Історія_Української_Культури

1.2.Сутність культури, сучасне наукове визначення культури

На шпальтах сучасних газет, журналів і навіть у буденному спілкуванні повсякчасно трапляється слово «культура». Здебільшого асоціюючи з явищем, називаємо фактом культури і «Повість минулих літ», і мозаїки Софії Київської, і сам храмовий комплекс, у якому ці мозаїки збереглися до наших днів. Будь-яка літературно-мистецька пам’ятка входить у світ лише як результат творчого здобутку людини з допомогою слова, пензля або різця, тобто вона створюється конкретною особистістю. Тому не випадково, що на рівні буденної свідомості з культурою асоціюється не лише вишуканий смак, пристойна поведінка, відвідини театральних вистав, але й обізнаність зі світовою літературно-мистецькою спадщиною.

З наукового (культурологічного) погляду, наше індивідуальне долучення до духовного, як пропонує відомий російський науковець Є. Соколов, коректніше було б назвати культурністю. Сутнісне осмислення культури передбачає двозначність у її осмисленні, оскільки людина є не лише творцем відповідної культури, але і її виразником. У навчально-академічній літературі, коли мова йде про людину як творця та представника культури, здебільшого послуговуються поняттям «суб’єкт культури», яким надалі будемо користуватися.

Суб’єктом культури можуть бути:

-етнос (наприклад українська культура), країна (культура України);

-соціальна група, страта (наприклад культура міська, сільська, молодіжна тощо);

-якась конкретна особистість (Т. Шевченко, П. Величковський).

Апелюючи до духовного, внутрішнього світу людини, таке розуміння культури символізує цінності, норми поведінки, переконання, вірування, що є прийнятними для відповідної людини або групи людей, упорядковують досвід і регулюють їхню поведінку.

В іншому значенні використовуємо термін «культура», коли звертаємося до культури відповідної епохи, наприклад, античної, суб’єктом якої є людська спільнота греко-римського народу, що проживала на території Середземномор’я і котрій відповідав рабовласницький суспільний стан. Відомо, що культура не передається генетично, біологічним шляхом. Культура являє себе світові через особистість. Саме культура є основою соціалізації як процесу засвоєння людиною відповідної системи знань, норм, що у процесі виховання дають їй змогу відчувати себе членом суспільства. Однак, як застерігають Ю. Давидов і П. Гуревич, було б необачно звести філософське осмислення історії культури до філософського осмислення історичного процесу, оскільки «...процес культурної творчості у своїх ритмах не збігається з фазами історичної еволюції, попри те, що класичне розуміння культури ґрунтувалося на філософії історії».

У сучасних наукових монографіях, словниках, довідниках, науково-популярній літературі, автори яких зверталися до тлумачення слова «культура», за

12

дослідженнями А. Моля у книзі «Соціодинаміка культури», на середину XX ст. уже нараховувалося близько 250 її визначень. У цьому списку особливо виразними є такі з них:

-успадковані сучасниками від попередніх поколінь людей винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї, цінності (Б. Малиновський);

-загальний і прийнятний спосіб мислення (К. Юнг);

-сукупність знакових систем (Ю. Лотман, Б. Успенський);

-позабіологічно сформований спосіб діяльності людини (Є. Маркарян);

-ген соціального життя (В. Стьопін);

-основний спосіб внутрішньої детермінації, що охоплює діяльність людини в контексті людського спілкування та орієнтується на певну систему соціально зумовлених смисложиттєвих цінностей (В. Малахов).

Отже, неважко помітити, що в усіх наведених визначеннях поняття «культура» розглядається як явище соціального і об’єктивного характеру, а тому не зводиться до суб’єктивних вмінь, навичок та знань конкретної людини.

Одним із сучасних розгорнутих визначень культури може бути і таке:

Культура — це специфічний спосіб організації і результат творчої діяльності людини у суспільстві, що формується на основі ієрархічної системи загальноприйнятих для конкретного суспільства цінностей (норм, зразків, образів, ідеалів, переконань та стандартів), які передаються від покоління до покоління не генетичним шляхом, а шляхом соціалізації.

Соціалізація — це набуття індивідом загальноприйнятих у конкретному суспільстві поведінкових зразків, норм та приписів.

