діяльність закон «Про п'ять колосків». За 1946 - початок 1947 pp. в УРСР засуджено до різних термінів покарання й навіть розстрілу понад 1 300 голів колгоспів. Боячись репресій, районні й місцеві керівники почали здавати за планом заготівель насіннєвий фонд.На фоні неврожаю та надмірних поставок зерна в республіці загострилася проблема кормів. З 1946 року почався масовий падіж худоби. Катастрофа насувалася швидко. Узимку 1946 року Україна зазнала нового удару голоду. Селяни змушені були відкопувати з-під снігу мерзлу картоплю, буряки — усе, що залишилося на колгоспних полях після збирання. їли кору дерев, дрібних гризунів тощо.

Унаслідок недоїдання серед селян поширювалася дистрофія, різноманітні хвороби. Швидко зростала смертність серед сільського населення.Сам М. Хрущов, як і багато партійних та радянських керівників, неодноразово зверталися до Москви, і особисто до Й. Сталіна, щоб повідомити про трагічний стан у сільському господарстві республіки.Катастрофа в українському селі примусила сталінське керівництво надати певну допомогу республіці. З державних фондів України була надана позика — 35 млн. пудів зерна. До республіки додатково направлено трактори та іншу сільськогосподарську техніку. 140 млн. крб. виділено УРСР для безплатного харчування населення.

Зясуйте становише укр. Земель піід егідою Золотої орди

Золота́ Орда́ — держава кочівницького типу, що існувала між 1240–1502 роками у степах Східної Європи, Центральної Азії та Західного Сибіру. Виникла на базі монгольських завоювань 1220 — 1240-х років. Початково була частиною єдиної Монгольської імперії нащадків Чингізхана і називалась улусом (вотчиною) Джучі, старшого сина Чингізхана. Золота Орда, як окрема військова і управлінська одиниця у складі Війська (Орди) Чингізхана була утворена для походу на західні землі (відносно Монголії і Середньої Азії) тобто у Західну Азію і Східну Європу.Військо підпорядковувалось Великому хану і ним керували воєначальники призначені ханом — хани, темники, тисяцькі, сотники і десятники.

Руські князівства і руські землі, які були завойовані монголо-татарами в кінці 30 — на початку 40-х років XIII ст. і ввійшли до складу Монгольської імперії, були підпорядковані Золотій Орді. Підпорядкування виражалося у сплаті данини різноманітними продуктами, грошима і людьми (військова повинність), зобов'язанні надавати війська у випадку війни і підпорядкуванню центральній владі (хана), тобто законам Монгольської імперії і рішенням хана.Таким чином Золота Орда — це військо, військово-адміністративний підрозділ Монгольської імперії, якому підпорядковувались землі від басейну річки Об та пониззя Сирдар'ї на сході до річки Дністер на заході. Пізніше цю назву стали використовувати для позначення держави, утвореної на основі цього війська на цих землях.Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, її столицею спочатку було місто Сарай-Бату з першої половини XIV ст. — місто Сарай-Берке У часи найбільшого розквіту Монгольська імперія включала землі від сучасної України до Китаю і Індії.

В Золотій Орді переважна частина земель і пасовиськ була зосереджена в руках феодальної монгольської знаті. Поряд із значною частиною закріпаченого селянства в Золотій Орді існували вільні чи напіввільні селяни-общинники і домашні раби. Феодально залежні селяни сплачували феодалам і державі податки за землю, за виноградники, за користування водою з ариків тощо, відбували підводну, шляхову, мостову та інші повинності. Кочівники платили з худоби податки натурою. Поширювався вивіз на продаж у країни Близького Сходу невільників, що їх захоплювали золотоординські феодали під час розбійницьких наскоків на руські та інші сусідні землі. На чолі Золотої Орди стояв хан із роду Батия, який вважався верховним сюзереном і власником землі. Для розв'язання найважливіших державних питань хани скликали курултаї — з'їзди з представників військово-феодальної знаті.

Визначити становище галичиниі буковини

Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття.

Таким чином, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до "королівства Галіції та Лодомерії з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію.

Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тому австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) здійснили т.зв. реформи "освіченого абсолютизму", які мали на меті поліпшити матеріальне становище жителів імперії.. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Вона передбачала: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 4) обмеження панщини, тривалість якої не могла перевищувати 3 днів на тиждень; 5) заборону проживати у селі лихварям які відмовлялися займатися сільським господарством, тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, 1) зрівняння прав католицько!, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців із відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви переводити греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) 2) створення греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл, навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Однак уже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями. Єдиною інституцією, яка зберегла всі надбання і навіть суттєво зміцнила їх після започаткування у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилюють антифеодальну боротьбу, що проводилася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова від сплати податків, невиконання розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті. Опришки нападали на панські й державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією

.створення і діяльність політичних партій

Украї́нськарадика́льнапа́ртія (УРП; перша політична партія на території України, заснована 4 жовтня1890 у Львові на базі радикальних молодіжних (драгомановських) гуртків, що постали в Галичині в кінці 1870-х років під впливом Михайла Драгоманова.

Голови (лідери) партії:  Іван Франко (до 1898),  Михайло Павлик  (до 1914),  М.Лагодинський (до 1919),  Лев Бачинський (1930; довгий час найвпливовіший діяч УРП.), Іван Макух.

Революці́йнаукраї́нськапа́ртія (РУП);— перша активна політична організація на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого 1900 в Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій таких, як «Братство Тарасівців», соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

Украї́нськанаро́днапа́ртія (УНП) організація національного спрямування,заснована 1902 року Миколою Міхновським.Політичне кредо партії сформульоване Миколою Міхновським у його творі «Десять заповідей УНП», що проголошували самостійну «демократичну республіку, шанування української мови, традицій». Лозунг «Україна для українців» трактувався таким чином, що саме український народ має бути господарем на власній землі.Після 1907 року діяльність УНП занепала.1917 року колишні члени УНП створили Українську партію Соціалістів-Самостійників.

Украї́нськадемократи́чнапа́ртія (УДП) — створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації (ЗУБДО).УДП постала як результат ідейно-організаційної трансформації першого політичного об’єднання поміркованої української інтелігенції — Всеукраїнської загальної організації, створеної у 1897 року, організації хай і нелегальної, але доволі далекої від політичної боротьби, з невиразними цілями і культурницькою за змістом діяльністю.Восени 1904 р. черговий з’їзд перейменував ВУЗО в Українську демократичну партію і затвердив її платформу, яка була опублікована у Львові.

Українська Радикальна Партія, створена в кінці 1904 року в Києві групою, що відкололася від Української Демократичної Партії, якою керували Б. Грінченко, С. Єфремов, Модест Левицький, Ф. Матушевський. Виступала: за встановлення в Росії конституційної монархії, за право України на автономію. УРП зосередила свою діяльність на виданні політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Не маючи впливу на маси, восени 1905 року вона об'єдналася з Українською Демократичною Партією під назвою Українська Демократично-Радикальна Партія.

Украї́нськасоціа́л-демократи́чнаробітни́чапа́ртія (УСДРП, популярно есдеки) — виникла в грудні 1905 з Революційної української партії (РУП); визнаваламарксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, почасти з робітників і селян. Підкреслюючи національні питання і домагаючися автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії; за столипінської реакції виступала разом з єврейським «Бундом», почасти і з меншовиками; число членів бл. 3 000 (1908).

Украї́нськапа́ртіясоціалі́стів-федералі́стів (УПСФ, популярно — есефи) — ліберально-демократична партія, що оформилася у червні 1917 року з колишніх членівУкраїнської Демократично-Радикальної Партії та Товариства Українських Поступовців які після з'їзду ТУП перетворилися на Союз Українських Автономістів-Федералістів, а з вересня на УПСФ. Українська партія соціалістів-революціонерів

Украї́нськадемократи́чно-хліборо́бськапа́ртія (УДХП) — українська політична партія консервативного напряму. Заснована в травні 1917 року за ініціативою Сергія Шемета, М. Боярського, В. Шкляра, Л. Климова, М. Макаренка.

