2) Аборты и контрацепция.

К вопросам аборта и контрацепции относились не однозначно в разное время. В средние века данные процедуры были запрещены под страхом смертной казни, а в настоящее время полностью легализированы. В "Клятве" Гиппократа (V в. до н.э.) сформулировано отрицание аборта. Напротив, Аристотель в "Политике" пишет, что если ребенок не желателен, то следует прибегнуть к аборту.

В настоящее время принята официальная политика медицинской помощи по контрацепции. Революционным достижениями XX века является возможность контрацепции и искусственного оплодотворения. Контрацепция длительное время отвергалась христианством, которое признавало единственной формой предупреждения зачатия воздержание в браке.

С точки зрения католицизма со времен Фомы Аквинского "одушевление" происходит на 40-й после зачатия у мужчин и на 80-й день – у женщин. Врачи длительное время считали плод живым со времени его первого шевеления, регистрации сердцебиения. Несколько в стороне стоит вопрос жизнеспособности (способности выжить вне организма матери), связанный с формированием легочной системы (не ранее 20 недель от зачатия).

С точки зрения современной биологии и эмбриологии человек как биологический индивидуум формируется сразу после слияния родительских половых клеток, когда образуется неповторимый набор генов.

Таким образом, врач должен решить для себя вопрос "когда считать эмбрион человеком?", что бы произвести аборт или уничтожение "запасного" эмбриона, не нарушив заповеди "не убий".

3) Психиатрия.

С утверждением патерналистских взаимоотношений врача и психически больного связано, во-первых, самоопределение психиатрии как самостоятельной медицинской дисциплины, а во-вторых, формирование отношения общества к "помешанным" как к больным людям (по предложению Филиппа Пинеля). Пинель сравнивает своих пациентов с детьми, а созданный им тип психиатрической больницы – с семьей. Совет Пинеля врачам – жить среди больных – в последующем был исполнен многими психиатрами, в том числе и в России.

Кризисом этого направления явилось переполнение психиатрических больниц, в которые попадали люди, нуждающиеся в простой опеке, а не в реабилитации. Плюс по Пиннелю помещение всех душевнобольных в больницу, являлось благом для последних. Хотя на деле оказывалось, что больные в изоляции от общества утрачивали социальную активность, удалялись от семьи и т. д. То есть можно сделать вывод о том, что лечение должно быть достаточным, но не избыточным.

В США наоборот развернулось движение "против" психиатрических больниц, но "за" "общественные центры психического здоровья". Однако после данной акции за счет душевнобольных выросло число бездомных и бродяг.

Стержневой "проблемной ситуацией" при оказании психиатрической помощи является недобровольное лечение. Вплоть до середины XX в. принудительная госпитализация подавляющей части душевнобольных считалась незыблемой социальной нормой. И с середины XIX в. в Европе постепенно вводятся юридические защитные механизмы, многие из которых в ином социальном и этико-гуманистическом контексте сохраняют значение и в современных условиях: помощь адвокатов, независимая оценка состояния больного врачом, право больных на апелляцию (опротестование решения о госпитализации) и т. д.

Случаи недобровольной госпитализации – это в этико-юридическом плане типичная "проблемная ситуация", поскольку пациенту здесь должны быть обеспечены специальные гарантии защиты его гражданских прав. Очевидно, что недобровольная госпитализация имеет место в отношении лиц с глубокими психическими расстройствами, серьезно нарушающими способность суждения, оценку реальности и поведение.

История лечения психических болезней знает множество примеров, когда безумию и помешательству врачи пытались противопоставить в качестве терапевтических средств нечто экстремальное, а объяснение лечебного эффекта (действительного или мнимого) сводилось, как правило, к чему-то иррациональному. В 30-е гг. стали широко применяться шоковые методы. Применение сильнодействующих психотропных лекарств тоже нередко ведет к весьма серьезным ятрогенным осложнениям – нарушению двигательной активности, расстройству походки и т. д.

В нашей стране в целях правового регулирования применения отдельных методов психиатрического лечения была предусмотрена обязательность согласия больного или его родственников на применение шоковых методов лечения и сульфозинотерапии (чрезвычайно болезненных инъекций, вызывающих высокую температуру, а место – некроз мышечной ткани).

