РОЗДІЛ 5 Виникнення козацтва і утворення Запорозької Січі

Важливим явищем в історії України XV - XVIII ст. стало козацтво, яке увібрало в собі кращі національні риси українського народу. Воно обороняло свій край від ворогів, чинило активний опір соціальному та на­ціонально - релігійному гнобленню, стало творцем нової форми держав­ності на українських землях. Центром його формування стала південна і центральна Україна . Саме тут зіткнулися дві цивілізації - європейська -християнська та азійська - мусульманська. В протиборстві цих систем і виникає такий феномен як козацтво. Особливістю цього явища стало те, що саме українське козацтво створило свою державу, яку історик М. Кос­томаров назвав «християнською козацькою республікою».

Для того, щоб зрозуміти, ч г, українці повинні пишатися історією козаччини потрібно уявити собі в якому стані знаходився наш народ в ті часи? Як уже зазначалося раніше внаслідок внутрішніх чвар між галиць­кими боярами у середині XIV ст. розпалася Галицько-Волинська держава У 70 - х роках XV ст. припинило своє автономне існування у складі Вели­кого князівства Литовського Київське князівство, а згодом - після Люб­лінської унії у 1569 р. й утворення Речі Посполитої майже всі українські землі потрапили під владу Польщі При цьому тодішня українська еліта не спромоглася навіть «виторгувати» для себе бодай автономію у складі Лит­ви та Польщі.

Найзначніші українські роди - Вишневецьких, Синявських, Корець-ких, Заславських, Сангушок та інших - зреклися українства, рідної мови, православної віри; вони переходили до католицтва, засвоювали польську мову, польські звичаї, та побут. Залишившись без своєї державності, укра­їнці потерпали від жорстокої неволі як від своїх, так і чужих гнобителів. Так, за першим Литовським статутом (1529) за вбивство шляхтича шлях­тич мав заплатити 100 кіп грошей (60 крб.) родичам і таку ж суму штрафу до скарбниці, за вбивство «мужитса тягкого» - 10 кіп грошей (6 крб.), за парубка невільного 5 кіп ірошей (3 крб.). Як бачимо життя тяглого селя­нина оцінювалося в таку суму як королівського жеребця, а парубка неві­льного - як кобили із королівського табуна або собаки.

За третім Литовським статутом (1588р) тривалість панщини визна­чалась волею пана: селянин позбавлявся права розпоряджатися своїм май­ном, заповідати, а шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків. Селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Але ще більших страждань зазнавав наш народ від іноземних поне­волювачів. Знаходячись у складі Польщі, Литви, Московії, наші люди не були захищені від турецько - татарських набігів. Ось як описує напад та­тар на Україну історик М. Драпшанов: «У 157? р. вони (татари) вивели з України людей до Криму більше як 55 тис, 40 тис коней, 500 тис рогатої худоби без ліку отар»-, Він описує, що татари робили з бранцями. Старих або немощних, що їх не можна було багато взяти, бо вони не годяться до пращ' оддавали татари, мов тих зайців собакам, парубкам, а ті вчилися на них вояцькому ділу і били їх камінням або кидали в море, або вбивали яким - небудь іншим способом. На тих нещасних невольниках вчилися татарські хлопці стріляти з ^гука. Котрі з невільників дужчі, клали їм на лобі чи на щоках тавро і вони, зв'язані або сковані повинні були мучитись удень на роботі, а вночі по тюрмах та льохах; а давали їм їсти здохлятини з черв'яками, що навіть собака її не їв.

Великий знавець історії запорожських козаків Д. І. Яворницький за­значає, що не проходило майже жодного року, щоб татари не зробили на­скоки на Україну: 1516, 1537, 1559, 1579, 1593, 1640, 1660, 1667, 1671, 1688 роки татари забирали в неволю по 5000, 8000, 15000, по 55000 і ча­віть по 60 тис. християн.

