Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

Україна, і Крим зобов'язувалися тримати між собою «вічний мир і братство» та оборонятися від зазіхань Москви й Польщі. Крім того, за договором Україна і Крим мали право безмитної торгівлі, українцям дозволялось вільне рибальство, полювання й добування солі на ниж­ ньому Дніпрі.

Уклавши договір з кримським ханом, Петрик з 20 тис. татар влітку 1692 р. прибув на Запоріжжя, де до нього приєдналося всього чоловік п'ятсот голоти, що й обрала його гетьманом. Петрик став розсилати по Україні універ­ сали з закликами «визволити Україну від тиранства Мо­ скви і немилостивих панів». Він закликав народні маси до боротьби проти Польщі й Москви, виступав проти стар­ шин, проти «чортів-панів», орендарів і «дуків, що їм царі маєтності понадавали».

Загони Петрика й татар, вийшовши з Січі, вступили на південь Гетьманщини, на територію Полтавського полку, береги Орелі і Ворскли. Населення окремих міст, зокрема Царичанки й Китайгорода, підтримали Петрика. Але пол­ тавці вчинили йому опір, проти нього виступили лівобе­ режні козацькі полки під проводом Мазепи і російські війська воєводи Б. Шереметева та князя Барятинського. Татари стали втікати, а разом з ними й Петрик з своїми прихильниками.

Після цього татари разом з Петриком ще не раз напа­ дали й руйнували українські землі. 1693 р. вони вторг-

лися	в Полтавський полк, 1694 р . — у Переяславський,
1696	р.—знову в Полтавський полк.

Мазепа, щоб позбутися Петрика, пообіцяв за його вбивство дати тисячу рублів. Якийсь Вечірченко наспів Петрика й проколов списом, але і його вбили.

	Невимовно тяжкий соціальний і
Козацтво	національний гніт на Правобереж-

івизвольна боротьба жі і на західноукраїнських землях на Правобережжі. викликав протест з боку гноблених

С.Палій селян і міщан. Вони відмовлялися

виконувати повинності, втікали від панів, інколи об'єднувалися в опришківські загони (в Га­ лицькому Прикарпатті), нападали на маєтки шляхтичів, їхніх власників убивали, а майно роздавали біднякам. Але найбільше селян тікало на південну Київщину і Брацлав­ щину, на Правобережне Подніпров'я, де у 80-х роках XVII ст. виникли нові козацькі полки. Наприкінці 70-х ро­

зов

ків XVII ст. польський уряд під тиском магнатів і шляхти фактично ліквідував козацтво на Правобережжі. Коли в 1679 р. помер козацький гетьман Остап Гоголь, що служив польському урядові, уряд не призначив нового гетьмана. А з загонів козаків, які ще залишилися, організували най­ мані військові загони. Але оскільки польський уряд своїми силами й найманими загонами не міг справитися з турець­ ко-татарськими нападами, король видав у 1684 р. універ­ сал, підтверджений у 1685 р. сеймовою конституцією, який

узаконив існування козацьких полків,	визнав їх	права
і вольності і дозволив займати землі	навколо	Корсу-

ня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані, понад Тясмином і Тікичем.

Найбільш видатними організаторами й керівниками ко­ зацьких полків стали полковники Семен Палій — у Фасто­ ві, Самуїл Іванович (Самусь) — у Богуславі, Захар Іск­ ра — в Корсуні і Андрій Абазин — у Брацлаві.

Найвизначнішими серед них був Семен Пилипович Гурко, якого запорожці прозвали Палієм. Походив він з ко­ зацького роду з м. Борзни Ніжинського полку. Наприкінці 70-х років пішов на Запорізьку Січ, де в походах проти та­ тар і турків відзначився хоробрістю і мужністю. Будучи полковником, у 1684 р. оселився на Фастівщині, де став ватажком правобережного козацтва, очолив боротьбу всіх знедолених проти польсько-шляхетського наступу.