Иногда психиатрией злоупотребляли в политических целях. В качестве привходящих обстоятельств, сделавших возможными злоупотребление психиатрией в политических целях, следует указать, во-первых, на соответствующий социальный заказ со стороны тоталитарного режима власти; во-вторых, на этический и правовой нигилизм в среде отечественных медиков; в-третьих, на монополизм в отечественной науке, когда концепция "вяло текущей шизофрении", отстаиваемая московской школой психиатров (во главе с А. В. Снежневским), почти не встречала серьезной критики.

Что же касается конкретно темы злоупотреблений на почве психиатрии, то в тексте закона "О психиатрической помощи и правах граждан при ее оказании" предусмотрено: "Медицинские средства и методы применяются только в лечебных целях в соответствии с характером болезненных расстройств и не должны использоваться для наказания больных или удобства других лиц" (ст. 10), а также:

"При оказании психиатрической помощи врач-психиатр независим в своих решениях и руководствуется только медицинскими показаниями, врачебным долгом и законом" (ст. 22).

медична деонтологія і лікарська етика - що це

Резолюция 37/194 Генеральной Ассамблеи ООН Принципы медицинской этики 18 декабря 1982 г.

Генеральная Ассамблея, ссылаясь на свою резолюцию 31/85 от 13 декабря 1976 года, в которой она предложила Всемирной организации здравоохранения подготовить проект кодекса медицинской этики... в приложении к которому содержался проект свода принципов, подготовленный Советом международных медицинских организаций и озаглавленный "Принципы медицинской этики, относящиеся к роли работников здравоохранения в защите лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания", учитывая резолюцию 1981/27 Экономического и Социального Совета от 6 мая 1981 года, в которой Совет рекомендовал Генеральной Ассамблее принять меры по завершению разработки проекта принципов медицинской этики на ее тридцать шестой сессии, ссылаясь на свою резолюцию 36/61 от 25 ноября 1981 года, в которой она постановила рассмотреть проект принципов медицинской этики на своей тридцать седьмой сессии с целью их принятия,

будучи встревожена тем, что нередко представители медицинской профессии и другие работники здравоохранения занимаются деятельностью, которую трудно увязать с медицинской этикой,

признавая, что в мире все шире распространяется практика, когда важная медицинская деятельность выполняется работниками здравоохранения, не имеющими разрешения или не подготовленными в качестве врачей, такими как ассистенты врачей, фельдшеры, физиотерапевты и санитары,.....

....... отмечая, что в соответствии с Токийской декларацией государства и ассоциации профессиональных работников, а также другие соответствующие организации должны принять меры против любых попыток подвергнуть работников здравоохранения или членов их семей угрозам или репрессиям вследствие отказа таких работников оставаться безучастными к применению пыток или других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения,....

напоминая, что в соответствии со статьей 7 Декларации, принятой в резолюции 3452 (XXX), каждое государство должно обеспечить такое положение, при котором все действия совершения пыток, как это определено в статье 1 настоящей Декларации, участие в пытках, соучастие в них, подстрекательство или намерение подвергнуть пытке рассматривались бы в соответствии с его уголовным правом как преступления,... .

ПРИНЦИПЫ

медицинской этики, относящиеся к роли работников здравоохранения, в особенности врачей, в защите заключенных или задержанных лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания

Принцип 1 Работники здравоохранения, в особенности врачи, обеспечивающие медицинское обслуживание заключенных или задержанных лиц, обязаны охранять их физическое и психическое здоровье и обеспечивать лечение заболеваний такого же качества и уровня, какое обеспечивается лицам, не являющимся заключенными или задержанными. Принцип 5

Участие работников здравоохранения, в особенности врачей, в любой процедуре смирительного характера в отношении заключенного или задержанного лица является нарушением медицинской этики, если только оно не продиктовано сугубо медицинскими критериями как необходимое для охраны физического или психического здоровья или безопасности самого заключенного или задержанного лица, других заключенных или задержанных лиц или персонала охраны и не создает угрозы его физическому или психическому здоровью.

"СССР и международное сотрудничество

в области прав человека. Документы и материалы",

М., "Международные отношения", 1989 г.

Перейти в начало страницы

+Цитировать сообщение

golova1975

сообщение 16.12.2011, 22:49

Сообщение #2

Гуру

*******

Группа: Главные администраторы

Сообщений: 1245

Регистрация: 10.9.2010

Пользователь №: 23868

Питання лікарської деонтології та відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення

У практичній діяльності кожної конкретної особи виявляються її моральні норми. Особливо це стосується роботи медичних працівників. По-перше, через те, що їх діяльність безпосередньо пов'язана з людьми, по-друге, контактувати їм доводиться не просто з людиною, а з хворим, який сприймає все дуже загострено. Тому суспільство ставить підвищені вимоги не тільки до професійного, а й до морального рівня медиків.

