Історія_Української_Культури

Політичні та культурні традиції Русі активно переймалися іншими народами. Це передусім стосується Великого Литовського князівства, в організації суспільнополітичного життя якого визначальну роль відігравали правові, політичні та духовні традиції русичів. Литовські князі визнавали за собою право спадкоємців Київської держави. Князь Гедимін називав себе королем Литовським і Руським. Ольгерд прийняв православну віру, руських звичаїв дотримувались і Ягайло із Вітовтом. Усі вони добре володіли руською мовою, яка зберігала статус офіційної у Литовському князівстві. У часи перебування українського народу під владою литовських князів не переслідувалася і руська православна церква.

Зазначимо, що дещо інший відтінок мав цей процес у Галичині та Західній Волині. Ще у XIV ст. на західноукраїнських землях проходить різке протиставлення Русі й Польщі — традиційно політичних суперників, а згодом цей антагонізм загострюється ще й різницею культурно-релігійною. У Галичині православна віра за століття політичної боротьби зуміла стати справжньою батьківською, народною вірою.

Русько-візантійська культура, що розвивалася у тісному зв’язку з релігійним життям, значно відрізняла українське життя від польського. Останнє більше підпадало під вплив західної (латинсько-німецької) культури. Західна культура, хоч і була не чужа для західноукраїнських земель, не набрала тут домінантного впливу, як у Польщі. З часом відмінності у релігійному й культурному житті увібрали в себе й інші політико-економічні антагонізми Русі й Польщі. Потрапивши у становище приниженої релігії в умовах польсько-католицького панування, православна церква не зуміла знайти у собі сили для протистояння наступу латинства на культурно-національне життя. Культурно-освітній вплив православної церкви на західноукраїнських землях починає слабнути.

У XV —XVI ст., незважаючи на складність зовнішніх та внутрішньополітичних умов розвитку українських земель, суспільне життя набирало нових обертів. У цей час активізується розвиток ремесел, цехове виробництво, пожвавлюються зовнішньоекономічні й торговельні взаємовідносини руських земель із європейськими. Зростає політична та економічна могутність міст, чому сприяло запровадження магдебурзького права. Саме містам у цей час належить провідна роль у становленні нової ренесансної культури. У містах формується численна економічно заможна верства населення, яка і стає опорою розвитку школи, освіти, мистецтва.

Підтримані міщанством, починають підніматися і єпархіальні центри, монастирі та церкви. В умовах бездержавності при зникненні національної еліти православна церква стає оборонцем української духовності, саме її духовне просвітництво виступає гарантом збереження національних засад культури. Церкви та монастирі дбали про поширення віри, утримували на можливому рівні культурно-просвітницьку діяльність. Тут функціонували школи, бібліотеки, переписувалися книги, продовжувалася традиція літописання.

112

На українських землях, які протягом XIV—XVI ст. входили до складу Великого Литовського князівства, становище місцевого населення було дещо ліпшим. На сторожі українських інтересів тут ще стояло старе українське боярство. Звичайно, більшість його вже була усунена від політичного керівництва країною, замкнута у сфері власного провінційного господарського життя. Але якраз там, у провінції, зберігалися і розвивалися традиції, культура українського народу. Занепад українського елементу на цих землях чітко виявився уже протягом кінця XV і початку XVI ст. Зникають залишки старих князівських родів. Більшість українських вельмож поступово переходить у польське середовище й остаточно розчиняється у ньому. їхні меркантильні інтереси й бажання вирватися за будь-яку ціну з провінційного життя, покінчити з приниженнями, до яких вони не звикли, увійти у вищі шляхетні салони Польського королівства призводять до зникнення й так ослаблого джерельця української культури, носіями якого вони були. Українська аристократія поставлена перед вибором, розриває останню нитку, що єднала її з українською народністю, переходить до католицької віри, яка відкрила їй дорогу до влади, багатства і європейської культури. Отже, у XVI ст. досить швидко проходив процес руйнування самих підвалин українського культурно-національного життя.