Створення козацьких полків активізувало визвольний рух народних мас Правобережжя. Селяни, міщани, козаки піднімалися проти магнатів і шляхтичів, виганяли або вби­ вали їх, палили панські маєтки, захоплювали в них збіж­ жя, худобу та інше майно, усували від влади польських урядовців. Наприкінці XVII ст. значна територія Київщи­ ни, Брацлавщини й Поділля фактично визволилася з-під польсько-шляхетського панування і там був відновлений козацький устрій. Зміцнилися козацькі полки з центрами у Фастові, Вінниці, Брацлаві, Корсуні, Богуславі,

Козацькі полковники, і передусім Палій, очолюючи на­ родну боротьбу, ставили за мету повністю ліквідувати польсько-шляхетський режим і возз'єднати Правобереж­ жя з Лівобережжям у складі Російської держави. Ще в 1688—1689 РРПалій через гетьманський уряд Лівобереж­ жя звертався до царя з проханням прийняти Правобереж­ жя під свою владу. Але через те що Росія була зв'язана «Вічним миром» з Польщею (Польща виступала як союз­ ник Росії у війнах проти Туреччини, а з початку

301

XVIII ст.— проти Швеції), царський уряд не міг позитив­ но розв'язати цього питання. Він таємно допомагав правобережним козакам — посилав їм жалування, порох, свинець, залізо, різні подарунки; дав згоду на те, щоб Палій з козаками перейшов на Запоріжжя, а вже звідти на Лівобережну Україну.

У той же час визвольна боротьба на Правобережжі проти шляхетської Польщі наростала і в 1702—1704 рр. вилилася у велике народне повстання.

4. Культура України в другій половині XVII ст.

Загальна	Ліквідація	внаслідок	визвольної
характеристика	війни 1648—1654 рр. польсько-
розвитку	шляхетського режиму		сприяла
української культури	розвиткові	української	культури.
	Водночас	польсько-шляхетська й

турецько-татарська агресія, численні війни, спустошливі напади чужинців, що тривали протягом другої половини XVII ст., вели до знищення культурних цінностей, гальму­ вали як економічний, так і культурний розвиток. Оскільки на територіях, що перебували у складі Росії — Лівобереж­ жі, Слобожанщині, Запоріжжі — польсько-шляхетського гноблення не існувало і вони були краще захищені від на­ падів, тут склалися більш сприятливі умови для розвитку, культури, вона розвивалася інтенсивніше, ніж на Право­ бережжі і на західноукраїнських землях.

Після визвольної війни 1648— Освіта і друкарство 1654 рр. на Україні у багатьох се­ лах існували початкові (дяківські)

школи, в яких навчалися діти козаків, селян, духівництва. Учителями здебільшого були дяки.

У містах продовжували існувати школи, утримувані братствами, В них учні вивчали мови — слов'яно-руську, латинську, грецьку, польську, діалектику (мистецтво вести полеміку), граматику, риторику, піїтику, а у вищих класах — математику, астрономію і музику.

Головним осередком освітнього, наукового, літератур^ ного і всього культурного життя України і в другій полови­ ні XVII ст. залишався Київ, Визначну роль відіграла Київ­ ська (Києво-Могилянська) колегія. У ній навчалося щоро­ ку близько 1 тис. учнів як з України — діти козацької старшини, духівництва, рядових козаків, міщан, так і з Ро­ сії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногоргї, Болгарії, Греції

302

та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім ви­ кладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та ін.

Немало вихованців Київської колегії, які стали видат­ ними діячами освіти й культури, такі як Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький та ін., переселилися до Росії і відіграли визначну роль у розвитку російської культури. Вони організовували в Росії навчаль­ ні заклади, зокрема духовні училища, працювали в галузі літератури, науки, книгодрукування, музики та ін. Слов'я- но-греко-латинську академію в Москві в 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус Симеон Полоцький. Серед перших її викладачів було багато українців, вихід­ ців з Київської колегії.

На українських землях, підвладних Польщі,—у Схід­ ній Галичині й на Правобережжі — продовжували існува­ ти єзуїтські, протестантські та уніатські школи.