Економічні реформи в середині 1960

Спроби М. Хрущова послабити владу партійної бюрократи, бодай частково обмежити матеріальні привілеї номенклатурної еліти, децентралізуватиуправління економікою зумовили його падіння. 14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, посереднього політика, колишнього партійного функціонера з Дніпропетровщини. Пленум звинуватив Хрущова у суб'єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя, принципів партійного керівництва.Гостра критика економічної політики М. Хрущова зобов'язувала нове керівництво розробити власну концепцію розвитку економіки. Почали з сільського господарства, зокрема, з принципів закупівлі продукції: твердого планування, збільшення заготівельних цін, доплат за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян.Ці заходи дещо пожвавили сільськогосподарське виробництво, але суттєво вплинути на стан справ не могли. Адже вони не змінювали виробничих відносин на селі, за якими селянин залишався підневільним. Майже узаконена система розкрадання, зневага до збереження вирощеного доповнювали непривабливу картину колгоспно-радгоспного буття.Брежнєвська аграрна політика була "одностайно" підтримана партійним керівництвом України як єдино правильний шлях, однак сільське господарство не досягло передбаченого рівня. Програма економічної реформи в промисловості одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів, відновлення всевладдя союзних міністерств. 90% підприємств республіки підпорядковувались Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилась фактично лише місцева промисловість. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України схвалив це рішення ЦК КПРС, зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське значення, хоч не так давно — в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ констатував велике народногосподарське значення запровадження раднаргоспів.Реформа мала негативні як економічні, так і політичні наслідки: перервались усталені народногосподарські зв'язки, зросла собівартість продукції, впала дисципліна поставок,. Однак період реформування (1966—1970) все ж виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28, національний доход — на 38%. Після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х роках від'ємних значень.

Перша світова війна

З початком Першої світової війни українські політичні партії опинилися в особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів - у Росії і Австро-Угорщині. За цих умов серед різних угруповань українців почалися пошуки найбільш раціональної орієнтації. Частина членів Української соціал-демократичної партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком, які видавали в Москві журнал "Украинскаяжизнь", стали на оборонні позиції. 30 липня 1914 р. С. Петлюра в екстреному номері цього журналу опублікував статтю "Війна і українці", яка в наступному номері була названа декларацією українства. У цій статті висловлювалась впевненість, що українці "виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця". Разом з тим висловлювалось і сподівання, що, якщо народності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розраховувати на надання їм "і відповідних правІншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головна Українська Рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. Українська Головна Рада організувала Легіон січових стрільців для участі у боротьбі з російськими військами. У серпні 1914р., коли до Львова стали наближатись російські війська, Головна Українська Рада переїхала до Відня.4 серпня 1914 р. у Львові, з ініціативи емігрантів-наддніпрянців, зокрема Д. Донцова і В. Дорошенка, було створено "Союз визволення України" (СВУ). Союз розгорнув, передусім, широку видавничу й пропагандистську діяльність. У серпні 1914 р. він опублікував відозву "До українського народу в Росії", в якій австрійці та німці змальовувались як визволителі, які допоможуть "розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя". Тоді ж було опубліковано звернення " 5 жовтня 1914 р. Союз почав видавати "Вісник Союза визволення України", в першому номері якого було опубліковано "Платформу" Союзу. У платформі Союз заявляв, що українці "голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність", а "реалізацію своїх національно-політичних і економічних устремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні". Самостійна Україна мала стати конституційною монархією під протекторатом Австрії з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою.

У березні 1913 року виникло військове товариство «Січові стрільці». До початку першої світової війни таких товариств налічувалось близько ста.«Січі» вели культурно-освітню роботу. Вони, зокрема, брали участь у шевченківських ювілеях. З їх ініціативи були відкриті пам'ятники Т. Шевченку у Вовчинці, Надієві,Микулинцях, Вовчківцях, Косові та в інших містах і селах Галичини. 100-річний ювілей Кобзаря вони використали і в політичних цілях. 28 червня 1914 року спортивні й військові «Січі» провели багатотисячні мітинги під гаслами визволення від іноземного гніту Галичини та Наддніпрянської України та створення на цій основі єдиної самостійної України. 

Січові́ Стрільці́ — одна з регулярних формацій Армії УНР у 1917–1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1-й Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.

Украї́нськаЦентра́льнаРа́да 

(спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу— революційний парламент України, який керував українським національним рухом.I Універсал[

23(10) червня 1917 Українська Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому З'їзді проголосила I Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому». Це була відповідь УЦР Тимчасовому Уряду на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з I Універсалом, «не відділяючись від усієї Росії… народ український повинен сам господарювати своїм життям», закони повинні бути прийняті Всенародними Українськими Зборами. Автором I Універсалу був В. Винниченко. По проголошенню автономії 15 (28) червня 1917, був створений Генеральний Секретаріат.

II Універсал

16(3) липня 1917 — УЦР прийняла свій II Універсал.

Зміст:

1. Центральна Рада повинна поповнитися представниками інших народів, що проживають в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономне обладнання України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До твердження даного закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономію України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал був проголошений на сесії Української Центральної Ради.

III Універсал[

Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республікуз визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією (III Універсал —20(7) листопада1917р.). Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР мала за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів25 листопада1917(українські партії здобули 75 % голосів, більшовики — тільки 11%).

Вже з кінця листопада 1917більшовики готували захоплення влади в Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовицький уряд Росії17 грудня1917вислав Україні ультиматум, який УЦР відкинула, і тоді більшовицька армія почала наступ на Україну. Скликаний до Києва17 грудня1917З'їзд Рад Селянських, Солдатських і Робітничих Депутатів висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі депутати переїхали до Харкова, де25 грудня1917створили конкуренційний до УЦР і Генерального Секретаріату Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними Державами у Бересті.

IV Універсал[

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом (22 січня1918р., затверджений24 січня1918Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, аГенеральний Секретаріатперейменувала наРаду Народних Міністрів. Після цього УЦР ухвалила ряд законів:

25 січня— про 8-годинний робочий день;31 січня— про земельну реформу;1 березня— продержавний герб Української Народної Республіки;2 березня— прогрошову систему(під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);2 березня— громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня1918, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом.Законодавча владав УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.Після підписанняБерестейського миру9 лютого1918німецькі війська звільнили окуповані більшовиками українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через втручання німців у внутрішні справи української держави.29 квітня1918за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генералаП.Скоропадськогогетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у1918р. його заступниками були С. Веселовський,М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський

Зозкрийти суть політики перебудови

Перебудо́ва (загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 рокахДо початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію владиКПРС і розпад СРСР.У березні 1985р. після смертіК. У. Черненкана постГенерального секретаря ЦК КПРСбув обранийМихайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво змінити радянську систему.На першому етапі Перебудови перетворення в СРСР здійснювалися на основі попередніх, переважно адміністративних підходів. Перші економічні заходи М. С. Горбачоване дали потрібного ефекту. Більш того, вони навіть погіршили економічну ситуацію: з січня1987починається стійкий спад виробництва, який так і не вдалося подолати. Державний бюджет виявився підірваним антиалкогольною кампанією, падінням світових цін на нафту іЧорнобильською катастрофою. Сподіваючись на успіх реформ і збільшення цін на нафту,М. С. Горбачовстав брати кредити у країн Заходу. Це призвело до різкого збільшення державного боргу. До кінця 1980-х років він досяг двох третин національного доходу країни, що вело до згортання всіх соціальних програм. У цих умовах керівництво країни зробило спробу поєднати планові та ринкові механізми без зміни форм власності. До літа1987відомі радянські економістиЛ. І. Абалкін, А. Г. Аганбегян, П. Г. Буніч, Т. І. Заславська та ін. розробили проект програми перетворень, який був прийнятий у червні1987року на пленуміЦК КПРС. Проект передбачав такі зміни:розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку та самофінансування;поступове відродження приватного сектору економіки;відмова від монополії зовнішньої торгівлі; більш глибока інтеграція у світовий ринок;скорочення кількості галузевих міністерств та відомств;розвиток орендних відносин на селі.Влітку 1990 року уряд Н. І. Рижкова нарешті розробив економічну антикризову програму, яку підготувала робоча група на чолі з академіком Л. І. Абалкіним. Вона виходила з ідеї поступовості входження в ринок  Вводити ринок пропонувалося поетапно, починаючи з 1991 року.Одночасно з урядовою програмою з'явилися й інші. Альтернативну програму переходу до ринкової економіки, що отримала назву «500 днів», підготувала група вчених на чолі з академіком С. С. Шаталіним і Г. А. Явлінським. Вона передбачала в цей короткий термін провести масштабну приватизацію державної власності, запровадження вільного ринкового ціноутворення . Одночасно вона значно обмежувала можливості союзного центру керувати економікою республік. Ця програма була підтримана опозиційними силами, і насамперед керівництвом РРФСР (). Проте реалізована ця програма так і не була.М. С. Горбачов віддав перевагу програмі економічних реформ, розробленій міністром фінансів СРСР В. С. Павловим, Проект В. С. Павлова передбачав здійснення жорсткого державного контролю при переході до ринку,

ЗахідноУкраї́нськаНаро́днаРеспу́бліка 

українська держава, що фактично існувала протягом 1918–19 рр., формально ж і до 1923 р. на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями —Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країниАнтанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Румунією і ЧехословаччиноюЗУНР постала як синтеза національно-визвольних змагань українців Галичини, Буковини, Закарпаття..

В таких складних обставинах ЗУНР постала як демократична держава, політичний устрій якої - добра модель тогочасної европейської правової держави. ЗУНР стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на розумному гуманізмі і поступовому затвердженні демократичних засад у суспільстві

ЗУНР утв. 19 жовтня 1918 р. 5 лист.1918р на стор. газети „Справа” зявилась програмна декларація ЗУНР в якій ЗУНР проголошувалась демократичною республікою. Презедентом ЗУНР став Петрушевич. Молода укр. держава шукала підтримки на міжнародні арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, взяла участь у паризькі мирні концеренції, . Надзвич. Важливим фактои став акт злуки УНР і ЗУНР 1 грудня 1918р. В умовах конфлікту з поляками сформувалась УГА в якій гпліч 100тис. осіб. В ЗОУНР основна увага приділялась національному питанню. Наплечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з поляками що в подальшому зумовив денонсувацію акту злуки. Спроба СУНР ств. повноцінне державно культурне життя залишалось нереалізованим. Результат укр-польської війни відзначився провалом. Зах-укр. землі відійшли до польщі, а решта тир укр встанов. Радянська влада.

Визначте причини активізації громадського життя та аціонального життя

На початку 80-х років стало очевидним, що радянське суспільство потребує глибокого реформування усіх сфер життя.

Широкі кола громадськості розуміли, що кардинальні перетворення можуть розпочатися лише за умови приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних реально оцінити ситуацію, переосмислити застарілі догми, звернутися до досвіду розвинених країн світу, виробити та реалізувати нові підходи до розвитку суспільства.

Між тим Л.Брежнєв в останні роки свого життя перестав глибоко вникати в державні справи. Замість оновлення керівних кадрів, було висунуто гасло стабільності кадрів, що цілком відповідало інтересам партійно-державної номенклатури.

Зі смертю Л.Брежнєва в листопаді 1982 р. розпочався перехідний період у реорганізації вищого партійно-державного керівництва. Наступником Л. Брежнєва став Ю.Андропов.

Його недовготривале керівництво характеризувалося спробами зміцнити адміністративно-командну систему. Ю.Андропов вважався досвідченим радянським політиком, добре обізнаним у роботі партійно-бюрократичного апарату, здатним провести зміни, але він не встиг реалізувати свої наміри, оскільки на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС перебував тільки два роки.

Коли помер Ю.Андропов, його місце заступив А.Черненко – прихильник консервативного бюрократичного режиму, що не бажав проводити реформи, яких потребувала країна.

Зростало відчуження Комуністичної партії від народу, падав її авторитет у суспільстві. Різко посилилася недовіра населення до офіційної влади. Країна перебувала на межі загальнополітичної кризи.

Павло́Петро́вичСкоропа́дський 

український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських.^[1] Офіцер армії Російської імперії.Першоїсвітової війни(19141918). Гетьман  Один із лідерів, ідеологів монархічного-гетьманського руху.. Головним своїм внутрішньополітичним завданням П. Скоропадський вбачав стабілізацію розбурханих революцією соціально-економічних відносин в Україні, відновлення приватної власності на землю і свободи торгівлі. Тож не дивно, що у першу чергу гетьмана підтримали, крім хліборобів-власників і середньоїінтелігенції торговельно-промислові й поміщицькі кола. 15-18 травня 1918 p. y Києві проходив з'їзд промисловців, банкірів, торговців, фінансистів і поміщиків - загалом понад 1000 учасників. Вони заявили про свою готовність «усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладу Української Держави». На з'їзді був утворений «Союз промисловості, торгівлі, фінансів, сільського господарства» - так званий «Протофіс», який очолив князь Олександр ГоліцинТаким чином, силам, що прийшли до влади внаслідок перевороту 29 квітня 1918 p., вдалося забезпечити певне піднесення Української Держави. Проте, існував також і зворотний бік медалі. В очах незаможних верств населення внутрішня політика Павла Скоропадського ототожнювалась із ліквідацією революційних здобутків народу, поверненням міській та сільській буржуазіїфабрик, заводів і земельних володінь.«Протофіс» зажадав від уряду відновлення у повному обсязі поміщицьких прав, перегляду законів про восьмигодинний робітничий день, про діяльність профспілок і заводських комітетів, про свободу страйків, ліквідації законодавчого нормування заробітної плати тощо.Внаслідок виконання цих вимог різко погіршилося становище робітників. Про це свідчить, зокрема, резолюція Всеукраїнської ради профспілок: 14 травня 1918 p. yКиєві нелегально, через заборону властей, відбувся Всеукраїнський робітничий з'їзд. Він ухвалив вести рішучу боротьбу проти гетьманського режиму за українську республіку.На початок травня був запланований і Всеукраїнський селянський з'їзд, на який мало прибути до 10 тисяч делегатів, але уряд заборонив його. Незадоволення гетьманським урядом продовжувало наростати, і 21 травня 1918 р. виник Український національно-державний союз (УЦДС) як опозиція новому режимові. Свою діяльність УНДС розпочав з меморіалу, поданого Павлу Скоропадському 24 травня. У меморіалі негативно оцінювалась діяльність гетьманського уряду, що ускладнювала і без того важку політичну ситуацію у країні та руйнувала довіру мас до нової влади: Режим звинувачувався у заміні представників влади на місцях, розпуску демократичних органів самоврядування та реставрації дореволюційних дум і земств. Також закидалося, що «уряд провадить таку політику, якби революції зовсім не було і цілком ігнорує утворену революцією свідомість народних мас». Виходячи 3 цього, УНДС висловлював недовіру урядові, вважаючи, що «сучасний кабінет міністрів врятувати державу від анархії й безладдя, встановити тверду владу, оперту на довір'я народу та зміцнити самостійну Українську державу не зможе».Чималі позитивні досягнення були зроблені Гетьманатом у зовнішньополітичній сфері. Тут основним завданням гетьманського режиму була боротьба за міжнародне визнання Української Держави. її визнали тридцять країн, із них десять мали свої представництва у Києві. У свою чергу, Україна мала репрезентантів у двадцяти трьох державах. Особлива увага у зовнішньополітичній діяльності приділялася відносинам з Німеччиною нормалізації стосунків з Австро-Угорщиною, котра прагнула анексувати землі Східної Галичини та Холмщини, а також підписанню мирного договору із РРФСР