1.3.Структура та елементи культури

Кожна людина визнає себе представником відповідної культури. Культурна ідентичність особистості — це сукупність самовизначень, з допомогою яких людина визначає свою приналежність до відповідної культури. Культурна ідентичність формується всім комплексом культурних елементів, етнічними, соціальними і політико-економічними умовами життя та багатогранністю соціальних комунікацій. Український народ упродовж століть формував, захищав і плекав свою культуру, яка вирізняється з-поміж інших (у тому числі слов’янських) культур і виділяє нас, українців, як відмінну від інших спільноту. Особливості культури упізнаються в побуті, творчому спадку, віруваннях, традиціях її представників і визначають її структуру.

Під структурою культури розуміють сукупність стійких зв’язків, що забезпечують цілісність культури у відповідному суспільстві та її функціональні характеристики.

Незалежно від типу етносу та структури суспільства, в якому проживає та чи інша людина або спільнота, у структурі феномену культури виокремлюють: культурний ареал та культурний спадок.

13

Етнокультурний ареал — це географічний район розселення представників конкретного етносу. Географічний фактор суттєво впливає на формування менталітету, системи життєвих цінностей культури і характер етнокультурного спадку. З давніх часів географічний район заселення українського етносу був переважно зосереджений у степовій та лісостеповій зоні Східної Європи. Український чорнозем та помірно континентальний клімат стали сприятливими факторами для розвитку сільського господарства і вплинули на формування хліборобського характеру її культури. Оскільки гірські райони Карпат та Криму складають незначний відсоток території України, то переважно сприймаються як регіони, для яких характерна дещо відмінна від культури родючої рівнини субкультура.

Етнокультурним спадком називають ту частину матеріальної та духовної культури народу, що була створена поколіннями його предків і, витримавши перевірку часом, залишилася цінною та актуальною для наступних поколінь.

До культурного спадку традиційно відносять такі його елементи: мову, фольклор, обряди, звичаї, традиції, ідеали, символи, стандарти та норми. Сюди належать і артефакти (пам’ятки народної архітектури, ужиткові предмети, вбрання тощо) як зразки творчої діяльності людини, у яких знаходить відбиток те особливе, що виділяє один етнос з-поміж інших і робить його унікальним, неповторним. Саме культурний спадок є важливим фактором згуртованості нації та її консолідації у відстоюванні власних пріоритетів та інтересів. Український народ, як і будь-який інший, має усі підстави пишатися величчю та красою збереженої нашими предками багатовікової етнокультурної спадщини.

До базових елементів (або ж компонентів) культури належать концепт та універсали культури.

Концепт (або загальні поняття) — смислове значення або зміст означуваного об’єкта. У сучасній науковій літературі концепт, що походить від латинського сопсеріиз (поняття), зводиться до значення змісту поняття, тобто до його смислового наповнення, абстрагованого від конкретно-мовної форми його вираження. Культура виявляє себе за допомогою загальних понять або ж концептів, що містять структуру того, що це поняття означає, тобто його вміст. Концепт не є тілесним і дискурсивним. Це лише явище або подія. Концепт як змістове наповнення поняття визначається і як своєрідний спосіб бачення і конструювання дійсності. Частина дослідників це змістове наповнення поняття розглядає лише у проекції авторства. Наприклад: со§ііо Рене Декарта, субстанція Арістотеля та ін. Концепти можуть співвідноситися і з персонажами, у списку яких є Сократ як концептуальний персонаж платонізму, ніцшеанські Заратустра та Діоніс та ін.

Незалежно від типу та структури суспільства, науковці вирізняють загальні поняття, характерні для культури будь-якої спільноти. Це універсали культури, яких нараховують близько шістдесяти. Універсали культури — це загальні поняття, яким відповідають форми досвіду і поведінки людини

14

в культурі незалежно від географічних чи соціально-політичних чинників суспільства. Або ж, іншими словами, це історично зумовлена система понять осмислення світобудови, яка фіксує загальні уявлення про світ і місце людини в ньому. До них належать: мова, вірування, звичаї, релігійні обряди, освіта, спільна праця, манера одягатися, спортивні змагання, естетичні смаки і навіть манера дарувати подарунки — все те, що дає змогу через загальне виділитися особливому, а саме: стилю життя і мислення, поведінковим реакціям, притаманним носіям певної культури.