Відкритий у Львові в 1661 р. університет польсько-шля­ хетські кола також використовували для полонізації й окатоличення українського населення.

Багато українців, передусім дітей козацьких старшин, шляхтичів, духівництва навчалося в закордонних універ­ ситетах — у Лейпцігу, Гейдельберзі, Лейдені, Геттінгені, Страсбурзі, Падуї, Лондоні, Парижі, Празі та ін. Так, за кордоном навчалися письменники М. Смотрицький, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович та ін. Україна взагалі не відгороджувалася від Європи, від західної культури.

Сучасники відзначали високий рівень письменності і культурності українського населення в XVII ст. Павло Алепський, що в 1654 р. з своїм батьком антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною, у своєму щоденнику писав, що, починаючи з міста Рашкова, «по всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть зде­ більшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають поря­ док богослужби й церковний спів. Крім того, священники вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». «Дітей у них,— пише далі Алепський,— біль­ ше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти».

Велике значення для розвитку й поширення культури на Україні мали друкарні, які існували в другій половині XVII ст. у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-

363

Сіверському, Чернігові, Львові і в деяких інших містах І (всього одинадцять). На першому місці стояла друкарня Києво-Печерської лаври, що протягом другої половини XVII ст. випустила в світ 117 видань, які розходилися не тільки по Україні, а знаходили свого читача і в Росії, Біло­ русі, Молдові, Болгарії, Сербії. Книги, що вийшли з дру­ карні Києво-Печерської лаври, мали гарне поліграфічне оформлення (чіткий шрифт, красивий орнамент, гравюри тощо).

	Взагалі	в Україні	шанувалася			книга,		в	Київській
\	колегії, в	школах, у	старшин було				немало книг,			вони
і	мали гарні	бібліотеки.
			В	Україні	продовжувала				розвива-
	Розвиток літератури.		т и с я література, яка					грунтувалася
	Усна народна		на	традиціях			попередніх			часів,
	творчість		у	центрі	літературного				процесу
			стояли викладачі Київської							коле­
	гії, київські церковні діячі, письменники і вчені.
	Як і раніше, писались полемічні твори, авторами їх
	переважно виступали представники вищої православної
	ієрархії (Галятовський, Баранович,					Гізель та ін.).
	Розвивалася ораторсько-проповідницька проза, житій­
	на й паломницька література. Серед проповідників, які
	здебільшого відображали ідеологію панівного класу, ви­
	значне місце займали випускники і викладачі Київської
	колегії, зокрема ректор цієї колегії Іоаникій Галятовський,
	проповіді якого зібрані в збірнику «Ключ разумвния»
	(1659), та ігумен Пустинно-Миколаївського монастиря Ан-
	тоній Радивиловський, проповіді якого видані в двох кни­
	гах — «Огородок Марии			богородицьі»			(1676)		і «Венец
	Христов з	пропов-Ьдей	недЬльньїх»			(1688).

Визвольна війна 1648—1654 рр., приєднання України до Росії, тривала й напружена боротьба проти іноземних загарбників посилили інтерес до історичного минулого. На цьому грунті з'явилася історично-мемуарна проза. Най­ більш значними історичними творами були «Синопсис», авторство якого приписується архімандритові Києво-Пе­ черської лаври Інокентію Гізелю, і «Хроніка з літописців стародавніх» ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Сафоновича. Важливим жанром історичних тво­ рів стали козацько-старшинські літописи, в яких найбільш широко Описувалася героїчна боротьба українського на­ роду в період визвольної війни і автори яких відбивали

304

ідеологію козацької старшини, що поступово перетворюва­ лась у феодалів. На першому місці серед цих творів стоїть літопис Самовидця, опис подій у якому доведений до 1702 р.

