Ответы (без 24)

1,Регіон як об’єкт дослідження.

Під регіоном, як частиною території країни, розуміють значну цілісну територію, де проживають люди і де здійснюються певні види діяльності.

Регіон відрізняється від інших регіонів сукупністю природничих, історично сформованих, відносно стійких економічних, соціальних, національних особливостей. Таким чином, об'єктом науки "регіональна економіка" є регіон як частина території країни, де проживає певна кількість населення, розташовані підприємства різних галузей та різних форм власності, де розташовані установи, що забезпечують нормальні умови для життя людей, для праці, освіти, культури, спілкування. Характерною ознакою регіону є його цілісність, де поєднуються природні ресурси, матеріальні багатства та соціальні умови для життя людей.

Для визначення загально-географічного розташування регіону користуються такими узагальнюючими показниками: загальна територія регіону (км2), протяжність кордонів, з якими іншими регіонами він межує, загальна кількість населення, щільність населення (кількість людей на 1 км2), крайні точки границь регіону (на півночі, півдні, сходу і заході); показники, що характеризують наявність природних ресурсів розвиток окремих галузей економіки (промисловості, сільського господарства, галузей соціальної сфери та сфери обслуговування тощо). Важливою характеристикою регіону є стан транспортних шляхів сполучення, що здійснюються залізничним, автомобільним, водним, повітряним транспортом, розташування транспортних вузлів.

2.Економічні закони і закономірності розміщення виробництва, їх об'єктивний характер

Продуктивні сили будь-якої держави формуються під впливом економічних законів і закономірностей.

Розміщення продуктивних сил - це результат дії об'єктивних законів і закономірностей, а також суб'єктивних процесів, що виникають в результаті діяльності людини. Економічні закони—це об'єктивні закони розвитку суспільства, що відображають відносини в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Вони виражають найбільш істотні, стійкі зв'язки між явищами економічного життя суспільства.

Закономірності розміщеним виробництва - це об'єктивні категорії, які пізнаються і свідомо використовуються в практичній діяльності. При проведенні господарської політики суспільство формулює і втілює в життя певні принципи на основі пізнання закономірностей. Всі закони і закономірності - це об'єктивні відношення, які проявляються незалежно від волі і свідомості людей. Закономірності розміщення продуктивних сил виявляються відношенням між виробничою діяльністю людей і територією, на якій ця діяльність проходить. Пізнання і практичне використання закономірностей дозволяє вибрати найефективніші варіанти розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати територію відповідно до вимог регіональної економіки. Ігнорування закономірностей веде до великих економічних втрат. Враховуючи це, будь-яка країна, регіон повинні здійснювати ефективну регіональну політику, яка базується на пізнанні економічних законів і закономірностей розміщення продуктивних сил.

3. Основні закономірності розміщення продуктивних сил

Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил; територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на подолання просторового розриву між елементами виробництва; територіальної концентрації і комплексності виробництва, формування агломерацій населених пунктів. 

Закономірність територіального поділу суспільної праці об'єктивно відображає принципові відмінності між територіями за природними, соціально-економічними та національно-історичними особливостями, максимально повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне зростання продуктивності суспільної праці.

Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи. Сталий розвиток продуктивних сил України можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу регіону у зв'язку з новими економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу.

Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури та ін.

4. Економічне районування як науковий метод територіальної організації господарства Економічне районування - об'єктивна основа територіальної організації виробництва. Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

· спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, що відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з іншими районами; · комплексність-у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

· керованість - наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних частин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством. Територіальна організація господарювання вимагає обґрунтування наукових засад розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної доцільності і ефективності та можливої екологічної шкідливості.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо.

Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

5.Принципи і чинники економічного районування. 

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд факторів і принципів економічного районування.

До основних принципів належать такі:

· загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район мас бути великою економічно цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації

· економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка утворюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

· на території економічного району повинен бути сформований досить потужний господарський комплекс, основу якого становлять територіальний комплекс з такою галузевою структурою:

· профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до складу галузей промисловості і сільського господарства;

· галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації економічного району (добування і забезпечення сировини, виробництво напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів, тари тощо);

· галузі, які забезпечують потреби населення промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами, інвентарем, особливо в сільській місцевості. При виокремленні економічного району повинне враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та розширення продуктивних сил. Також потрібно дотримуватись принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або/і всієї зони формуючого впливу його головного територіально-економічного центру.

До адміністративного перерозподілу територій областей економічні райони, особливо великі, повинні формуватись без порушення сьогоднішніх їх територіальних меж.