Які ж є підстави для виокремлення культурних універсалій? Частина науковців вважає, що людина як біологічна істота, народжуючись, вступаючи в шлюб, помираючи, відзначає кожен з етапів свого життя і тих стосунків, у які вступає як член людської спільноти, відповідними обрядами, ритуалами. Це стосується також потреби у будівництві житла, пошитті одягу, приготуванні їжі. Інша справа, що культура у своїх особливостях, як уже згадувалося, не зводиться до біологічного у людини. Потреба в їжі як така ще не формує особливості національної кухні, як і необхідність в одязі не приведе до появи національного костюма або відповідної манери одягатися.

Мова культури. Слово як одна з базових одиниць такого соціального явища, як мова, є важливим чинником керування людською поведінкою. Мова — безпосередня дійсність мислі. Мова формує стиль життя і стиль мислення людини. Тому мова розуміється як відповідна система комунікації, що здійснюється завдяки звукам і символам. Мова є засобом збереження, передачі інформації, а також управління поведінкою людини. Кожен народ як носій своєї культури має відповідну знаковосимволічну систему, що організовує, забезпечує засоби комунікації та регулює стосунки між людьми. Звідси у літературі усе частіше зустрічаємо вислів «мова культури».

Мова культури може розглядатися як об’єктивна форма нагромадження, збереження та передання людського досвіду від покоління до покоління відповідної етнічної та соціальної спільноти. У процесі виховання та навчання людина засвоює значення знаків та символів своєї етнічної і соціальної спільноти, яке у іншій етнічній або соціальній спільноті може бути позначене іншим знаком. Прикладом може слугувати смислове наповнення символу білого кольору в європейській та японській культурі. Для японської культури символом білого кольору є смерть, а для європейської — життєствердний початок чистоти і радості. Одним із прикладів нерозуміння, заснованого на нехтуванні символічного значення кольору в культурі різних народів світу, може бути прикрий випадок, що стався кілька років тому в одному невеликому, але престижному готелі м. Києва. Як повідомила кореспондент однієї із місцевих газет, обслуговуючий персонал чекав на приїзд японської делегації, що мала на меті розглянути і можливо укласти торгово-економічний договір із місцевою компанією. Було вирішено зустріти гостей, створивши атмосферу в японському стилі. Щоправда, гості із країни, «де сходить сонце», були прикро вражені, коли, відчинивши двері готельного номера, на журнальному столику побачили ікебану із

15

білих хризантем. Як відомо, ікебана — це традиційне японське мистецтво створення композицій із живих або сухих квітів, що сприяє формуванню власного мікросвіту, підкреслює красу і довершеність природи, дарує почуття гармонії і, таким чином, впливає на настрій людей. Усе було б чудово, якби не та обставина, що білі хризантеми японці несуть лише на цвинтар.

Проте мова — це не лише звуковий ряд, але й жест — манера вітатися, посміхатися, виражати незадоволення чимось або кимось. Тобто однією з форм мови культури є жест. Жест розуміють як пластико-просторову конфігурацію тілесності, що має семіотично артикульовану значимість. Жест — універсально поширений комунікативний засіб. І, як свідчать психологи, у процесі діалогу близько 80 % інформації надходить до співрозмовників візуально. Кожна етнічна та соціальна спільнота включає жест у власну комунікативну систему, і його смислове наповнення у кожній етнічній, національній культурі або субкультурі може бути відмінним. Яскравим прикладом може слугувати добре відомий жест: кивання голово зверху донизу і справа наліво. В українській етнічній спільноті підтвердження («так») супроводжується киванням головою зверху донизу, а заперечення («ні») — киванням справа наліво. Проте для болгар смислове наповнення цього жесту абсолютно протилежне: «ні» — кивання головою зверху донизу і «так» — справа наліво. Звісно, що у процесі спілкування незнання таких дрібничок може призвести до непорозуміння.

