Утворення речі посполитої

Наприкінці XVI ст. руська (українська) шляхта втратила роль провідника політичних прагнень України. Вона жила інтересами своїх маєтків, бажала щоб її прийняли в коло польського панства і не зуміла протистояти рішенням польського сейму, який у січні 1569 р. почав розглядати питання унії двох держав.

Литовські феодали теж втомилися від постійної ворожнечі з поляками, постійних війн з Московською державою і кримськимитатарами, а також міжусобних війн, пов’язаних з політичною боротьбою за великокнязівським престолом. Отже, їм потрібні були спокій і стабільний політичний режим.

Відчувши ці настрої Польща, яка у XVI ст. була міцною агресивною державою, здійснює дії щодо остаточного поглинання (інкорпорації) Русько-Литовської держави. Польський уряд і верхівка розглядали унію, як один із заходів поширення експансії на Схід, збільшення та збагачення своєї держави.

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту. Держава управлялась єдиним королем, який коронувався у Кракові. Литва втрачала право на власні сейми, зовнішні відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Правовою основою залишався Литовський статус. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями в будь-якій частині держави.

Люблінська унія оформила перерозподіл українських земель між Польщею і Литвою. Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина, відійшли до Польщі, а Білорусь з Берестейщиною залишились у складі Литви. Унія також відкрила Польщі шлях до використання природних багатств, нарощування економіки та воєнної потужності. В новій державі головна роль в політичному та економічному житті належала Польщі.

Інтереси українців в об’єднаній державі майже не бралися до уваги, тому проти унії виступили українські магнати О. Чарториський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Однак, через деякий час проводилися з нього, бо шляхту влаштовували у польській державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади та внутрішня стабільність серед інших європейських держав. Польща також була однією з країн, де існувала певна свобода віросповідання.

Після укладення Люблінської унії посилення польського впливу відчувалось у всіх сферах культурного і духовного життя. Польський уряд спрямував зусилля на послаблення національної культури та церкви. Православна українська церква, при відсутності національної держави, не мала опори в державній владі, не могла протистояти тиску з боку католицької церкви, поступово занепадала і це привело до кризи у 70-х рр. XVI ст.

З метою подолання цієї кризи частина українського та білоруського духовенства висловилась за унію з католицькою церквою. Існувало три варіанти. Перший – римо-католицької церкви, який передбачав не об’єднання, а приєднання православної церкви до католицької; другий, витворений К. Острозьким, пропонував рівноправне об’єднання обох церков; третій, запропонований українськими та білоруськими єпископами, включав регіональне об’єднання в межах Речі Посполитої без реформування церковного життя. Ці розбіжності у поглядах на унію привели до протистояння і скликання у Бресті в 1596 р. двох соборів: унійного і православного. Однак, рішення православного собору були оголошені не дійсними, бо король затвердив постанови унійного собору. Таким чином православна церква опинилася поза законом.

Однак, Берестейська унія не об’єднала український народ як передбачалось, а навпаки, уніати опинилися між двох вогнів – православні вважали їх зрадниками, а католики не поспішали поділитися з ними існуючими привілеями. До того ж рішеннярелігійної унії не знайшли підтримки у більшості української нації, яка не сприйняла шлях компромісу з католицькою вірою і почалося протистояння, яке в майбутньому переросте в гостру конфесійну і політичну боротьбу.