Так, у Західній Україні руське письмо в XV ст. вживалося тільки під час церковної служби. Щодо земель, які належали Великому Литовському князівству, то тут руська мова використовувалася майже до самого прилучення князівства до Польщі (1569). Прийняті привілейовані грамоти під час підписання унії мали забезпечувати права рівності усіх мов. Але 1570 р. на Волині використання руської мови можна було розглядати як чисто патріотичний акт, а не викликаний реальними потребами. Це ставило у досить скрутне становище українське населення, оскільки вступ до латинських шкіл православним був заборонений. Для української громадськості залишалися хіба що звичайні початкові церковні школи, які давали ази освіченості. Школи вищого типу для православних не були організовані, а православна церква не мала ні сил, ані засобів для їх відкриття.

Не у кращому стані перебувала й книжкова справа. Протягом XV—XVI ст. руські книги в основному були представлені працями місцевих або перекладами південнослов’янських авторів. У цей час в Україні слабо простежується літературний рух, яким завжди славився наш край. Бідність творчої думки стосується лишень малочисельності верхівки православного духовенства. Це, як правило, були високоосвічені люди з літературним хистом. У цьому нас переконують літературні твори Григорія Цамблака, Ісайї з Кам’янця, Акти церковних соборів XVI ст. Але все це, на жаль, була тільки богословська література, яка практично не використовувалася населенням, була малопридатною для нових соціально-економічних потреб життя. Нова література, яка відображала віяння часу, йшла із Заходу, але перекладів її на українську і білоруську мови не було.

Таким чином, українська культура протягом XV—XVI ст. не могла дати власному народові того, що давала у часи староруські, а саме: повного задо

113

волення національного відчуття, можливості виявити свою повагу і шану до національних традицій, отримати у лоні національної церкви високу освіту, яка б стала базою для розвитку культурного життя населення.

У цих умовах на українських землях набирає поширення аскетично-споглядальна ідеологія, що своїм корінням сягала культури Київської Русі і була тісно пов’язана з ідеями візантійського ісихазму. Представники цієї духовної течії, декларуючи тісний зв’язок з рідним народом, як зазначає дослідник української історії і культури письменник Валерій Шевчук, «...почували себе його проповідником, але не гетьманом, апостолом, на зразок апостола Павла», — через що відчували себе відсторонено щодо нього. Вони відмовлялися від активного громадянського і возвеличували постулати чернечого життя. Ці духовні цінності пропагували Іван Вишенський, засновник монастиря Скиту Манявського Иов Княгиницький та ін.

Але ця ідеологічна концепція не була єдиною на той час в Україні. Серед української еліти, яка мала тісні контакти із західноєвропейськими гуманістами, з’являються прихильники ренесансно-гуманістичної ідеології. Представники цієї ідеологічної доктрини бачили суспільний ідеал не у втечі від світу, а в активній власній позиції і праці на благо суспільства. Людина мислиться ними як істота фізично і духовно досконала, що здатна насолоджуватися красою і радістю життя і своє спасіння тримає у власних руках. Людська особистість, на їхній погляд, удосконалюється не шляхом аскетичного «самоочищення» й відлучення від світу, а завдяки творчій праці. Заперечуючи релігійно аскетичний світогляд про гріховність плоті й земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи, проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства. Ці ідеї набрали значного розвитку на першому етапі українського Ренесансу — Передвідродження.

4.2.Діяльність ранніх гуманістів України

Хронологічні рамки Передвідродження — друга половина XV — перша половина XVI ст. Незважаючи на складні політичні умови, економічний розвиток українських земель йде висхідною. Створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, з появою міст, що отримали магдебурзьке право, формуються буржуазні відносини. У цей період посилюється інтерес до рідної мови, культури, історії, пробуджується національна свідомість, що сприяє розумінню необхідності розвитку освіти й науки. Уже в добу Передвідродження на українських землях набуває поширення шкільний та освітній рух. Однак несприятливі історичні умови загальмували процес становлення вищої освіти в Україні. Якщо протягом XIII— XIV ст. у більшості європейських країн відкриваються університети, значна кількість колегіумів, то в Україні цей процес відсувається аж до середини XVI ст.

