Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

селян, міщан залишали свої насиджені місця на Правобе­ режжі і переселялися на Лівобережну та Слобідську Україну.

Російський уряд вирішив почати Боротьба воєнні дії проти Туреччини й До­ за возз'єднання рошенка за відвоювання Правобе-

Правобережної режної України і возз'єднання її України з Лівобережжям,

з Лівобережною У 1674 р. російські війська під в складі командуванням воєводи Г. Ромо- Російської держави дановського й лівобережні коза- (1674—1676) цькі полки на чолі з гетьманом

І.Самойловичем вступили на

Правобережжя. Місцеве населення добровільно здавало їм міста і села, не бажаючи бути під владою Туреччини та Дорошенка. До березня 1674 р. всі значні міста Правобе­ режжя, крім Чигирина, де сидів Дорошенко, здалися ро­ сійським і українським військам і склали присягу на вір­ ність Росії. 17 березня 1674 р. у Переяславі почалася гене­ ральна рада, на яку прибули також полковники й старши­ на десяти правобережних полків — Черкаського, Канів­ ського, Білоцерківського, Корсунського, Брацлавського, Уманського, Могилівського (Подільського), Кальницького, Торговицького і Паволоцького. В присутності Ромода­ новського й Самойловича рада вирішила всі ці полки воз­ з'єднати з Лівобережжям у складі Російської держави. Гетьман Правобережної України Ханенко, що прибув пе­ ред радою, склав булаву й бунчук, зрікся гетьманства і був поселений доживати віку в Козельці. Гетьманом рада об­ рала І. Самойловича, який став тепер гетьманом Правобе­ режної і Лівобережної України.

Боярин Ромодановський прочитав Переяславські указ царя, яким затверджувалося статті 1674 р. обрання гетьмана, і оголосив стат­ ті, які дістали назву Переяславсь­

ких статей 1674 р., на них старшини склали присягу. За цими статтями цар приймав під свою протекцію 10 пра­ вобережних полків «по прежним статьям, каковы поста­ новлены при прежних гетманах і по Глуховским статьям». Підтверджувалася заборона зносин гетьмана з чужозем­ ними державами, гетьман не міг самовільно, без слідства й суду, карати старшин, без дозволу царя не можна було скидати гетьмана і т. п. Підтверджувався пункт із ГлухіВ-

270

ських статей, за яким українцям заборонявся вільний про­ даж горілки й тютюну в Московській державі. Реєстр правобережних полків визначався в 20 тис. чол.

Дорошенко залишався в Чигирині, Зречення не підтриманий ні народними ма- П. Дорошенка сами, ні більшістю старшин. На- та оцінка його прикінці 1675 р. він скликав у діяльності в Чигирині козацьку раду і на ній історіографії зрікся гетьманської булави. Це зречення прийняв запорізький ко­

шовий отаман Іван Сірко.

На початку 1676 р. козаки Самойловича оточили Чиги­ рин. Дорошенко виїхав за місто і поклав булаву перед Самойловичем.

Спочатку Дорошенко поселився в Сосниці на Чернігів­ щині, але незабаром його було викликано до Москви, де йому подарували будинок. Потім цар подарував йому має­ ток у с. Ярополче Волоколамського повіту під Москвою. У 1679—1682 рр. він був воєводою у Вятці, а потім повер­ нувся в Ярополче, де и помер у 1698 р.

Так закінчив свою політичну діяльність один з найпалкіших борців за об'єднану самостійну Українську держа­ ву — гетьман Петро Дорошенко. Його прагнень і мрій не зрозуміли ні народні маси, ні більшість козацьких стар­ шин, адже вони не могли примиритися з переходом Украї­ ни в залежність до «бусурменського» турецького султана. Лише з часом історики стали прихильно відгукатися про Дорошенка. Так, В. Антонович у праці «Про козацькі часи на Україні» писав: «Звернімо увагу ще на одного гетьма*- на, котрий з цілого їх ряду був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро Дорошенко».