УЦР та дерикторія

ЦР та її соціальний напрямок. Провідна роль у Центральній Раді належала соціалістичним партіям — українським соціал-демократам та українським есерам.Для підтвердження своїх повноважень Центральна Рада скликала 6—8 квітня 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес, на який прибули 1500 делегатів і гостей від усіх губерній України. Цей широкопредставницький форум підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії, а також санкціонував новообрану Центральну Раду як крайову раду для всієї України. її головою знову було обрали М. Грушевського, а його заступниками — Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. Отже, було зроблено новий крок у відродженні нації на шляху її державотворення. Почали утворюватися і місцеві органи влади — губернські, міські, повітові українські ради,підлегліЦентральнійРаді.У розгортанні національно-визвольної боротьби лідери Центральної Ради великого значення надавали українізації царської армії. На всіх фронтах війни почалося утворення окремих бойових підрозділів із солдатів та офіцерів-українців. Під керівництвом С Петлюри процес українізації армії набув організованого характеру. У травні 1917 р. Центральна рада скликала в Києві І військовий з'їзд українізованих частин, а в червні — II. Делегати Другого з'їзду, які представляли близько 2 млн. військовиків-українців, запропонували Центральній Раді більше не звертатися до центру з проханням про автономію, а здійснити її самочинно. 10(23) червня 1917 р., в останній день роботи з'їзду, було зачитано документ "Універсал Української Центральної Ради до українського народу", за яким Рада уповноважувала себе приймати акт конституційного рівня — універсали. Першим Універсалом проголошувалося, що український народ має право сам розпоряджатися своєю долею, і це буде зроблено через Українські Установчі Збори. Бажаючи довести, що декларовані універсалом слова "однині будемо творити наше життя" не пустопорожні, 28 червня Комітет Центральної Ради створив тимчасовий революційний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком — палким прихильником соціалістичної ідеї європейського зразка. До нього ввійшли вісім секретарів. Усі вони, крім безпартійного X. Барановського, були представниками соціалістичної орієнтації.7(20) листопада 1917 р. Центральна Рада, як найавторитетніша сила, вдалася до рішучих кроків: проголосила Третій Універсал про утворення Української Народної Республіки (УНР). Було накреслено широку програму найближчих перетворень: скасування приватної власності на землю і смертної кари, впровадження 8-годинного робочого дня і контролю над виробництвом, наголошувалося на організацію національної автономії в складі Російської Федерації. Відмова від самостійності стала фатальною помилкою, бо імперська природа центру не змінилася з усуненням Тимчасового уряду. Поряд з цим автори Універсалу в дусі революційного романтизму закликали: "...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії". Знову висловлювалася пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Центральна Рада забороняла навіть розмови про самостійну Україну. Так було усунуто від участі в Центральній Раді лідера українських самостійників М. Міхновського, якого М. Грушевський згодом назвав діячем фашистського напряму. У цілому ж III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної державності.Директорія ті її соціальний напрямок.29 квітня 1918 р. Центральна Рада практично без кровопролиття здала владу в руки Павла Скоропадського, одностайно проголошеного на з'їзді хліборобів-землевласників, на який прибуло майже 8 тис. учасників, гетьманом України. Це обрання схвалили і підтримали всі верстви населення, чиї погляди були правіші від соціалістичних. Адже, на загальну думку, Центральна Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, тому її необхідно було змінити сильним, дієздатним державним органом. Цього бажало і командування окупаційних військ, яке вирішило встановити в Україні новий політичний режим у формі диктатури.30 квітня 1918 р. в Києві було поширено підписану гетьманом Грамоту до всього українського народу. В ній ішлося про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за обставин, що загрожували національною катастрофою, мати державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці". Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради, міністрів і земельних комітетів і проголошувалося право приватної власності "як фундаменту й цивілізації". Водночас вийшли друком Закони про тимчасовий державний устрій України, згідно з яким Українська Народна Республіка ліквідувалась, а замість неї утворювалася Українська Держава. У руках гетьмана зосереджувалася вся верховна влада: формування уряду, військове командування, зовнішня політика. Головою гетьманського кабінету міністрів 10 травня 1918 р. було призначено полтавського земського діяча, вихідця із старовинного козацького роду Федора Лизогуба. Зауважимо, що незважаючи на військовий стан в Україні та господарську катастрофу, новий уряд розпочав активну державотворчу діяльність. Найбільших досягнень він домігся у відновленні транспортних магістралей, налагодження нормального залізничного руху, у заснуванні банків, створення державного бюджету й української валюти (гривні), у реорганізації і зміцненні державного флоту. За короткий час було сформовано 60-тисячну регулярну армію, чисельність якої до весни 1919 р. мало бути доведено до 300 тис. Було посилено дисципліну на виробництві (при цьому скасовано 8-годинний робочий день). Оформлено автокефалію Української православної церкви. Значних успіхів було досягнуто в розвитку національної культури. Так, успішно проводилася українізація державного апарату. В усіх державних установах і військових частинах створювалися курси українознавства. За всілякого сприяння гетьмана відбувалася українізація загальноосвітньої школи. Восени 1918 р. вже функціонувало 150 українських гімназій не лише в містах, айв деяких селах. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах і видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл. Крім діючих університетів засновувалися нові — українські (перші — у Києві та Кам'янець-Подільському).

