Історія_Української_Культури

Сармати вели постійні завойовницькі війни і тримали в покірності сусідні племена. Як і всі індоіранські народи, сармати сповідували семибожжя з провідним культом бога війни, що уособлював меч, а також поклонялися сонцю й вогню.

Образи тварин домінували у релігійно-культових уявленнях сарматів, їхнім особливим культом був культ коня. Коням приносили жертви, але в той же час і коней приносили в жертву своїм господарям, поєднуючи їх разом у загробному світі. Правда, дуже часто сармати, жаліючи свою шановану тварину, клали у могилу хазяїна її символ — вузду. Культура сарматів характеризується звіриним стилем, який на той час став інтернаціональним. Однак зображення тварин різнилися від скіфських манерою трактування: меншим реалізмом, значною стилізацією, орнаментальністю, а пізніше заміною традиційних звіриних мотивів геометричними узорами.

Важливою особливістю мистецтва сарматів стала інкрустація різних образів кольоровими вставками. Для їх оздоблення використовували коштовне та напівкоштовне каміння різних кольорів, що сприяло розвиткові «поліхромного стилю»: одяг, взуття, вироби з металу оздоблювалися самоцвітами, намистом, бісером, кольоровою емаллю тощо. У поліхромних ювелірних прикрасах застосовувалися також філігрань, чернь. Сармати познайомили з цим германців, а ті, відповідно, — усю Західну Європу. У перших століттях нашої ери формується справжня мода на так званий «сарматський поліхромно-бірюзовий звіриний стиль».

Характерною рисою сарматського суспільства було застосування графічних знаківемблем, схожих на ієрогліфи або монограми. Сарматські знаки мали значення спочатку родових, а потім сімейних та особистих символів. Свої династичні й особисті знаки мали царі сарматів, а під їх впливом такі знаки з’явилися у боспорських царів. Сарматські емблеми виконували одночасно функції тамги (знака власності) і герба.

Ментальною особливістю народу була важлива роль жінок у воєнних і державних справах. Згідно з давньогрецькими джерелами, сарматські дівчата не мали права виходити заміж доти, доки не вб’ють хоча б одного ворога. Є свідчення, що сарматські жінки посідали царський трон. Свобода сарматських жінок та їхня активна роль у суспільстві стали, мабуть, одним із джерел міфів про амазонок — жінок-воїнів, що жили на берегах Дону й Азовського моря. Серед інших народів сармати виокремлювалися і досить дивним за сучасними уявленнями звичаєм деформувати черепи. З цією метою дітям туго перемотували голову, у результаті чого череп з часом набував довгастої форми.

Матеріали археологічних розкопок репрезентують поховання й скарби сарматських курганів, що були знайдені дослідниками на півдні України. До складу так званих «вершницьких скарбів» входять деталі кінської збруї, серед яких виділяються фалари

— срібні або бронзові, часто багато орнаментовані бляхи, що служили для прикрашання коней. Крім того, характерними є бронзові казани, срібний і бронзовий посуд, зброя (найчастіше — наконечники спи

62

сів і стріл). Є припущення, що це трофеї, захоплені сарматами. Такий скарб знайдено у Криму в кургані біля с. Чистенька неподалік Сімферополя. Дуже багатим виявилося кримське поховання у Ногайчинському кургані Нижньогірського району. Жінка похована у дерев’яному розмальованому саркофазі разом із численними коштовними прикрасами й предметами, що вражають майстерністю виготовлення, більшість з яких є справжніми витворами мистецтва.

Незважаючи на яскраву індивідуальність, сарматська культура дуже близька до скіфської, асиміляція з якою визначила їхню спільну долю в історії культури як скіфосарматську. Найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона була своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.

2.10. Античність у діалозі з культурою місцевих племен на теренах України

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період великої грецької колонізації українського простору. Україна нерозривно пов’язана з античністю, яка стала справжнім джерелом для вітчизняної художньої культури. Носіями культури Еллади були грецькі містаполіси на узбережжі Чорного й Азовського морів — Тіра (зараз БєлгородДністровський), Ольвія (с. Парутине біля міста Миколаїв), Херсонес (на території сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (сучасне місто Керч), Керкінітида (сучасна Євпаторія) та інші.

Вони почали створюватися з VI ст. до н. е. і поступово утверджувалися як містадержави з правильним плануванням вулиць, вимощених кам’яними плитами, високим рівнем благоустрою (наявність водогону, водостоків тощо).