Та найзначніших і найтриваліших успіхів гетьманський уряд досяг у галузі науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася шляхом відкриття паралельно до вже існуючих російських українських вищих шкіл, гімназій та університетів. На основі народного Українського університету був утворений Київський державний український університет. Інший український університет було відкрито у Кам'янці-Подільському. У Полтаві діяв державний університет, створений на основі філії історично-філологічного факультету. Створено Катеринославський університет, виношувалися плани відкриття університетів у Харкові й Одесі. Були засновані, зі статусом національних, архів, бібліотека, галерея мистецтв, театр, видавалися підручники українською мовою тощо. Від початку літа велася робота щодо організації Української академії наук, і 14 листопада 1918 р. гетьман окремим наказом призначив особовий склад академії. її головою став всесвітньо відомий природознавець Володимир Вернадський.Але того ж дня - 14 листопада 1918 р. - Павло Скоропадський оголосив, що Україна відрікається від державної самостійності і входить у федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Це послужило безпосередньою причиною початку протигетьманського повстання, ініційованого Українським національним союзом.

Проаналізуйте суспільно політичні процеси в україні на початку 1990

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов'язаний з початком формування багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об'єднанням був Народний рух України за перебудову, установчий з'їзд якого відбувся у вересні-1989 р. Головою НРУ було обрано поета І. Драча. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.Після того як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про "керівну і спрямувальну" роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. Лише впродовж року утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань, переважна більшість з яких або займали державницькі позиції, або еволюціонували до них. Серед них: республіканська, демократична, християнсько-демократична, соціал-демократична, селянсько-демократична, демократичного відродження України, партія зелених та ін, Значний вплив на розгортання демократичних процесів в Україні, зростання національної свідомості справили вибори 1989—1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні — травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження, стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійні структури розгорнули несамовиту кампанію проти демократичних кандидатів, народними депутатами було обрано багатьох прихильників рішучих змін, серед них Д. Павличка, Р. Братуня, Ю. Щербака, В. Яворівського, Р. Гром'яка та ін. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У процесі передвиборної кампанії демократичні сили республіки згуртувалися в Демократичний блок. Він виступав за реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського народу, необхідність прийняття нової Конституції. Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих рад. У більшості з них перемогу здобув компартійний апарат. По всій Галичині над приміщеннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також в деяких східних і центральних містах, зокрема в Києві.Отже, в історії України розпочався завершальний етап боротьби за здобуття державної незалежності.16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCPбула прийнятаДеклара́ція про́держа́внийсувереніте́тУкраї́ни. Це була не перша декларація такого типу у СРСР.11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСРПеребуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 XXVIII з'їздКПУприйняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.24 серпня1991р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу —Акт проголошення незалежності України.Територія України є неподільною і недоторканою.Віднині на території України мають чинність винятковоКонституціяі закони України.Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради.УРСРперестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава —Україна.

Директорія УНР

найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.Внутрішня політик.Відразу після зайняття Києва (14 грудня1918року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізмДиректорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.26 грудня1918року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітаціїЗовнішня політикаДиректорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.31 грудня1918року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.Падіння ДиректоріїВ кінці1918на початку1919років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Си́монВаси́льовичПетлю́ра український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член ГСУЦР (від 28 червня — 31 грудня 1917^[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР(з листопада 1918р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). Дядько патріарха Мстислава.

Охарактеризуйте сучасне становище української економіки

Найважливішими ознаками економічної кризи 90-х років в Україні є:

1) різкий спад виробництва ВВП, обсяг якого скоротився у 3,5 рази, а відновлення рівня ВВП 1990 р., за оптимістичними прогнозами, відбудеться лише у 2015 р.;

2) бурхливі темпи інфляції передусім у першій половині 90-х років: у 1992 р. вони становили до 3000 %, у 1993 р. — понад 10 000 %;

3) масове безробіття, яке, за даними МВФ, охоплювало приблизно 35 % працездатного населення;

4) катастрофічне зниження життєвого рівня переважної більшості населення — за різними оцінками від 5 до 10 разів; найвірогідніше, що життєвий рівень знизився приблизно у 7 разів;

5) масова міграція робочої сили за кордон (майже 7 млн осіб);

6) стрибкоподібне зростання зовнішнього боргу: якщо у 1991 р. він становив майже 400 млн дол., то в 1999 — понад 12 млрд дол.;

7) різка поляризація суспільства;

8) значна депопуляція населення: з 1990 по 2003 рік чисельність населення скоротилась на 4,5 млн осіб.

На відміну від класичної кризи, в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. відбувається криза недовиробництва, яка за масштабами не має аналогів. Навіть у СРСР під час Другої світової війни падіння промислового виробництва становило 30 %.

Сукупність причин соціально-економічної кризи в Україні доцільно поділити на три основні групи:

1) успадковані від колишнього СРСР;

2) зумовлені непродуманістю реформаторських дій з часу проголошення незалежності України;

3) зумовлені перехідним періодом трансформації існуючої економічної системи в іншу.

Усі три групи (або підсистеми) причин органічно пов'язані між собою. До основних причин першої групи належать:

1. Тотальне одержавлення економіки, власності на засоби виробництва (92 % з них перебували в руках держави, загальносоюзних міністерствах і відомствах). Внаслідок цього в економіці майже повністю був відсутній плюралізм типів і форм власності (колгоспно-кооперативна власність також була значною мірою одержавленою) і відповідних форм господарювання, що виключало дію конкуренції і спричиняло надзвичайно низьку конкурентоспроможність промислової продукції СРСР на світових ринках (лише до 12 % її вважалося конкурентоспроможною), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (приблизно 70 % ), наявність затратної економіки.

За умов глибокої енергетичної кризи і зменшення державного сектору в 2003 р. до 20 % енерговитрати на одиницю продукції національного доходу загалом теоретично мали зменшитись, але цього не сталося. Енергомісткість національного доходу лише за період 1991—1993 рр. збільшилась на 25 %, а електроємність — на 41,1 % при зниженні обсягів виробництва в 1992—1993 рр. на 20,6 %. У наступні роки негативна тенденція наростала.

2. Глибокі диспропорції в економіці. За роки незалежності співвідношення між групами "А" і "Б" в Україні не поліпшилося. Це пояснюється насамперед більшою глибиною кризи в галузях легкої, харчової промисловості та інших галузях групи "Б", що є ознакою економіки, орієнтованої не на людину, а на виробництво заради виробництва.

3. Антидемократичний характер управління державною власністю, а отже, і державними підприємствами: панування адміністративно-командних важелів у народному господарстві, їх надмірна централізація в руках загальносоюзних міністерств і відомств.

4. Зосередження 95 % всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Воно зумовлювало створення "гнилих" морів, будівництво атомних станцій з недостатнім рівнем безпеки поблизу великих міст, надмірної кількості "брудних" виробництв тощо. Був відсутній регіональний міжреспубліканський госпрозрахунок, через що з України безоплатно вилучалось до 10 % створеного на її території національного доходу.

5. Відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів праці, процесу праці (тобто переважання ручної та незмістовної праці, відсутність дійових стимулів до праці, панування "зрівнялівки"), управління власністю, економічної влади на підприємстві. Найбільше відчуження від власності виявлялося у масовому її розкраданні. Таке тотальне відчуження за роки незалежності значно посилилось і відбувається як у межах державного типу власності, так і різних типів капіталістичної.