Охарактеризуйте приєднання земель до УРСР

23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР. У таємному протоколі Гітлер і Сталін до мовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі.1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, поклавши цим самим початок Другій світовій війні. Кваплячись оволодіти «своєю» частиною польської держави (як і передбачалося в секретних протоколах), 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями і білорусами (територія площею більше 190 тис. км2 із населенням майже 12 млн. чол.). Розмежувальна лінія між СРСР і територією, окупованою німецькими військами, була уточнена в радянсько-німецькому договорі про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. Українські землі Лемківщина і Холмщина були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України. На початку жовтня 1939 р. на західноукраїнських землях відбулися вибори до Народних Зборів, а 26-28 жовтня 1939 р. у Львові пройшли і самі Українські Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР. У складі УРСР були утворені 8 нових областей: Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Ізмаїльська та Чернівецька. Спочатку населення Західної України вітало прихід Червоної Армії. Пояснювалось це тим, що Західна Україна була до цього напівколонією Польщі з досить сильним політичним, національним та економічним гнобленням, жорстокою експлуатацією, масовим хронічним безробіттям, напівкріпосницькими порядками на селі, безправ'ям українців.Деякі політичні та економічні заходи, які вживалися новим режимом після возз'єднання, принесли українцям конкретні поліпшення. Сотні тисяч безземельних і малоземельних селянських господарств отримали понад мільйон гектарів землі, значну кількість худоби та різного реманенту, що були конфісковані в поміщиків, монастирів та великих державних чиновників. Були створені машинно-тракторні станції, різні обласні та районні установи й організації, які надавали послуги в розвитку рослинництва і тваринництва. Чимало було зроблено і в соціальній сфері: ліквідовано безробіття, введено 8-годинний робочий день, підвищувалась заробітна плата робітників. Реконструювались існуючі і будувалися нові підприємства, розвивалася виробнича кооперація, помітно поліпшилося медичне обслуговування. За перший рік радянської влади тут почали діяти 184 лікарні, 492 амбулаторії та поліклініки. Українізувалась та зміцнювалась система освіти. У цей час працювало 6900 шкіл, у тому числі 6 тис. з українською мовою навчання, діяло 15 вузів, у тому числі 2 університети, 13 театрів. Однак усе це відбувалося в умовах тоталітарного режиму, що призвело до поширення репресій, депортацій і на західноукраїнських землях. Були розпущені українські політичні партії, а їх лідери депортовані. Ліквідовувалось багато кооперативів, а інші реорганізувались на радянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства«Просвіта».Через деякий час було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і віддані найбіднішим селянам (спочатку це був найпопулярніший захід нового режиму!), підлягають колективізації. Методи її проведення були ще жорстокішими, ніж у Східній Україні. Супроводжувались вони масовими репресіями, «розкуркуленням» середняків, депортацією тисяч селян до Сибіру. Погіршувало ситуацію те, що краєм керували люди, направлені з інших регіонів СРСР, які не розуміли місцевої специфіки, не володіли українською мовою. Утисків зазнавала греко-католицька церква. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспорти, а за використання церков уряд вимагав платити високі податки. Викладання релігії в школі заборонялося, церковні землі конфісковувалися. Широкі репресії були розгорнуті проти місцевої інтелігенції. З осені 1939 р. лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців. Таким чином, входження західноукраїнських земель до складу УРСР було подією величезної історичної ваги і мало прогресивне значення, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Але здійснено це було тоталітарним режимом з порушенням норм міжнародного права, за допомогою секретних угод. Радянська влада була поширена і на західноукраїнські землі. 

Початки феодальної роздробленості

в українській історії сягають часів правління синівЯрослава Мудрого (друга половина ХІ століття).