З басейну Егейського моря ввозилися товари: вино, оливкова олія, зброя, тканини, мармур, ювелірні прикраси тощо. До Греціїї і міст Малої Азії експортувалися раби, хліб, скот, шкіра, засолена риба. Однак з часом основну частку в торгівлі складала продукція місцевого виробництва. Цьому сприяв той чинник, що у містах-полісах проживало й отримувало навички ремесел, мистецтва, будівництва, виготовлення кераміки, зброї, ювелірних виробів і місцеве населення. Тому вплив грецької культури став значущим і, згідно з твердженням Геродота, поширювався далеко на північ, за Дніпровські пороги.

Пам’ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі грецьких скульптур, місцевого та імпортованого виробництва, надгробних рельєфів на міфологічні й побутові теми, мармурових різьблених саркофагів, ювелірних виробів. Від античної грецької культури місцеве населення також запозичило теракоти і фрески. Теракоти (від італ. — обпалена земля) — неглазуровані керамічні вироби з обпаленої кольорової пористої глини, в основному червоного, брунатного, кремового кольорів. У цій техніці виконувалися архітектурні де

63

талі, облицювальні плити, посуд, вази. Фрески (від італ. — свіжий) — живопис фарбами, водяними або розведеними на молоці, на свіжій вогкій штукатурці. Фрески використовувалися для оздоблення культових споруд, церков, соборів, палаців. Незважаючи на те, що вони давно відомі з часів Давнього Єгипту та Месопотамії, на українські землі фрески потрапили завдяки роботам античних майстрів.

Найбільші еллінські колонії півдня України були об’єднані у дві держави — Боспор і Херсонес, які стали головними пам’ятками античної культури в Криму (на їх місці досі ведуться наукові дослідження).

Знайдені під час археологічних розкопок Боспору предмети із заліза, міді, бронзи, дорогоцінних металів, залишки виробництва свідчать про значні досягнення в галузі металооброблення. Відкриті розкопками житлові будинки й господарські будівлі, палаци, храми, поховальні спорудження, колодязі, оборонні й підпірні стіни свідчать про досягнення найвищого для Боспору рівня будівельної справи. Столяри виготовляли меблі, візки, саркофаги; вироби прикрашали різьбленням, розписом, інкрустацією. З глини виготовляли будівельні матеріали, посуд, тару для рідких і сипких продуктів, прясельця й гирки для ткацьких верстатів, рибальські грузила, статуетки. З інших виробництв помітними були прядивно-ткацьке, шкіряне, косторізне. Поряд з невеликими ремісничими майстернями зводили великі майстерніергастерії, у яких використовувалася праця рабів. Гербовий знак цього царства нагадує тризуб.

Великі міста-колонії мали зазвичай три центри: порт з прилеглими районами, де будувалися кораблі й знаходилися склади товарів; агору — політичний центр міста. Вона виглядала як майдан, де відбувалися народні збори та розташовувалися дошки із законами та наказами. Також тут розміщувалася будівля міського самоврядування: булевтерій (міська рада) і пританей (місце роботи урядовців (пританів) та урочистих зустрічей іноземних послів). Третім центром був акрополь — підвищена й укріплена частина міста, оточена міцними кам’яними стінами. Тут також знаходилися храми та проживали жерці. Акрополь був місцем схову жителів у випадку наближення ворога.

Археологічні пам’ятки акрополя Боспорського царства: храм Аполлона, святилище Деметри, храми Діоніса, Афродіти, Артеміди, Асклепія — зачаровують красою будівель. Вражають залишки зведеного в останній чверті IV ст.

до н. е. монументального комплексу, який ототожнюють із палацом Спартокідів (династія правителів Боспорського царства 438—109 рр. до н. е.). У міській

окрузі збереглися величні поховальні склепи. Склепінчасті склепи таких курганів, як Царський і Золотий, імовірно, були усипальницями боспорських царів. їх датують IV ст. до н. е. і справедливо вважають унікальними пам’ятками світової архітектури.

Архітектурні відкриття еллінів знайшли продовження і на кримській землі: при будівництві культових та громадських будівель застосовувався ордер (стиль) і перистиль (прямокутний двір, сад, майдан, зала, оточені з чотирьох боків звичайною колонадою). В античних колоніях існувало не менше як

64

по півтора-два десятки таких храмів. Серед них називають залишки двох із них — Аполлона Дельфіній в Ольвії (V ст. до н. е.) і храм у Пантікапеї (друга половина V—IV ст. до н. е.).