114

Протягом XIV ст. на українських землях продовжували діяти православні (монастирські і церковноприходські) школи, традиції яких склалися ще у князівський період. Вони в основному забезпечували основи грамотності. Викладання у школах велося церковнослов’янською мовою. Результатом такого навчання було здобуття елементарної грамотності та внаслідок цього — можливості займатися самоосвітою або продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи.

У XV—XVI ст. відсутність вищих навчальних закладів у межах власної країни змушує українську молодь у пошуках знань вирушати до провідних європейських університетів. Відсутність політичних та мовних бар’єрів робила цей рух масовим. В архівах західних університетів дослідники знаходять імена студентів — вихідців з «Руси» чи, як вони вказували, із «Рутенії» чи з «Роксолянїї». Здебільшого поряд з іменами студентів у списках зазначається національна приналежність, зокрема, «рус», «русин», «рутенець», «роксолян». Українські студенти навчалися переважно у Болонському, Падуанському, Празькому та Краківському університетах. Значна кількість молодих людей закінчила навчання та здобула ступінь магістра у знаменитій Сорбонні у Франції. Серед них одним із перших документи фіксують ім’я Петра Кордована, що став магістром у Сорбонні ще 1353 р., а 1369 р. — Івана з «Рутенії».

Навчаючись за кордоном, українські студенти ознайомлювалися із передовими науковими здобутками, переймалися гуманістичними та реформаторськими ідеями, а, повертаючись на рідну землю, поширювали здобуті знання. Творчість багатьох з них поповнила культурну скарбницю ряду інших країн, їхні імена увійшли в історію європейської науки, літератури.

Найвидатнішими представниками українського Передвідродження є Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Григорій Керницький, Яків Седовський, Павло Боїм. Повертаючись на батьківщину, вони привносили гуманістичний дух європейських університетів у життя своїх народів, свої наукові й культурні надбання робили суспільним надбанням, що безперечно впливало на духовне життя тогочасних українських земель. Досконало знаючи латинську й інші мови, багато з них писали оригінальні твори, стали зачинателями гуманістичної літератури і взагалі культури Польщі та України.

Так, один із них, Юрій Котермак, або Дрогобич (бл. 1450—1494), — предтеча українського Відродження, народився у родині дрогобицького ремісника Михайла Котермака. Навчався у Краківському, а пізніше у Болонському університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Одержав ступінь доктора медицини та філософії. Упродовж 1478—1482 років викладав астрономію у Болонському університеті, а в 1481—1482 роках був обраний ректором цього знаменитого навчального закладу. Там 1483 р. вийшла друком його наукова праця під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету». Робота надрукована у Римі. Це перша друкована

115

книга українського автора. У ній викладено окремі наукові знання з філософії, астрономії, географії, зокрема, уперше подано географічні координати таких міст, як Львів, Дрогобич, Вільно, Кафа (сучасна Феодосія). Відомі також його роботи «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року», «Трактат з шести розділів про затемнення» (1490). Праці Ю. Дрогобича були відомі на той час у багатьох країнах Європи. їх переписував для себе, наприклад, відомий німецький гуманіст Гартман Шедель, а також німецький історик метереології Густав Гельман.

Після повернення з Італії Юрій Дрогобич викладав у Краківському університеті медицину й водночас виконував обов’язки придворного лікаря короля Казимира. Одним із його учнів у Краківському університеті, можливо, був Микола Коперник. У Кракові Юрій Дрогобич сприяв виходу перших друкованих книжок кириличним шрифтом у друкарні Швайпольда Фіоля, який протягом 1483—1491 років видав у Кракові чотири книги. Займався Юрій Котермак і поетичною творчістю. Як типовий представник гуманістичної поезії, він опирався на традиції античної літератури. Його твори, сповнені ренесансних мотивів, є важливим етапом у розвитку нової літератури.