Піком роздробленості вважається друга третина – кінець ХІІ століття. Тоді суто українські території поділялися на десятки удільних князівств, основними з яких були Київське, Переяславське, Чернігівське, Галицьке і Волинське. На чолі кожного з удільних князівств стояв представник роду Рюриковичів. Загальноприйнятою є думка про те, що роздробленість була виключно негативним явищем для розвитку народу. Справді, відсутність політичної єдності й постійні конфлікти між князями сприяли військовій слабкості, що приводило до можливості легкого завоювання якоїсь української території зовнішнім ворогом. (Не дарма плакала Ярославна за своїм чоловіком Ігорем – удільним князем сіверським).Якщо ж підійти до питання роздробленості глобально, то слід розуміти, що цей процес був закономірний у феодальній історії усіх країн світу. А історичні закономірності не можуть нести виключно негатив.В українській історії періоду роздробленості спостерігаються такі явища, як спеціалізація економіки у різних регіонах колишньої Київської Русі. Наприклад, у волинських землях це було м’ясо-молочне виробництво, у центральній Україні – зернове, галицьке боярство почало заробляти на видобуванні і продажі солі і т.ін. З часом така ситуація приводила до початків руйнування закостенілого феодального господарства, з’являлися стійкі торгові відносини, що, загалом, впливало на покращення економічного розвитку вцілому.За роздробленості величезного розвитку дістало містобудування, що потягнуло за собою певний «вибух» у розвитку ремесел і торгівлі в середині князівств. Ці процеси спряли появі притаманних тільки певному українському регіонові архітектурних особливостей, особливостей іконопису, творів літописного жанру. Адже кожен маленький Рюрик у своєму удільному князівстві робив усе можливе, щоб дотягнутися хоч би у зовнішньому обрамленні до колишнього стольного града Києва.

Отже, за феодальної роздробленості можна простежити певну рівномірність (економічну, політичну, культурну) у розвитку з урахуванням ще й місцевої специфіки.Далі, закономірні процеси феодалізму приводять до нового об’єднання удільних територій в єдину нову феодальну державу. В українській історії це було Галицько-Волинське князівство, що сягало своїм східним кордоном лівого берега Дніпра. Інтегрування усіх регіональних надбань періоду феодальної роздробленості у єдину державу дало різкий поштовх для розвитку української нації як політичного суб’єкта у європейській історії.

Культурно національне відродження

Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з XVIII ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.

Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 pp. XIX ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.

Становлення національної культури. Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. До ентузіастів збирання історичної спадщини належать О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманськнй, О. Мартос та інші. На основі зібраних матеріалів у першій третині XIX ст. з’являються загальні праці з історії України. Найвизначнішим твором цієї доби була «Історія русів», яку О. Оглоблін назвав «вічною книгою незалежности українського народу».

Історичні студії привернули увагу освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв тощо. Певне, цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Григорія Калиновського, який започатковує, таким чином, українську етнографію. Через два десятиліття з’являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798) Якова Марковича, перейняті патріотичним ентузіазмом. Це своєрідна мала енциклопедія природи, історії, народної поезії і мови України. У 1819 р. видає свою збірку «Опытсобраниястаринныхмалороссийскихпесней» М. Цертелєв, розпочинаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано українські думи). Роком раніше з’являється «Грамматикамалороссийскогонаречия» Олексія Павловського, яка є початком студій з українського мовознавства, першою друкованою граматикою живої української мови.

У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804-1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.

Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.

Першим університетом на Східній Україні був Харківський (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773-1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються найкращі наукові сили: Й. Шат, І. Тимківський, І. Срезневськнй, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артемовський та інші.

На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «StudiumRuthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв’язане церковною традицією, схилялося до церковнослов’янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50-70 pp. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об’єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравалиМаркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов’янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая».

Утворення держави Україна

Сьогодні часто можна почути, що наша країна ще дуже молода. Дещо дивно звучать такі слова, адже Україна має тисячолітню державну історію, яка сягає ще часів Київської Русі. Однак таке твердження все ж таки слушне, бо можливість по-справжньому творити власну державу українці вибороли лише тоді, коли Україна відділилася від Радянського Союзу та було проголошено її незалежність. Ці події стали своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку. Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбулися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взаємодії політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів, які і стали передумовами утворення незалежної України.  На першому етапі (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни. Але перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки.  II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального плану було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом'якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутрішньопартійної демократії; демократизація економічного управління; забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін. III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень—липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих Рад. IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень—червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови.  V етап (лютий — грудень 1990 р.) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас. У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. Під впливом наростаючої кризи у політичного керівництва СРСР починають з'являтися думки щодо запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами і згортання реформ. VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. У цей час поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо.  Як бачимо, Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний. Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг державотворчих процесів значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади. Але незважаючи на це в Україні відбулися і позитивні зрушення в бік демократизації та лібералізації її політики, а саме: у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній — від об'єкта до суб'єкта геополітики. 