Про наступність античного мистецтва наші сучасники дізнаються завдяки його лапідарним традиціям (від лат. — висічений у камені), основаних на короткості, стислості, виразності стилю. Ці якості властиві написам на античних кам’яних пам’ятках, у тому числі й надмогильних — стелах. Спочатку це були різні мармурові або вапнякові плити, увінчані карнизом чи фронтоном, на яких були тільки написи. А з III ст. до н. е. на стелах з’являються рельєфи із зображеннями небіжчиків, іноді їхніх родичів, різні сцени з життя померлих. Так, цікавими є боспорські стели IV—III ст. до н. е., у розписах яких переважають античні художні елементи.

Пластичне мистецтво стало одним з провідних в античному світі, що сприяло його подальшому розвитку і в Північному Причорномор’ї.

Копії творів видатних скульпторів, таких як Скопас, Пракситель, встановлювалися у храмах, палацах, на площах. Так, в Ольвії знайдено постамент статуї з підписом Праксителя. Відомі також, наприклад, великі статуї левів в Ольвії (кінець IV — початок III ст. до н. е.), статуя Діоніса з Пантікапея (початок IV ст. до н. е.). Але до наших днів в основному дійшли скульптури, призначені для невеликих закритих приміщень: Діоніса з Тірітаки (кінець IV — початок III ст. до н. е.), Афродіти (III ст. до н. е.), Деметри (IV ст. до н. е.), Геракла (І—II ст. н. е.) та інші з Пантікапея. Анімалістична скульптура була теж дуже поширена для античної традиції пластичного мистецтва. Фігури тварин і птахів мали завжди символічне значення, що сприяло їх розвитку у грецьких колоніях Криму.

Особливу роль жителі колоній надавали театру, який став не стільки місцем відпочинку, скільки трибуною заклику громадян полісу та уособленням естетичного катарсису — духовного очищення, наповнення життєвих сил, завдяки чуттєвим та емоційним переживанням під час сценічного дійства.

Збереглися різноманітні свідчення про театри Ольвії, Херсонеса й Боспору. Напис, знайдений біля театру Херсонеса, свідчить про проведення в Херсонесі літературномузичних змагань, до яких входили трагедія, комедія, сатирична драма. Найпопулярнішими були трагедія Евріпіда «Іфігенія в Тавриді», п’єси Софокла «Скіфи» та Антіфана «Скіфи й таври». Про існування місцевих драматургів згадується в херсонеському написі римського часу, де серед учасників музичних змагань названі комедіографи.

Велике значення у житті античних колоністів мала музика. Уже у школі дитина обов’язково навчалася грі на флейті та лірі, а різні світські й релігійні свята не могли проходити без музичного супроводу.

УПівнічному Причорномор’ї набули поширення ліра (карбувалася на ольвійських

іпантікапейських монетах), кіфара, арфа, аулос (флейта), орган, сурма, труба. Тут проводилися агони — улюблені грецькі змагання. Серед імен учителів, яких запрошували для підготовки учасників, згадують вихідця з

65

Північного Причорномор’я боспорянина Ісію (III ст. до н. е.), який готував музикантів до свята в Дельфах.

Жага до знань, прагнення до істини — незаперечна особливість давнього грека. Інтерес до історії та філософії не згасав протягом усього розвитку античних держав. У своїх натурфілософських поглядах учені того часу поєднували логічну аргументацію, абстрактно-математичне мислення з художньо-інтуїтивним осягненням світу як космосу. Комос став основним поняттям еллінів, що визначав буття в їхньому світосприйнятті як порядок, що протистоїть хаосу. Любомудрствуванняфілософствування для греків — ідеальний стан душі й думки.

Історик Сіріск, який жив у II ст. до н. е. у Херсонесі й описав історію свого міста, був увінчаний золотим вінком, і на його честь видано почесний декрет. У цей час проживали й творили філософи Біон Борисфеніт з Ольвії та боспорянин Смікр, котрий уславився справедливістю. Він, подібно до Сократа, викладав своє вчення на перехрестях доріг, де завжди збиралося найбільше людей. Відомий філософ Сфер Боспорський досяг великих успіхів у науках, живучи при царських дворах у Спарті та Єгипті й написавши близько 40 праць на різні теми: «Посібник з діалектики», «Про атоми й образи», «Про світ», «Про основи», «Про царську владу» та ін.