Сукупність етичних норм, якими керуються медичні працівники при виконанні своїх професійних обов'язків і спрямованих на покращання лікування та профілактики захворювань, становить медичну деонтологію. Мораль медичних працівників залежить від моралі суспільства, в якому вони живуть і працюють.

Медична деонтологія охоплює питання стосунків лікаря і хворого, лікаря і родичів хворого; лікарів між собою, особливо при лікуванні одного хворого; лікаря з середнім і молодшим медичним персоналом; а також питання про роль і місце медичних працівників у суспільстві.

Виходячи з вимог деонтології сформульовані положення про права, обов'язки та відповідальність медичних працівників, які відображені в "Основах законодавства України про охорону здоров'я" (1992). Законодавством передбачено обов'язкові дії медичних і фармацевтичних працівників, спрямовані на покращання санітарно-епідеміологічного добробуту населення; на вдосконалення лікувально-профілактичної допомоги; на охорону материнства та дитинства; на вдосконалення судово-медичної служби в Україні тощо.

Судово-медична експертна служба за родом своєї діяльності повинна аналізувати матеріали справ, в яких йдеться про вади медичної допомоги населенню. Ця робота спрямована на підвищення якості медичного обслуговування населення та на правове виховання медичних працівників.

У стосунках з хворим лікар має керуватися принципом Гіппократа: "Не зашкодь". У процесі обстеження він повинен чуйно ставитися до хворого, уважно його вислухати, всебічно обстежити та призначити відповідне встановленому захворюванню лікування. Це особливо актуально у наш час, коли з-за кордону в Україну надходить велика кількість ліків, а розповсюджують і пропагують їх люди, на жаль, далекі від медицини. Тому лікар повинен призначати хворим тільки ті ліки, які пройшли всебічний контроль і показання та протипоказання яких добре відомі, тобто саме такі, які він рекомендував би своїм близьким та собі особисто.

Для правильного встановлення діагнозу та призначення лікування однієї тільки чуйності замало. Лікарю треба мати ще глибокі знання і високий професіоналізм. Враховуючи рівень сучасного технічного прогресу та вузьку спеціалізацію, для уточнення діагнозу, в разі сумнівів, лікар направляє хворого на консультації до "вузьких" спеціалістів та призначає додаткові обстеження за допомогою технічних засобів. Але всі отримані результати мають ним осмислюватися та інтегруватися, бо інакше лікар перетвориться на диспетчера і втратить довіру хворого. На більшій довірі до лікаря ґрунтуватиметься і запроваджений в Україні "інститут" сімейного лікаря.

Лікар повинен зберігати в таємниці всі відомості, отримані ним від хворого, якщо вони не становлять загрози для суспільства та держави. Від хворого у лікаря не повинно бути таємниць стосовно діагнозу, перебігу, кінця захворювання. Винятком можуть бути тільки випадки невиліковних захворювань з швидким летальним кінцем, коли з метою підтримки віри в одужання лікар може сповістити хворому інший, більш оптимістичний, діагноз.

Враховуючи, який великий вплив на хвору людину справляють його близькі, лікар повинен встановити з ними тісний контакт. Поради лікаря щодо ставлення близьких родичів до хворого та його хвороби, як правило, мають позитивні наслідки. Разом з тим навіть з близькими для хворого людьми лікар не завжди повинен ділитися таємницями, які йому відкрив пацієнт.

Стосунки лікарів між собою будуються на взаєморозумінні та допомозі. Все має бути підпорядковано встановленню правильного діагнозу, призначенню відповідного лікування та спрямуванню зусиль на виліковування хворої людини. Неприпустимим є висловлювання лікаря у присутності хворого про неправильно встановлений іншим лікарем діагноз, призначення невідповідного лікування, а тим більше — про його низьку кваліфікацію. З іншого боку, лікар не може вважати свою думку єдино правильною і в разі складних випадків, заради інтересів хворого, повинен радитись з колегами, або навіть скликати консиліуми.

