Сухопутні і морські походи Запорозької Січі
Запорозька Січ здійснювала сухопутні і морські походи на поляків, турок і татар, московитів.
У сухопутних походах, які здійснювали в основному навесні, переважала кіннота.
Для морських походів обирали головно осінній час і здійснювали їх на морських суднах — чайках, що вміщували від 50 до 70 чоловік. Крім чайок інколи використовували й більші кораблі. Попереду йшло судно Кошового отамана, на якому майорів отаманський стяг.
Кожен козак був добре озброєний: шабля, дві рушниці, шість фунтів пороху, достатня кількість куль, ядра для фальконетів, одиннюрнбернський квадрант (для орієнтування).
Причинни виникнення козацтва
Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця ХV ст. (перші історичні згадки датуються 1489 р., хроніка Мартина Бельського, та 1492 р., лист Великого князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Проте слід мати на увазі, що ці дати появи козацтва є умовними, вони лише відображають довготривалий історичний процес, започаткований раніше, в ході якого українське козацтво пройшло певну суспільну еволюцію, із побутового явища перетворилось в окремий стан зі своїми привілеями.
Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:
По-перше – це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля,Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.
По-друге – на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельного ризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення, тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогом
До появи українського козацтва вели і такі глибинні причини, як інстинкт самозбереження народу, небажання частини еліти нації втратити велич княжої доби, незалежності, яка, хоча мінімально, але ще втримувалась до другоїполполовини ХУ ст.
Козацький стан втілював споковічне прагнення людини до волі, свободи, романтики, слави, мужності, це була втеча і захист від примусу, підданства, приниження і т. д.
Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо. Ігнорування чи, навпаки, гіпертрофоване зображення будь-якого з них призводять до деформованого відтворення обставин появи і розвитку козацтва. Тут недоцільно віддавати пріоритет господарським заняттям населення перед необхідністю захисту південного порубіжжя від вторгнень татар або акцентувати увагу лише на втечах від панів як одній з форм соціальної боротьби на шкоду іншим факторам. Лише з урахуванням усіх обставин, причому не механічно, а в широкому діалектичному взаємозв’язку, можна наблизитись до відтворення цілісної картини виникнення та початкових етапів розвитку українського козацтва.
Наприкінці XVI - першій третині XVII ст. козацтво стало впливовою силою, а Запорозька Січ - своєрідною державою в державі. Головною справою вважали захист свого народу від татар і турок.
Українські землі були одним з основних об'єктів набігів татар Кримського ханства. Останнє відокремилось від Золотої Орди у 1449 р., управлялось династією Гиреїв і на початку XVI ст. мало армію із 100 тисяч озброєних вершників. Свої внутрішні економічні проблеми задовольняло шляхом походів і пограбувань російських та українських земель. Від 1450 р до 1556 р татари здійснили 86 грабіжницьких походів, які несли руйнування, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення, вбивства. А Польсько-Литовська держава не могла захистити південні кордони, бо фортифікаційні споруди були в запустінні, наймане військо налічувало 4 тис. чоловік і не могло протистояти мобільній і численній татарській кінноті.
На захист українського народу виступило козацтво. Козаки часто ходили походами у турецькі володіння. Найбільш прославився гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. З 90-х років XVI ст. перебував у складі Запорозького війська. Про Сагайдачного говорили, що у битву він йшов першим, відходив останнім, у таборі мало спав, не пив сам і під час походів забороняв пити горілку під загрозою кари на горло, тобто смертю.
За Сагайдачного козацтво перетворилося в окремий стан і займало важливе місце серед населення Наддніпрянщини. Партизанську ватагу перетворив в регулярне військо, яке при потребі досягало 40 тис. і мало залізну дисципліну. Проти козацького свавілля був дуже суворий і карав за провину.
Запорозькі флотилії козаків під проводом Сагайдачного ходили на Очаків, Перекоп, Трапезунд, Синоп. Козаки з гетьманом нападали на турецький флот, брали невільницькі ринки і визволяли із полону тисячі невільників.
Особливо Сагайдачний прославився у битві під Хотином у 1621 р, коли 40 тисяч козаків практично врятували від поразки армію Речі Посполитої і примусили відступити турків.
Козацтво при активній участі гетьмана виступило за відновлення православної церкви, сприяло діяльності православних братств та освіти. Сагайдачний разом з усім Запорозьким військом вступив до Київського братство і взяв його під свій протекторат. Активно формував єдність міщанства, духовенства і козаччини.
Зясуйте причини активізації національно політичного руху у 2 половині 19 ст Визначте місце діяльності драгоманова у цьому процесі!
З середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Зміна на престолі російських царів у 1855 р. сприяла амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою діяльність. За допомогою українських поміщиків-меценатів В.Тарнавського і Г.Галагана в російській столиці організовується українське видавництво, у якому побачили світ "Записки о Южной Руси", "Чорна Рада" П.Куліша, твори Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. З великими труднощами у 1861 р. було отримано дозвіл на видання місячника "Основа" - першого в Російській імперії українського часопису. "Основа" стала центральним органом Українського руху, але
в своїй ідейній спрямованості вона значно відійшла від програми Кирило-Мефодіївського братства. Основна увага редакції була сконцентрована на культурно-просвітницькій роботі.
Водночас у середовищі інтелігенції в Україні з'являються "народники"
- ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, переконані в необхідності шукати джерела народного руху серед селян та козаків, їх поглядам властива ідеалізація простого народу, оскільки вони вважали його єдиним втіленням української ментальності. Разом з тим вони були критично настроєні до Гетьманщини, засуджуючи старшину, що поневолювала простий народ. Основним своїм завданням "народники" вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення народних звичаїв, мови, фольклору.До "народників" примкнула група так званих "хлопоманів" на чолі з в. антоновичєм, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'яжи з польським національним рухом. Вважаючи своїм обов'язком служіння українському народові, вени засновують в Києві громаду, котра займається культурно-просвітницькою Діяльністю. До складу громади, яку очолював В.Антонович, входили такі діячі, як Т.Рильський, П.Чубинський, Б.Познанський, О.Русов, Кониський, М.Драгоманов та ін. Члени громади брали активну участь у створенні в Києві недільних шкіл для дорослих і підлітків; у багатьох із них викладання велося українською мовою. Перша така школа виникла ще 1859 р. на Подолі, а до 1862 р. їх кількість перевищувала сотню. За зразком київської громади виникають аналогічні організації інтелігенції в інших містах України.Активізацією українського руху була стурбована царська адміністрація.Ряд російських видань звинувачували громадівців у сепаратизмі і наміру відокремити Україну від Російської імперії. Антонович та його прихильники виступають у пресі з колективними листами та заявами про свою лояльність до влади, але це їм не допомагає. Становище громадівцівособливо ускладнилось з початком у січні 1863 р. польського повстання, оскільки уряд розглядав український рух як продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві Чернігові та інших містах пройшли арешти, найактивніші учасники громад, в тому числі П.Чубинський, О.Кониський, В.
Лобода були вислані на північ Росії або в інші губернії. Нарешті, 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав секретний циркуляр, у якому звинувачував ініціаторів видання української літератури в політичних замірах. Він стверджував, що самі українці з обуренням виступають проти вживання в школах української мови і "доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути"1. На підставі цього міністр забороняв видання української літератури, за винятком "красного письменства". Недільні школи були закриті, а громада розпущені.
Однак значна частина громадівців не припинила своєї діяльності в нових умовах, а перейшла на конспіративне становище. У Києві В.Антоновичу вдалося зберегти гурт своїх прихильників, які стали основою для створення так званої "Старої громади". Сюди ввійшли М. Драгоманов, О.Русов, М.Зібер, С.Подолинський та ін. Нових членів приймали більш ретельно, громада стала приділяти велику увагу роботі в земствах, а також розвиткові науки.
У 1873 р. за ініціативою громадівців у Києві було створене українське наукове товариство під назвою "Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства". Тут розгорнулася велика робота по вивченню української етнографії, історії, філології. Були видані "Исторические песни малорусского народа" В. Антоновичата, М. Драгоманова, збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні дослідження та ін.
Щоб обійти заборону на українські видання, громадівці налагодили тісні зв'язки з українським рухом в Галичині і активно використовували західноукраїнську пресу. В 1875 р. вони придбали російську газету "Киевский Телеграф" і протягом року через неї пропагували свої ідеї.За Емським указом ухвалювалося: 1) не допускати ввозу українських видань з-за кордону; 2) заборонити видання українських творів в імперії, за винятком історичних документів і "красного письменства"; 3) заборонити сценічні вистави і навіть тексти до нот українською мовою; 4) припинити видання "Киевского Телеграфа". Водночас на громадівців накочується нова хвиля репресивних заходів, знову найбільш активних із них висилають на заслання, у Києві ліквідовується відділення Російського Географічного Товариства. Однак і після Емського указу громади продовжували діяти, перейшовши на підпільне становище. Було вирішено відкрити за кордоном своє представництво, і з цією метою М. Драгоманов відбув до Швейцарії.У Женеві Драгоманов створює гурток громадівців у складі М.Зібера, С.Подолинського, Д.Вовка, до яких примкнули також Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис "Громада" і одночасно все більше схиляється у своїх поглядах до соціалістичних ідей. Київська громада, яка неухильно дотримується культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовляється фінансувати діяльність Драгоманова.В.Антонович та його прихильники тримали під своїм впливом часопис "Киевская старина", що виходив з 1882 р. російською мовою, але був український за змістом.