Особливе місце в античних містах-колоніях було відведено фізичному вихованню. Задавши старт постійній змагальності — агоністиці, давні греки визначили на майбутні тисячоліття високий статус Олімпійських ігор. У нарисах тих часів згадується багато різних видів спорту, з яких проводилися змагання (біг, метання диска, списа й м’яча, гімнастика, кулачні бої, плавання, кінні змагання, стрільба з лука). Наприклад, з ольвійського напису IV ст. до н. е. відомо, що один з лучників пустив стрілу на 282 оргії (521,7 м). У Північному Причорномор’ї знайдено панафінейські амфори, якими нагороджували переможців спортивних змагань в Аттиці (Афіни). Юнаки з Північного Причорномор’я рано залучалися до суспільно-політичного та військового життя. Агоністичний дух культивувався еллінами в усіх життєвих сферах і поширювався ними на всі території, включаючи колонії, сприяючи їх розвитку та високим досягненням.

Однак і потяг до краси був генетично закладений у греків, що і пояснювало їхню постійну потребу у витонченості — мірі-гармонії. Цьому сприяло мистецтво, без якого еллін не міг уявити свого життя. Усе, що створювалося майстрами, мало дуже високу естетичну цінність. Ювелірні витвори ставали справжніми шедеврами, наприклад: золоті діадеми, прикрашені в центрі геракловим вузлом (Херсонес й Артюхівський курган), золоті намиста з різноманітними підвісками V—IV ст. до н. е. (Пантікапей, Херсонес), срібні браслети з прикрасами у вигляді лев’ячих голів (Пантікапей). Багатство ювелірних виробів та виробів різних ремесел в античних державах Північного Причорномор’я не має аналогів у побуті інших народів Східної Європи.

Римська імперія, глобально розширивши свої території, дотримуючись свого суспільного ідеалу — світового панування, завоювала й грецькі колонії у

66

Північному Причорномор’ї та Криму. У першій половині II ст. до н. е. Херсонес отримав від римської адміністрації права елевтерії («свободи») і місто було визначено головним форпостом імперії. Присутність римського гарнізону в Херсонесі, на Боспорі, на території сучасної Балаклави, збудована фортеця Харакс на мисі Ай-Тодор сприятливо вплинули на життя місцевого населення. Було зведено водогін, терми, галереї, зали для відпочинку й бесід, майданчики для гімнастичних вправ, латрини — туалети з проточною водою, херсонеський театр перебудовано на цирк для гладіаторських боїв. Але вплив римлян у Північному Причорномор’ї був більше політичним, воєнізованим, ніж естетичним.

Що ж до Херсонеса, то цьому місту часів античної колонізації ще доведеться зіграти провідну роль у наступних століттях, коли монотеїзм посяде місце великого пантеону язичеських богів і християнство прийде на Русь з хрещенням Великого князя Київської Русі Володимира.

Це унікальний центр світової цивілізації, який досі образно називають «слов’янськими Помпеями», і він закономірно входить до списку пам’яток, що претендують на статус світової спадщини ЮНЕСКО.

Отже, панівна у світоглядній позиції давніх греків цінність калокагатії була сприйнята місцевим населенням не стільки як гармонійне поєднання фізичних (зовнішніх) і моральних (душевних, внутрішніх) достоїнств людської особистості, скільки як соціально-політичний, етичний та естетичний ідеали громадянина, який прагне до здійснення колективної мети суспільства. Це стало яскравою новацією для жителів півдня України, прогресивним явищем, що і привело до прискорення їхнього економічного, політичного та культурного розвитку.

Водночас різкий реалізм і конкретний утилітаризм римської ціннісної картини світу орієнтували її представників на пріоритети військової, інженерної діяльності, що також знайшло відображення у світовідчутті місцевих племен.

Так, античні міста й поселення у своєму розвитку стали органічною складовою всього північнопричорноморського простору давньої України. Тисячолітня епоха античної цивілізації у Північному Причорномор’ї безслідно не минула. Завдяки постійному контакту античних міст з місцевими племенами утворився своєрідний варіант їхньої взаємодії, де антропоцентричність, концептом якої є звеличення людини в античній культурі, вступила в конструктивний діалог з деякою агресивністю, але великим життєлюбством і динамічністю племінної культури скіфів, сарматів та інших місцевих народів. Внаслідок взаємодії еллінів і місцевих племен відбувався культурний поступ та взаємозбагачення народів, які населяли територію нинішньої України.