Працівники середнього та молодшого медичного персоналу, виконуючи призначення лікаря та доглядаючи хворих, відіграють важливу роль у процесі їх одужання. Тому вони заслуговують на відповідне ставлення до них як з боку лікарів, так і з боку хворих та їх родичів.

Особливе місце посідає деонтологія в роботі судово-медичних експертів, бо, у першу чергу, вони медики, і тому їх дії підпорядковані вимогам медичної деонтології. Крім того, особливості фаху визначають і деяку специфіку деонтології стосовно саме цієї спеціальності. Значна кількість висновків експерта при розгляді кримінальних справ приймається як доказ, що призводить до певних соціальних наслідків. Це потребує від судово-медичного експерта високого професіоналізму і водночас — високої моральної відповідальності.

При контактах з родичами загиблої людини судово-медичний експерт повинен поводитися співчутливо, доброзичливо, щоб не завдати їм додатково ще і психологічної травми. Потрібно надавати їм правдиву інформацію щодо причин смерті, але не сповіщати відомості, котрі можуть становити слідчу таємницю. Під час розтину трупа пам'ятати, що рідні та близькі люди будуть прощатися з покійником, тому без необхідності не треба нівечити тіло. Підвищена увага та тактовність є обов'язковими при обстеженні живих осіб, особливо з приводу статевих злочинів і станів. Нетактовні запитання або висловлювання при обстеженні постраждалої людини можуть викликати ятрогенні захворювання.

Особливо уважними судово-медичним експертам треба бути при виконанні комісійних експертиз у випадках лікарських помилок чи при звинуваченні медичних працівників у ненаданні необхідної медичної допомоги. Всі ці питання мають вирішуватись колегіально, комісією, до якої залучають висококласних фахівців з конкретних медичних спеціальностей, наприклад акушерів-гінекологів при експертизі з приводу кримінального аборту; хірургів — при звинуваченні в некваліфікованому хірургічному втручанні і таке інше.

Головою судово-медичної експертної комісії є начальник обласного (міського) бюро судово-медичної експертизи або його заступник з експертної роботи. Але головуючий ні в якому разі не повинен нав'язувати комісії свою думку. Водночас судово-медичні експерти не повинні беззастережно погоджуватися з висновками провідних фахівців — членів комісії.

Разом з дипломом лікаря молодий фахівець отримує право займатись лікарською практикою, окрім того, він бере на себе обов'язок робити це кваліфіковано, сумлінно, дотримуючись морально-етичних норм.

За неналежне виконання професійних обов'язків лікар підлягає юридичній відповідальності — кримінальній чи дисциплінарній. До кримінальної відповідальності притягуються медичні працівники за злочини (правопорушення), вчинені ними при виконанні професійних обов'язків.

Згідно зі ст. 7 Кримінального кодексу України, злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права та свободи громадян, а так само інше, передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Не є злочином дія або бездіяльність, що, хоч формально містить ознаки протиправного діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки. Таке діяння звичайно розцінюється як проступок, що тягне за собою дисциплінарну відповідальність.

Злочин може бути вчинений умисно або через необережність. Злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер цієї дії або бездіяльності, передбачала її суспільне небезпечні наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків (ст. 8 КК України). Безпосередній намір має місце тоді, коли особа, усвідомлюючи і передбачаючи настання небезпечних наслідків, бажала їх настання.

Опосередкований намір має місце тоді, коли особа, яка передбачала настання небезпечних наслідків, не бажала їх, але свідомо допускала, що вони настануть.

Злочин визнається вчиненим через необережність, якщо особа, що його вчинила, передбачала можливість настанння суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (ст. 9 КК України).

Правопорушення, що підпадають під першу частину ст. 9, можуть бути розцінені як самовпевненість, а під другу — як недбалість. Самовпевненість, а тим більше — недбалість, якщо йдеться про медиків, як правило, є наслідками недостатньої медичної освіченості, яка частіше зустрічається у молодих спеціалістів.

Не можуть вважатися правопорушеннями нещасні випадки в медицині, коли медичний працівник з поважних причин не передбачав негативних наслідків своїх дій.

Всі злочини, які можуть бути вчинені медичними працівниками при виконанні службових обов'язків, поділяються на:

- злочини проти здоров'я та життя особи;

- злочини проти здоров'я населення; - господарські злочини.

До злочинів проти життя та здоров'я особи належать:

1) незаконне проведення аборту (ст. 109 КК України);

2) неподання допомоги хворому особою медичного персоналу (ст. 113 КК);

3) умисне або необережне заподіяння тілесних ушкоджень; умисне або необережне вбивство (ст. 101, 102, 105, 106, 93, 94, 98 КК України).