Широкого розмаху набула поезія. Автори, серед яких у цей час стало більше представників нижчого духівницт­ ва, мандрівних дяків, канцеляристів, писали поряд з вір­ шами на релігійну тематику і вірші світського характеру, в яких відображалися життя людей, їхні настрої, почуття {світська лірика), вірші гумористичні, панегіричні та ін. Але особливо велике значення мали близькі до народ­ них дум і пісень історичні вірші. У них автори оспівували переважно героїку визвольної війни 1648—1654 рр., зве­ личували Богдана Хмельницького, оповідали про перемоги народу над польсько-шляхетськими загарбниками, карта­ ли зрадників-старшин та ін. («Висипався хміль із міха», «Дума козацька о Берестецькім звиченстві» тощо).

У другій половині XVII ст. значно ширше, ніж раніше, розвинулася шкільна драма. П'єси писалися викладачами Київської колегії, а виконавцями були школярі. Від 1673 до 1695 р. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основний зміст шкільної драми становили релігійні, біб­ лійні, міфологічні або історичні сюжети (прославлення святих, всяких доброчесних понять — надії, любові, віри, розуму та ін.). У перервах між діями ставилися інтерме­ дії — сценки з народного життя. Велику популярність у народі мав вертеп — ляльковий театр, в якому зображува­ лося життя й дії простих людей, показувались їх розум, дотепність, кмітливість.

Події визвольної війни 1648—1654 рр,, подальша бо­ ротьба проти іноземних загарбників викликали піднесення усної народної творчості. У час війни і в перші роки після її закінчення виникло багато народних дум, історичних пі­ сень і переказів, у яких на першому плані стояла народновизвольна боротьба проти польських магнатів і шляхтичів, проти шляхетської Польщі, оспівувалися славні перемо­ ги народу, прославлялися Богдан Хмельницький, Нечай, Богун, Кривоніс (Перебийніс), Морозенко, Іван Сірко та інші ватажки, подавався епічний образ героїчного народу. Велику популярність серед широких мас . мали дума про Хмельницького й Барабаша, пісні про перемогу під Жовтими Водами, про Корсунську битву, про.похід козацьких військ у Молдову, про смерть Хмельницького та ін.

306

У народних думах і піснях цих часів відбито також со­ ціальне розшарування, класові суперечності між бідняка­ ми й багатіями, боротьбу між заможними козаками-дуками й сіромою. Особливо яскраво це змальовано в думі про козака-нетягу Феська Ганжу Андибера. Потягаючи в «три березини» дуків-сребреників, козаки-нетяги, друзі Ганжі Андибера, промовляли:

«Ей, дуки,— кажуть,— ви, дуки!
За вами всі луги і луки,—	1 !
Нігде нашому брату, козаку-нетязі, стати	)
І коня попасти!»

На тексти народних дум створюва- Музичне мистецтво лася невідомими композиторами музика. Народні співаки — коза- ки-бандуристи — часто самі створювали тексти й музику

і розносили їх по всій Україні. Починається також музична, обробка народних пісень. У цей час були оброблені такі пісні, як «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під че­ решнею». Продовжує розвиватися багатоголосий, партесний спів. Гарний хор і оркестр мала Київська колегія. У розвитку музичного мистецтва в Україні у другій поло­ вині XVII ст. визначне місце належало композиторові і теоретикові музики М. П. Ділецькому, який написав трактат «Граматика пенія мусікійського», підручник «Ідеа граматики мусікійської», розвивав нотну систему запису музики (замість крючкової) і партесний спів, гаряче підтримував ідею використання народних мелодій у процесі музичної творчості.

Архітектура й будівництво в дру^ Архітектура гій половині XVII ст. в Україні

іобразотворче продовжували розвиватися на міс- мистецтво цевій самобутній народній основі

Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийо­ ми стилю барокко (від італійського Ьагоссо —вигадливий, химерний), для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.

На селі і значною мірою в містах як будівельний мате­ ріал використовувалось переважно дерево. Саме з дерева будували хати селян, міщан, козаків, часто й будинки ко­ зацької старшини, сільські церкви. У містах частіше спо­ руджували будівлі з цегли й каменю — гетьманські пала­ ци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів,

306

церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвива­ лися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Бату­ рин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська ре­ зиденція), Харків, Суми, Стародуб та ін„ інтенсивно роз­ будовувалися. Наприкінці XVII ст. в Києві російський.зод­ чий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архі­ тектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським спору­ див Преображенський собор Мгарського монастиря біля

Лубен	(1684—1692),	Покровський	собор у	Харкові
(1689)	та ін. До визначних пам'яток кам'яної архітектури
цих часів належать		також Іллінська	церква	в Субо-

тові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук (80-ті роки XVII ст.).