Павло Русин (бл. 1470—1517) — один із сподвижників Юрія Дрогобича у Краківському університеті. Походив із західноукраїнського міста Кросно. Навчався у Краківському (від 1491) та Грейфсвальдському (Німеччина) університетах. З 1506 р. викладав у Краківському університеті курс античної літератури. Він вирізнявся глибоким знанням творчості Овідія, Горація, Сенеки, спирався на їхні класичні здобутки у власній літературній діяльності. Павло Русин — перший гуманістичний поет України й один із зачинателів польської гуманістичної поезії. Виховувався у середовищі гуманістів Ф. Буонаккорсі, К. Цельтіса, Л. Корвіна та англійського гуманіста Леонарда Кокса — професора Краківського університету. Згодом сам очолив поетичний гурток краківських гуманістів, з якого вийшли такі відомі польські поети, як Ян Вислоцький (Ян з Вислиці) та Ян Дантішек.

Павло Русин займався також видавничою діяльністю. 1512 р. він сприяв виданню гуманістичної поезії хорватського латиномовного поета Яна Паннонія.

Лукаш з Нового міста (перша пол. XVI ст.) народився поблизу міста Самбір у Руському воєводстві. Освіту отримав у Краківському університеті. Після закінчення навчання працював у цьому ж університеті бакалавром, а згодом — магістром «семи вільних наук». 1522 р. Лукаш видав укладений ним для студентів університету підручник з епістолографії з посвятою своєму земляку — ректорові Краківського університету Станіславу Білому (Бєлу). Покинувши викладацьку діяльність у Кракові, займався громадською діяльністю у Новому місті, але завжди підтримував тісні контакти з краківським академічним середовищем.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566) — вихованець Краківського,

Віденського та Віттенберзького університетів. Удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу та інших освітніх центрах Європи. 1543 р. піс

116

ля сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався громадською діяльністю. С. Оріховський названий дослідниками «першим видатним письменником Західної Русі у новий час». Хоча писав свої твори латинською та польською мовами, але завжди зазначав: «ОріховськийРусин або ОріховськийРоксоланин», ще й наголошував: «Я з племені скіфського, а народності руської». Сучасники називали його «руським Демосфеном». Це була людина передових поглядів, широкої ерудиції. Йому належить ряд трактатів морально-етичного та релігійного змісту. Він був одним із перших письменників-полемістів, що писав антикатолицькі, антипапські, а також антитурецькі трактати. Навчаючись у Віттенберзькому університеті, Станіслав Оріховський слухав лекції професора, доктора богослов’я Мартіна Лютера — ідеолога Реформації. Під впливом його ідей він виступив проти втручання церкви у державні справи, проти всеохоплюючого впливу католицької церкви, відстоював ідею незалежності світської влади від церковної.

Талант С. Оріховського був оцінений сучасниками. Так, його трактати були включені до антології під назвою «Промови славетних мужів», виданої у Венеції 1559 р. А відомий польський історик Кромер писав: «Не думай, мій Оріховський, що твоє ім’я не відоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені довелося чувати схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і захист Вітчизни».

Себастян-Фабіан Кленович (Ацернус, 1545—1608), поляк за походженням, юні роки якого пройшли у Львові. Тут він прагнув створити «латиномовний Парнас», згуртувавши навколо себе талановитих українців та поляків. На українську тематику написана його латиномовна поема «Роксоланія», присвячена Львову. Уривок із цієї поеми «Старовинний Львів» переклав Іван Франко. Прославляючи «святий Львів», поет називає його «князем городів», «скалою правовір’я», шанобливо відгукувався про його мешканців, передусім русинів — стійких прихильників грецької віри. За свої релігійні переконання Себастян Кленович зазнав переслідувань з боку єзуїтів і був засуджений ними до голодної смерті.

