3. Оцінки експертів

– Які критерії можуть застосовуватися на сучасному етапі для характеристики вітчизняних політичних сил як опозиційних в інституційному (ставлення до певних інститутів влади) та змістовному (зміст політики в різних сферах) аспектах?

Максим РОЗУМНИЙ,

завідувач відділу

Національного інституту

стратегічних досліджень

В інституційному вимірі опозиційний статус визначається двома критеріями: (а) відсутність владних повноважень, що є необхідною, але недостатньою умовою, та (б) визнання в якості політичних опонентів тих політичних сил, що на цей момент цими владними повноваженнями наділені (умовно інституційний критерій). Міра представленості в тих чи інших виборних органах державної влади та місцевого самоврядування, публічна діяльність і голосування депутатів є другорядними чинниками, що впливають скоріше на

оцінку якості такої опозиції та довіру до неї з боку

суспільства. Спроби внормувати статус опозиційності з метою надання певним політичним силам претеренцій (у вигляді повноважень контролю, представництва тощо), як і вимога об’єднання опозиційних сил, чи невизнання владою опозиції, статус якої не унормовано (самою владою), є спекулятивними прийомами політичної конкуренції. Запозичені з двопартійних моделей, такі механізми втрачають свою демократичну сутність одразу, щойно переносяться на грунт реальної багатопартійності. Суспільно значущий зміст політики з’являється тоді, коли відповідний суб’єкт політики отримує хоч якийсь обсяг владних повноважень. І саме в межах цього обсягу повноважень зміст його політики й слід розглядати. Політична сила, яка претендує на владні повноваження (а саме такою в переважній більшості випадків

є опозиція), оперує змістами своєї майбутньої політики, себто обіцянками, програмами, проектами і т.ін. Тому, за змістовними характеристиками, до опозиційних слід віднести партії та блоки, які більше обіцяють, ніж здійснюють реальну політику. Це – перший критерій. І другий – те, що опозиційні сили обіцяють проводити іншу політику, ніж ту, яка проводиться діючою владою. Ступінь конфліктності у відносинах між такою опозицією і владою, що має реальний чи риторичний характер, є другорядним критерієм. Часом опозиційні сили настільки захоплюються конфліктом з владою, що цей конфлікт стає для

них (і для суспільства) окремим змістом політики. Суперечливість та імітаційний характер такої позиції стає особливо наочним, коли такі опозиціонери опиняються при владі. При цьому перед ними постає питання про інший, новий для них зміст політики, до артикуляції і здійснення якого вони виявляються неготовими. Статусні характеристики політичної опозиції і значущість наведених критеріїв для оцінки конкретної ситуації суттєво відрізняються в політичних системах, що діють (1) на засадах вільної конкуренції, (2) в умовах політичної монополії та (3) в перехідних режимах із значними обмеженнями свободи політичної конкуренції (ідеологічними, інституційними чи політико-культурними).

Володимир ФЕСЕНКО,

голова правління Центру прикладних

політичних досліджень “Пента”

Зараз все набагато простіше, ніж у 2006-2010рр., коли Президент і Прем’єр-міністр конкурували між собою і, відповідно, одні політичні сили були в опозиції до Президента, інші – до Прем’єр-міністра. Сьогодні влада є єдиною. Тому всі політичні сили, які перебувають поза межами влади, опонують її політичному курсу, є, або можуть вважатись опозиційними. Для того, щоб стати реальною опозицією замало не бути у владі, потрібно опонувати, протидіяти політиці влади (звідси і поняття “опозиція”). Повернення до Конституції України в редакції 1996р. певною мірою ускладнює проблему визначення статусу опозиції. У нинішній Верховній Раді є політична парламентська більшість у вигляді об’єднання (коаліції) фракцій і окремих народних депутатів, яке було створено ще за умов дії конституційних змін від 2004р. і брало участь у формуванні Уряду А. Яценюка. Але юридичного інституту коаліції зараз вже не існує. Відповідно, не існує і чіткого юридичного поділу на парламентську більшість і парламентську опозицію. Ще більше може

ускладнити ситуацію повернення до змішаної виборчої системи. У Парламенті знову можуть з’явитися позапартійні депутати, які матимуть можливість

визначати свій статус ситуативно. Я є категоричним противником поділу опозиційних сил на реальну (справжню) опозицію і несправжню

(конструктивну, лояльну і т.д.), а також на монополізацію статусу парламентської опозиції однією політичною силою. У таких поділах є намагання представників або прихильників окремих політичних сил монополізувати чи приватизувати статус опозиції. Ступінь і форми опозиційності можуть різнитися. Були, є і будуть спроби влади використати одні опозиційні сили проти інших, але головним критерієм опозиційності завжди буде опонування і протидія політичному курсу влади. А далі хай виборці визначаються, яка опозиція їм більше подобається.