Загальною тендецією у розвитку образотворчого ми­ стецтва в Україні в другій половині XVII ст. був дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищен­ ня інтересу до світських сюжетів, реального життя, об­ разів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначалися пишністю, декоративні­ стю, яскравим колоритом, грою кольорів. Найважливіши­ ми пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Во­ лині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.-

Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнка­ ми на теми «Козак Мамай» і «Чайки».

Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Високого рівня досягла гравюра, особли­ во на міді.

Розцвітали різні галузі народного мистецтва: килимар­ ство, вишивання, гаптування, художнє ковальство, литво, кахельне, гончарне виробництва та ін.

Українська культура розвивалася у тісних зв'язках з:

РОСІЙСЬКОЮ І бІЛОруСЬКОЮ КуЛЬТураМИ. При ЦЬОМу уже Вї

XVII ст., зокрема в його другій половині, українська куль­ тура справляла особливо великий вплив на культуру ро­ сійську. Про це відомий фахівець з історії української

307

культури професор І. І. Огіенко в своїй книзі «Українська культура» писав так: «...І український вплив широкою річ­ кою покотився на Москву і дедалі він ширшав все більше та більше. Українці принесли з собою всю свою велику куль­ туру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті. Він одбився на будівлі, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на са­ мій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісд ників доставали з України; до Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапошники, каретники, шевці, масловари, шевці рукавиць, селітровари, злотники, кахлярі і т. п...»

Великий вплив української культури на російську у XVII ст. визнавали і російські вчені. Так, професор А. С. Ар­ хангельський у своїй праці «Из лекций по истории русской литературы» (Казань, 1913) писав: «Киевляне, при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй полови­ ны XVII ст. в Московской Руси — хозяева положения, луч­ шие наиболее выдающиеся здесь деятели» (с. 118). Отже, в розвитку освіти, літератури, науки, церкви в Росії багато сил доклали українці. Не припинялися зв'язки української культури і з культурами Молдови, Валахії, Польщі, Італії, Сербії, Греції та інших країн.

Наявність єдиної цілісної території, спільної загально­ народної мови, що була рідною для населення різних тери­ торій, становлення національної культури і зростання на­ ціональної самосвідомості, певний рівень економічного розвитку і економічних зв'язків свідчили про те, що на кінець XVI — початок XVII ст. українська народність повністю сформувалася.

У той же час у XVII ст. в Україні зростали міста, ремес­ ла, розширювався товарний обмін між окремими місцево­ стями, що означало початок злиття невеликих місцевий ринків у один загальнонаціональний ринок. Почалося складення національних зв'язків. А це, в свою чергу, було важливим чинником, який визначав початок перетворення української народності в націю.

Іноземне панування в Україні, гніт іноземних феодалів, варварська експлуатація ними природних багатств, неба­ чене гноблення й визиск народних мас гальмували розви­ ток економіки, поширення товарно-грошових відносин, зростання національних зв'язків, а отже, й становлення української нації.

308

Проте іноземне поневолення й гноблення, намагання польсько-шляхетських правлячих кіл денаціоналізувати український народ, а також пряма загроза його винищен­ ня турецько-татарськими нападниками викликали більш інтенсивну консолідацію населення різних місцевостей в єдине ціле, прискорювали визрівання й піднесення національної самосвідомості і розвиток процесу пере­ творення української народності в націю. Так, уже в твор­ чості письменників-полемістів чітко проводилася думка, що український народ — це народ, окремий від польського народу, що він має свої мову, культуру, свою право­ славну церкву, свою історію, сповнену звитяжних подви­ гів, і що він, отже, має право на свою національну незалежність.