Цінності. За визначенням відомого науковця Н. Чавчавадзе, культура — це світ втілених цінностей. Елементом внутрішньої організації культури як певної цілісності і є цінності (В. Малахов). Проте сучасні дослідники дають дещо відмінні визначення самого поняття «цінність». Осмисливши різні концепції, П. Гуревич вирізняє чотири підходи до трактування цього поняття:

-ототожнення цінності з новою ідеєю, що стає для людини або суспільства орієнтиром у

житті;

-сприйняття цінності як поширеного суб’єктивного образу;

-визнання цінності як соціокультурного стандарту, норми;

-асоціація з типом «достойної поведінки», з конкретним життєвим стилем, на який має орієнтуватися людина.

Виявлення ціннісної природи культури було покладено в основу філософських досліджень представників баденської школи неокантіанства В. Віндельбанда (1848—1915) і Г. Ріккерта (1863—1936). Визнавши розподіл наук В. Дільтеем за методами дослідження на два блоки (науки щюприроду і науки про дух), баденці визначали культуру у проекції цілепокладання людини як творчої істоти. Філософсько-культорологічне осмислення цінностей, які пронизують усі сфери життєдіяльності людини, будучи нормою, орієнтиром, стандартом чи то ідеалом, на початку XX ст. визначало нові горизонти дослідження культури і врешті-решт оформилося у самостійний підхід, що дістав назву аксіологічного.

У 60-х роках XX ст. на сторінках наукових часописів і монографій розгорнулася філософська дискусія навколо цієї теми, однак спільної думки учас-

16

ники так і не дійшли. Не будемо заглиблюватися у тему, а розглянемо її у двох аспектах: по-перше, у співвідношенні індивідуального та соціального, і, по-друге, у визначенні системи цінностей як ієрархічної.

Цінність є елементом внутрішньої організації культури як певної цілісності. Водночас цінністю можна назвати і життєву орієнтацію людини в духовному полі культури. Людина з’являється на світ істотою, яка у процесі виховання і самоусвідомлення себе як особистості осмислює уже набуте і прийняте сім’єю, суспільством тощо. Залежно від того, якою бачиться життєва мета, як відповідь на питання: «Заради чого ти прийшов у цей світ і що хочеш від нього отримати?» — пролягає лінія життя, яку ми зазвичай позначаємо рискою між датою народження і смерті. Смак перемоги, сімейне щастя, радість материнства, художня і наукова творчість, любов до Бога, що виявляється у монастирському аскетизмі, — це той неповний перелік цінностей, які скеровують життєвий шлях кожної особистості залежно від її власного вибору. Але не слід забувати, що на життєвому шляху вибір цінностей конкретної особистості визначають не лише власний досвід (він скоріше замикає ланцюг переліку чинників, які впливають на вибір і прийняття життєвих орієнтирів), але й прийнята в суспільстві ідеологія, що впливає на формування стилю життя та мислення представника певної епохи, система освіти, виховання, соціальнополітична структура, а також те, що називають «життєвим збігом обставин».

Йшлося лише про цінності особистісні, проте не варто забувати про епохальні цінності культури, що виявляються прийнятими орієнтирами конкретних епох. У такому соціокультурному вимірі цінність може бути синонімом культурно-історичного стандарту, на який орієнтується людина, котра живе ідеалами, стереотипами, мріями конкретної епохи.

Щоправда, в один і той самий час, в одному й тому ж суспільстві завжди співіснують кілька варіативних стандартів, норм, орієнтирів, серед яких виділяються домінантні. У сучасній науковій літературі їх називають тотальностями культури. Інші ціннісні орієнтири і переконання, що співіснують, можна було б назвати рудиментами та атавізмами, однак не будемо забувати, як каже давнє прислів’я, що нове — це добре забуте старе.

Поглянемо, наприклад, на культуру періоду Київської Русі. Однією з особливостей, що її характеризують, був феномен двовір’я, тобто співіснування язичництва та християнства, прийнятого офіційно Володимиром Великим. Літературно-мистецькі пам’ятки тієї доби дають підстави говорити про усталеність у народній пам’яті язичницьких звичаїв, обрядів. Про язичницьких ідолів згадує і автор «Слова о полку Ігоревім». До XV ст. русичі носили змійо- вики-медальйони округлої форми, виготовлені з бронзи, золота або срібла, із зображеннями різноманітних язичницьких символів, у тому числі й змій, від чого і походить сама назва. З часом язичницькі символи майже повністю були витіснені зображеннями християнських символів і святих. Серед експонатів історичного музею міста Чернігова зберігається змійовик, один бік якого покритий язичницькими символами, а інший — християнськими. Нащадки княжого

17

роду одне ім’я (слов’янське) отримували під час народження, а друге (грецького походження) — під час хрещення. Так, великий князь Ярослав Мудрий під час хрещення отримав ім’я Георгій.