Окрім Кленовича, до української тематики звертаються й інші польські письменники, зокрема Шимон Шимонович, відомий як один із фундаторів Замойської академії. Замойська академія відіграла помітну роль у поширенні передових гуманістичних ідей в Україні. Заснована 1595 р. гетьманом Яном Замойським на зразок Падуанського університету, де акцент робився на світських, передусім філософських, дисциплінах — етиці, логіці, метафізиці. Фізику тут вивчали згодом видатні діячі українського Відродження: Йосиф Ко- нонович-Горбатський, Касіян Сакович, Сильвестр Косів, Ісайя Козловський та ін. Через них на українські землі проникали передові ідеї, нові гуманістичні та реформаційні вчення.

З інших раніше маловідомих імен ранніх гуманістів України слід назвати Григорія Чуй-Русина, Георгія Тичинського-Рутенця, Івана Туробінського-Ру- тенця, Симона Пекаліда, які вчилися, а потім викладали у Кракові в Ягел-

117

лонському університеті, писали твори латинською і польською мовами та залишили помітний слід у відродженні культурного життя. Чимало вихідців з України після завершення освіти поверталися на батьківщину. Із собою привозили видані в Європі книги з філософії, астрономії, математики і, таким чином, значною мірою сприяли поширенню академічних та прикладних знань в освіченому середовищі. Випускники університетів, повертаючись додому, сприяли формуванню в суспільстві тих важливих передумов, які в другій половині XVI ст. сприяли виникненню перших українських шкіл середнього і вищого типу.

Як бачимо, доба Передвідродження стала важливим етапом у розвитку нашої національної культури, коли формується нова верства високоосвіченої світської інтелігенції. Українські гуманісти збагатили своєю творчістю також і новолатинську культуру Європи. Як і італійські чи західноєвропейські гуманісти, вони були носіями високих суспільних ідеалів, нових естетичних поглядів, ідейними натхненниками нової ренесансної культури. У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного правління, про проблеми війни і миру, а також обґрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці виступили проти ідеї божественного походження влади й держави, проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Завдяки їхній творчості, починаючи з XVI ст., «латиномовна освіченість, як зазначав дослідник української культури В. Микитась, проникає в Україну з тим, щоб набирати сили у братських «латинських» школах XVI—XVII ст., а потім розквітнути у КиєвоМогилянській академії».

4.3. Культурно-освітнє значення братських шкіл. Започаткування традицій вищої школи в Україні

Від середини XVI ст. національно-культурний рух набирає в Україні могутнього розмаху. Це був час самоствердження українського народу, коли перед небезпекою денаціоналізації він мобілізує усі свої духовні сили, адже столітній період розвитку українського Ренесансу — один із найкритичніших у нашій історії. Після Люблінської унії 1569 р. майже усі українські землі входять до Речі Посполитої. Важка система колоніальних заходів руйнувала засади суспільного та духовного життя українців. Політика тотального наступу польської культури поставила український народ на межу втрати національної ідентичності. «Вищість» польської культури, виняткове право католиків на привілеї та державні посади стимулювали процес окатоличення та полонізації вищих верств української шляхти, яка разом із духовенством повинна була виконувати функцію носія та охоронця національних традицій, стояти на захисті рідної віри та церкви.

118

Потужним поштовхом до окатоличення була і поява єзуїтського ордену на українській землі у середині XVI ст. Спроваджені Ватиканом у середині століття єзуїти надзвичайно швидко здобували вплив у Речі Посполитій. Розумною і зручною проповіддю, добре організованою школою вони зуміли у короткий час прибрати до своїх рук виховання вищих верств населення краю. 1569 р. була заснована єзуїтська колегія у Вільно, потім школа у Несвіжу, Любліні, 1575 р. єзуїтська колегія — в Ярославі в Галичині. Дуже швидко почали засновуватися єзуїтські школи у Львові, Луцьку, Замості, Кам’янці, Вінниці, Барі, Перемишлі, Бересті, Фастові та ін. Виконуючи поставлене епохою завдання — дати хорошу освіту, єзуїти сприяли розвитку полемічної літератури, авторами якої були талановиті богослови. Головну увагу єзуїти звертали на вивчення граматики, риторики, поетики. На фоні цієї хвилі нової системи виховання формується і розвивається власне польська література і мова. Для наукових трактатів використовували, звичайно, латину, але й польською мовою з’являється ряд цікавих, оригінальних робіт із різних сфер знання. Ченці ордену уміло виховували молодь, схиляли її до католицизму. Згодом про єзуїтські школи пішла добра слава як про кращі школи свого часу. І шляхта, у тому числі й українська, яка прагнула дати хорошу освіту своїм дітям, віддавала своїх нащадків туди. За порівняно короткий час єзуїтам вдалося виховати нове покоління польської та української молоді у дусі відданості римо-католицькій церкві.