Незаконне проведення аборту. Для збереження здоров'я жінок та запобігання проведенню кримінальних абортів в Україні дозволено медичні аборти при вагітності до 12 тижнів, а після цього терміну — за медичними показаннями. Але закон допускає можливість проведення аборту тільки лікарем і тільки в лікувальних закладах, що забезпечує кваліфіковане втручання при можливих ускладненнях (перфорація тіла матки, ушкодження кишечника, значна кровотеча, анафілактичний шок від знеболюючих препаратів тощо). Всі інші випадки проведення аборту віднесені до кримінальних, а отже, переслідуються законом.

Незаконне проведення лікарем аборту карається виправними роботами на строк до двох років або штрафом в розмірі від 50 до 120 мінімальних зарплат, або громадською доганою.

Проведення аборту особою, що не має спеціальної медичної освіти, карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на строк від одного до двох років.

Незаконне проведення аборту, що потягло тривалий розлад здоров'я або смерть, карається позбавленням волі на строк до шести років.

Якщо незаконні аборти проводились два і більше разів або якщо аборт мав тяжкі наслідки, такі як смерть потерпілої, безплідність, тривале болісне захворювання чи інвалідність, за умови наявності прямого причинного зв'язку між абортом та ускладненнями, що настали, то такі явища розцінюються як обтяжуючі провину обставини, що передбачає більш суворе покарання. Така сама кара чекає і на особу, яка зробила аборт, не будучи лікарем, бо втручання не фахівця є небезпечним для життя жінки.

Покаранню не підлягають тільки ті лікарі чи медичні працівники, які змушені були зробити аборт за крайньої необхідності, тобто у тих випадках, коли невтручання могло призвести до смерті жінки, а транспортувати її до лікарні не було можливості.

Поняття крайньої необхідності складається з двох тез:

1) неможливість усунення небезпеки іншим шляхом, крім спричинення шкоди;

2) заподіяння шкоди меншої ніж шкода, якій запобігли.

Виходячи з цих понять аборт, зроблений поза лікувальними закладами медичним працівником без вищої медичної освіти — наприклад з приводу великої маточної кровотечі, буде меншою шкодою, ніж втрата жінкою життя.

Друга підстава, за якої медичні працівники притягаються до кримінальної відповідальності — це неподання допомоги хворому особою медичного персоналу. Згідно зі ст. 113 КК України, неподання без поважної причини допомоги хворому особою медичного персоналу, котра зобов'язана, відповідно до встановлених правил, надати таку допомогу, якщо це завідомо для медичного працівника могло спричинити тяжкі наслідки для хворого, — карається виправними роботами на строк до двох років або громадською доганою.

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, — карається позбавленням волі на строк до трьох років.

Наприклад, легковий автомобіль, рухаючись з порушенням існуючих правил, збив мотоцикліста. У салоні автомобіля знаходилося троє пасажирів, серед яких була жінка-лікар. Потерпілий був оглянутий лікаркою і просив відвезти його до лікарні, але коли знепритомнів, його покинули на узбіччі дороги, де він і помер, а винні з місця події зникли. У ході слідства всі учасники дорожньо-транспортної пригоди були встановлені. Судово-медична експертна комісія дійшла висновку, що пасажирка-лікар могла передбачити тяжкі наслідки травми і повинна була подати потерпілому допомогу та організувати його транспортування до лікарні, тим більше, що, за даними судово-медичного дослідження, смерть мотоцикліста настала не раніше, як через дві години після травми. Судом лікарка була визнана винною за ч. 2 ст. 113 КК України.

Неподання медичним працівником медичної допомоги хворому, який її потребує, може бути виправданим тільки за наявності поважних причин, а саме:

- лікуванням у цей час іншого, не менш тяжкого хворого;

- відсутністю транспорту для виїзду до хворого, який знаходиться далеко від місця перебування медичного працівника.

Умисне або необережне заподіяння тілесних, ушкоджень. Умисне або необережне вбивство. Наслідками протиправних дій лікаря може стати смерть хворого або спричинення йому тілесних ушкоджень. Тоді, залежно від обставин конкретного випадку та наслідків медичного втручання, лікар притягується до відповідальності. Так, якщо лікар зробив жінці кримінальний аборт і при цьому ушкодив матку, що спричинило значну кровотечу, але не викликав швидку допомогу і не відправив постраждалу до лікарні, а намагався сам боротися з кровотечею, що призвело до смерті жінки, то його дії можуть бути кваліфіковані як умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. За вказані дії лікар несе відповідальність за ст. 93 КК України.

