2. Генезис та еволюція уявлень про політичну опозицію у світовій політико-правовій думці

1. Політична опозиція у роботах західних вчених

Аристотель у своїй «Політиці» розглядає запитання про механізми політичних переворотів та їхні головну причину вбачає у прагненні до рівності, до повстання ж вдаються тих, хто вважає собі обділеним й вважає, що їм не віддається належне, тому Аристотель називає хиткими правління, засновані виключно на одному началі .

Т. Гоббс говорив не лише про можливість, а і про доцільність окремих членів протестувати проти постанов представницьких зборів й примушувати вносити до протоколу їх аргументи, що чи так чи інакше засвідчували їхню незгоду. Разом з тім, Т. Гоббс повністю заперечує можливість протесту по відношенню до верховної влади (суверена), оскільки той, хто протестує, таким чином заперечує верховний улад. Такий протест не може мати місця, бо рішення,тих хто здійснює верховну владу є виправданим , а відповідальним за такі рішення є кожний підданий , адже саме піддані за Т. Гоббсом обирають суверена.

Д. Юм закликає до обережності при застосуванні на практиці доктрини про опір владі. Він відзначав, що загальне правило вимагає підпорядкування останній; виняток ж допускається лише у випадку крайньої тиранії .

Таким чином, наведені міркування видатних представників політико-правової думки, свідчать про те, що до початку XVIII ст. немає підстав говорити про існування аргументованого обґрунтування ідеї парламентської опозиції. Разом з тим, мислителів через розроблювали різні концепції права на опір, щодо політики верховної влади. Це заклало основи для виникнення та розробки концепції парламентської опозиції у зарубіжній політико-правовій думці.

Аналіз політико-правової думи із початку XVIII ст. свідчить про зародження концепції парламентської опозиції.

Так, І. Кант розрізняв активний опір, що може бути вчинений проти монарха, й який на думку І. Канта, заслуговує на критику, оскільки проти монарха недопустимі ані обурення, ані повстання. разом з тім, він вважає можливим законний пасивний опір, який може виходити не від народу, а лише від його представників у парламенті. При цьому такий опір, на думку вказаного автора, є навіть необхідним, оскільки, якщо б народ завжди поступався вимогам виконавчої влади, то це було б вірною ознакою того, що він займає пасивну позицію і не має достатнього рівня політичної свідомості , а його представники діють в інтересах політичної бюрократії, голова уряду діє як деспот через свого міністра, і таким чином сам зраджує свій народ.

Уперше сутність поняття опозиційної партії сформулював англійський лорд Болінбрук у 1749 р. До завдань партій, котрі програли вибори, зазначав він, має входити: по-перше, систематична критика діяльності уряду, із визначенням у його помилок і недоліків; по-друге, контролювання дії влади із точки зору їхньої відповідності конституційним принципам і проголошеним передвиборчим обіцянкам, а також відповідність морально-етичним принципам, що прийняті у даному суспільстві; по третє, пропонувати альтернативне вирішення проблем, що виникають.Саме Болінбрук обґрунтував принцип, що визначає сферу лояльної діяльності опозиції. Зміст цього принципу полягає у постійному забезпеченні балансу гілок влади, контролі й критиці із боці опозиції дій уряду, внесенні пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів.

Р. Міль у роботі «Енциклопедія державних наук» фактично говорить про лояльну, конструктивну опозицію, однак прямо не називаючи дане поняття. Так, він зазначає, що кожна партія повинна розумним чином прагнути , вести свою політику в уряді та відповідно, наповнити його своїми прихильниками. Тому у політично розвинутому суспільстві партії, що вміють аналітично оцінювати реалії і також ставити прогнози на майбутнє не будуть намагатися ускладнити до неможливості дії уряду чи виставляти вимоги, які жоден уряд над змозі виконати; але в той же час будуть прагнути усунути існуючу в уряді систему, ворожу їхні власним поглядам й пануючу на цей момент; при цьому не будуть вимагати нічого такого, чого їм самим неможливо чи не бажано бкло б виконати , у витому випадку коли вони будуть при владі.

І. Варзар слушно відзначає, що наприкінці XIX на початку XX століття питаннями теоретичного обґрунтування феномену політичної опозиції займалися такі відомі політологи, як: У. Парето, Р. Міхельс та М. Вебер. Цікаво, що У. Парето у своїх працях епізодично говорив навіть про окремий напрям політології «опозиціологію».

Ціла низька російських, а згодом й радянських вчених присвятила свої роботи питанням, що так чи інакше мають ставлення до становлення цілісного наукового розуміння поняття «парламентська опозиція».