За часів Ярославового княжіння будувалися храми, серед яких два п’ятинефні були збудовані у Києві. Однак, незважаючи на наявність у розписах християнських храмів античних мотивів, характерних для язичництва, прикладом чого може бути використання в оздобленні капітелі порталу чернігівського Борисоглібського собору XII ст. так званого звіриного стилю (зображення у рельєфі тварин, зокрема драконоподібного барса), ці архітектурні споруди мали чітке призначення: бути місцем, де б лупала молитва і справлялася служба Божа.

Таким чином, можна говорити про певне підпорядкування одних ціннісних орієнтирів іншим як вияв поступового витіснення однієї світоглядної орієнтації іншою, а про наповнення таких понять, як любов, праця, страждання, життя і смерть, новим змістом і тлумаченням.

Підпорядкування одних цінностей іншим бачимо не лише в культурноісторичних періодах. Кожна людина свідомо чи несвідомо визначає для себе пріоритетні, значимі цінності (як ідеали, зразки, орієнтації), формуючи, вибудовуючи відповідну ієрархію. Кожна історична форма культури, кожен культурно-історичний тип розвивається та функціонує, спираючись на прийняту в суспільстві ієрархію цінностей. Ієрархію здебільшого розуміють як розташування частин чи елементів цілого у порядку від вищого до нижчого, від більш до менш значимого. Ієрархія — слово грецького походження, що складається з двох слів: hieros — священний і arche — влада. Влада обраних пріоритетів спрямовує людські вчинки. У цьому контексті доречно згадати вислів, що приписують Й. Гете: «Вільним є лише перший крок, але ми раби уже другого». Були епохи у культурі людства, які в основу ієрархії покладали розум, культивуючи його в дусі гуманізму як всеперемагаючої людської сили. А були й такі, що в основу ставили людську красу або жертовну любов.

Отже, філософське тлумачення цінності як елемента культури з огляду на розмаїття концепцій визначається ідейним або ж духовним чинником. Справді, Венера Мілоська за своєю суттю є явищем соціальної категорії не тому, що мармур отримав певну форму, картина Рафаеля стає художньою цінністю не завдяки поєднанню полотна та фарб — усі вони є соціальними цінностями лише завдяки тому, що об’єктивують собою певні почуття, дутики, переживання, настрої людини.

Соціокультурні норми, які часто виділяють окремим пунктом у системі цінностей і визначають як стандарти культури, — це правила поведінки людини у суспільстві, до яких належать норми права, моралі, етикету. На відміну від цінностей, норми пропонують, приписують і навіть наказують, визначаючи межі дозволеного і недозволеного. Заради чого і навіщо такі норми існують? Насамперед норми регулюють поведінку людей як у законодавчій, так і в побутовій сфері. У будь-якій

країні	світу	законодавство	забороняє	уби-
		18

вати, грабувати, ґвалтувати. Упродовж віків ці заборони були відомі людям зі Старого і Нового Заповітів як заповіді. Шість останніх із десяти християнських заповідей — «не вбий; не вкради; не чини перелюбу; не чини неправдивого свідчення; не побажай дружини, будинку ближнього» — можна було б назвати загальнолюдськими у плані їх прийняття будь-яким суспільством, будьякою культурою, у будь-який час. Щоправда, виникає необхідність, апелюючи до згаданих норм-заповідей, співвідносити їх із прийнятою у суспільстві соціально-культурною ієрархією цінностей. Так, шість згаданих старозавітних заповідей підпорядковуються першій: «Я є Господь Бог твій і не буде для тебе іншого» — заповіді визнання першопричиною усього сущого Першотворця як абсолютної Істини та абсолютної Краси. Нагірна проповідь не відміняє, а переосмислює усі десять заповідей, орієнтуючи християнський культурний контекст, на відміну від єврейського, на фігуру Христа. Згадані заповіді знайдемо і в Корані — ядрі ісламської культури. Однак заповідь «не вбий» поширюється в ісламській культурі реально лише на тих, хто живе за законами шаріату. Газават, або джихад, — «священна війна» мусульман проти іновірців — деякий час була реальністю для народу руського, а вбивство мусульманином мусульманина вважалося одним із найтяжчих гріхів як у ті часи, так і нині. Згадаймо фашизм. Адольф Гітлер був противником убивства арійської нації, але заради її чистоти закликав до знищення слов’янських та єврейського народів. Так з’являлися концентраційні табори.