6. Еволюція економічного районування. 

Фактичне районування України відбулося в післявоєнні роки. В 1952 р. колективом вчених під керівництвом академіка К. Воблого територію України було поділено на п'ять економічних районів: Центральний, Південно-Східний, Південно-Західний, Пів-нічно-Східний і Західний. У1957 р. в колишньому СРСР був здійснений перехід до управління економікою за територіальним принципом. Тоді ж Україну було поділено на 11 економічно-адміністративних районів. Однак ця реформа себе не виправдала і вже в 1962 р. економічно-адміністративні райони були укрупнені, а їх кількість була зменшена до семи (вони отримали назву підрайонів трьох великих економічних районів: Донецько-Придніпровського, Південного і Південно-західного).

Проблеми районування території України досліджувалися ще в XIX ст. О. Радищевим, К. Арсеньєвим, П. Семеновим-Тяньшанським, Д. Менделєєвим. У довоєнні і післявоєнні роки методологічні основи економічного районування заклали російські вчені М.М. Колосовський, М.М. Баранський, Ю.Ч. Саушкін, А.М. Колотієвський, а також відомі українські вчені М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, В.А. Поповкін, О.І. Шаблій. Заслуговують на увагу і визнання праці українських вчених С. Рудницького, В. Садовського, А. Синявського, які працювали в довоєнні роки в Україні і за її межами.

Новий етап в економічному районуванні України почався в 90-х роках XX ст. , після розпаду СРСР і трансформаційних процесів у економіці.

Здобуття Україною незалежності відбулося в умовах трансформації галузевої структури 'й господарського комплексу, зміни форм власності, спаду виробництва, зростання безробіття, втрати багатьма суб'єктами господарювання джерел дешевої сировини і ринків збуту готової продукції. Були зруйновані традиційні міжреспубліканські економічні зв'язки з республіками колишнього СРСР. Все це зумовило потребу розробки нової концепції економічного районування, яка б відповідала новим економічним вимогам.

Професор Ф.Д. Заставний в 1992 р. виокремив на території України три великих економічних райони: Східний, Західний і Південний. У межах цих районів він виділив дев'ять внутрішньо-республіканських економічних районів (рис. 5.1).

У 1994 р. В.А. Поповкін запропонував схему економічного районування України, виділивши десять економічних районів.

У 1994 р. професор О.І. Шаблій запропонував схему соціально-економічних районів, яка включала шість соціально-економічних районів. В основу соціально-економічного районування він поклав такі принципи: — наявність у районі так званого "ядра", яке б виконувало роль "регіональної столиці";

— спеціалізація району в загальнодержавному поділі праці;

— наявність у районі сформованої регіональної соціально-економічної системи;

— наявність потенційних можливостей для регіонального регулювання соціально-економічних процесів.

7. Територіальна організація господарства

Під територіальною структурою господарства (господарського комплексу) розуміють сукупність певним чином взаєморозміщених і поєднаних територіальних елементів господарства або окремих галузей, які знаходяться в складній взаємодії. Елементами територіальної структури є промислові пункти, центри, вузли, райони, сільськогосподарські зони, транспортні магістралі, соціально-економічні райони тощо. Формуються вони в результаті територіального поділу та інтеграції праці. Зображаються елементи територіальної структури господарства на економічних картах. Ці карти, що належать до групи тематичних, бувають загальними і галузевими.

8.Поняття регіону, регіональної економіки і регіональної політики

Регіон – певна історико-географічна область, що об’єднує території не менше двох країн,має конкретно визначені межі і подібні природні, історичні, соціально-культурні та господарські особливості.

Регіональна економіка - це галузь економічної науки, яка вивчає територіальну організацію виробництва. Вона описує економічні процеси та явища , які пов'язані з ринковим розвитком господарства різних регіонів та їх включення у єдиний економічний простір.

Регіона́льна полі́тика — сфера діяльності держави, або регіональної (місцевої) влади, щодо управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому (регіональному) аспекті, тобто пов'язана з взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку.

9.Основні положення функціонування регіональної економіки.

Головним положенням функціонування регіональної економіки є обгрунтування оптимального розміщення продуктивних сил на території регіону. При цьому необхідно враховувати велику кількість факторів і, отже, постають завдання другого порядку, пов´язані з оптимальністю розміщення продуктивних сил

Функції регіональної економіки: - створення різних сервісних виробництв та організацій та виробництв, які випускають продукцію міжгалузевого призначення; - забезпечення адаптації досягнень НТП до місцевих умов; - врахування зовнішньоекономічної діяльності.

10.Соціально-економічний потенціал регіону.