М. Грушевський в «Ілюстрованій історії України» так оцінював Дорошенка: «Був він чоловік великого духу, ду­ шею і тілом відданий визволенню України». Разом з тим Грушевський в «Очерке истории украинского народа» з співчуттям писав про трагічну долю Дорошенка: «Це — справжній герой дочасності, який викликає трагізмом сво­ го становища і силою духу глибокий інтерес і співчуття».

Зречення П. Дорошенка гетьман- Проблема тривалості ства і відхід його з політичної визвольної війни арени в 1676 р. були важливою

межею в боротьбі українського народу за створення своєї національної держави, яка б об'єднала в своїх межах всі етнічні землі. Історики В. Смо-

271

лій і В. Степанков у працях «У пошуках нової концепції визвольної війни українського народу XVII ст.» (1992) і «Богдан Хмельницький» (1993) висунули думку, що «ви­ звольна війна, що велася проти іноземного гніту за націо­ нальну незалежність, відбувалася не в межах 1648— 1654 рр., а 1648—1676 рр., з часу захоплення козаками За­

порозької	Січі (кінець січня	1648 р.)	до капітуляції
уряду П.	Дорошенка (вересень	1676 р.).	її найбільш ха­

рактерною особливістю було поєднання національно-ви­ звольної боротьби з соціальною». Що дальша розробка проблем визвольної війни і сформування, характеру та історії Української козацької держави конче необхідна — сумніву ніякого немає, і тому вищевикладена ідея заслуго­ вує всілякої уваги. Безумовно, що протягом 1648— 1676 рр. відбувалася боротьба українського народу за утворення і утвердження Української самостійної об'єдна­ ної держави. Але характер цієї боротьби, склад її учасни­ ків і противників у різні часи не був однаковим. У 1648— 1654 рр. майже весь український народ, за винятком вели­ ких українських полонізованих магнатів і шляхтичів, під керівництвом козацьких старшин на чолі з гетьманом Бог­ даном Хмельницьким єдиним фронтом виступив проти шляхетської Польщі^ добився визволення більшості своїх земель з-під її влади ї утворив свою національну козацьку державу. А в 1654—1676 рр. боротьба мала ряд інших рис: держава уже була створена, і йшлося уже про її зміцнен­ ня, але не стало попередньої єдності в самому народі, за­ гострилися соціальні суперечності, виникали масові народ­ ні виступи, спрямовані не тільки проти іноземних понево­ лювачів, а й проти своїх старшин і гетьманів, численні бої відбувалися не лише проти польсько-шляхетських військ, а й проти турків, татар, російських підрозділів, доводилося чинити опір намаганням царського уряду обмежити авто­ номію України і т. п. Отже, можна погодитись з В. Смолієм і В. Степанковим, що політичні події 1648— 1676 рр. становлять собою ланки єдиного процесу бороть­ би українського народу за створення національної держа­ ви, її незалежність і територіальну цілісність. Але достат­ ніх підстав для того, щоб увесь цей час вважати єдиним періодом визвольної війни, немає. Все ж таки визвольна війна, як єдиний процес із своїми характерними рисами, закінчилася в 1654 р., з укладенням Переяславського до­ говору.

272

Чигиринські походи Султанська Туреччина продов- 1677—1678 рр. жувала загарбницьку політику та їх провал щодо України. Замість Дорошен­ ка у 1677 р. гетьманом і «князем

Малоросійської України» турецький уряд проголосив Юрія Хмельницького (1677—1681), який, перебуваючи в таборі Ханенка ще в 1669 р., під час битви його військ про­ ти полків Дорошенка під м. Стебловом потрапив у полон до бєлгородських татар і за наполяганням Дорошенка був відправлений ними до Константинополя, де його ув'язни­ ли. Намагаючись використати популярне ім'я Хмельниць­ кого, турецькі правителі організували в 1677 р. наступ 120-тисячного турецько-татарського війська, маючи на ме­ ті захопити Чигирин і Київ і завоювати надалі всі україн­ ські землі. Нападникам протистояли 32-тисячне російське