Цей натиск, що розпочався у 70-х роках XVI ст., застав прихильників православ’я цілком непідготовленими до боротьби. Діяльність невеликих гуртків, які займалися літературою, перекладацькою роботою, видавали полемічні твори на захист православної віри, не змогли змагатися з такими підтримуваними державою талановитими захисниками уніатства, як Петро Скарга, Петро Грабовський, Йосип Верещинський та ін. З другого боку, дезорганізація і занепад православної церкви були такі великі, що заперечувати факти, які містилися у творах католицьких адептів, було надто важко.

Драматизм тогочасної історичної ситуації зумовлений був іще одним фактором — конфесійним поділом українських вірних на православних та уніатів після Берестейської унії 1596 р. Акт запровадження унії, хоча і мав сумні наслідки, все ж у тих умовах відіграв роль своєрідного каталізатора суспільного та духовного життя. Ще до кінця XVI ст. українська православна церква перебувала у незадовільному стані, потребувала швидкого оновлення, структурної реорганізації, модернізації самого віровчення. Унія, по суті, врятувала від хаосу та деградації усю православну церкву, активізувала інтелектуальну діяльність її провідників. Найкращі вчені сили виступили на захист православ’я, розпочинаючи літературну полеміку з єзуїтами та католиками. Ці літературні твори як з одного, так і з іншого боку, на сьогодні є цінними пам’ятками українського письменства.

На цій обставині наголошував М. Грушевський, вважаючи, що саме у той період «українське громадянство дало реванш тим, що засуджували його на національну смерть, заперечували можливість не тільки якоїсь національної

119

культури, але й простого ведення культурного життя на своїх національних підставах, орудуючи своєю мовою, ..., показало, що для того поступу і розвою їй бракує тільки прав, свободи від перешкод, які становилися їй неприхильними політичними обставинами».

Таким чином, необхідно було піднести рівень культури, власної освіти на православному рівні, організувати церковне життя й оновити його. Виконання цього надскладного завдання пов’язане з діяльністю визначної особи — князя КостянтинаВасиля Острозького, якого називали «некоронованим королем» Руси.

Острог — центр культурно-національного відродження України з кінця 70-х років XVI ст. 1574 р. в Острозі формується головний адміністративний центр володінь цієї князівської родини. Це призвело до виникнення тут значного прошарку освічених урядовців та кліриків, які почали відігравати визначну роль у житті міста та краю. Ще наприкінці XV — на початку XVI ст. тут зведено наймонументальніші православні храми цього періоду в Україні: Богоявленська церква в Острозькому замку та церква у Межиріччі. Ці храми зберігали чудові зразки сакрального ренесансного мистецтва, а також дали початок формуванню так званого острозького церковного наспіву, що передував початкам вітчизняного хорового співу. Власник величезних земельних латифундій на Волині та в Галичині, князь К.-В. Острозький увійшов в історію як щедрий меценат та покровитель православної церкви, освіти, мистецтва. Завдяки його старанням Острог протягом кількох десятиліть відіграє роль українських Афін. Князь К.-В. Острозький споруджував школу, не шкодуючи коштів. Значні суми на розвиток академії та шпиталю записала і його племінниця Гальшка Острозька у своєму заповіті від 1579 р.

