ДРАЧ Смерть Шевченка

Поема І. Драча «Смерть Шевченка» один із найкра­щих творів художньої шевченкіани. За авторським визначенням, це симфонія, твір поліфонічний, у якому основний мотив постійно поглиблюється, переплітається з іншими мо­тивами, цементуючись у цілісність авторським задумом — змилювати фінал страдницького життя Кобзаря, його про­щання зі світом.

Починається поема прологом. Як відомо, твір було написа­но до 100-річчя з дня смерті Тараса Шевченка, тому закономірно, що автор розмірковує про час («Століття — зморшка на чолі Землі»), про велич Кобзаря («Поет став морем»), а головне — обґрунтовує право митця на розкутість вираження, особливо коли йдеться про одного з найкращих синів України.

І справді, композиція поеми засновується на умовно-ме­тафоричних, символічних засобах. Перша її частина — «Виш­невий цвіт» — це калейдоскоп різноаспектних картин, із яких вияскравлюється внутрішній світ поета, його презирливе став­лення до тиранів, псевдопатріотів, самовіддана любов до от­чого краю і невлаштованість особистого життя. І. Драч відштовхується від факту самотності Тараса Шевченка — «ні дружини, ні дітей, ні друга», щоб змалювати, як Україна поспішає до хворого сина «одганяти знавіснілу смерть», тривожачись і ридаючи, пропонуючи для зцілення липового чаю чи калини. Умовна форма марень, використана автором, відпо­відає фізичному стану недужої людини. «Перше марення» — жахкий спогад про покару солдатів шпіцрутенами. У висна­женій хворобою уяві поета акценти в цій картині екзекуції змінюються — він бачить замучених покриток, козаків, като­ваних солдатів, похнюплених казахів, навіть мертвих, які ра­зом я Тарасом закликають до помсти панам і царям («січуть шпіцрутени вельможні пишні спини»).

У «Другому маренні» до кімнати впурхує зграя «укра­їнських горобців», яким поет (і автор) дає нищівну характе­ристику: «що нам сипнуть, те ми клюєм»»; «пурхнули по смітниках», «ми розпережемось орлами...»; «цвірінькнем тихо «Заповіт». Якщо у «Першому маренні» вчувається відгомін «Сну» Тараси Шевченка, то в другому — сарказм та іронія на адресу українського панства з послання «І мертвим, і жи­вим...».

«Третє марення» — найтрагічніше, це болючі видіння зну­щань над поетом, його відхід у безсмертя.

Марення доповнюються голосами-голосіннями. Україна оплакує свого сина, а далекий дівочий зойк то голос Окса­ни, знеславленої, як і Катерина, як і вся Укріпна, то і голос жінок, яких кохав Шевченко, але з жодною з яких не по­єднав своєї долі, — Закревською, Рєпніною, Забаржяді, Піуповою, Ликерою.

Образ вишневого цвіту є наскрізним у першій частині поеми, символічним: гілочка вишні, яка розквітла в Шевченковій кімнаті, уособлює Україну, надію поета на її весняне оновлення.

Друга частина твору — «Вишневий вітер» — навіює асоціації із травнем, коли Шевченко повернувся в Україну, на Чернечу гору. Картину перепоховання Кобзаря І. Драч змальовує у властивих для нього умовно-метафоричних формах: проводжають українського генія найвідоміші світочі люд­ського духу — Шекспір, Бетховен, Пушкін, Гойя. З вишневої гілки ніби виростає «вишневий вітер» безсмертя Шевченка на землі, в омріяному ним «садку вишневому»:

І доки світ

У плині літ —

Вишневий вітер,

Вишневий цвіт.