М. Новосільцев у розробленому ним проекті «Державної статутної грамоти Російської імперії» закріплює повну свободу членів сейма викладати свою думку стосовно проектів, що вноситимуться у сейм монархом до їхнього затвердження ним. Повну свободу членів Сената висловлювати свої думи, не піддаючись ніякий відповідальності, обстоював також К. Кавелін.

Представники російського анархістського напрямі політичної думи (зокрема, М. Бакунін, Про. Боровой) у своїх роботів засуджують народне представництво, парламентаризм, а також тієї механізм який лежить в їхні основі механізм політичних партій , тім самим виступаючи й проти парламентської опозиції у тому числі.

За радянських часів панування марксистсько-ленінської ідеології можливість функціонування парламентської опозиції чи заперечувалася взагалі, чи розглядалася досить спрощено, примітивно.

Так, В.І. Ленін опозиційну діяльність вважав «... грою буржуазних партій в опозицію, якої серйозно не сприймає жоден уряд ...». Ю. Мартов (Цедербаум) зводив боротьбу між політичними партіями у парламенті до боротьби у повсякденному житті, де вона набуває характеру боротьби «за копійку», за владу одних над іншими, за звільнення одних від гніту інших. Р. Александров, обґрунтовуючи ідею необхідності існування виключно однієї політичної партії, відзначає, що демократичний чи антидемократичний характер суспільного життя, держави, політики, уряду, визначається не кількістю партій, а сутністю політики цієї держави, цих партій, тим в інтересах народу чи в інтересах його меншості впроваджується в життя та чи інша політика .

Розглянемо представників політико-правової думи середини та кінця XX століття стосовно ролі, місця та значення парламентської опозиції у політичній системі суспільства.

Так, М. Дюверже у роботи «Політичні партії» розглядає запитання опозиції як одну з функцій партії. При цьому він відзначає, що наявність організованої опозиції є сутнісною характеристикою західної демократії, а демократії східної її відсутність. Крім того, М. Дюверже виділяє особливості функціонування опозиції за різних партійних систем. Так, за однопартійної системи справжня опозиція знаходиться поза самою партією. Вона виявляється у формі дисидентських фракцій, течій меншості, що більше чи менше вільно критикують уряд на партійних зборах; ці фракції та течії можуть проявлятися й на парламентському рівні. При двопартійній системі опозиція перетворюється у справжній інститут, тоді як за багатопартійної системи не зовсім зрозумілими є її кордони по відношенню до уряду. За багатопартійної системи невизначеність зростає ще і від того факту, що доводитися розмежовувати опозицію зовнішню, що представлена партіями меншості, й опозицію внутрішню між партіями самої більшості. Зупиняється М. Дюверже й на питанні виникнення опозиції, зазначаючи, що протягом історії можна було б виявити численні прицеденти особливої організації опозиції. Цій ідеї відповідало - принаймні при зародженні - запровадження у Римській республіці посад трибунів плебса, наділених правом intercessio (лат. - протесту). Пізніше роль того ж порядку по відношенню до феодальних монархій середньовіччя відігравала церква. Починаючи з XVII століття опозиція більше не існувала у якості якоїсь окремої установи; місце опозиційних інститутів, що створювалися державою і спрямовувалися проти власне урядових інститутів, зайняло протистояння самих цих інститутів. Відокремлення законодавчої влади від виконавчої первісно породжено саме цією ідеєю: поряд з королем запроваджувалася асамблея, покликана його обмежувати. Але одного разу монарх зник і, оскільки досвід якобінців показав всю небезпеку концентрації повноважень у руках Зборів, було винайдено нові форми втілення опозиційної функції, як правило, у вигляді внутрішнього протистояння різних владних органів. Сучасний розвиток політичних партій разом зі зміною класичного розподілу влади перетворив і функцію опозиції, знов уособивши її в окремому органі, зовнішньому по відношенню до уряду

Дж.Сорос відзначає, що принципом демократії є умови, за яких кожен вільний виражати свої погляди і, в разі ефективності критичного процесу, погляд, що зрештою стає панівним, майже точно віддзеркалюватиме найкращі наміри учасників. На нашу думку, вказаний принцип є визначальним не тільки для демократії в цілому, а і для функціонування парламентської опозиції як її невід'ємної складової.

Таким чином, для політико-правової думки XVIII-XX ст. є характерною активна розробка концепції парламентської опозиції та її визнання в якості невід'ємного елементу політичної системи демократичного суспільства. Разом із тим, в Україні таку тенденцію ми можемо спостерігати до входження її до складу Радянського Союзу та після проголошення незалежності. У період же її перебування у складі Радянського Союзу у політико-правовій думці відкидалася можливість обґрунтування поняття "парламентська опозиція" з точки зору її належності до демократичних інститутів політичної системи суспільства.