2. Українська парламентська опозиція доби незалежності

В історії розвитку парламентської опозиції в Україні можна виокремити п’ять етапів.

Перший етап (1990–2006 рр.). Розподіл на парламентську більшість і опозицію існував із часу обрання Верховної Ради України в 1990 році. Діяльність парламентської опозиції тоді здійснювалася на підставі політичних домовленостей із парламентською більшістю. Після президентської кампанії 2004 року був досить чіткий поділ політичних сил на «помаранчеві», ті, що підтримували кандидатуру В. Ющенка на президентських виборах, та опозиційні до новообраного Президента, що підтримували В.Януковича як кандидата у Президенти.

Другий етап (2006–2007 рр.). Із початком політичної реформи в Конституції України було закріплено інститут парламентської більшості. На цьому етапі діяльність парламентської опозиції здійснювалася в рамках попередніх політичних домовленостей.

Третій етап (2007–2010 рр.). Уперше відбулося закріплення окремих прав парламентської опозиції у виборчому законодавстві. У Регламенті Верховної Ради України формалізувалися статус та основні права парламентської опозиції. Конфліктний характер відносин між Президентом з одного боку та Кабінетом Міністрів і парламентською опозицією – з другого став причиною гострої політичної кризи, дострокового припинення повноважень Верховної Ради та позачергових парламентських виборів 2007 року, на яких провідні політичні сили опинилися в ролі і провладних, і опозиційних.

Четвертий етап (2010-2014 рр.). Відкрите протистояння в середовищі провідних партій зрештою привело до перемоги В. Януковича на президентських виборах 2010 року. Рішенням Конституційного Суду України відновлено чинність Конституції від 28 червня 1996 року, з Регламенту Верховної Ради вилучили главу «Парламентська опозиція». Діяльність сучасної парламентської опозиції мала б здійснюватися відповідно до політичної практики першого етапу, тобто на підставі політичних домовленостей із парламентською більшістю. Проте поразка нинішніх опозиційних сил на президентських 2010 року та парламентських 2012 року виборах свідчила про відсутність реального балансу новій владі у вигляді потужної дієздатної опозиції.

Новим етапом (з 2014 по наш час) ознаменувався початок Євромайдану. Майдан, спочатку виступав за підписання Угоди про асоціацію, але вже через пару місяців зажадав повного перезавантаження влади. Каталізатором стали жорстке побиття студентів в ніч на 30 листопада і нездатність тодішнього "режиму" прислухатися до думки народу. Спроби силового розгону Євромайдану оберталися ще більшим опором народу. В результаті пізно ввечері 21 лютого Віктор Янукович пішов на поступки: з лідерами тодішньої опозиції було підписано угоду. Відповідно до неї протягом 48 годин з моменту її підписання мала б відновити дію Конституція України редакції 2004 року та сформовано новий коаліційний уряд; до вересня 2014 року буде проведена конституційна реформа; до грудня 2014 року пройдуть позачергові президентські вибори, прийнято нове виборче закнодавство та обрано новий склад ЦВК; буде проведено розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи; влада та опозиція відмовляються від силових дій. Але після масових розстрілів на Майдані, коли стало зрозуміло, що суспільство не готове миритися, Янукович і його соратники просто втекли з України в Росію. Після чого, відповідальність за країну взяли на себе тодішні лідери опозиції, а єдиним, по суті, легітимним органом країни стала Верховна Рада.

В Україні проблема «меншості» чи парламентської опозиції досі залишається без юридичного вирішення. Подеколи вона набуває політичної актуалізації та, відповідно, суто політичних способів розв’язання без необхідного законодавчого закріплення. Підтвердженням належності цього питання до суто політичного поля слугує також і млявість законотворців щодо нього, зокрема і той факт, що за період діяльності Верховної Ради шостого скликання було зареєстровано лише один законопроект, присвячений інституціоналізації опозиції (авторства групи депутатів від Партії регіонів, «Блоку Юлії Тимошенко» та «Нашої України – Народної самооборони»).

Брак належного інституційного оформлення незгоди народних представників з політичним порядком в країні нівелює розуміння парламентської опозиції як просто «не-більшості», політиків, які опинилися «за бортом» владної групи депутатів. Такий напівформалізований стан шкодить як політичній системі країни загалом, так і опозиційним силам зокрема.

Відтак, сили, котрі виступають проти влади, обирають позапарламентські методи політичної боротьби, що зводить їх діяльність до популізму та демагогії, а от реальні політичні альтернативи чинній програмі влади вони фактично не виробляють. Брак механізмів стримувань і противаг у системі парламенту часто призводить до виникнення завуальованих форм «диктатури більшості», що послаблює представницькі функції Верховної Ради.

У парламенті відносини влади і опозиції за період чинності реформованої Конституції 2004 були спрямовані на взаємне стримування і контроль. Ґрунтовного правового регулювання питання опозиції не отримало, проте Регламент Верховної Ради містив низку положень щодо захисту прав парламентської меншості.

Президентство В. Януковича, переформатування більшості та повернення конституційної логіки 1996 року позбавило опозицію значної кількості захисних механізмів. По-перше, втратив чинність Регламент, який боронив права меншості. По-друге, відновився вільний рух депутатів між фракціями, через що опозиційні партії, особливо БЮТ, втратили значну кількість парламентських «штиків». Така ситуація вкотре підтвердила інституційну слабкість українських партій, а також поставила під сумнів пропорційну модель виборів.

Необхідно підкреслити, що природа відносин між владою та опозицією нерозривно пов’язана з рівнем політичної культури української еліти. Отже, можна припускати, що реальні зміни та переведення взаємодій усередині політичної системи на демократичні та прозорі засади залежать від розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні та циркуляції політичного істеблішменту.

Специфіка української опозиції полягає в тому, що за роки незалежності України вона стала невід’ємною складовою політичної системи. Практично всі провідні політичні сили за цей час встигли побувати як при владі, так і в опозиції. Взаємодія влади та опозиції повинна відбуватися на основі так званого «демократичного контракту». Такий контракт, на думку З. Балабаєвої, передбачає демократичний шлях вирішення конфліктів, які структурно протиставляють одне одному різноманітні групи суспільства в їхній боротьбі за владу. Він найкращий, оскільки віддає перевагу не пригніченню і знищенню суперника, а є успішним генератором нових соціальних відносин. Такий контракт привчає членів соціальної групи до загальноприйнятних договірних процедур. Влада закону не нав’язується тільки волею найбільш сильних, вона поступово стає результатом згоди найбільш слабких чи меншості, нехай навіть тимчасової.