провідні мотиви Шевченко і Україна, Шевченко і всесвіт - проблеми, які поставив Іван Драч у своїй поемі-симфонії. Життєвий шлях великого поета скінчився так рано, так передчасно відходив від України її найдорожчий син. У поетових мареннях виникає страшне видиво - зринають епізоди його солдатської муштри, долинає далекий дівочий голос його подруги дитинства - Оксани.       У поемі-симфонії, мов на екрані, чуємо цвірінчання горобців, що прикидаються патріотами, видають себе за інтернаціональних шанувальників пам'яті Кобзаря, а насправді в них ніскілечки совісті й честі за душею. Вражаюча сцена похорону співця. У тому траурному символічному дійстві горе звело Шекспіра і Бетховена, Пушкіна і Гойю... І кульмінаційний момент - це сходження на Чернечу гору, де, нарешті, навіки спочив славний син України.

У творчості молодого Драча вирізняється поема «Смерть Шевченка», яка з'явилась 1962 р., у час хрущовської «відлиги», разом з першими збірками Василя Симоненка і Миколи Вінграновського. Автор визначив її жанр як симфонію. І справді, твір вражає поліфонічністю, містить в собі ірраціональні елементи, марення, далекі голоси, голосіння матері — України. Складається симфонія з прологу і двох частин: «Вишневий цвіт» і «Вишневий вітер». Цей твір має велику вагу як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX ст. Однією з визначних сцен у симфонії є сцена похорону Шевченка, в якій молодий автор назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства.

ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕМИ-СИМФОНІЇ.

Драч у поемі «Смерть Шевченка» писав: «Художнику немає кутих норм.

Він -- норма сам, він сам в своєму стилі». Це слід пам'ятати, читаючи його твори, потрібно знати, що він зробив нормою поезії багато понять і явищ, які до того перебували за межами мистецької краси, що він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, котрий можна роками досліджувати й розгадувати, але неможливо збагнути до кінця. Плідно працює Іван Драч у так званих "межових" жанрах. Він створив особливий для літератури тип художнього мислення - симфонічний, а образна система цього твору побудована на унікальній синестезії (злитті) сигналів усіх почуттєвих рецепторів. «Письменник став творцем ще одного новаторського жанру - драматичної поеми, побудованої на поєднанні елементів абсолютно різних літературних родів»[2;с.19]. Певна річ, із кожною поетичною збіркою Іван Драч відкривався не тільки новими естетичними якостями. Його феноменальні філософські осягнення, пошуки неординарних форм і відчайдушний громадянський пафос впевнено піднімали поета до вершин непере-вершеного Майстра. Особливо це відчутно в поемі «Смерть Шевченка», де Іван Драч роздумує про покликання поета. Складається симфонія з прологу і двох частин: «Вишневий цвіт» і «Вишневий вітер» . Поет і сучасність, поет і суспільство тут набрали таких образів змістовного звучання, що стали вражаючими символами соціальних проблем двадцятого століття. У творчості молодого Драча вирізняється ця поема насамперед тим, що автор сам визначив її жанр як симфонію. І справді, поема вражає поліфонічністю, включає в себе елеманти ірраціональні, марення, далекі голоси, голосіння матері.

Шевченко і Україна, Шевченко і всесвіт - проблеми, які поставив Іван Драч у своїй поемі-симфонії. Життєвий шлях великого поета скінчився так рано, так передчасно відходив від України її найдорожчий син. У поетових мареннях виникає страшне видиво - зринають епізоди його солдатської муштри, долинає далекий дівочий голос його подруги дитинства - Оксани. У поемі-симфонії, мов на екрані, чуємо цвірінчання горобців, що прикидаються патріотами, видають себе за інтернаціональних шанувальників пам'яті Кобзаря, а насправді в них ніскілечки совісті й честі за душею. Вражаюча сцена похорону співця. У тому траурному символічному дійстві горе звело Шекспіра і Бетховена, Пушкіна і Гойю... І кульмінаційний момент - це сходження на Чернечу гору, де, нарешті, навіки спочив славний син України. Стиль І. Драча вражає глобальною персоніфікацією, кількаступеневими й перехресними асоціаціями, химерними метафорами, які на перший погляд здаються дивними й парадоксальними, і тільки коли простежиш заь семантичними переливами цих асоціацій у словосполученнях, помічаєш, що поет уміє вхопити глибинне і найсуттєвіше - на межі прозріння, відкриття і що це є правдою, і, що саме таким є індивідуально-авторське бачення та відчування. Про це свідчить наскрізний метафоричний образ вишневого вітру в поемі «СмертьШевченка»:

Вишневий вітер на землі,

Вишневі думи на чолі.