При вчиненні вбивства з необережності лікар несе відповідальність за ст. 98 КК України. Наприклад, лікар, який методом мануальної терапії лікував шийний остеохандроз у літньої жінки, різко повернув її шию, в результаті чого зламався зуб другого шийного хребця зі здавленням довгастого та спинного мозку і настала смерть.

Інколи при лікуванні хворого з вини медичного персоналу можуть виникнути ускладнення, котрі розцінюються як тілесні ушкодження. Останні кваліфікуються як тяжкі, середньої тяжкості або легкі. Наприклад травма плеча, яка ускладнилась періартритом, кваліфікована судово-медичним експертом як легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. Під час лікування цього ускладнення, при введенні ліків, медична сестра ввійшла голкою у порожнину суглоба, внаслідок чого розвинувся гнійний артрит, котрий дав ускладнення у вигляді остеомієліту з переломом плечової кістки та ампутацією плеча за життєвими показниками. Наслідки лікування травм та ускладнення призвели до втрати органа, і тому були кваліфіковані як тяжкі тілесні ушкодження. У подібних випадках медичний працівник притягується до відповідальності за ст. 105 КК України.

Медична наука не стоїть на місці, і те захворювання, яке не можна було вилікувати вчора, може стати виліковним завтра. Сьогодні ж лікування тяжких захворювань потребує від лікаря і хворого певного ризику. У таких випадках лікар повинен роз'яснити хворому, що іншого способу вилікувати або покращити стан здоров'я, крім того, що пропонується, немає, і отримати згоду пацієнта на спосіб лікування. Сам же лікар повинен бути впевнений в об'єктивній можливості досягнення поставленої мсти. Впевненість має базуватись на численних дослідах, хоча б на тваринах. Крім того, настання шкідливих наслідків має бути тільки можливим, а не обов'язковим. Лише за дотримання всіх перелічених умов ризик лікаря є виправданим.

Злочини проти здоров'я населення

До злочинів проти здоров'я населення належать:

- порушення правил, встановлених з мстою боротьби з епідеміями;

- незаконне лікарювання;

- незаконне виготовлення, зберігання, збут наркотичних, отруйних та сильно діючих речовин.

Порушення правил боротьби з епідеміями (ст. 227 КК України). Порушення обов'язкових правил, встановлених з метою запобігання епідемічним та іншим заразним захворюванням і боротьби з ними, якщо ці дії спричинили або завідомо могли спричинити поширення заразних захворювань, — карається позбавленням волі на строк до одного року або виправними роботами на такий самий строк, або штрафом у розмірі від 50 до 120 мінімальних розмірів заробітної плати.

Вказані правила розробляються Міністерством охорони здоров'я України і затверджуються урядом. До них належать:

- правила санітарної охорони кордонів;

- правила контролю за водопостачанням та якістю продуктів харчування;

- правила проведення запобіжних щеплень;

- правила забезпечення санітарного стану промислових підприємств, транспорту, людних місць;

- правила профілактичної дезінфекції місць громадського користування та винищування розповсюджувачів інфекції;

- правила виявлення бацилоносіїв;

- правила обов'язкової реєстрації інфекційних захворювань та ізоляції хворих;

- карантинні правила у вогнищі інфекційних захворювань.

Лікар несе кримінальну відповідальність як за невиконання наведених правил, так і за неналежне їх виконання. Тобто правопорушенням є як неналежна діяльність, так і бездіяльність.

Незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання або збут наркотичних, психотропних, отруйних, сильнодіючих речовин і прекурсорів. Виготовлення, придбання або зберігання з метою збуту отруйних або сильнодіючих речовин, що не є наркотиками, без спеціального на те дозволу караються позбавленням волі на строк до трьох років або штрафом від ста до трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Незаконне ж виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання, збут наркотичних або психотропних речовин караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з конфіскацією майна або без такої (ст. 229-1 КК України).

До наркотичних речовин належать: опіум, морфій, героїн, гашиш, анаша, пантопон, кодеїн і деякі інші, виготовлені штучно. Найчастіше це опіати.

Отруйні речовини — ціанистий калій, стрихнін, сулема, миш'як, таламонал, резерпін, метамізил та інші застосовуються в медицині. Ці речовини Фармакопеєю віднесені до списку "А".

Сильнодіючі речовини (віднесені до списку "Б") — це снодійні (барбітурати, похідні аліфатичного ряду та гетероциклічних систем), більшість нейролептиків, транквілізаторів та інші.

Злочини, пов'язані з розповсюдженням наркотичних та Інших, зазначених вище, речовин, набули особливого поширення через те, що після розпаду СРСР і відокремлення України як суверенної держави, в неї і в інших країнах СНД залишились "прозорі" кордони, через які до Європи направляється велика кількість наркотичних, психотропних та сильнодіючих речовин, значна частина яких надходить в обіг в Україні. Інше джерело наркотичних і психотропних речовин — кустарне виготовлення їх мешканцями України.

Ще одним джерелом надходження вказаних речовин є фармацевтична промисловість, де вони виробляються, та медичні заклади, в яких їх застосовують для лікування. Отже, як засоби лікування наркотичні, отруйні та сильнодіючі речовини ввіряються медичним працівникам, працівникам аптек, медичних складів, фармацевтичних баз, де ці речовини зберігаються або використовуються. Працівники зазначених установ часом зловживають можливістю доступу до перелічених вище речовин і вчиняють злочини, пов'язані з їх розповсюдженням, за що й притягаються до кримінальної відповідальності.

Незаконне заняття лікарською практикою. Згідно зі ст. 226 КК України — лікарювання, що здійснюється особою, яка не має належної медичної освіти і спричинила розлад здоров'я або смерть, карається позбавленням волі на строк до трьох років.

До відповідальності за незаконне лікарювання може притягатися середній медичний персонал, особи без медичної освіти та ті, хто має відповідний дозвіл МОЗ України (так звані цілителі).

Посадові та господарські правопорушення. До них належать:

- зловживання владою або посадовим становищем;

- перевищення влади або службових повноважень;

- халатність;

- отримання хабара та інші.

Зловживання владою або посадовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб використання посадовою особою влади чи посадового становища всупереч інтересам служби, якщо воно завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб, карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права займати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років (ст. 165 КК України). Вказані дії, що спричиняють тяжкі наслідки, передбачають суворіше покарання.

Зловживання владою або посадовим становищем у медицині можливе з боку керівників лікувальних закладів, завідуючих відділами та відділеннями, голів медичних комісій та ін. Часто має місце при прийомі та звільненні з роботи, встановленні черги на операції, протезування зубів.

Перевищення влади або посадових повноважень, тобто умисне вчинення посадовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй законом прав і повноважень, якщо воно завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам або правам і інтересам, що охороняються законом, окремих фізичних чи юридичних осіб, карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років з позбавленням права займати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років (ст. 166 КК України). Медичні працівники можуть нести відповідальність, наприклад, за оперування хворого без його згоди, якщо цю згоду можна було отримати від самого хворого або від його близьких родичів (коли хворий втратив свідомість), або у батьків чи опікунів (коли оперувати доводиться малолітніх дітей чи психічно хворих і т. ін.).

Ситуації перевищення влади чи службових повноважень трапляються при вирішенні питань про припинення реанімаційних заходів у випадках так званих невиліковних хвороб, при забиранні від трупів органів чи тканин для трансплантації тощо.

Халатність, тобто невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх службових обов'язків через недбале чи несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди державним чи громадським інтересам, або інтересам, що охороняються законом, окремих фізичних чи юридичних осіб, карається позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від п'яти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, з позбавленням права займати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років (ст. 167 КК України). Більш суворе покарання передбачається за діяння, що призвело до тяжких наслідків.

Злочинна халатність в медицині дістає вияв:

- у недооцінці тяжкості стану хворого і відмові йому в зв'язку з цим у госпіталізації, що призвело до тяжких наслідків (тяжкі ускладнення або смерть);

- у недостатньому обстеженні хворого перед операцією;

- у застосуванні для обстеження чи лікування неперевіреного електроустаткування, що може призвести до ураження електрострумом;

- у передозуванні радіаційного опромінення при лікуванні онкологічних захворювань або передозуванні сильнодіючих ліків;

- у зашиванні забутих у черевній та грудній порожнинах серветок та інструментів;

- у переливанні іногрупної крові. Зустрічаються й інші форми халатності, іноді — й неуцтво.