6. Значна мілітаризація економіки. На воєнні цілі витрачалось до 35 % ВНП, або майже 300 млрд крб., на рік (хоч офіційні дані були в кілька разів нижчими). В Україні після розпаду Союзу залишилось приблизно ЗО % військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, до 80 % підприємств галузей машинобудування займалися виробництвом зброї. Оскільки економічна конверсія відбувається обвально і некеровано, тягар ВПК став вагомим негативним чинником руйнівних процесів у економіці.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет. З республік вилучалося 70 % створеного національного доходу, значна частина якого згодом поверталася через механізм загальносоюзного фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, інвестицій тощо, але при цьому з України вилучалась частка цього доходу на користь інших республік. З проголошенням державної незалежності в окремі роки ще більше зріс централізм Києва щодо областей, який послабився лише у 2004р.

8. Політика пограбування села. Вона виявлялась у перекачуванні значної частини створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промисловості через механізм цін і низький рівень продуктивності праці. Така політика ще більше посилилась за роки незалежності, внаслідок чого з села викачувалось щорічно до 10 млрд грн., але не стільки на користь промисловості, скільки посередників — представників кланово-номенклатурної еліти.

9. Значна монополізація економіки.

10. Величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці. Фізичне зношування у промисловості становило до 60 %, моральне — майже 90 %, а далі ситуація ще більше погіршилась.

Дайте оцінку процесу встановлення радянської влади в україні

Украї́нська Наро́дна Респу́бліка Рад — радянська республіка, що існувала у1917—1918роках на території Східної України зі столицею вХаркові. Складова радянськоїРосійської федерації. Створена 12(25) грудня1917рокубільшовикаминаВсеукраїнському з'їзді радв Харкові, як противагаУкраїнській Народній Республіцізі столицею вКиєві. ОчолюваласяЦентральним виконавчим комітетомта його виконавчим органом —Народним секретаріатом. Ліквідована в ході першоїукраїнсько-радянської війни.Українська Народна Республіка Рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів 9 (22) грудня1917рокучервоногвардійські загонипід командуваннямВолодимира Антонова-Овсієнка, надісланіРадою народних комісарів Росіїна початкуукраїнсько-радянської війни, окупували українськийХарків^[1]. 11 (24) грудняроку, за ініціативоюбільшовиків, в місті розпочав роботуВсеукраїнський з'їзд рад. 12(25) груднявін проголосив утворення автономної Української Народної Республіки Рад зі столицею у Харкові як складовоїрадянської Російської республіки^[1]. Керівним органом новопроголошеної автономії став Центральний виконавчий комітет радянської України. Харківський з'їзд зіграв роль альтернативного заходу щодокиївському з'їзду, який підтримав ворожу більшовикамУкраїнську Народну Республікуна чолі зЦентральною Радою^[1].13 (26) грудня1917року відбулося перше засідання Центрального виконавчого комітету. На ньому обрали президію і комісії. Головою комітету став лівий есдекЮхим Медведєв. Тоді ж була відправлена телеграма Раді народних комісарів про прийняття на себе всієї повноти влади в Україні. На цьому ж засіданні було створено перший радянський уряд України, який за постановою ЦВК від 14(27) грудня1917року став називатисяНародним секретаріатом^[1].

13 (26) грудня— 17(30) грудняроку Центральний виконавчий комітет радянської України виконав рішення харківського з'їзду. Він прийняв декрети, ухвалені Радою народних комісарів Росії:про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про поліпшення прав міських самоуправлінь, про права народів, про демократизацію армії. Також уряд більшовиків України скасував запроваджену Центральною Радою заборону на вивезення хліба до Росії, що йшов на утримання більшовицької армії^[1].

17 (30) грудня1917рокуЦентральний виконавчий комітет радянської УНРпроголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. 25 грудня 1917 (7 січня1918) року російська армія Володимира Антонова-Овсієнка розпочала наступ на Київ. Існування в Україні двох центрів влади — київського і харківського — давало змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її яквнутрішній конфлікт.

Після підписання Берестського договору 27 січня (9.02.)1918 радянська УНР втратила підтримку РСФСР і залишилася беззахисною перед союзними Центральними державами. В радянський історії РСФСР цей крок було прийнято пояснювати необхідністю тимчасової реорганізації збройних сил.

17-19 травня 1918 територіальні формування більшовиків (Донецько-Криворізька Радянська Республікатощо) було формально об'єднано уУСРРу складіРРФСРта зі столицею у м. Харкові, де знаходився революційний уряд (Народний Секретаріат). Але зазнав повної поразки в весняних боях 1918 року, РРФСР визнала КиївськуУНР, підписавши 12 липня 1918 року прелімінарний мир та вивела свої війська з території України.

Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбоюукраїнського народуу 1917–1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР,Українська держава,ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.^[1] Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.^[2]

Украї́нська емігра́ція 

— термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури йісторії України.

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масоватрудоваеміграціядоСШАрозпочалася у1877році, доБразилії— у1880-тіроки, уКанаду— з1891року, до РосійськогоСибіру— після революції1905–1907рр. Виїздили й доАргентини,Австралії,Нової Зеландії, наГавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрнаперенаселеністьукраїнських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — інаціональний гнітз бокуавстро-угорськоїіросійської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.^[1]Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім'ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиляДруга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнамиуХХ століттіі була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися протирадянської влади, підтримувалиЦентральну Раду,Директорію,Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі,інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили доПольщі,Чехословаччини,Австрії,Румунії,Болгарії,Німеччини,Франції,СШАіКанади.

Третя хвиля[ред.•ред. код]Третя хвиля еміграції викликана головним чином політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою церепатріантиз англійської, американської, французькоїокупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, ібіженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла вКанаді,США,Великобританії,Австралії,Бразилії,Аргентині,Франції.Згідно британо-канадському політологуТарасу Кузьо:

Десятки тисяч українських солдатів та примусових робітників (нім.Gastarbeiter) приїхали до Великобританії в кінці 1940-х років, і нестача українських жінок призвела до того, що вони одружувалися з іншими католицькими іммігрантами з Італії, Ірландії та Австрії.^[2]

Четверта хвиляЧетверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-хроках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — уЗахідній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країниЄвропи, Америки і уРосіювиїхало близько 7—8 млн людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.За оцінкою директораІнституту досліджень діаспори(Київ) Ігоря Винниченка на2001за межами України проживало 10—13 млн українців.Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частинанації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей

Україніза́ція

1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація^[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядомУСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативиМиколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншин в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 серед частини бездержавних народів колишньої Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов.У сучасному вигляді націонал-комунізм означає ідеологію, спрямовану на збільшення впливу країни для її народу методом побудови соціалізму й далі — комунізму, які націонал-комуністи вважають ідеальною економіко — соціальною політикою.

Місце і роль Київської Русі у світовій історії

Київська Русь - одне з найбільших держав середньовічної Європи - склалося в IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де дуже рано зародилися нові соціальні явища, характерні для класового суспільства.

Сучасники - Арабські та візантійські автори - називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що склав це об'єднання, - русами. У зв'язку з тим, що центром цієї могутньої держави протягом декількох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі.

Київська Русь відіграла видатну роль в історії слов'янських народів. Становлення феодальних відносин і завершення процесів формування єдиної Давньоруської держави позитивно позначилися на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, які поступово складалися в єдину давньоруську народність.

В її основі лежали спільна територія, єдина мова, загальна культура, тісні економічні вязи. Протягом усього періоду існування Київської Русі давньоруська народність, яка була спільною етнічною основою трьох братніх східнослов'янських народів - російського, українського та білоруського, розвивалася шляхом подальшої консолідації.