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт…[20;с.40].

Він виріс на асоціаціях з вишневою гілочкою, що розквітла в кімнаті Шевченка в Петербурзі на день його народження, та з поезією „Садок вишневий коло хати...”.

У симфонічній поемі ”Смерть Шевченка” Іван Драч сам заявляє про своє право на індивідуальний стиль і енергію поступального руху по висхідній:

Художнику - немає скутих норм,

Він - норма сам, він сам в своєму стилі...

У цей столітній і стобальний шторм

Я кидаюсь в буремні гори - хвилі. [20;с. 48].

Такі вражаючі персоніфікації і метафори у цій поемі - симфонії міг створити тільки Іван Драч. До уже смертельно хворого Тараса Шевченка в його уяві йшла Батьківщина. Твір великої ваги як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX ст.Також примітна сцена похорону Шевченка тим, що в ній молодий поет ще у ті часи, чатовані пильними імперськими ідеологами, назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства. Ця висока «температура» висловів, незвичайна метафористичність і розкутість думки одразу впадає в очі як силам, які пильнували політичну цнотливість поезії, які розпочинали наступ на короткочасну демократизацію суспільства, так і звичайному читачеві, що читає чи читатиме твір зараз чи через кілька століть.

ШЕВЧЕНКІВСЬКІ ТРАДИЦІЇ В ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ ПОЕМ ІВАНА ДРАЧА Симфонія "Смерть Шевченка" написана ним до сотих роковин смерті митця і вперше оприлюднена у факультетській стінівці. Пое- ма і сьогодні дивує вмінням вибудувати нову матрицю образів- символів, довершеністю своєї феєричної будови, де блискавичні осяяння єднаються з виваженим історичним розумінням буття Укра- їни, парадоксальність мислення – з високим художнім смаком. Акту- 261 ально звучить, наприклад, "Друге марення", в якому йдеться про українських "всюдисущих горобців". Це поетична інвектива і гіркий пророчий дар, для якого дійсність дає нові й нові потвердження. Ін- тертекстуально симфонія І. Драча прочитується в контексті художніх світів поем "Сон" і "Кавказ" Тараса Шевченка. У поемі Івана Драча масштабно й поліфонічно змодельовано складні проблеми буття української нації. Наратор-усезнавець поєд- нує ірраціональні компоненти (марення, далекі голоси, голосіння ма- тері-України) з реалістичними й сюрреалістичними ситуаціями й де- талями, образами великої концентрації (три свічки, вишневий цвіт).