Козацбко гетьманська держава Хмельницбкого

Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-гетьманської Держави - Війська Запорозького (1648 - 1764). У всіх галузях державного будівництва - у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як державний діяч великого формату.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. У короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава мала всі риси державності і характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування.

Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику.

Політична влада на звільнених територіях України та Запорожжя перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе "самодержцем руським".

Що стосується території, то спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорозької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Підчас Національно-визвольної війни території, які були під владою козаків, значно розширилися. І хоч за українсько-польськими договорами цього періоду визволені території переходили з рук у руки. Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державотворчих процесів. Український історик І. Крип'якевич описав кордони української козацької держави по закінченні Визвольних змагань: "З Польщею - Яруга - Чернівці - Мурафа - Красне - Вінниця - Прилуки - Самгородок - Каменеброд - Макарів - Чорнобиль - Карпилівка; з Росією - традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом - через так зване "Дике поле".

Політико-адміністративний устрій.На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано полково-сотенну систему, яка виникла ще на Запорозькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника та його урядовців. Сотенний уряд складався із сотника та його помічників. На вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд (гетьман та його помічники, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані).Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у най важливіших - отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами - сільські отамани.Найвищим органом влади залишалася генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання.

Право, суд та судочинство. На звільнених від Речі Посполитої територіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасовано суворі покарання за протиправні вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Фінансова система та податки. Відомий український історик В. Антонович зазначав, що Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдаровання, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська.Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині. На одному боці цієї монети була зображена шабля, на іншому викарбуване ім'я гетьмана. З часів Національно-визвольної війни при гетьмані запроваджено посаду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і грошових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установлювали й регулювали універсали Богдана Хмельницького.

Соціальна структура населення. В умовах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Гетьманщині визначалося п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство, селянство. Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та економічним становищем. До привілейованої групи належали: українська шляхта, козацька старшина, найвище православне духовенство, міська знать. їм значно поступалися в правах і соціальному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціальну базу Гетьманщини, він надав право селянам переходити в козацький чи міщанський стан.

Мілітарі. У роки Національно-визвольної війни українське військо нараховувало до 300 тис. осіб. Воно складалося з представників різних верств суспільства й уперше в історії носило загальнонародний характер. В. Антонович вбачає велику заслугу Б. Хмельницького у створенні Української армії з цивільних людей (не козаків), які зовсім не знали ні військової справи, ні дисципліни. Українська армія була однією з найкращих у Європі за військовою організацією й тактикою. Під проводом Б. Хмельницького вона завдала поразки найкращим польським полководцям - Потоцьким, Вишневенькому, Чернецькому. У багатьох битвах Національно-визвольної війни українські війська виявили масову жертовність, героїзм, самопожертву в ім'я України.

Хмельницький вів також широку зовнішню та внутрішню політику.