Об'єднання всіх східнослов'янських племен у єдиній державі сприяло їх суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, значно зміцнювало їх у боротьбі з спільним ворогом. Культурні цінності, створені генієм давньоруського народу, витримали випробування часом. Вони стали основою національних культур російського, українського та білоруського народів, а кращі з них увійшли до скарбниці світової культури.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів. Передові досягнення Русі в області суспільного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням Литви, естів, карелів, села, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південноруських степів. Частина цих народів етнічно і політично консолідувалася у складі Давньоруської держави.На міжнародній арені Давньоруська держава займала одне з провідних місць. Воно підтримувало широкі економічні, політичні та культурні зв'язки з багатьма країнами Сходу і Заходу. Особливо тісними були контакти Русі з Польщею, Чехією, Болгарією, Вірменією, Грузією, Середньою Азією, країнами Західної Європи - Францією, Англією, Скандинавією, з Візантійською імперією та інВійськова сила Київської Русі стала тим щитом, об який розбивалися численні орди кочових племен Степу, що просувалися до кордонів Візантії і нападники на країни Центральної Європи. Згідно з визнанням візантійського історика Микити Хоніат (кінець XII - початок XIII ст.), саме давньоруський народ врятував Візантію від навали половців.Блискуча історія та культура Київської Русі здавна привертали увагу дослідників.

Існування Київської Русі охоплює період з IX ст. по 30-і роки XII ст. Політична форма цієї держави - ранньофеодальна монархія, територіальні межі - від Балтики до Чорного (Руського) моря і від Закарпаття до Волги. Східні слов'яни, як і деякі інші європейські народи, в своєму розвитку минули рабовласницьку стадію.

Первісною формою класового суспільства у них був феодалізм, становлення і розвиток якого нерозривно пов'язані з формуванням Давньоруської держави. У як пережиточних форм на етапі раннього феодалізму (IX - початок XII ст.) зберігалися і деякі елементи первіснообщинного ладу (сімейна громада), однак вони були підпорядковані інтересам розвитку феодального суспільства. Рабство на Русі існувало в рамках феодальної формації.

В IХ - ХII ст. в. склалося Давньоруська держава - Київська Русь як держава історично перехідного типу, як основний інститут політичної системи класового суспільства, що охороняє його економічні і соціальні структури. Основними ознаками цього процесу стали:

-- наявність особливої системи органів та установ, які здійснювали функції державної влади;

-- наявність права, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою;

-- наявність певної території, на яку поширювалася юрисдикція даного держави.

Центральну владу представляв князь, іменований в XI ст. великим князем. Головна військова і фіскальної силою держави була дружина, яка мала внутрісословной демократією. З дружинного стану формувалася державна адміністрація. Старша дружина становила знатну боярську верхівку, найближчим оточення князя, княжу думу. З їх же числа призначалися воєводи, посадські, тисяцькі.

Основою майбутнього стану службових людей стали представники молодшої дружини. З їх складу висувалися тіуни (керуючі князівських вотчин), данниками і Митник і інші нижчі посадові особи. Таким чином, Давньоруська держава прагнуло забезпечити свої найважливіші функції, як зовнішньої безпеки, так і внутрішньої стабільності та громадського порядку, а також фіскальні та інші функції.

Пацифіка́ція

у Галичині (— репресивна акція, проведена польською владою у вересні-листопаді 1930 року за наказом Юзефа Пілсудського, із застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населенняГаличини. Пацифікація була проведена у відповідь на «саботажну акцію» ОУН і супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західно-українських землях.Пацифікація Галичини відбувалася на тлі глибокої політичної кризи, яка охопила Другу Річ Посполиту у середині 20-х років 20 сторіччя. Цей період ознаменувався боротьбою із внутрішньою опозицією, консолідацією режиму «санації» всередині польського суспільства із застосуванням маршалом Юзефом Пілсудським репресивних, часом — авторитарних методів правління. Боротьба з опозицією всередині Польщі також збіглася із Великою Депресією, яка значно погіршила економічне становище в країні і призводила до радикалізації різних прошарків суспільства.Ці загальнодержавні потрясіння особливо відчутно проявлялися в Галичині, яка опинилася під польським контролем після поразки Західноукраїнської Народної Республіки у 1919 році. Територія Галичини була офіційно передана Лігою Націй 14 травня 1923 року до складу Польщі за умови вирішення українського питання: наданняукраїнцям Польщі автономії. Попри це, польська влада знехтувала цими зобов'язаннями; натомість активно проводила політику колонізації, асиміляції і загального утиску українського населення краю. Так, навіть сама назва «Галичина» була офіційно замінена на Східна «Малопольща», репресувалися українські політики, припинялося фінансування освіти українською мовою.^[1]Попри те, що між легальними українськими партіями і польськими організаціями робились певні кроки до порозуміння, найбільш радикально налаштована молодь, здебільшого представники новоствореної ОУН вдалися до масових акцій саботажу проти польських державних установ та приватних маєтків. Акції саботажу проявлялися у перерізанні телефонних та телеграфних ліній, створення перешкод на залізниці, підпалах будинків та майна польської меншини краю. Так, за даними польської преси, тільки на кінець літа 1930 року було спалено 62 житлових будинків, 87 стодол, 78 господарських споруд та 112 скирт збіжжя і сіна. Підпали були найбільш розповсюдженою формою саботажу — в серпні-вересні вони склали 83 % від всіх актів «саботажної акції».^[2]Серед цілей акцій саботажу молоді націоналісти визначали намагання зірвати вибори до Сейму, що були призначені на листопад 1930 року та «викликати паніку у польського населення Галичини, посилити настрої невпевненості і анархії серед суспільства, що мало продемонструвати хиткість кордонів і внутрішню нестабільність польської держави». Польські історики також визначають як мету акцій саботажу намагання ОУН продемонструвати свою дієвість перед українським суспільством Галичини та українською діаспорою, спонсорами за кордонами Польщі, зробити українське питання знову актуальним на світовій арені, а також зірвати спроби порозуміння із поляками, що створило б можливості для збройного повстання проти окупації.^[2][3]Всі ці заходи дали тільки тимчасово бажаний результат. По закінченні акції польська адміністрація та преса висловлювали задоволення про успіхи в умиротворенні Галичини і вважали проблему східних земель Польщі вирішеною. Пацифікація, разом із очевидною метою припинити саботаж українських націоналістів, також була елементом передвиборчої кампанії провладної більшості. Так, під час пацифікації із селян силою вибивали зобов'язання голосувати за провладний Безпартійний Блок. Таким чином, під час виборів у листопаді 1930 року за провладний блок проголосувало більше половини виборців краю, кількість українських депутатів у сеймі зменшилася вдвоє - з 46 до 20. Проведена каральна акція польської влади набагато перебільшувала кількість актів саботажу.В перспективі ця акція дала протилежний результат- сильний поштовх до подальшого зростання серед українців національної самосвідомості, надзвичайного посилення ворожості до польської держави і поляків зокрема, та до радикального загострення українсько-польських відносин на цих окупованих землях. Ці настрої відгукнулися в подіях Волинської трагедії через кілька років, під час німецької окупації Західної України.

Десталінізація 

- процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним.

Сталінське керівництво було змінено після його смерті у 1953 році. Керівні пости на той момент займали: Лаврентій Берія, голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії, і Георгій Маленков, прем'єр-міністр Радянського Союзу.

Десталінізація поклала кінець великомасштабному використанню примусової праці в економіці. Процес звільнення в'язнів ГУЛАГу був початий при Берії, але незабаром він був усунений від влади. Хрущов тоді став найвпливовішим радянським політиком.

У своїй промові «Про культ особи Сталіна і його наслідки» на закритому засіданні XX з'їзду КПРС, 25 лютого 1956 року, Хрущов шокував своїх слухачів, засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія Берії.