Ком- позиційно твір складається з прологу та двох частин – "Вишневий цвіт" і "Вишневий вітер". Ці назви символічні: саме у травневі дні, коли цвітуть вишні, повернувся на вічний спочинок на Чернечу гору Тарас Шевченко, щоб воскреснути і стати безсмертним, а його сла- ву по всій землі несе вишневий вітер: Йому стелилася дорога незвичайна – Єдина у житті і в смерті теж єдина, Крізь всі віки, загорнуті у смуток, Крізь всі народи, сиві і весняні, – Кругом землі йти на плечах братів [4, 22]. Сюжет твору охоплює три "марення" поета у передсмертний час. І. Драч використовує кіномонтажну композицію, зміну часових пла- нів. Митець, як і Тарас Шевченко, вдається до художнього прийому марення, сновидіння, що є вищою формою симфонічної асоціатив- ності. Вони вже не мають прямого, безпосереднього зв'язку з музи- кою, проте відтворюються І. Драчем за її ж законами із залученням синкретичного мислення. У поемі-симфонії "Смерть Шевченка" автор уводить у твір три марення героя, що зближує її композиційну структуру, з одного боку, з тичинівськими "видіннями" Сковороди вночі і на горі, а з другого – з брюсовським "Воспоминанием", що навіть структурно є послідовно 262 динамічним, суцільним маревом. На використанні подібних прийомів і ґрунтується зближення музики і літератури. Адже в музиці певні аспекти діяльності героя передаються через змалювання пережи- вань та емоційних станів. Обидва герої – і Сковорода П. Тичини, і Шевченко І. Драча – по- стають у цих мареннях-видіннях як великі правдолюбці, шукачі іс- тини, але матеріал для розгортання "сюжету уяви" персонажів сут- тєво відмінний. Наратор І. Драча не драматизує цей трохи незвич- ний для літературного твору сюжет, не залишає героя в мораліза- торському діалозі з совістю: він розширює панораму марень поета, надає їм не просто реалістичного, а, сказати б, документалістського характеру, що часом набуває форми перефразування Шевченкових картин кріпосницької дійсності, тільки в більш узагальнено- філософському ракурсі: Один – жіночий ряд. Там покритки Замучені... А другий – катовані солдати... І козаки замучені, й казахи Похнюплені... Од заходу до сходу – два ряди... Вже крики звідусіль: "Пора – веди!" І він, Тарас, катів веде людських, Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини [4, 17]. Водночас І. Драч, як і Т. Шевченко, тяжіє до фольклорних засобів творення образу. Свідчення тому – друге марення, де знову звучить мотив народної розправи, хоч і менш чітко виражений, ніж в оригі- налі. Плідно використовуючи народнопісенні засоби, поет ніби від- творює в пам'яті читача картини, образи Шевченкової поеми "І мертвим, і живим...": Ми українські горобці, Як оселедці, в нас чуби, Вкраїнський усміх на лиці, Вкраїнські писки і лоби [4, 18],

Продовжуючи традиції Т. Шевченка, І. Драч у другому маренні ліричного героя розвінчує українських псевдопатріотів, сучасних "гнучнокирпошиєнків", яничар. Друге марення є своєрідною дошкуль- ною, сатиричною сценою, яка висміює "українських горобців". Фраза "Ми навіть інтернаціональні" – натяк і на сучасних безбатченків- інтернаціоналістів, усюдисущих і цинічних. Лише у третьому маренні дія певним чином драматизується, та й то не суто "конфліктно", а на синкретичній основі, що віддалено на- гадує "Фінське свято" М. Тихонова та "Свято праці" В. Хлєбникова. У третьому маренні образ російських офіцерів, які немилосерд- но б'ють поета, переростає в образ Російської імперії, "тюрми на- родів", але вона не може задушити Шевченкове слово, яке витри- мало іспит часом і не втратило актуальності. Отже, це марення є узагальненим образом нелюдського знущання солдатів над поетом і його переходу в безсмертя. У "Голосінні матері України" І. Драч застосовує поетику фольклор- ного плачу, голосіння, що нагадує "Скорбну матір" П. Тичини. Та- нець українського панства на поетових грудях – то не лише умовний прийом, але й словесно-музичний засіб. "Словесную пляску" (С. Еткінд) застосовував ще Р. Державін у кантаті "Любителю худо- жеств". Уплетення народних мотивів, "словесних плясок", елементів синкретичного мистецтва надає симфонії барвистості, передає її розмаїту музичну тональність.

Варто також звернути увагу ще на одну деталь – на роль "дале- кого ділового голосу" в симфонічній структурі поеми "Смерть Шев- ченка". Цей своєрідний збірний, по-філософськи узагальнений об- раз (у такій узагальненості полягає одна з особливостей симфоній) становить собою четверту частину поеми, яка нагадує змагання "підголосків", що втілюють побічні теми, і в кінцевому підсумку злит- тя їх в основний мотив. Цей мотив, виразно синтезований із побіч- 264 них тем, зливається, до того ж, із так званою "вишневою" темою, що є у творі провідною: Я тебе в Закревській поманила, Я душею билась в Рєпніній, А в засланні крила розкрилила В Забаржаді, смуглій і тонкій... Я – Оксана, вічна твоя рана, Журна вишня в золотих роях, Я твоя надія і омана, Іскра нероздмухана твоя [4

Творчість Івана Драча

 