Як відомо, у процесі приготування лікарського препарату необхідно витримати не лише пропорції визначених компонентів, але й самі умови його приготування (температурний режим тощо). За аналогією маємо зазначити, що і соціокультурні стандарти визначають корисність та придатність для функціонування здорового суспільства так, як і лікарські препарати для відновлення життєвих функцій хворого організму. На цьому ґрунтується система соціальних санкцій покарання та заохочення.

Архетип культури. Важливими елементами культури є поведінкові стереотипи та архетипи. Архетипи культури — це вроджені психічні структури або образи, що становлять зміст колективного підсвідомого і є основою символіки міфів, казок, приказок усіх народів світу.

Вагомий внесок у вивчення етнокультурних архетипів належить відомому французькому етнографу та філософу Люсьєну Леві-Брюлю (1857—1939). Досліджуючи особливості «дологічного мислення» народів доісторичних культур, він формулює поняття про етнічні архетипи. За визначенням Л. Леві-Брюля, етнічний архетип — це ціннісні орієнтації та очікування представника конкретної етнічної спільноти, що існують у його свідомості на невербальному рівні та виявляються у його реакціях на предмети та явища навколишнього світу.

Отже, кожна етнічна або національна спільнота має власну систему етнічних (національних) архетипів. Одним із відомих архетипів у структурі української культури є образ печі. З давніх часів піч вважається символом рідної хати, сімейного затишку і благополуччя. Відоме українське народне прислів’я

19

виразно підкреслює ці ознаки: «Піч у хаті — те саме, що вівтар у церкві». Ось чому в українській обрядовій символіці піч також посідає важливе місце. Коли до хати заходили свати, дівчина колупала піч. Переходячи жити до чоловіка, наречена нерідко брала із собою жарини з печі своїх батьків.

До образів колективного підсвідомого (архетипів культури) нашого народу також належать: образ хати, дороги, дерева і таке інше. Архетип дерева життя в українській етнічній культурі символізує триєдність світобудови: світ підземний, невидимий, потойбічний як світ предків уособлює коріння цього дерева; світ другий, символом якого є стовбур дерева життя, — світ явний, земний, видимий і скороминущий; крона дерева є символом світу третього, де живуть боги, — духовного, світу законів, правил. Образ світового дерева виразно закарбувався і в українських коровайних обрядах, коли із тіста ліплять райське деревце, гілочки і пташки. Мотивами світового-райського дерева пронизані й коровайні пісні. Архетип землі як матері в українській етнокультурі тісно пов’язаний із землеробською практикою і має стійку семантику плодючості, багатства, відродження, оновлення. У старі часи вважалося, що той, хто заприсягнеться і при цьому з’їсть землю, триматиметься обіцяного повіки. Стилізовані зображення землі у вигляді хреста, навколо якого обведено коло або ж квадрат, в який вписано коло із зображеним у ньому іще одним квадратом, трапляються на давніх браслетах, колтах (колт — підвіска, що кріпилася на головному уборі) наших предків.

Паттерни (поведінкові стереотипи). У списку елементів культури поважне місце посідають і паттерни (від англ. раііегпз), які у вітчизняній літературі відоміші під назвою «поведінкові стереотипи». Паттерн — це ідея, стиль або зразок, що лежить в основі поведінкових форм колективного підсвідомого народу як носія відповідної культури.