Українська народна пісня так розповідає про лихо, що його несли та­тари:

Зажурилась Україна, що ніде прожити, Гей витоптала орда кіньми маленькії діти, Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала. Головним заняттям і промислом тогочасних кримських татар на ду­мку істориків, було як не дивно, людоловство. Вони нападали на Україну грабували й забирали в ясир найбільш здорових, сильних і вродливих, а потім пр9давали їх в рабство. За підрахунками відомого українського іс­торика Я. Дашкевича, кримські татари з середини XV до середини XVII ст. винищили або взяли в полон і перетворили на рабів від 2 до 2,6 млн. українців (із 4 млн. чол. які проживали на той час). Ось чому південь України фактично був справжньою пустелею і називався «Диким полем». Татарські напади значно уповільнювали розвиток міст на Наддніпрянщині та Поділлі. Так на Брацдавщині у середині XVI ст. було лише два міста й чотири містечка, тоді як на Волині їх було 32 та 89.

Російський історик Олександра Єфименко у своїй праці «Історія України та її народу» зазначає, що на руських невільниках трималося все господарство Кримського півострова, майже вся його продуктивна праця; і саме вони, руські раби, були основним предметом кримської торгівлі Пі-вденноруськими рабами. Крим широко торгував не тільки на найближчих, а й на віддалених ринках Азії та Африки. Таким чином, зазначає Єфимен-ко, Південна Русь (Україна) була для Криму немовби господарським роз­плідником, де розводився живий товар, який можна було при потребі ви­бирати. Кожний татарин, який мав коня для походу, не упускав можливо­сті укласти торгову угоду про доставку до такого - то терміну необхідну кількість невільників.

Навіть ця невелика кількість приведених фактів нищення українства в ті часи свідчить про те, що ні Литва, Польща і Московія, які володіли українськими землями зовсім не дбали про народ, який вони підкорили. Ось чому цей народ сам взявся за зброю і став себе захищати. Цим захис­ником на українських землях стало козацтво.

Але, на жаль, в українському суспільстві і по сьогоднішній день оцін­ка ролі козацтва в історії України неоднозначна, здебільшого негативна, особливо на Сході Україні. Мабуть дається взнаки та русифікація, яка дов­гий час проводилася в Україні. Згадаймо 1972 рік коли Петра Шелеста, першого секретаря ЦК КПУ (1963 - 1972) було усунуто з посади за звиїц вачення у «м'якотілості» до українського буржуазного націоналізму «ідеалізацію козацтва» в його книзі «Україна наша Радянська». Це ми спо­стерігали коли у 2007 р. в Одесі відкривали пам'ятник Катерині П де було протистояння. (За її наказом у 1775 р. була зруйнована Запорозька Січ).

Це ми спостерігаємо і по відношенню до І. Мазепи, якого за наказом Петра І московська церква піддала анафемі і по сьогоднішній день вона не знята.

Сьогодні наше суспільство розколоте. Ми ще не усвідомили до кінця необхідності його консолідації для подальшого руху вперед. А ось західно­європейська громадська думка наприкінці XVI ст, з великою симпатією сприйняла появу такого військово - політичного організму як українське козацтво. Ось як характеризував козаків французький історик Бертенон у своїй «Загальній історії Турецьких війн»:«Ці люди виросли в труді, як скі­фи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здатні до війни як, готи за­смалені на сонці, як індійці, і жорстокі як сармати. Леви в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів у люті, вони хрис­тияни за своєю вірою». Видатний український історик і політичний діяч М. Грушевський зазначав, що козацтво не тільки скристалізувалося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою й впливовою суспі­льною верствою, а й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезе­нтантом української народності подібно «як народ шляхетський репрезен­тував сучасну народність польську». Сформувавшись як стан, і усвідомив­ши своє суспільне призначення, козацтво на довгі роки стало провідною силою у національно - визвольній боротьбі українського народу.