БІОГРАФІЯ Іван Драч був найбільшим революціонером слова з-посеред шістдесятників, як його називали, «вічний єретик», поет, який шукав нових масштабів художнього мислення. В українській поезії він є продовжувачем традицій Михайла Коцюбинського, Павла Тичини. Творчість його опромінена активністю «повстан­ців сонця» — протуберанців серця. Сонце стає його символом, сонце й серце стоять поряд, виступають контекстуальними сино­німами в поетиці І. Драча:

Та не в дивацтві суть — а в здивуванні,

У вмінні всюди диво світу світлом Осяяти: потужним світлом серця.

Поезія Драча — це насамперед поезія запитань, а не відпо­відей, поезія поставлених проблем, спроба докричатися до зір, достукатися до людини. Він шукає виходу, здається, знаходить, сумнівається й знову шукає. Він фіксує живе життя в кожному своєму слові. Отаким словом любові до життя є «Балада про соняшник» Івана Драча.

Іва́н Фе́дорович Драч (* 17 жовтня 1936, Теліжинці Тетіївського району Київської області) — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Перший голова Народного Руху України (1989). Герой України (2006).

Народився в родині робітника радгоспу. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвеняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ по зоні діяльності МТС. 1955–1958 служив в армії.

Від 1958 навчався у Київському університеті. Виключений за політичні погляди; у вересні 1961 перейшов на заочний відділ і став працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Тоді ж написав перші вірші, деякі з них були критичними по відношенню до радянської влади. Член КПРС в 1959-1990 рр.

До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами. Однак після їх розгону та арештів радянським режимом Іван Драч написав відкритий лист, у якому каявся через ці контакти (травень 1966), після чого стосунки Івана Драча і офіційної влади суттєво покращились. Драч неодноразово у різкій формі засуджував буржуазний націоналізм, вславляв діяльність комуністичної партії, як у виступах, так і в поезії. Разом з тим, 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка, в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко)^[1]. У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за свою збірку віршів.

У 1983 Івану Драчу було присуджено Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата» (М., 1980).

Іван Драч працював у газетах «Літературна Україна» і «Батьківщина», а також на кіностудії ім. О. П. Довженка. Після початку Перебудови відновив контакти в дисидентських колах.

На І з'їзді Народного Руху України за перебудову 7-10 вересня 1989 р. був обраний його головою: з 1109 делегатів І з'їзду 38 голосів «проти», 15 — «утрималися» — всі інші — «за». (1-й заступний голови Руху — Конєв Сергій Іванович, заступники: Володимир Яворівський, Володимир Черняк, Михайло Горинь).

З 28 лютого по 4 грудня 1992 він був співголовою НРУ разом з В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.

Пізніше очолив громадську організацію — Товариство "Україна-Світ". Історія цього товариства за радянських часів була тісно пов'язана з КДБ. Громадським товаристо значилося тільки про чуже око.

Весною 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України від Артемівського (№ 259) виборчого округу. За нього проголосувало 66,38% виборців.

З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання.

На парламентських виборах 31 березня 2002 р. І.Драч виступав у списку «Нашої України» під номером 31. Таким чином, він втретє стає членом Парламенту України.

Творчість І. Драча набула широкої популярності як в СРСР, так і за кордоном. Його поезії відомі в перекладах на російську (кілька окремих видань), білоруську, азербайджанську, латиську, молдавську, польську, чеську, німецьку та інші мови^[2].

Творчість

Творчий шлях розпочав у період «хрущовської відлиги». Дебютував 1961, коли київська «Літературна газета» опублікувала його поему-трагедію «Ніж у сонці».

Член Спілки письменників України з 1962.

Учасник урочистостей в Кам'янці-Подільському (25 жовтня 1988) з нагоди відкриття меморіальної дошки на будинку, де народився Микола Бажан.

За радянських часів створив цілі цикли віршів, присвячених Леніну й комуністичній партії, до якої й сам належав. За часів Незалежності друкував поезії, скеровані проти Тимошенко, брав участь у заходах уряду Януковича.