В цілому ж 80-і роки, коли настала доба реакції, характеризуються спадом національного руху в Наддніпрянській Україні. Центр визвольної боротьби в цей час переміщується в Західну Україну.
Ще в 1861 р. в Австрійській імперії внаслідок зовнішньополітичного провалу - поразки у війні з Францією - було встановлено конституційно-парламентський устрій. Незважаючи на засилля в Галичині поляків, тут все ж склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного Руху.В Галичині з середини XIX ст.. могутні впливи серед української інтелігенції мала московофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з Росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б.Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті "Слово" у 1866 р. проголосили українців частиною великого російського народу, що населяє територію від Камчатки до Карпат.
Москвофілам протистояла інша течія - народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. "Просвіта" займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін. Поступово з "Просвіти" вирізняються окремі товариства, що займаються певними напрямками діяльності: економічним - "Сільський господар", "Маслосоюз", "Крайовий Кредитовий Союз", освітнім - "Руське Педагогічне Товариство", молодіжним - "Січ", "Сокіл" та ін.Велике значення для народовців мала допомога з Наддніпрянської України. У 1873 р. при допомозі меценатів Василя Симиренка та Єлизавети Скоропадської-Милорадович народовці засновують у Львові Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке згодом, у 1892р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.у 1880 р. на противагу москвофільському "Слову" народовці засновуй газету з промовистою назвою "Діло". Під впливом ідей М.Драгоманова у 1885 р. виникає перша політична організація народовців - Народна Рада. Нарешті, у 1890 р. прихильники Драгоманова І.Франко, М.Павлик, С.Данилович, К.Трильовський створюють першу політичну партію - Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України; видавались газети "Народ" і "Хлібороб". Таким чином, український національний рух в період репресій царизму Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним "українським П'ємонтом", базою для його дальшого поширення. Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції - громади твердо продовжували відстоювати необхідність лише культурно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється політичної боротьби і створює в 1890 р. першу політичну партію.
зясуйте характер суспільно політичних рухів у першій половині 19 ст в російській імперії
Декабристський рух.
Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли — поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р, цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він заявляв, що не може миритися з рабством селян, пануванням у Росії родової аристократії, із запровадженням військових поселень, занепадом торгівлі й промисловості, із хабарництвом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів, повсюдним бідуванням народних мас. Такі спостереження породжували революційні переконання в необхідності зміни політичного та соціально-економічного ладу, що панував у державі. Україна в планах опозиційного офіцерства посідала значне місце як важливий у Російській імперії регіон розташування її збройних сил. Тут уздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-тисячна армія, покликана страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів імперії на такій неспокійній території, як Україна. У повній бойовій готовності щодо придушення будь-яких зазіхань на цілісність імперії перебували також військові гарнізони губернських міст і окремих спеціальних військових поселень в Україні.
Але ці війська можна було використати й для здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. У зв'язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти «управа» в Кам'янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським — рідним братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в його особі національно свідома громадськість вбачала гетьмана України в разі відновлення автономії), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).
Для багатьох офіцерів — членів Південного товариства Україна була рідною землею. Найбільше їх (переважно вихідців з дрібномаєткового дворянства) зосередилось в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію — Товариство об'єднаних слов'ян. Засновниками його були Юліан Люблінський — учасник польського визвольного руху, засланий після ув'язнення царськими властями до Новоград-Волинського під нагляд поліції, та брати Андрій та Петро Борисови (із зубожілої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.
Керівники Товариства об'єднаних слов'ян склали його «Правила», які були його програмним документом. Товариство мало на меті скасування монархічних режимів в усіх країнах, ліквідацію кріпацтва та станових привілеїв, знищення міжнаціональної неприязні та створення федеративного союзу незалежних слов'янських республік. Щоправда, зарахувати до них Україну як окрему незалежну державу Товариство об'єднаних слов'ян не наважилося, що було свідченням низького рівня української національної самосвідомості серед більшості його діячів.
Поблажливішим у розв'язанні «українського питання» виявилось Північне товариство. Його програма під назвою «Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не передбачала повної незалежності України, але в майбутньому адміністративно-політичному устрої серед «держав» і «областей» федерації планувала створення Української і Чорноморської «держав» (з центрами, відповідно, у Харкові і Києві).
1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту «управу» — «Слов'янську» — свій керівний центр у Но-воград-Волинському. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівники Польським патріотичним товариством перебували у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схвалення на нелегальному з'їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі