2. Мотив руїни національного буття України.

Як і в інших художніх творах з яскраво вираженою екзистенціальною парадигмою, домінуючу роль відіграє в романі проблема епохи, визначаючи ідейно-філософське спрямування твору. Новітня епоха, яку багато письменників та філософів характеризували як «початок світової ночі», «сатанинську добу» (Є. Маланюк), епоху «розбожнення» (К. Ясперс), час «світової ночі» (М. Гайдеґґер), «розбитий світ» (Ґ. Марсель), в художньо- філософському світі Осьмачки трансформується в мотив загибелі патріархальної України, втрати її автентичних духовних цінностей, що призводить до усамітнення, відчуження, приреченості людини, страху, туги і страждання, екзистенційної тривоги, яка є одним із провідних мотивів роману. Цю тривогу постійно відчуває головний герой Гордій Лундик. Вона, нависаючи, немов дамоклів меч, переслідує його у хвилини смутку й навіть у хвилини радості, приносячи відчуття неспокою й трагічне усвідомлення кінцевості земного буття: «Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть їй, уже світовій пустелі». Слід зауважити, що образ «світової пустелі» як символ «розбожненої» епохи є одним із «ключових» філософських образів-символів в екзистенціальній поетиці літератури ДіПі й сягає своєю архетипною семантикою біблійних та євангельських текстів з їхніми апокаліптичними мотивами й пророцтвами. Втілення екзистенціального концепту «втрати Бога» послідовно спостерігається протягом усього роману, визначаючи його ідейно-філософський зміст. Крім цього, твір Т. Осьмачки сповнений екзистенційного мотиву самотності людини, що існує в нетрях незбагненного, байдужого і холодного до неї космосу, де вона відчуває свою беззахисність у його безмежжі. «Вихідна теза авторового світосприймання – мізерність людини супроти космосу, підкреслює Ю. Шерех. – Маленьке людське серце б’ється тривогою, відчуваючи пустку світової безодні. Людина бачить себе ніби центром світу, але на кожному кроці переконується, що вона залежить від природи і для природи зовсім байдужа». Самотність, яку постійно відчуває головний герой роману, близька по духу й самому письменникові, екзистенційно-філософські рефлексії якого через заглиблення в психічно-особистісні переживання є втіленням його світовідчуття і світобачення. Це яскраво відображається в авторському монолозі-звертанні, сповненому кафкіанської порожнечі світу: «Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі-манюсенькі. І роковані на поталу комусь страшному і незбагненому і через те наш розпач нехай буде чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання, бо за ту кривду, що ми з’явилися на світ, ніхто ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих». Специфіка авторської свідомості й «авторського голосу» значною мірою визначають екзистенційно-філософську суть роману, в якому «присутність автора» є одним із важливих елементів архітектоніки художнього твору.