Воєнні дії 1650 1655

 За роки Національно – Визвольної війни гетьман загалом мав декілька доленосних міжнародних договорів, які певним чином визначили хід історії. У результаті неочікуваної угоди 1649 року між  Яном ІІ Казимиром і Іслам-Гіреєм ІІІ, на допомогу якого дуже розраховував гетьман,але так її і не отримав, козаки були вимушені підписати Зборівський договір з королем. Другого разу татари карколомно покинули поле бою під Берестечком 1651р., чим фактично прирекли українців на поразку. Проте гетьман продовжував сподіватися на допомогу Криму, адже більше не було до кого звернутися.  2 серпня 1650 року Хмельницький склав на руки посла Османа-аги присягу вірності Османській імперії, такий спосіб він зірвав московсько-польський союз. Це було конче необхідно для України, адже в разі підписання вона апріорі перетворилася би на театр воєнних дій.    Того ж року він починає дволітню боротьбу за встановлення контролю за Волощиною. Наслідком цих міжнародних посольств і переговорів став династичний шлюб старшого сина Тимоша з донькою волоського господаря Лупулла Роксаною. Ці наміри чітко дають зрозуміти: Хмельницький сподівався через Волощину без васальної залежності від Криму отримати протекторат могутньої Османської імперії, заручившись підтримкою у боротьбі з Річчю Посполитою. Дуже скоро гетьман зрозуміє примарність своїх сподівань. Крім того, цим планам не судилося здійснитися ще й через смерть Тимоша у бою під Сучавою 1952 року. Ще з 1648, як свідчать джерела, Хмельницький звертався з проханнями про допомогу до Московії, але не отримував чіткої відповіді. Що, безперечно, дивує: чи не єдиний православний могутній сусід не відкликається на заклик боронити власне віру й церкву, допомогти православним українцям у боротьбі з наступом католицизму.  Лише у жовтні 1653 приходить відповідь Московського царства щодо протекції над Україною й готовності розпочати війну з Річчю Посполитою.  Багато недостовірних джерел говорять про укладання того доленосного договору саме у Переяслові, хоча достеменно відомо: там відбулася лише загальна військова рада козаків, на якій підіймалося головне питання: що робити далі? Кому довіряти? На кого сподіватися? Сама ж угода представлена Березневими статями 1654 р.: спочатку це були 23 пункти, зіставлені козаками і відправлені з послами до Московії. Але цар залишив лише 11 з них. До того ж, так і не знайдено оригінал першоджерельного тексту, представники Росії опираються на чернетки. Учені припускають, що там була фальсифікація, майстерно проведена московською стороною.  Частина вищого українського суспільства, козацька старшина, а також духівництво та київський митрополит відразу не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. Певно, вони вже відчували ту неминучість прикрого розчарування, коли відкрилися справжні мотиви підписання угоди Московією: розбудова «третього Риму» й включення до своїх володінь українських територій. Хмельницький також досить швидко прозрів, повністю відчувши тягар заборони дипломатичних відносин з іншими державами, у той час як усе яскравіше простежувалися розбіжності у поглядах Гетьманщини й Московії. За таких умов розрив ставав неминучим. Останнім поштовхом до того став Віленське перемир’я підписане за спиною гетьмана. У листі до  царя Олексія Михайловича він напише: "Я піддався не для того, аби робити те, що ти скажеш... Я з польським королем уже перед цим воював, щоб повернути свободу мені й козакам, аби вони не були холопами, а звались козаками". Хмельницький ще буде звертатися до ряду держав з проханням про допомогу, створить антипольську коаліцію Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), але значних успіхів цей задум так і не досягне. Усі подальші плани й сподівання обірвала смерть великого гетьмана 6 серпня 1657 р. 

Причини Національно-визвольної війни. 

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1.1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

1.2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православноїшляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

1.3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів зарадивиробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхетської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість  міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

Основні риси розвитку культури і освіти в XVI

XVI—XVIII століття — включно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI—XVIII століття

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10—15 тисяч жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців  — поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччиниприйшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися вуніверситетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукціюсільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувалаПольща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турків і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханствай Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвитку української культури в XVI століття — першій половині XVII століття була позиція соціальної еліти. Своєюмеценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Берестейська унія

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькоюцерквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

1.  Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в)  необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г)   саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.

3.  Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а)  необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б)  можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в)  майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

4.   Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

Селянсько козацькі повстання

 Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.  У XVI ст. з'явилася нова формфантифеодальної боротьби - рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 рр. У 1591 р. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського.У січні 1593 р. під містечком П'яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина- Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк.Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою - до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським воювало в Молдавії.Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об'єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п'ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з'єднатися з другою частиною війська. При переходіна р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об'єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські війська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен - 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського - 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила Наливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він самовільно пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Османською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин.Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону.Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу.

Запорозька Січ

була обведена високими валами з частоколом і зрубами, на які ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояликурені — казарми, де мешкали запорожці. Козацька залога на Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді її чисельність доходила до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа, господарські та військові споруди. Січова церква Покрови Пресвятої Богородиціі духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства — власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо.

Цим багатіям протистояла голота — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка — старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, попри це, заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася накурені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, в якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.