Приклад: жінка 36 років була доставлена машиною швидкої допомоги в клініку з діагнозом "позаматкова вагітність, кровотеча". Хвору оперували акушер-гінеколог та черговий хірург. Під час операції ні позаматкової вагітності, ні вагітності взагалі не було виявлено, але у черевній порожнині виявили до 1 літра рідкої крові. Не встановивши джерела кровотечі та враховуючи велику втрату крові, лікарі зібрали і внутрішньовенне перелили жінці кров з черевної порожнини. На третій день хвора померла від сепсису. При судово-медичному розтині було виявлено п'ять гострих виразок передньої стінки шлунка з перфорацією. Та ж рідина, що була прийнята за кров, виявилась кров'ю в суміші з вмістом шлунка.

Посадовий підлог, тобто внесення посадовою особою до офіційного документа завідомо неправдивих відомостей, інша підробка документів, а також складання та видача завідомо неправдивих документів караються позбавленням волі до трьох років або штрафом від п'яти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права займати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до п'яти років (ст. 172 КК України). Найбільш часто посадові підлоги мають місце при визначенні придатності до служби в армії, встановленні інвалідності, працездатності і таке інше.

Практично всі перелічені вище посадові правопорушення супроводжуються одержанням хабарів.

Одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи посадового становища карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна та позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п'яти років (ст. 168 КК).

При обтяжуючих обставинах покарання буває більш суворим.

Судово-медична експертиза при розслідуванні справ про професійні правопорушення медичних працівників

Часто такі справи порушують у випадках несприятливих наслідків або закінчень хвороб (смерть, інвалідність, втрата репродуктивної здатності і таке інше).

Призначаються експертизи постановою прокуратури або рішенням суду. Виконуються вони тільки комісійне. Комісію очолює висококваліфікований спеціаліст — на першій інстанції обласний, а на останній — Головний судово-медичний експерт України. Крім того, до комісії залучаються висококваліфіковані фахівці (хірурги, якщо йдеться про хірургічне втручання, акушери-гінекологи, якщо розслідується справа про аборт, гінекологічні захворювання тощо).

Експертизи у справах щодо професійних правопорушень медичних працівників вважаються одними з найскладніших у судово-медичній експертній практиці. І на це є вагомі причини. По-перше, до призначення судово-медичної експертизи у випадках летального кінця тіло, як правило, вже поховане, і комісія має задовольнятися протоколом розтину, де можуть бути відображені не всі дані, необхідні для кваліфікованих висновків. Тому іноді доводиться проводити ексгумацію. По-друге, навіть коли людина залишається живою, йдеться про хворобу, яка мала місце за деякий час до проведення експертизи, у зв'язку з чим і про стан здоров'я підекспертного під час хвороби і про повноту його обстеження, і про ефективність (чи неефективність) застосованого лікування доводиться робити висновки лише на підставі записів у медичній документації, результатів лабораторних досліджень, рентген-обстежень тощо.

Експертна комісія користується в роботі тільки оригіналами медичної документації, причому досить часто розглядається не тільки останнє захворювання, а й попередній стан здоров'я та хвороби, що могли ускладнити перебіг захворювання, з приводу якого призначена експертиза. Тому, крім історії хвороби, треба використовувати ще й амбулаторну карту, результати додаткових обстежень і таке інше.

Судові та слідчі органи звичайно інтересують питання:

- чи в повному обсязі був обстежений хворий;

- чи правильно і своєчасно встановлено діагноз;

- відповідає чи ні призначене лікування встановленому діагнозу і тяжкості перебігу хвороби;

- чим обумовлений тяжкий перебіг та несприятливий кінець захворювання;

- чи мали місце правопорушення з боку медичних працівників, на якому етапі, та як це позначилось на перебігу хвороби;

- чи є прямий причинний зв'язок між правопорушенням медичних працівників та несприятливим кінцем захворювання.

Після вивчення всіх документів і матеріалів судово-медична комісія робить висновки, які мають бути чіткими, зрозумілими і водночас обґрунтованими та науково аргументованими. У підсумках повинні міститися відповіді на поставлені питання.

Як правило, комісія робить висновки одностайно, але якщо хтось з її членів не згоден з ними у цілому або щодо окремих питань, він має право на особисту думку, яку викладає у цьому самому документі і підписується особисто.