і20-тисячне козацьке військо на чолі з Ромодановським

іСамойловичем. При найактивнішій підтримці населення вони витримали в Чигирині тритижневу облогу, завдавши при цьому турецько-татарським військам великих втрат, унаслідок чого останні змушені були відступити. Так зва­ ний перший Чигиринський похід закінчився невдачею. -

У1678 р. відбувся другий Чигиринський похід турець- ко-татарських військ кількістю в 200 тис. чол. Цього разу їм удалося захопити і зруйнувати Чигирин, але 70-тисячне російське і 50-тисячне козацьке військо на чолі з Ромода­ новським і Самойловичем зупинили загарбників і примуси­ ли їх відступити. Велику роль у відбитті навали відіграли запорізькі козаки, які на чолі з Іваном Сірком руйнували тили ворога, знищували його обози, окремі загони.

Відводячи свої війська з України, турецький уряд зали­ шив у м. Немирові на Брацлавщині з невеликими загона­ ми турецько-татарських військ Юрія Хмельницького як «правителя України». Будучи маріонеткою в руках ту­ рецького султана, Юрій Хмельницький з татарськими

загонами нападав на українські міста й села, навіть на Лівобережжі, завдаючи великої шкоди населенню. Діставши рішучу відсіч від російських військ і українських

козаків, Туреччина	не наважилася	продовжувати війну
і пішла на замирення з Росією.
Бахчисарайський	У 1681 р. в Бахчисараї між Росією
	і Туреччиною та Кримським хан-
мнрний договір	ством була укладена угода про
1681 р.	перемир'я на	20 років. Султан

"турецький і хан кримський зобо­

в'язалися не допомагати ворогам Росії, бути «його цар­ ської величності другові — другом, а недругові — недру­ гом». Туреччина й Кримське ханство відмовлялися від пре-

273

тензій на Лівобережну Україну й Київ, на містечка Ва­ сильків, Стайки, Трипілля, Радомишль, визнавали над ними, а також над Запоріжжям владу російського уряду. Але Правобережжя на південь від Києва — південна Київщина, Брацлавщина й Поділля —• залишалося під владою Туреччини. Там гетьманом вважався Юрій Хмель­ ницький. Оскільки придушити повстанський рух не вдало­ ся, турецький уряд позбавив у тому ж 1681 р. Ю. Хмель­ ницького гетьманства. У 1685 р. Ю. Хмельницького знову було призначено «гетьманом України», але через півроку він був страчений у Кам'янці-Подільському.

Укладення Бахчисарайського мирного договору зміцни­ ло позиції Росії і примусило Польщу підписати з нею мир.

	Оскільки турецька агресія загро-
Утворення	жувала не тільки Україні й Росії,
«Священної ліги».	а й іншим державам Європи, євро-
«Вічний мир» 1686 р.	пейські держави, серед яких були
	Австрія, Польща та Венеція, ство­

рили так звану «Священну лігу», війська якої в 1683 р. під Віднем розгромили велику турецько-татарську армію. Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу над^ільшою частиною Правобережної України і стала шукати шляхів до укладення з Росією тривалого миру за­ мість тимчасового Андрусівського перемир'я.

6 травня 1686 р. у Москві між Росією і Польщею був укладений «Трактат про вічний мир». Польща визнала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Черніго­ ве-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смо­ ленськ. Північна Київщина, Волинь і Східна Галичина за­ лишалися під владою Польщі, а Поділля — під владою Ту­ реччини (в 1699 р. було приєднане до Польщі). Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по р. Тясмин, де лежали^міста Ржищів, Терехтемирів, Канів, Черка­ си, Чигирин та ін., дуже спустошена турецько-татарськими й польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пуст­ кою», нейтральною територією між Росією й Польщею. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд діставав право їх зат хищати.

Підписавши «Вічний мир» з Польщею, Росія анулюва­ ла попередню угоду з турецьким урядом та кримським ха­ ном і вступила до антитурецької «Священної ліги». Росія й Польща домовились про взаємодопомогу в боротьбі про­ ти агресії Туреччини й Кримського ханства.