Самотність людини в нетрях всесвіту, тривогу й відчай спричинює трагічне розуміння миттєвості людського існування. Екзистенційне усвідомлення смерті породжує страх, відчай і навіть протест проти несправедливого завершення земного буття-у-світі, і, водночас, надає кожній хвилині земного існування людини особливого сенсу, даючи змогу відчути всю повноту такого прекрасного, але такого недовгого порівняно з космічними вимірами життя. «Дивовижно, – підкреслює М. Слабошпицький, – як поєдналися в «Старшому боярині» мотиви космічного холоду, що дивиться в людську душу й нагадує їй про її нездоланну самотність, і сонячна повінь погідного літнього дня, що проливається на старосвітське українське село з усіма його дивовижними казковими істотами, на українські простори, посмуговані ряднами полів, перерізані вибалками й заряснені тремтливими деревами, обвіяні теплими вітрами». У романі Т. Осьмачки смерть постає у двох вимірах: загибель патріархальної України й втрата людської душі, спричинена «розбожненням» епохи. Екзистенційний конфлікт між життям і смертю не має вирішення, особливо в епоху «втрати Бога». Смерть завжди є трагедією, антигуманістичним завершенням людського буття-у-світі і, водночас, смерть як початок нового, як перехід до оновленого світу й оновленої людини набуває гуманістичного пафосу, кардинально змінюючи свою семантику від опозиції до синонімійності зі словом майбутнє. Тому й фінал роману трагічно-оптимістичний у дусі філософії «трагічного оптимізму»: на руїнах старої створюється нова українська родина, що вирушає з новими надіями в таке далеке й неокреслене майбутнє. У міфопоетичному просторі роману антиципаційну функцію попередження початку катастрофи «розбожненої» епохи виконують філософські образи-символи, метафори, художні символи-знаки. Старий церковний хрест, що, тріснувши, падає на землю, символізує настання епохи «світової ночі». Автор створює блискучу мистецьку апокаліптичну візію передчуття «кінцесвітнього» (Ю. Стефанович): «І посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторніше, і він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду… І цей тріск продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі, і на землі стала глупа ніч. І пісня, і луна зникли і заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів на скаламучене дно глибокої води». Падіння хреста – це не лише втрата сакральності України, але й руйнування її автентичної духовної суті, що була споконвічною основою українського «Роду й Дому» (Є. Маланюк). Письменник насичує текст художніми метафорами й символами, які передають постійне відчуття тривоги й неспокою, що дедалі зростає. Це і містичний тривожний спів з «невимовною тугою», який завжди лунає в селі напередодні нового лиха; сич, що як «провісник неспокою» нав’язливо крутиться біля головного героя й голосить з «містичним смутком» над селом; «безборонна пустиня людської садиби» – метафора, що передбачає руйнування соціального устрою та духовної першооснови українського села й України загалом. І над усім тим демонічний образ убивці Маркури Пупаня, що втілює саме поняття зла і смерті з його містичним віщуанням і пророцтвом. Особливої символічності набуває зруйнована, порожня, покинута всіма церква з мертвим дзвоном без мотузки, уламками розсипаного скла й розбитими вікнами, крізь які чути завивання вітру. Адже храм завжди є оплотом віри й символом очищення людської душі через каяття й духовний катарсис. «Розбожнена» епоха призводить до втрати людиною морально-етичного стрижня, духовності, моральних принципів і переконань, основою яких були колись християнські цінності. Осьмачка створює образ людини прийдешньої епохи – новітнього «селянського поміщика» та вбивці Харлампія Проня – манкурта, готового заради клаптя землі продати і матір, і душу, знищивши на своєму шляху всіх: «А цей револьвер вам на те показує, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона простягне руки по мою землю, я стрілятиму, як у дику свиню!» Письменник чіткий і страшний у деталях, описуючи жахливу сцену, коли Харлампій Пронь вішає вже мертву Гордієву тітку, щоб звинуватити того у вбивстві. Цей епізод має і символічний характер: смерть тітки означає і загибель патріархальної України з її традиціями, християнськими переконаннями й народними містичними віруваннями. Адже вбитий господарем у сволок оселі гак, який споконвіку був у кожній українській хаті й служив як родинний стрижень, як оберіг дому й нащадків, щоб дух оселі «міг держати своєю опікою все народжене до певного зросту…», стає страшним знаряддям вбивства, а селянське господарство з розчиненими навстіж ворітьми («аби входила і непрохана пустиня») перетворюється у «велетенську домовину». Відбувається також поступова атеїзація свідомості героїв роману, для яких християнство втрачає свою автентичну сутність, стаючи звичайною обрядовістю, чи, швидше, звичкою, що змушує їх час від часу дотримуватися певних християнських традицій. Особливу вагу в осмисленні проблем нової епохи має ліричний монолог автора про «зниклі з лиця землі священичі садиби», які є для нього символом України: «Ох, як я любив вас, священичі садиби в Україні. Ви вже позникали, але моя уява уперто тримає вас цілими, аби завдати більше горя кругом осиротілому серцю».