З престижних міркувань князь у своєму маєтку сприяв роботі відомих книжників того часу. Тут працюють такі видатні вчені та письменники, як Герасим Смотрицький, білоруський астроном Тимофій Михайлович-Аннич, астролог і поет Андрій Римша, теологи Мотовило і Мартин Грабович. З ними співпрацювали грецькі богослови і церковні діячі: архиепископ Діонісій Палеолог, який привіз з Риму до Острога грецький список Біблії; перекладачі грецьких текстів Євстафій Нафанаїл з Криту та Еммануїл Мосхопулос; грек Кирило Лукарис, професор Краківського університету, математик і астроном Ян Лятос, вихованець Падуанського університету ієромонах Кипріян, українці Дем’ян Наливайко, засновник Скиту Манявського Йов Княгиницький, видатні письменники-полемісти Василь Суразький та Клірик Острозький. Цей гурт високоосвічених людей взяв участь в організації та діяльності Острозької школи.

Заснована в 1576—1580 роках Острозька школа стала, по суті, першим українським навчальним закладом європейського типу. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» і навіть «академією». Навчальна система Острозької школи була типовою для європейських колегій, взірцем для яких служили найкращі на той час єзуїтські колегії. Заснована на православних засадах,

120

вона була більше грецькою, ніж латинською, де старанно плекалась руська традиція, відстоювались особливості грецького, східного обряду. Але поряд з грецькою та слов’янською мовами вивчалась і латина, що не обмежувало студентам можливості серйозно вивчати західноєвропейські джерела.

Викладачі Острозької школи ретельно дбали про патріотичне виховання учнів, ставили над усе ідею вірності рідній вірі. На високому рівні тут було поставлено навчання церковнослов’янської мови. Підготовка до публікації Біблії стимулювала вироблення певних сталих граматичних засад, ознайомлення з тогочасною європейською мовознавчою думкою. Трьома мовами читалися і початкові курси з філософії. Відповідно до вимог часу студенти могли ознайомитися з основами права.

В історії академії чітко простежуються три періоди. Перший, час формування (1576—1586), характеризується значним інтелектуальним спалахом — випуском першої церковнослов’янської Біблії (1581). Наступний період діяльності (1587—1608)

— час її розквіту. Саме тоді до Острога та підпорядкованих йому культурних осередків було запрошено плеяду видатних особистостей свого часу, таких як: Киприян, Ісайя Борискович, Мануїл Ахілеос, Ян Лотос, що принесли гуманістичний дух західноєвропейських університетів до школи.

Третій період, час занепаду академії, простежується протягом 1608— 1621 років. На жаль, після смерті князя 1608 р. нащадки його не опікувалися школою. Спадкоємниця князя Анна-Алоїза Острозька-Ходкевич заповіла маєтності та кошти, що витрачалися на роботу академії, чернечому ордену єзуїтів. В академію вже не могли приїжджати висококваліфіковані викладачі, почався розпад літературно-наукового гуртка, згортала свою діяльність друкарня. 1612 р. вийшла у світ остання робота острозької друкарні. Надалі переклади острозьких книжників з’являлися уже з друкарень київських та білоруських. Висококваліфікованих викладачів школи замінили її вихованці чи випадкові особи. Усе частіше українська громада віддавала своїх дітей на навчання до інших міст у братські школи.

Однак вироблена в академії система шкільництва мала величезний вплив на подальше формування національного вищого навчального закладу. Більшість культурно-освітніх та релігійних діячів тогочасної України була пов’язана з цим навчальним закладом. Серед знаних випускників академії — острожани ректор Сава Флячич, брати Наливайки — Северин (козацький ватажок) та Дем’ян (острозький літератор), Стефан Смотрицький (острозький книжник), коректор Києво-Печерської друкарні Тарас Земка, ректор Гойської школи, а згодом і Києво-Могилянської академії Ігнатій Старушич, а також відомі релігійні діячі Иов Княгиницький та Афанасій Межигірський. Особливо слід нагадати про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, що став покровителем православної церкви, опікуном Київського братства, одним із фундаторів київської братської школи.

З Острогом пов’язані славні сторінки українського книгодрукування. З кінця 70-х років XVI ст. тут працював Іван Федоров, який перевидав для по

121