Таким чином, унаслідок численних нападів на Україну, тяжких воєн, що тривали понад тридцять років, українські

274

землі були дуже зруйновані, багато міст, містечок і сіл, особливо на Правобережній Україні, спустошено і обез­ люднено. Не без підстав історики цей час на Україні називали періодом Руїни. Царський уряд не виконав своїх зобов'язань, які містилися в Переяславському договорі 1654 р., про безумовний захист українських земель. Виходячи лише з своїх розрахунків, він ігно­ рував інтереси України і пішов на розчленування, роз'­

єднання українських	земель, що було великим лихом
для українського народу.
	Туреччина і Кримське ханство,
Боротьба за	тримаючи в своїх руках північне
відвоювання	Причорномор'я й Приазов'я, за­
північного	кривали Росії й Україні виходи до
Причорномор'я.	Чорного й Азовського морів, свої-
Кримський похід	ми частими нападами спустошува-
1687 р.	ли південні українські й російські
	землі, гальмували їх господарське

освоєння, економічний і культурний розвиток, пере­ шкоджали нормальним відносинам Росії і України з краї­ нами Близького Сходу й Півдня. Дедалі більше поставала потреба ліквідувати постійно нависаючу загрозу турецькотатарських нападів, відкрити вихід до Чорного й Азовсько­ го морів.

Уклавши «Вічний мир» з Польщею у 1686 р., Росія вступила до антитурецької «Священної ліги», куди входи­ ли Австрія, Венеція й Польща, й почала готуватися до вій­ ни проти Туреччини та її васала — Кримського ханства.

У 1687 р. відбувся перший похід російських військ (100 тис. чол.) на чолі з боярином В. Голіциним і україн­ ських козаків під проводом гетьмана І. Самойловича на Крим. Похід розгорнувся в травні — червні, у велику спе­ ку. Не вистачало води, продовольства, фуражу, до того ж татари запалили степ. І коли російські війська і українські козаки дійшли до р. Карачокрака (20 верст від Січі), Голіцин 17 червня наказав відступати. Вину за провал походу

було звалено на	Самойловича.
	Ставши у 1672 р. гетьманом Ук-
Скянення	раїни, Іван Самойлович надто
з гетьманства	сильно піклувався про своє осо-
I. Самойловича	бисте збагачення, безмірно розда­
	вав землі й уряди своїм численним

родичам, з старшиною, навіть вищою, рахувався мало, по­ водився з нею грубо, правив самовладно, прагнув зробити гетьманство спадковим. Це викликало гостре незадоволен-

276

ня старшинської верхівки, серед якої склалася змова проти Самойловича. Після невдачі першого Кримського походу 1687 р. старшина подала тодішньому всесильному правителю Росії бояринові В. Голіцину донос, в якому звинувачувала Самойловича в зносинах з кримським ханом, у зраді, покладала на нього вину за підпалений степу та провал походу і просила усунути його від гетьман­ ства. З дозволу царського уряду 25 липня 1687 р. на р. Коломаці на козацькій раді, яка відбувалася в оточенні росій­ ських військ на чолі з Голіциним, Самойлович був скинутий з гетьманства. Після цього його й сина Якова відправили до Москви. Там їх катували, а потім вислали до Сибіру, де в 1690 р. Самойлович і-помер у Тобольську. Другого сина, Григорія, скарали на смерть у Севську.

	Гетьманом на Коломацькій гене-
Обрання гетьманом	ральній раді, на яку козаків було
І. Мазепи.	допущено не більше двох тисяч,
Коломацькі статті	25 липня 1687 р. обрано генераль-
1687 р.	ного осавула І. Мазепу. Тут же
	були прочитані «прежние и ново-

прибавленные пункты», які дістали назву Коломацьких статей. Гетьман і старшина склали присягу цареві й підпи­ сали статті. Царів Петра і Івана та царівну Софію пред­ ставляв князь В. Голіцин. Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті, мали 22 пункти, причому нових було 5 статей. Хоча ці статті формально й підтверджу­ вали «прежние права и вольности» гетьмана, всього Вій­ ська Запорізького й «народу малороссийского», які містилися у Переяславському договорі 1654 р. і повто­ рювалися у Глухівських статтях 1669 р., фактично вони далі обмежували владу гетьмана і в цілому автономію України.