В сучасних ринкових умовах стає все більш актуальною задача визначення внутрішніх резервів економічного розвитку, рішення якої зв'язується в першу чергу з розробкою нових підходів до визначення суті, структури і методів оцінки соціально-економічного потенціалу регіону. Ця задача може бути вирішена за допомогою реалізації науково-обґрунтованої соціально-економічної політики регіону. Розробка такої політики базується на використанні теоретичного і методичного інструментарію дослідження і оцінки соціально-економічного потенціалу регіону та його тенденцій, вдосконалені форм і методів програмного регулювання на підставі  аналізу соціально-економічного потенціалу регіону

Соціально-економічний потенціал, як показник економічної потужності регіону відграє величезне значення в розвитку економіки - особливо в даний період його  розвитку існує необхідність в створенні економічних, господарських, виробничих, соціальних і ін. умов і можливостей для більш прогресивного розвитку економіки за рахунок якісних чинників зростання. Соціально-економічний потенціал регіону: природно-ресурсний, де-мографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреацiйний, інформаційний, соціальний, культурний.

11.Показники спеціалізації регіонів країни.

 Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру. Для визначення спеціалізації регіонів держави використовують наступну систему показників: -частка виробництва продукції галузей спеціалізації регіону у виробництві держави; -коефіцієнт локалізації галузі на території регіону; -коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; - коефіцієнт товарності. Соціально-економічний потенціал регіону: природно-ресурсний, де-мографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреацiйний, інформаційний, соціальний, культурний.

12.Сутність державної регіональної економічної політики і її основні напрями.

ДРЕП – це сукупність організаційно-правових та ек заходів, спрямованих на стимулювання ефективного розвитку п/с регіонів, рац-не використання їхнього ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого рівня нас-ня та охорони навк прир сер, вдосконалення терит-ї оргі-ції сусп-ва. Об¢єктами ДРЕП є системи терит-х утворень у межах яких здійснюється державне упр-ня та місцеве самоврядування. Склад об¢єктів ДРЕП визначається адміністративно-територіальним устроєм та ек-м рай-ям Укр. Суб¢єктами ДРЕП виступають центральні та місцеві органи держ викон влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов з розвитком п/с регіонів. Державна регіональна політика є складовою і невід¢ємною частиною соц-ек перетворень, які здійснюються в Укр, і включає структурну перебудову п/с регіонів, поліпшення територ-х пропорцій у країні, підвищення ролі місцевтих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування в розбудові незалежної держави. Основні напрями рег ек політики визначає Верховна Рада України.

Першочергові завдання рег-ї ек політики конкретизують стратегічні напрями і спрямовуються на поетапне вирішення назрілих проблем. Серед цих завдань, зокрема: - створення нормативно-правової та методологічної бази упр-ня розвитком регіонів; - забезпечення рац-ї системи природокористування у регіонах; - розроблення та реалізація державних програм соц-ек розвитку окремих регіонів; - сприяння формуванню регіональних ринків, створенню і функціонуванню спеціальних (вільних) ек зон у різних регіонах; - широкий розвиток прикордонної торгівлі та міжнародного співробітництва регіонів, насамперед з державами – колишніми республіками СРСР; - створення необхідних умов для прискореного облаштування населення (депортованих народів), яке повертається на місця традиційного проживання.

13. Об'єкти і суб'єкти регіональної економічної політики.

Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.

Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів. Як складова частина загальної соціально-економічної політи­ки України ДРЕП включає структурну перебудову продуктивних сил регіону, поліпшення територіальних пропорцій у країні, спо­соби здійснення роздержавлення і приватизації майна, напрямки земельної реформи, розвитку підприємництва тощо.

14.Цілі державної регіональної економічної політики.

Метою регіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва.

Основними принципами політики України повинні бути:

перевага інтересів регіону над інтересами галузей, відомств, окремих підприємств і організацій;

всебічне врахування економічних, технологічних, етнічних, екологічних та соціально-демографічних передумов та факторів розміщення продуктивних сил і розвитку регіону з наданням переваги чинникам соціальним та екологічним;

пріоритет інтенсивного, ресурсозберігаючого підходу до розміщення продуктивних сил при обмеженні матеріаломісткого виробництва;

потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Засобом регулювання територіальної організації суспільства мають стати державні регіональні програми, які мусять забезпечуватися відповідними грошовими та матеріальними ресурсами.

15. Основні принципи державної регіональної економічної політики.