Найдинамічніший культурний розвиток давнього населення України на шляху до цивілізації пов’язаний зі скіфо-сарматськими й античними здобутками та звершеннями. Архетип людини, сформований первісністю, доповнився у цей час понятійними основами бінарних опозицій: гармонії і хаосу, конструкції та деструкції, добра і зла, прекрасного й потворного. Людина, ще усвідомлюючи свою органічну цілісність із соціумом і Космосом, формує феномен своєї

67

суб'єктивності (європейські цінності). Незважаючи на характерний для кіммерійських, таврських, скіфо-сарматських племен надособистісний тоталітарний базис їхнього світосприйняття (східні цінності), у соціокультурному просторі України була сформована контактна зона цих двох ціннісних світів: Сходу й Заходу, конструктивність діалогу яких буде визначати модель соціокультурного простору на багато наступних століть.

2.11. Культура давніх слов'ян

Родовід праслов’ян виводять ще з пізнього палеоліту з мізинської культури та епохи енеоліту — трипільської культури. Тісні контакти слов’ян з античною Елладою без перебільшення мали місце, але крім греків та скіфів східні слов’яни спілкувалися і з іншими народами, переймаючи від них елементи культури, вірувань, проте залишаючись самими собою, витворюючи свою власну культуру, яку й сьогодні називають хліборобською. Суттєві зміни в історії давніх слов’ян припадають на І тис. н. е. Це пов’язано з їхнім великим розселенням, що стало суттєвим фактором у формуванні етнокультурної та політичної карти слов’янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов’ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) та черняхівській (II—V ст. н. е.) культурах. Остання в історії України характеризується вченими як культура антів.

Заняття хліборобством, яке потребує тривалої осілості, зумовлювало світогляд давніх слов’ян з їхнім почуттям єдності з природою, формування стилю життя і мислення, вироблення способу орієнтації та освоєння світу, що органічно входило в їхню культуру, передаючись у багатьох поколіннях від батька до сина. Землеробство було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу — залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. у зв’язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невід’ємною складовою обробітку ґрунтів, особливо на Поліссі, була підсічна система

— засіб розчищення нових земель під посіви.

Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. На межі нової ери носії зарубинецької культури користувалися дерев’яним ралом, а черняхівці — плужним ралом із залізним наральником і череслом. У VIII—X ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція в напрямі до перевертання підрізаного пласта, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Врожаї збирали невеликими серпами, відомі й залізні коси. На VIII —X ст. припадає масове використання жорен. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність хліборобської праці, значно збільшувало якість обробітку землі та сприяло освоєнню цілини.

68

Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво. Уже у перших століттях нової ери з’явилися пружинні ножиці для стрижки овець. Серед промислів, що також посідали суттєве місце у господарстві землеробів, назвемо мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра і шкіру для шиття одягу чи взуття. Хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов’янське населення на причорноморських і прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов’янських племен також хутром. Одним із найдавніших занять слов’ян було бортництво — збирання меду диких бджіл.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, у тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Провідним у господарському житті східних слов’ян було залізне ремесло (добування заліза та його оброблення), що одним із перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їхній досить високий технічний рівень. Давньослов’янським металургам була відома сталь та різні способи її виплавляння. У VII—IX ст. у слов’ян з’являються спеціальні поселення металургів.

Гончарство досягло значних успіхів: кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської — із сірої глини з допомогою гончарного круга. Починаючи з II ст. н. е., гончарне виробництво стало масовим і орієнтувалося на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалася черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів), якій притаманна висока художня якість в оформленні виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва.

Увиробничій діяльності слов’ян важливе місце посідала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з’явившись у III—IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревообробка досягла високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи.

Усередині І тис. н. е. значного розквіту набула ювелірна справа. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів, що вписуються в коло євразійської групи ювелірного мистецтва. У VI—VII ст. з’являються виїмчасті емалі, пальчасті фібули, застосовуються складні технології: чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолоти. Поряд зі штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялися високохудожні речі із золота та срібла, виконані методом складних технологій.