Вагоме місце в розкритті ідейно-філософського підґрунтя роману має зміщення часових пластів: дія роману – початок ХХ ст. і автор у романі – середина 40-х рр. ХХ ст. С. Пінчук, аналізуючи часопростір роману, виокремлює синтезований образ України, створений Т. Осьмачкою, «на який накладаються національна психіка, міфологія, звичаєвість [7, 5]». У «Старшому боярині» існує два хронотопи: історичний хронотоп і авторський хронотоп. Автор створює візію епохи початку ХХ ст., подаючи її з ідейно- світоглядних позицій середини ХХ ст., що дає змогу говорити про своєрідну ретроспективну візію України початку «розбожненої» епохи. «Специфіка екзистенційного філософування поета, – зазначає Н. Михайловська, – полягає в тому, що неповторний образ України, оповитої ніжною безмежною любов’ю, отруєний водночас гірокотою туги за минулим, що відходить у кривавих буднях: трагедійно-екзистенційний злам, пройшовши по серцю України ХХ с., пройшов і невеличкою за обсягом, але разючою, як сокира, творчістю Поета». Власне, й сама творчість Т. Осьмачки, якому близька була екзистенціалістська філософія життя, зокрема ідеї «трагічного стоїцизму», його релігійно-філософське світовідчуття, сконцентроване в романі, привело письменника саме до трактування нової доби, що кардинально змінює світ і людину, як смерті епохи й духовної загибелі людства в епоху «втрати Бога». Виживуть лише сильні духом, ті, хто через «свободу вибору» усвідомлять суть власної автентичності, своє національне коріння, потребу в переосмисленні старих й пошуку нових духовних орієнтирів і йтимуть далі важкими шляхами «розбожненої» епохи в пошуку істинної мети. Основний конфлікт у творі між минулим і неокресленим майбутнім відбувається в контексті конфлікту самої авторської свідомості. Екзистенційна суть роману-прощання з «міфом України» (Ю. Шерех) чи, швидше, з міфом про Україну селянську полягає в тому, що майбутнього українського села не знав і сам автор, який, крім розкуркуленого, знищеного села, моделей «колгоспів УРСР», України під тоталітарним режимом і власної перспективи втраченої назавжди Батьківщини в еміграційному майбутньому, не бачив нічого. Тому попри позитивне, «вітаїстичне» завершення любовної колізії роману, в останніх його рядках як екзистенційно-філософський підсумок знову звучить авторський голос: «Бо ми знаємо, що все на землі з’являється, аби безслідно зникнути на ній, але коли і залишити якийсь слід, то не надовго». Герої роману лише вступають в ту епоху, яка для самого автора з його екзистенційною свідомістю є трагічною добою українця без України.

Подія тут водночас розпа­ дається на подію профанну і подію, яка має сакральне забарвлення. З одного боку, конф­ лікт повісті має дві причини: 1) особиста, яка виникає на ґрунті ревнощів Гордія до Проня; 2) ідеологічна, пов’язана з антагонізмом пер­ сонажів.

Реальний зміст повісті складає "любовний трикутник". 15 червня 1912 року після закінчення Черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї тітки Горпини Корецької повертається Гордій Лундик. В недільну ніч він зустрічає незнайому дівчину — доньку місцевого панотця Діяковського — закохується в неї. Проте вона готується до весілля із Харлампієм Пронем, а Гордію випадає роль старшого боярина. Конфлікт між Гордієм Лундиком та Харлампієм Пронем набирає смертельного характеру. Пронь мститься Гордію, підступно звинувативши того у смерті своєї тітки. Панна Варка, почувши страшну новину, подається в монастир. Повість завершується тим, що панна Варка погоджується стати дружиною Гордія Лундика, і вони тікають подалі від страшного місця, від людського суду, захищаючи своє виборене щастя.

Містичний зміст повісті розкладає український світ на координати страшної бувальщини, в яку посвячує Гордія Лундика його тітка Горпина Корецька. Так з'являється в повісті образ міфічного "чорного чоловіка", грізного велетня і пекельного душогубця, — Маркури Пупаня. Він, будучи панським лановим, немилосердно нищить сільську громаду: вбиває чоловіків і зводить нелюдськими любощами жіночі душі, руйнуючи сімейну цілісність. Перед героями повісті стоїть і реальне завдання: зупинити страшну розруху світу. Кожен це робить власним шляхом. Щоразу проти великої біди щось страшно співає у березі голосом загубленої "чорним вершником" матері Варки. Грізне співання своєї матері, а з ним і рокове накреслення біди прагне подолати містичною силою панна Варка: вона опівночі на заклятому місці співає ту саму пісню. Маркура Пупань з'являється в новому своєму образі — образі Харлампія Проня, погрожуючи Гордію та Горпині Корецькій. Основний конфлікт повісті переноситься із реальної площини в містично-символічну. Реальне сходиться із ірраціональним: дійсність розгортає гнітючі передчуття, тривожні сновидіння, грізні пророцтва. Часопростір повісті розколотий на День і Ніч. Темні духи ночі складають моторошну подієвість. Ніч як головна подія повісті буде заходити в декілька разів, нагнітаючи тривогу. У її темному просторі складаються плани майбутнього грозового дня. У зловіших мареннях тітки Гордія з'являється чорна і вогняна барва разом з димовою завісою: з печі валує дим надвір, ляпає на стежку, окутує навкілля, великі клубки котить до річки, звідки Маркура Пупань роздуває той дим по всьому світові, випускаючи з нього високе та стрімке полум'я, з полум'я вилітає "чорний крилатий крук", летить на високу могилу, а "чорний велетень вслід гукає йому: "Оце такі будуть чорні ягоди цього літа". Сповнене диму і вогню, з "чорним верхом могили", з грізною погрозою помсти "чорного чоловіка" сновидне віщування збувається смертю тітки Гордія: на тлі погрозливої вечірньої пори із страшно червоним заходом сонця з'являється пекельний вершник — "гієнський гість", що прийшов по тітчину душу. Загострений звук — битого шкла і розпачливого жіночого крику — обривається смертельною тишею, що розходиться "всіма просторами хати".

