1944 1945

З наступом частин Червоної Армії на зайнятих ними територіях України поновлювалася радянська влада. Керівні партійно-державні діячі, зважаючи на те, що населення України здебільшого два і більше роки перебувало в умовах німецької окупації і піддавалось нацистській пропаганді, намагалися передусім відбудувати адміністративно-командну систему, партійний і державний апарат, міліцію, апарат НКВС-МДБ. Відновлювались ці структури, насамперед, як за рахунок місцевих комуністів, що вийшли з підпілля або з партизанських загонів, або були надіслані ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У із східних районів, із діючої армії. Органи радянської влади з недовірою і підозрою ставились до всіх, хто перебував на окупованій території. Їхні права порушувалися, зокрема при прийомі на роботу, у вищі навчальні заклади, при вирішенні питань про підвищення по службі і т.п. З великим болем О. Довженко писав у своєму щоденнику, що визволителі часто „поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина - це не тільки земля, а рідні люди, плоть од плоті яких вони і є”. Але особливо до нелюдських репресивних методів сталінський режим вдавався щодо національних меншин, обвинувачених у нелояльності та зраді радянській владі. На цій підставі у травні 1944 р. було поголовне депортовано із Криму у віддалені місцевості СРСР 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 10 тис. вірмен та ін. Найважливішим завданням, яке постало перед органами влади й усім населенням було налагодження громадського порядку і відбудови народного господарства та культури. 21 серпня 1943 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) схвалили постанову „Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації”. Державний Комітет Оборони схвалив ряд постанов, у яких визначались конкретні заходи по відбудові вугільної, залізорудної, металургійної промисловості Донецького й Криворізького басейнів, машинобудівних заводів, Дніпрогесу та інших електростанцій УРСР і т.п. Безпосередньо відбудовою народного господарства та культури керував і контролював виконання рішень ДКО створений при Раднаркомі СРСР Комітет з відбудови економіки у визволених районах. Відбудова починалася в дуже складних і тяжких умовах війни. Не вистачало устаткування, бо масову реевакуацію вивезеного з України майна було визнано недоцільною. Не вистачало коштів, бо у 1943-1945 рр. держава змогла виділити їх тільки 7 % від суми прямих збитків, завданих Україні у час війни. Не вистачало робочої сили, бо з 6200 тис. робітників і службовців, що були в Україні напередодні війни, на початку 1944 р. працювали лише 1564 тис. Невимовно тяжкими були матеріально-побутові умови, в яких жило населення. У першу чергу відбудовувалися галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, енергетична, машинобудівна, хімічна. На кінець війни у Донбасі було відбудовано 123 великих і 506 середніх і дрібних шахт. За 1943-1945 рр. країна одержала 50 млн. т. донецького вугілля. У загальному паливному балансі СРСР питома вага Донбасу зросла з 4,8 % у 1943 р. до 26,7 % у 1945 р. Інтенсивно відбудовувалися залізорудні та марганцеворудні шахти Криворізького й Нікопольського басейнів, металургійні заводи «Азовсталь», Єнакіївський, Макіївський, Дніпродзержинський, Сталінський, Краматорський, Дніпропетровський ім. Г.І. Петровського та ін. Широким фронтом велися роботи на відбудові Дніпрогесу, Харківської, Зуївської, Північно-Донецької, Штерівської та інших електростанцій. На кінець 1945 р. потужність електростанцій становила 47 % довоєнної. З особливою енергією підіймали з руїн машинобудівні й оборонні заводи, продукція яких мала особливо велике значення для фронту - Новокраматорський завод важкого машинобудування, Ворошиловградський завод транспортного машинобудування, Харківські заводи - тракторний, турбогенераторний і верстатобудівний заводи, транспортного машинобудування, Київські заводи „Більшовик”, „Арсенал”, „Ленінська кузня”, Миколаївські суднобудівні, Одеські ім. Жовтневої революції, ім. Січневого повстання та ін. На 1 вересня 1945 р. в Україні 95 із 108 довоєнних машинобудівних та оборонних заводів союзного підпорядкування давали продукцію. А всього після визволення і до кінця війни в Україні було відбудовано і збудовано 3 тис. великих промислових підприємств і введено в дію близько 30 % довоєнних виробничих потужностей.