Хрущовська компанія з очищення від спадщини Сталіна у громадській сфері проводилася в кінці 1950-х. Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акта десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане^[1], а по-друге,11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінград був перейменований у Волгоград^[2].

У рамках десталінізації, багато інших міст, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної областібула перейменована в Цхінвалі.

Висвітліть причинит та початок громадянської війни

Після смерті Хмельницького розпочалась громадянська війна, яку згодом назвали Руїна. Отже, «руїна» почалася 1658 р. і закінчилася 1687 року.

Гетьман Іван Виговський. Наступник Богдана Хмельницького — І. Виговський (1657-1659 pp.) спро­бував відродити проект ще свого попередника — українсько-польсько-литовську Річ Посполиту. Ство­рювалось щось нове — Руське князівство у складі Речі Посполитої. Державний устрій князівства прим­хливо поєднував у собі традиції Війська Запорізького і Речі Посполитої. Реєстр козаків кількістю у 60 тис. повинен був мати власну адміністрацію і суд на чолі з гетьманом. Гетьман же був і головнокомандувачем козацького війська. Люд посполитий знаходився під юрисдикцією канцлера, воєводи, трибуналу у Києві, міських судів; законодавчо-дорадчої влади — шля­хетських сеймиків. Усе це мало реалізуватись в ре­зультаті підписання Гадяцького трактату 1658 р. між Гетьманщиною і Польщею.

Та не так сталося, як гадалося. Взаємні уступки, на які, здавалося, пішли в цьому договорі обидві сторони, не задовольнили перш за все войовниче налаштованих польських шляхтичів. Не заспокоїлися і неродовиті українські козаки, а за ними й селяни. Олії у вогонь доливала і Москва. Так що Руське князівство проісну­вало недовго.

У серпні 1658 року почалася війна з Московщи­ною. Першим виступив І. Виговський проти московсь­ких гарнізонів у Києві і на Лівобережжі. Цар погоджу­вався забрати з українських міст залоги (гарнізони), визнати умови Гадяцького договору, надати гетьманові посаду київського воєводи, а старшині підтвердити їх права і вольності. Проте до переговорів не дійшло, а тим часом було вислано в Україну величезне, більш ніж стотисячне військо під проводом князя С. Трубецького. Битва українсько-польсько-татарських військ з ро­сіянами відбулася під Конотопом влітку 1659 р. Ви­рішальне значення мало знищення козацькою піхотою вогнем рушниць ворожої кінноти.

Це була перша за багато років воєнна поразка Росії. Склалося вражен­ня, що ця битва надовго визначила стосунки Росії і України на користь останньої.

Однак уміло створена Москвою опозиція політиці І. Виговського в Гетьманщині організувала повстання проти уряду гетьмана. Почалися страхіття громадянсь­кої війни. У ній навіть був забитий селянами між Биховом і Кобижчою біля Ніжина такий славетний мислитель, учений і політичний діяч, як Юрій Немирич.

«Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання», — писав про це сучасник тих подій. Цим зуміла скористатись Росія. Знову в Укра­їну послали з військами князя Трубецького, який зай­мав міста і села майже без опору, приводячи населен­ня до присяги на вірність цареві. І. Виговський відсту­пав на Правобережжя, пробував ще змінити ситуацію на свою користь, але не знаходив підтримки серед на­селення України, яке вважало його польським епіго­ном. Восени 1659 р. І. Виговський емігрував до Польщі і скоро був розстріляний поляками за звинуваченням У зраді.

Перше гетьманування Юрія Хмельницького. Сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допо­може припинити внутрішні конфлікти в державі, ко­зацька старшина обрала гетьманом Богданового сина Юрія Хмельницького (1659-1663 pp.). Російський уряд, який направив в Україну нове військо, примусив мо­лодого гетьмана прийняти ганебні Переяславські статті, начебто взятібоярами з Переяславського договору Б. Хмельницького. За цими статтями в Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані розташовувались російські гар­нізони разом з воєводами. Утримували їх коштом місце­вого населення. Українські війська залишали Білору­сію. Віднині гетьмана мусили обирати тільки з дозво­лу царя. Росії поверталися всі конотопські трофеї козаків і полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговських.

Гетьманові заборонялося займатись зов­нішньою політикою, козацьке керівництво затверд­жувалося Москвою. Розчарований Ю. Хмельницький в жовтні 1660 р. виступив на боці Речі Посполитої. Він допоміг розбити московські війська під Чудновом і підписав з Польщею новий договір. Але лівобе­режні полки під командуванням Якима Сомка зали­шилися вірними Росії. Тому вони чинили запеклий опір Ю. Хмельницькому. Безсилий зломити опозицію і припинити внутрішні конфлікти, Ю. Хмельницький на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

Як бачимо, в середовищі політичної еліти Геть­манщини стався розкол. Яким Сомко так і не зміг скористайсь з усунення Ю. Хмельницького, тому що того ж року на «Чорній Раді» під Ніжином владу за­хопив І. Брюховецький, який не забарився знищити своїх опонентів.

Двовладдя в Гетьманщині. Характерною рисою «руїни» було двовладдя з початку 60-х років, коли геть­маном Лівобережної України був обраний Іван Брю­ховецький (1663-1668 pp.). а Правобережної — Павло Тетеря (1663-1665 pp.). В історичній традиціїобидва вони залишилися чужими поплічниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.

Іншою характерною рисою «руїни» був поділ Ук­раїни без відома її гетьманів між Польщею та Росією. За Андрусівським мирнимдоговором 1667 р. Ліво­бережна Україна закріплювалась за Польщею, а Пра­вобережна — за Росією. Ця угода назавжди перекрес­лила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство.

Під час одного із збройних виступів козаків І. Брюховець­кий був убитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі. Гетьман П.Дорошенко. Уберегти Україну від хао­су та відновити її незалежність спробував гетьман Пра­вобережної України Петро Дорошенко (1666-1676 pp.)

Перехід до НЕПу був зумовлений цілою низкою об'єктивних причин:

1. Економічна розруха, викликана як безперервною 7-річною війною, що призвела до руйнування матеріально-технічної бази господарства, так і політикою "воєнного комунізму", що призвела до дезорганізації господарських зв'язків та нищення мотивації до праці тощо.

2. Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилились у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

3. Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало більшовицький режим піти на тактичний відступ; щоб отримати "передишку" і забезпечити в майбутньому широкий фронт для наступу тощо.

Повстання матросів (переважно селянських синів) Кронштадту весною 1921 р. було відлунням широкого повстанського селянського руху та свідченням глибокої суспільно-політичної кризи, що і стало останньою краплею, яка змусила лідерів комуністичної партії вдатися до змін, до нової економічної політики.

Для кращого розуміння суті НЕПу, усвідомлення того, що було нового в новій економічній політиці, найкраще розглянути її в логічному послідовному порівнянні з попередньою політикою "воєнного комунізму".

“Воєнний комунізм”

НЕП

· Продрозкладка. · Заборона вільної торгівлі. · Відсутність товарно-грошових відносин. · Натуралізація зарплати. · Карткова система. · Трудова повинність. · Втілення принципу "хто не працює – той не їсть". Мілітаризація економіки, трудові армії. · Червоногвардійська атака на капітал. Тотальна націоналізація навіть дрібних підприємств. · Сувора централізація управління н/г; так званий "главкізм". · Червоний терор тощо. · Продподаток.

· Вільна торгівля спочатку в межах місцевого товарообігу. · Грошова реформа 1924 р. /золотий червінець/. · Ринок вільнонайманої праці. · Денаціоналізація дрібної і середньої промисловості.   · Децентралізація. Госпрозрахунок. Економічні методи управління. · Відносне пом'якшення репресивної системи тощо.

Особливостями НЕПу в Україні було те, що:

 1. Розпочався в 1919 р., тобто пізніше ніж в Росії (1918 р.).