предметом ДРЕП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і практична діяльність держави в регіонах. ДРЕП перехідного періоду ґрунтується на таких принципах:

• правове забезпечення дальшого посилення економічної са­мостійності регіонів чітким розмежуванням повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої вла­ди, органами місцевого самоврядування та представницькими органами;

• дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та ор­ганічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни;

• урахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах, виокремлю-ють і певні складові частини ДРЕП: еконо¬мічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, гуманітарну, на¬ціональну, управлінську, демографічну та зовнішньоекономічну. Для кож-ної з них держава встановлює цілі, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначає права, сфери, ресурси та методи роботи регіонів, здійснює певні дії щодо них та доручає їм виконання окремих завдань.

16. Завдання регіональної економічної політики.

Завданням регіональної політики є забезпечення збалансованого комплексно-пропорційного розвитку окремих регіонів з метою успішного функціонування їх господарських комплексів і створення умов, за яких жителі регіонів зможуть вільно реалізувати свої можливості. Головним завданням регіональної політики є обґрунтування та розробка оптимальної територіальної структури господарського комплексу держави.

Головна увага у регіональній політиці України на сучасному етапі реформування економічних відносин повинна бути спрямована на створення організаційно-правових та економічних умов для забезпечення стабільної роботи підприємств в усіх регіонах.

17.Поняття і сутність механізму реалізації державної регіональної економічної політики.

Державна регіональна економічна політика — це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів, раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалу, створення нормальних (здорових) умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Державна регіональна економічна політика є складовою державної регіональної політики, яка охоплює як економічний, так і соціальний, демографічний, екологічний, поселенський і науково-технічний аспекти. Необхідність розробки і реалізації державної регіональної політики зумовлена наявністю значних відмінностей і суперечностей між окремими регіонами, що особливо чітко виявляються в сучасних умовах. У нашій країні мають місце значні відмінності між рівнями концентрації промисловості в окремих регіонах, що безпосередньо впливає на рівень життя населення, екологічну ситуацію, умови життєдіяльності населення. В економічному аспекті високий рівень концентрації промисловості в окремих регіонах на сьогодні не супроводжується аналогічним рівнем ефективності функціонування господарства цих регіонів. На особливу увагу заслуговує економічна ситуація в старопромислових регіонах, яка значною мірою склалася історично і зумовлена насамперед їх моноспеціалізацією. Загострення економічних, екологічних і соціальних проблем у цих регіонах потребує віддання переваги окремим галузям господарства або видам діяльності. В сучасних умовах особливо актуальною проблемою в окремих регіонах, як і в державі в цілому, є забезпечення населення робочими місцями, тобто розвиток галузей і видів діяльності, які мають запобігти масовому вивільненню робочої сили і одночасно сприяти створенню нових робочих місць. Забезпечення оптимальної зайнятості населення є важливою умовою економічної стабільності в державі, запорукою сталого економічного розвитку, передбачає розроблення окремих програм, що базуються на пріоритетах, які встановлює держава для окремих регіонів.

Становлення незалежності України, її економічна безпека значною мірою залежать від державницького підходу при вирішенні регіональних проблем, від правильного вибору основних напрямів регіональної економічної політики.

Основні напрями державної регіональної економічної політики визначає вищий орган законодавчої влади — Верховна Рада України. Щоправда попередньо Верховна Рада має затвердити концепцію розвитку і розміщення продуктивних сил країни в цілому, а також концептуальні підходи щодо розвитку економіки окремих регіонів. На найвищому рівні мають затверджуватися і регіональні програми розвитку і розміщення продуктивних сил депресивних регіонів.

Особливо актуальною проблемою є розроблення регіональних програм в умовах реструктуризації економіки, коли необхідно перекваліфікувати, перерозподілити сотні тисяч економічно активного населення, створити для них нові робочі місця. Варто взяти до уваги можливості й проблеми територіального перерозподілу населення, що досить чітко прослідковується на прикладі АР Крим.

18.Основні складові механізму реалізації регіональної економічної політики

Механізм реалізації регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Основними складовими елементами механізму державного регулювання є:

• законодавчо-нормативна база;

• бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави;

• реалізація державних регіональних програм, а також індика­тивних прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень;

• створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах;

• розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Законодавчо-нормативна база створює правову основу для реа­лізації та зміцнення відносин «центр-регіони», впливає на роз­виток ринкових відносин на місцях та визначає організаційно-управлінські структури соціально-економічного розвитку в регіо­нах. Законодавчі акти визначають права і обов'язки регіонів у бюд­жетній і податковій політиці України, їх повноваження в управ­лінні майном, що перебуває у загальнодержавній власності, їх участь у реалізації загальнодержавних та регіональних програм.