Гетьмана козакам дозволялося обирати «по прежним их правам и вольностям», але лише з відома царя, а без його «челобитья и указу гетмана не обирать, так же из гет­ манства не отставливать». Гетьман не мав права без цар­ ського указу позбавляти посад генеральних старшин. Старшина й козаки мали стежити за гетьманом і, коли він розпочне якісь «ссоры», мусили доносити цареві. Москов­ ські воєводи з царським військом залишалися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині і Острі, але не повинні були втручатися в місцеві справи. Реєстр козацький мав стано­ вити ЗО тис. Резиденцією гетьмана призначено м. Батурин. При гетьмані в Батурині мусив стояти московський стрі­ лецький полк, що мав утримуватися за місцевий кошт.

276

Гетьманові заборонялося мати зносини з чужоземними державами. «Ни с которыми государи,— говорилося у статтях,— таких ссылок чинить не велено для того, что от того чинятся в малороссийских городах многие ссоры». Гетьман не повинен був порушувати «вічного» миру з Польщею, мав на вимогу царя посилати свої війська проти Криму. Для захисту від нападу татар цар наказував на лівому березі Дніпра, напроти Кодака, побудувати форте­ цю, а на річках Самарі, Орелі, Берестовій і Орчику — «городы и населить их малороссийскими жителями».

Якщо раніше цар міг видавати жалувані грамоти на маєтності лише особам, яким ці маєтності надані за геть­ манськими універсалами, то за Коломацькими статтями мали «быть в своей силе» всякі царські грамоти, видані старшині або значним особам і без гетьманських універса­ лів. Цар обіцяв найбільш заслуженим із старшин надава­ ти дворянські звання. Половина конфіскованого майна Самойловича переходила в царську казну, а половина — до скарбу Війська Запорізького.

Цар вимагав, щоб гетьман «под жестоким наказаньем» заборонив українським купцям торгувати тютюном і горіл­ кою в Росії. Заборонялася українцям також торгівля з Кримом. Для плати війську, що перебувало за межами Ро­ сії, в основному в Україні, у Сєвську стали виробляти спе­ ціальні гроші — «чехи». В Україні населення не хотіло приймати ці «чехи». Цар наказав приймати «чехи» нарівні з іншою чужоземною монетою, за невиконання цього на­ казу загрожувала кара на горло. «А если б кто противен учинился — и тем чинить смертная казнь».

Нарешті, царський уряд вимагав від гетьмана і стар­ шин «народ малороссийский всякими меры и способы с ве­ ликороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их царского пресветлого величества державою обще, яко единой христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край — гетманского регименту, а отзывались бы везде единоглас­ но: их царского пресветлого величества самодержавной державы гетман и старшина, народ малороссийский обще с великороссийским народом, и вольный переход жителям из малороссийских городов в великороссийские городы имети».

Отже, царський уряд вперше відкрито заявив про своє прагнення поступово асимілювати народ український з ро­ сійським «супружеством и иным поведением», а також

277

щоб ніхто не смів більше говорити про Українську дер­ жаву під регіментом гетьмана і щоб обидва народи —

російський	і український — надалі були в			одній само­
державній	царській	державі.
		Новий гетьман Іван		Степанович
Гетьман І. Мазепа		Мазепа	(1687—1708)	народився
		десь між	1632 і 1644 рр. Походив

з українських шляхтичів Мазеп-Колединських, які мали маєтності, зокрема с. Мазепииці, на Білоцерківщині. Бать­ ко гетьмана Степан (Адам) під час визвольної війни 1648—1654 рр. пристав до Хмельницького і служив біло­ церківським сотенним отаманом. Мати Марія (Магдалина), зі старого шляхетського роду Мокієвських, овдовівши, постриглася в черниці і з 1686 р. стала ігуменею КиєвоПечерського Вознесенського монастиря. Будучи висо­ коосвіченою жінкою, вона мала великий вплив на сина. Сестра Мазепи була одруженою з шляхтичем Войнаровським, але через те, що чоловік вимагав від неї прийняти католицтво, вона з ним розлучилася. її син Андрій вихо­ вувався при дворі дяді — гетьмана.