Ще в ході війни силами воїнів Червоної Армії і залізничників було відбудовано в УРСР понад 20 тис. км. залізничної колії, 615 великих і середніх залізничних мостів. Промислові підприємства Чорноморського пароплавства були відроджені на 80 %, а флот – на 65 %. Ліній зв’язку в республіці було відбудовано 28,5 тис., або 61 % їх довоєнної довжини. Великою напруженою працею відроджували сільське господарство працівники ланів, передусім жінки, старики й підлітки. У 1945 р. було засіяно 76 % усіх довоєнних посівних площ, а під зерновими – 84 %. Але основні кошти спрямовувалися на відбудову промисловості, для сільського господарства виділялася мізерна частка. Певна робота велася по задоволенню матеріально-побутових потреб населення, відродженню закладів освіти, науки і культури. 10,5 млн. чол., фактично все міське населення, хоча й дуже недостатньо, постачалося нормованими продовольчими й промисловими товарами за картками і твердими цінами через торгівельну мережу. За найактивнішою участю всього населення відбудовувалися і вводилися в дію міські електростанції, водогони, трамваї, каналізаційні системи, лазні і пральні. За 1943 – 1945 рр. в містах і робітничих селищах республіки було відбудовано понад 10 млн. кв. м. житлової площі, внаслідок чого житловий фонд у 1945 р. у містах і робітничих селищах досяг 75 % довоєнного. У селах на той час відбудовано 250 тис. житлових будинків. Інтенсивно відроджувалася мережа медичних закладів. На кінець війни були підняті з руїн і діяли 4025 поліклінік та амбулаторій, 827 санітарно-епідеміологічних станцій тощо. На початок 1945/46 навчального року вже працювали 30512 шкіл (94 % довоєнної кількості), в яких навчалися 5151 тис. учнів (78 % довоєнної чисельності) і вели заняття 183 тис. вчителів (72 % довоєнної чисельності). На той же час відновили діяльність усі 154 вищі навчальні заклади, в тому числі 6 університетів: Київський, Харківський, Одеський, Дніпропетровський, Львівський і Чернівецький. У них навчались 137 тис. студентів. У 1944/45 навчальному році вузи випустили 8360 спеціалістів. У 1945 р. у республіці працювали 267 науково-дослідних установи (83 % довоєнної кількості). Розгорнула свою діяльність Академія Наук УРСР, яка в березні 1944 р. повернулась до Києва. Йшла відбудова культурно-освітніх установ - будинків культури, клубів, хат-читалень, бібліотек, музеїв, радіовузлів та ін. відновлювали роботу кінотеатри, театри, видавництва. Життя брало своє.

Розвиток культури у 2 половині 19 століття

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім - ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX - на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності

Освіта Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, змусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет.

Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменноюУ 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. Українська література другої половини XIX ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691-1760 рр.) і Я. Марковича (1696- 1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, детально змальовували побут української шляхти.У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Дисиде́нтський ру́х

— рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко (1930 р.н.), Василь Симоненко (1935-1963), Іван Драч (1936 р.н.), Іван Світличний (1929-1992), Євген Сверстюк (1928 р.н.), Юлій Шелест (1937-2009), Микола Вінграновський (1936-2004), Алла Горська (1929-1970) та Іван Дзюба (1931 р.н.). Пізніше до них приєдналися Василь Стус (1938-1985), Михайло Осадчий (1936-1994), Ігор Калинець (1939 р.н.) та Ірина Стасів-Калинець (1940-2012), Іван Гель (1937-2011) та брати Михайло Горинь (1930-2013), Богдан Горинь (1936 р.н.) і Микола Горинь (1945 р.н.).

Значна частина членів групи швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру, деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів.

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найвідоміших поетів «українського відродження». 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році був жорстоко побитий органами міліції і того ж року помер.

Однією з найвидатніших представниць шістдесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності народу.

.