2. Зберігались ненаціоналізованими підприємства з річним оборотом 1 млн. крб. тощо.

Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі залишався жорсткий однопартійний режим комуністичної партії, зберігаласьдержавна монополія на зовнішню торгівлю, велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався не еквівалентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза). Все-таки позитивні економічні зрушення були домінуючими. Однак, попри економічну ефективність і доцільність НЕПу, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. з переходом до суцільної колективізації відмовилось від нього.

Охарактеризуйте релігійну ситуацію в укр. На сучасному етапі

За даними Української асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р. У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

На нашу думку, причинами, що сприяли підвищенню релігійності населення України, були:

• достатньо високий рівень демократичності духовного життя суспільства, що почав складатися із середини 80-х років XX ст.;

• вакуум у масовій свідомості, що виник після краху тоталітарного режиму;

• різкі зміни у соціальній структурі, поляризація суспільства, що спричинила потребу в милосерді і добродійності;

• релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях;

• активізація діяльності всіх релігійних організацій, їх підтримка з боку засобів масової інформації і т. ін.

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

• Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.

• Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.

• Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір'ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню. До речі, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % українців, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих". Це переважно одинокі жінки похилого віку, які жили у сільській місцевості.

• Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.

• Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

• Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

• Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад.

• Спостерігається розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), пред-стоятель — митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

Процес ліквідації гетьманщини

У січні 1734 р. гетьман Апостол помер. Напередодні він заповів владу старшині. Але ще до смерті Данила Апостола царський уряд прийняв таємне рішення не обирати більше гетьмана, а владу в Гетьманщині передати «Правлінню гетьманського уряду», або Міністерському правлінню, у складі трьох російських офіцерів на чолі з генералом, князем О. Шаховським і трьох козацьких старшин. Офіційно ця фактично друга колегія мала керуватися «Рішительними пунктами», але насправді продовжувала обмеження автономії і свавільну русифікацію українців. Правлінням проведено податковий перепис населення, упорядковано законодавство, посилено репресії проти незадоволених російською політикоюстаршин.

Призначення останнього гетьмана Кирила Розумовського (1728-1803) на цю досить високу і відповідальну посаду стало випадковістю. Стрімкою кар'єрою він цілком завдячував старшому братові Олексію, який завдяки чарівному голосу і вродливій зовнішності зробив кар'єру при царському дворі, а згодом узяв активну участь у зведенні Єлизавети Петрівни на імператорський престол. За свідченнями сучасників, Олексій був таємно повінчаний з «кроткою Єлизаветою».

Так влада на Лівобережній Україні знову повернулася до рук гетьманського правління, що встановилося перед смертю Д. Апостола. Російські органи влади ліквідовувалися. Гетьману підкорялася також Запорозька Січ. В імператорському указі про затвердження виборів відзначалося, що Гетьманщина переводиться в управління Колегії закордонних справ, а гетьмана слід шанувати нарівні з російськими фельдмаршалами.

Heскоро Кирило Григорович з'явився у Глухові: аж надто міцно пов'язався з петербурзьким двором. Управління Гетьманщиною знаходилось у руках старшини, яка прагнула збагатитися і одержати російські дворянські звання. К. Розумовський виявився чужим для України гетьманом, зрусифікованим, купленим Петербургом чинами та нагородами. Краєм і далі правили російські урядовці, які залишилися в Україні з попередніх часів.

Усе це вело до занепаду козацького демократичного самоврядування. Військова рада не скликалася, справи вирішували рада генеральної старшини і полковників, полкові і сотенні старшинські ради. Поступово формувалася і віддалялася від рядовогокозацтва привілейована старшина, а українська адміністрація ставала щодалі більше старшинсько-шляхетською, панською. З'явився і новий стан - «шляхетство малоросійське». Воно прагнуло збагачення і здобуття юридичних прав на панування. Із «шляхетства малоросійського» швидко сформувалося українське зрусифіковане дворянство, байдуже до ідей самостійності йнезалежності України, до долі ії народу.

Українське покозачене «панство» прагнуло вдосконалити норми правового регулювання громадських стосунків у Гетьманщині. Його не задовольняло успадковане від минулого українське народне звичаєве право. Ось чому ще за Данила Апостола створено комісію українських юристів для зведення існуючих у краї узаконень-у кодекс єдиного законодавства на підставі вимог царських «Рішительних пунктів». Використавши юридичні норми Литовських Статутів, магдебурзького права і народного звичаєвого права, комісія в 1743 р. упорядкувала збірник українських законів під назвою «Права, по котрим судиться малоросійський народ». У 1750 р. правознавець Ф. Чуйкевич у подарунок новому гетьману підготував оригінальний юридичний трактат «Суд і розправа в правах малоросійських». У ньому обстоювалася думка про законне існування власного українського суду.

На підставі цих та інших правових документів у останні роки правління Розумовського в Гетьманщині здійснено досить широку судову реформу. Генеральний суд доповнювався виборними депутатами і ставав вищою судовою інстанцією. Полкові суди перетворилися на міські. Утворювалися повітові та інші суди. Частину судів для розгляду позовів землевласників утвореноуніверсалом гетьмана. Його ж універсалом 1760 р. заборонено переходи селян-кріпаків без дозволу власника. Перехід дозволявся, якщо селянин залишав господарство панові.

Гетьман користувався повагою і нової російської імператриці Катерини IIяк активний учасник двірцевого перевороту на її користь і як розумний радник. Кирило Григорович плекав надію перетворити гетьманство у родову спадщину Розумовських. Але коли Катерині IIподали матеріали про те, що таке прохання висловлює старшина з намови гетьмана, то Кирилу Розумовському наказали «добровільно» піти у відставку з посади гетьмана: московським царям українська династія в Гетьманщині була зовсім ні до чого.

Тискцарицібувнастількиміцний,що10листопада1764р. К. Розумовський «попрохав» звільнити його від такого тяжкого і небезпечного уряду. Обдарувавши екс-гетьмана маєтками, надавши графський титул, звання фельдмаршала і призначивши непомірно високу пенсію, Кирила Григоровича відправили у відставку.

Катерина II, перейшла в рішучий наступ на українську автономію. Під час вступу на престол імператриця проголосила, що серед найважливіших завдань вона вважає необхідним добитися встановлення єдиної адміністративної системи управління по всій імперії.

Щоб не допустити розрухів і заспокоїти жителів Гетьманщини, невдоволених московськими порядками, імператриця видала «Маніфест до малоросійського народу», в якому давала примарні обіцянки змін на краще. Цариця, як і її урядовці та донощики, єдиним хором проголошували, що захищають в Україні простий народ від «зловживань» і «утисків» старшини та насправді бажали русифікувати народ та знищити всі згадки про українську державну ідею, яку цариця вважала польською інтригою.

Для управління краєм утворювалася Друга Малоросійська колегія (1764-1782), до якої входили чотири українці та чотири росіяни. Президента і прокурора колегії мали призначати лише з росіян. Повноваження першого президента покладались на генерал-губернатора Малоросії графа Петра Румянцева. Маючи інструкцію імператриці і високі повноваження президента, він спрямувавдіяльність колегії на подолання «відчуженості і ненависті» між українцями і московітами, на викорінення прагнення українців до свободи і незалежності, самої думки про те, ніби цей народ «цілком відмінний від росіян».

У 1781 р. царським указом Гетьманщина як адміністративна одиниця імперії ліквідовувалася, а на її території утворювалися три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство, очолене П.О. Румянцевим.

Визначте основні рити фашистської окупації

У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим об’єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану „Ост”. Згідно з ним передбачалось знищити та депортувати в Сибір 31 млн. населення Польщі та західної частини СРСР і пересилити сюди 10 млн. німців. Що стосується України то передбачалось депортувати до Сибіру 65% населення.