Територія між Дніпром, Карпатами і Дунаєм була досить густо заселена. Поселення розташовувалися на відстані 3—5 км. Більшість будинків були з дерева і глини, вкриті соломою та очеретом. Усі будівлі ховалися за земляним валом, огородженим великими гострими кілками; будували дерев’яні вежі та укріплення. Так виникали містагородища (від слова «городити»). Звідси походить давньослов’янська назва міста — град.

69

Міфологічне мислення — це особлива сторінка духовної культури слов’ян. Життя слов’ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями.

Особливий інтерес становить Збруцький ідол — чотиригранна кам’яна скульптура Світовида, випадково знайденого в річці Збруч. Він є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів. Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов’ян. Всесвіт розподілявся ними на небо — світ богів, землю — світ людей та підземний світ. Основне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об’єднує шапка, що, можливо, відображає різні іпостасі єдиного слов’янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому — підземні боги.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв’язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарськоприроднича). До таких богів належать Перун та Велес. За міфом, бог грози, який оселився на вершині гори, зверху переслідує свого змієподібного ворога Велеса, який живе на землі внизу. Причина розбрату — викрадена Велесом худоба, люди. Велес ховається послідовно під деревом, під каменем, перетворюється на людину, коня, корову. Під час поєдинку з Велесом Перун розколює дерево і камінь, метає стріли. Перемога завершується дощем, який приносить родючість.

Головний бог у слов’ян-язичників — Сонце, або Дажбог. Пізніше — це Хоре. На честь Сонця слов’яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом вітру вважався Стрибог, покровителем скотарства — Велес, богом вогню та ковальства — Сварог, богинею мудрості й краси — Лада.

У дохристиянську пору для слов’ян характерним було об’єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який приносить смерть).

До наступного рівня могли відноситись божества, пов’язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це — Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Макоша.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабетрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входили до казкових сюжетів. Казкові герої, ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: бабаяга, кощій, чудо-юдо тощо.

Найнижчий міфологічний рівень представлено неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камін

70

ням. Вони просторово співіснували з людиною та уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо.

Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з навколишнього міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів’ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом основним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю — птахи, стовбуру — бджоли, корінню — плазуни тощо.

Своєрідну періодизацію слов’янських язичницьких культів дав невідомий руський автор XII ст. в своєму «Слові про ідоли», в основу якого покладено повчання Григорія Богослова, спрямоване проти античного язичництва. Він виділив три основних етапи формування вірувань східних слов’ян: поклоніння упирям та берегиням, сучасною мовою — це своєрідний тип дуалістичного анімізму, пов’язаного із задобренням упирів і вдячністю берегиням, що захищають людину; поклоніння Роду і Роженицям, які, будучи божествами роду, поступово трансформувалися у божество плодовитості й родючості, де саме з Роженицею формувалося у ранніх землеробів уявлення про жіноче божество родючої землі, вилившись на руському ґрунті в образі Макоші (Мокоші); вірування, пов’язані з Перуном — дружинно-князівським богом війни і зброї, що, власне, було справою пізнішої історії, який хронологічно відповідав народженню східнослов’янської державності, і, мабуть, не випадково, що перші свідчення про визнання нашими предками ідеї верховенства єдиного головного бога в працях грецького історика Прокопія належать до VI ст. Спробою посилення цієї ідеї стала перша релігійна реформа Володимира Святославовича. Ставлячи за мету укріплення держави, перетворення Києва на релігійний центр усіх східнослов’янських племен, він спробував приєднати східнослов’янських язичницьких богів до одного пантеону. У центрі дитинця, «на холму вне двора терема», він звелів збудувати дерев’яну статую бога Перуна із срібною головою і золотими вусами, а також Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Макоші, де Хоре і Даждьбог уособлювали сонце, однак мали різне походження (Даждьбог — слов’янське, Хоре — іранське). Споріднений Хорсу за походженням Симаргл поставав богом землі, підземного царства, Стрибог — слов’янським богом вітрів, а Макоша — богинею родючості. Проте із встановленням язичницького пантеону Київ не перетворився на єдиний релігійний центр всієї Русі. Язичництву з його політеїзмом і відсутністю єдиного верховного божества всіх слов’ян була чужа ідея централізації країни. В умовах зародження феодального способу виробництва вірування язичництва переставали задовольняти суспільно-історичний і культурний розвиток Русі і мусили поступитися християнству.

71