Смерть тітки відкриває руїнну мотивацію повісті. У "Старшому боярині" започатковується та гігантська панорама Руїни, що розвернеться на всю площину твору у "Плані до двору" та "Ротонді душогубців". Тут уже накреслені її візуальні та звукові символи: недавно затишно-сонячне господарство тітки згодом нагадує "велетенські домовини"; із опустілого священикового маєтку, захлинаючись, виє пес і зловісно кукувалкає сич. Повість "Старший боярин" — це початок опустошення радісного світу, могутнього потьмарення душі людської, що, власне, підсумовується космічним песимізмом, явленим на початку і в кінці твору. Час повісті — переддень великої Руїни. Тому тут ще наявне все, що має бути знищене. Ю. Лавріненко вважав, що це єдиний твір Осьмачки, в якому немає пекла. І справді, ніч разом з її темними духами тут, як правило, змінюється "високим і пишним ранком"; супроти нічного моторошного звуку — "мальовниче звучання" світу, супроти нічної напруженості — "безмежна глибина супокою", супроти густоти нічної темряви — божественна розпрозореність, "що якби хто уважний глянув з-під церкви на небеса, то побачив би і там зорі і на великих пальцях нігті, освітлені сонцем у того янгола, який щоразу летить з заходу назустріч сонцю..."

У повісті "Старший боярин" Т. Осьмачка створив чудові сонячні пейзажі, які разюче контрастують з песимістичними нічними картинами, ніби розслоняючи всяку безнадію: "Сонячне проміння було похоже після дощового ранку надовжелезні жовті нитки, які хтось тільки що встиг витягти з казана, повного окропу, і повісити сушитися на обрії десь на тину."

На тлі світлих пейзажів твориться ідеал національного світоладу, виражений "старосвітським" укладом світу з "рідною дрібновласницькою стихією". Осьмачка створює міф про колишню гармонійну довершеність національного співжиття, він постає закоханим романтиком-селянином, залюбленим у матеріальну значущість заможного життя. Чиста, охайна хата з притрушеною сухим сіном долівкою, із святковими ряднами, що пахнуть сонячним промінням і береговими вітрами, із найрізноманітнішими наїдками і напитками символізує селянський рай, що підносить душу "в приємні високості рідних звичаїв", надсилає "сердечне втихомирення". Автор наголошує на двосторонній залежності людської душі і створеного її зусиллями матеріального світу. Руїна людського серця — закономірне і зубожіння матеріального світу: вмирає тітка Гордія — зникає її господарський маєток; душевне горе свяшениковњeї родини підточує благословенну заможність життя, адже скривджена душа, гонима "чорнотою духу", лишає все на поталу. І лише там розкошує дух, де буяє здорова матеріальність. У повісті створено романтичний образ України — розкішного краю із високим небом, повним пташок, із багатими пшеницями та житами, із хвилями щастя, які здіймаються з глибини полів, із степовим безмежжям, із прекрасним червневим сонцем між небом і хлібами. "Старший боярин", повість Тодося Осьмачки, — це наче сама Україна. Мережана-гаптована, золотом вишивана, словом за серце беручка, у масних чорноземах, у сонячному бринінні, у місячній поводі-зливі",— писав Ю. Шерех у статті "Над Україною дзвони гудуть". Символічним звуковим образом старосвітської України виступають луни церковних дзвонів, що скликають з усіх куточків світу національну родину: в серці кожного українського селянина прокидається тепле почуття спільності долі.

У повісті "Старший боярин" Т. Осьмачка ніби прощається з Україною, із загубленим краєм, несучи в пам'яті серця її незнищенний образ.

Отже, повість «Старший боярин» — це гімн старій Україні, могутня симфонія, присвячена красі української землі. Це ностальгія за тією Україною, якої не стало і яка не воскресне, бо невідхильна у своїй жорстокості рука зіштовхнула її у вогненний кратер пекла.