Упровадження в категоріально-понятійний апарат культурної антропології запозиченого з біології терміна «патгерн» (раиегп) пов’язують з іменем Рут Бенедикт. Дослідницею було розроблено та упроваджено у науковий обіг поняття про психологічні типи культури та культурні моделі. Зрештою, базові ідеї Р. Бенедикт покладені в основу нової науки — культурної психології. Досить затребувана у США та країнах Західної Європи, ця нова наука вивчає культурну зумовленість інтерпретації соціальної реальності, що визначається тими приписами, які називають лініями (або ж конфігураціями внутрішньо культурних елементів). Культурні лінії є об’єктивною реальністю, і на них не впливає особистий досвід індивіда. Тому кожна культурна модель має унікальну і неповторну конфігурацію елементів культури, яка має вплив на формування світогляду та моделі поведінки індивіда як носія і творця відповідної культури. «Кожне людське суспільство колись здійснило такий відбір своїх культурних установок. Кожна культура, — писала Р. Бенедикт, — з погляду інших, ігнорує фундаментальне та розробляє несуттєве. Одна культура важко осягає цінність грошей, а для іншої — це основа щоденної поведінки. Для одного суспільства технологія неймовірно слабка навіть у життєво важливих

20

сферах, а в іншому, настільки ж «примітивному», — технологічні досягнення складні й чітко розраховані на конкретні ситуації. Одне будує гігантську культурну суперструктуру юності, інше — смерті, трете — загробного життя».

Найвдалішим практичним застосуванням теоретичних здобутків Рут Бенедикт вважають її книгу «Хризантема і меч» (1946). Цікавим видасться і той факт, що послугами Р. Бенедикт у роки Другої світової війни користалася військова інституція. Саме вона консультувала Службу військової інформації СІЛА для створення психокультурного портрета японського противника, що виявився незрозумілим своїми вчинками для людини з європейськими світоглядними орієнтаціями.

Послідовниками Рут Бенедикт були Маргарет Мід та Абрахам Маслоу. Роль ірраціонального психологічного ядра культури, яке визначає долю нації в історичному процесі й виявляє себе у безмотивних та безпричинних чинниках (інстинктах, пристрастях, афектах), серед українських вчених XX ст. досліджували відомий українсько-російський філософ, випускник університету св. Володимира у Києві Г.Г. Шпет та Д. Донцов.

Отже, кожен етнос або соціальна спільнота мають відповідні стереотипи поведінки, які визначають їхню стилістику і стають зразками для наслідування членів відповідної спільноти. Слушною буде оцінка визначення етнокультурного стереотипу як своєрідного коду етнічної культури. Як важливий елемент національної психології етнокультурний стереотип пронизує усі сфери соціокультурного буття людини. Етнокультурні стереотипи лежать в основі кожної етнокультури і характеризують її особливості та поведінкову реакцію її носіїв. Етнокультурними стереотипами (або ж паттернами) ще називають культурні теми, що визначають характер поцінувань етнокультури та її зміст. Прикладами етнокультурних стереотипів можуть бути: ідеї соціальної справедливості, рівності, братерства; ідея фінансового та соціального успіху; воєнної доблесті, честі, гідності; індивідуальної відповідальності тощо.

Одним із яскравих прикладів етнокультурного стереотипу в японській культурі може бути «бусідо». «Бусідо» — шлях самурая-воїна, який використовувався для визначення традиційних японських ідеалів поведінки, до яких Інадзо Нітобе у книзі «Бусідо — душа Японії» відносить: чесність, справедливість, хоробрість, доброзичливість, ввічливість, щирість, честь, відданість та самоконтроль. Наслідувати традиції — для японця святий обов’язок. Традиція і критика в Японії й донині — речі несумісні. Ось що з цього приводу пише автор книги «Лики Японії» Юрген Берндт: «Виконання норм поведінки перевищує логічне мислення, тому критика та спокійне ставлення до неї вписується у японську систему відносин дуже важко. Критика, яка пролунала відверто, здебільшого сприймається як особиста образа. Розходження в поглядах нерідко з перших же слів призводять до сварки... В Японії часто доводиться читати або чути, що думка іноземців про їхню країну цікава лише у тому випадку, якщо вона критична, проте насправді достатньо висловити одне-єдине критичне зауваження, щоб зачепити гордість японця або так званої громадськості і тим

21