Мазепа навчався в Киево-Могилянській колегії, а та­ кож в єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Службу почав при дворі польського короля Яна II Казимира як «покойовий дворянин». За його дорученнями їздив До Франції, Італії, Німеччини, в Голландії вивчав артиле­ рійську справу. Став освіченою людиною, знав мови польську, латинську, німецьку, італійську, французьку, татарську і голландську. Після повернення до Варшави за дорученням короля їздив до Виговського (1659 р.), до Юрія Хмельницького (1660 р.). У 1663 р. відвозив Тетері гетьманські клейноди. У цьому ж 1663 р. Мазепа залишив службу у короля й деякий час жив у батьківському маєтку

вМазепинцях.

У1669 р. Мазепа почав служити в гетьмана Дорошен­ ка в Чигирині, де діетав ранг генерального осавула, а по­

тім писаря. У 1674 р. Дорошенко послав Мазепу у Крим і Туреччину просити військової допомоги, та на шляху його спіймали запорожці і хотіли стратити, але Сірко не дозволив і відправив до Самойловича. У- Самойловича Мазепа швидко завоював довір'я, виховував ного синів і виконував різні доручення. У 1682 р. він став генераль­ ним осавулом, а в 1687 р. зайняв пост гетьмана.

Маючи неабиякий природний розум і здобувши гарну освіту, Мазепа був видатним політиком, вправним орато­ ром і водночас людиною хитрою, честолюбною, владолюб-

278

[

ною. Особливістю його характеру була природна вкрадли­ вість, облесливість, уміння подобатися з першого разу, здібність привабити до себе людину і ошукати її. Оскільки оригінального портрета Мазепи не збереглося, про його зовнішність можна судити з розповідей сучасників. Цікавою є характеристика Мазепи в описі французького

дипломата Жана	Бал юза про його перебування в Ба-
туринІ (лист від	1704 р.). «Володар Мазепа,— писав

Бал юз,— вже поважного віку... Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знаменитий».

З перших днів свого гетьманування Мазепа сумлінно виконував повеління царського уряду й вірно служив йому. Уже в 1688 р. відповідно до Коломацькнх статей 1687 р. почалося будівництво фортець, серед яких най­ важливішою була Новобогородицька (пізніше — Ново­ московськ) на р. Самарі, що містилася на запорозьких зем­ лях, проти чого протестували запорожці. Для цього було зібрано близько 20 тис. козаків. У фортеці був посаджений московський воєвода з 4 тис. війська. Козаків використо­ вували як робочу силу, як вартових, розвідників і т. п., причому утримувалися вони на власний кошт.

Українські козаки змушені були Другий Кримський брати участь разом з російськими похід 1689 р. військами у другому Кримському поході. У березні 1689 р. вирушила на південь російська армія (112 тис. чол.) під командуван­

ням князя В. Голіцина. 20 квітня на р. Коломаку до неї приєдналося козацьке військо на чолі з гетьманом Мазе­ пою. Вони розбили передові татарські загони, і 20 травня підійшли до Перекопа. Але через велике виснаження та

перевтому	солдатів і козаків, нестачу	води, провіанту
і фуражу,	нестерпну спеку Голіцин не	наважився ввійти

в Крим і 21 травня наказав відступати. 12 червня війська повернулися до Самари. 24 червня українські козаки й російські війська коло Коломака розійшлися і напра­ вилися по домівках.

Після повернення з походу у серпні 1689 р. Мазепа і по­ над 300 генеральних старшин, полковників та обслуги по­ їхали до Москви, щоб представитися царівні Софії і царям

Іванові та Петрові. Але в цей	час Петро І усунув Софію
й відправив її до монастиря,	Голіцина заслав на північ,

а сам узяв владу до своїх рук. Мазепа швидко зорієнту­ вався, поїхав до Петра в Троїце-Сергіїв монастир і зумів

279