5.1 Причини появи козацтва та його головні риси

Як уже зазначалося раніше головними причинами виникнення козацт­ва були :

- посилення економічного та соціального гніту;

- окатоличення укр. народу;

- жорстокі напади на Україну турок і татар;

- природне прагнення українців до волі.

На захист прав українського народу стало козацтво. М. Грушевський так оцінив його діяльність: «Козацтво в Україні набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у певний суспільній клас, з побутового явища, по су­ті руйнівного, навіть антикультурного, стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе державне будівництво України».

У вітчизняній історичній науці існує чимало різних версій щодо по­ходження українського козацтва. Найбільш поширеними і досить оригіна­льними є дві концепції етимологічна та етнічна. Розглянемо ці концепції.

1. Польські історики XVII ст. П'ясецький та Каховський прирівню­ють слово козак до слова коза. На їх думку козаки на своїх конях були такі прудкі як ті дикі кози.

2. Історики XVIII ст. Грабянка і Рігельман назву козак виводили від хозар» що переселилися в Україну під час нападу монголів.

3. Ян Полоцький доводив, що козаки це нащадки косогів яких Мстислав Володимирович в XI ст. пересилив на Чернігівщину.

4. Історик XVIII ст. П. Симоновський казав, що на Кавказі є край Гірканія, це Козланія, а козаки це гіркашц, що перебралися з Кавказу в Україну.

5. Польський історик Кромер і російський Щекатов початок козач­чини прив'язують до половців.

6. Французький філософ Вольтер, описуючи історію Петра І, вважає, що козаки - це частина тих татар, які прислособилися до місцевого елеме­нта.

7. Такі історики як Карамзін, Міллер, Соловйов, Самчевський і Бро-нєвський вважають, що на території Київщини, Волині, Чернігівщині в XII ст. проживали різні татарські орди під назвою чорні клобуки. Вони нібито поєдналися з місцевим народом і звідси з'явилися козаки. Але всім відо­мо, що чорні клобуки зникли уже в II пол. XIII ст.

Але навіть поверховий перегляд цих версій свідчить про те що їх ав­тори підійшли до цієї проблеми не фахово.

Друга частина істориків вважає що козацтво - це місцеве населення України.

8. Так польський хроніст Мартин Бєльський, український хроніст XVIII ст. Самійло Величко і французький інженер Боплан який, у XVII ст. служив у польському війську і будував фортеці, вважають, що козаки ви­ділилися з місцевого населення.

9. У середини XIX ст. частина польських істориків піддалася шовіні­стичним поглядом і висловила думку, що козаки були злочинці засуджені у Польщі, звідки вони втікали в Україну і створили там вільне козацьке військо. Але якщо ми згадаємо, що у війську Б. Хмельницького було

300 тис, то ця версія зовсім безпідставна.

10. Історик Костомаров був такої думки, що козаки - це міщаш українських міст Канева. Черкас та інших які ходили на промисли у < де їм приходилося боронитися від татар.

11. Російські історики Карпов і Тумасов пов'язують козаків з кня­жою дружиною.

12. Історик Дашкевич початок козаччини пов'язує з історією Боло-хівської землі (Волинь). Але козацтво займало придніпровські землі.

13. Історик Голубовський пов'язує козаччину з бродниками, що за книжних часів займали басейни рік Дону і Дінця.

14. Реально оцінили ситуацію історики Михайло Грушевський та Михайло Максимович. Вони не тільки дивилися на козацтво як на місце­вий стан, але й довели яким чином воно виникло:

1. Велика кількість вільної землі у Литовському князівстві;

2. Природне прагнення людей до освоєння богатих територій;

3. Досвід освоєння південних територій бродниками, уходниками.

Чим було обумовлено виникнення козацтва?

1. Зростання зовнішньої загрози з боку турок і татар;

2. Посилення феодально - крігюсницької експлуатації;

3. Зростання фільваркового господарства і обезземелення селян.

Як уже зазначалося раніше козацтво виникає на стику двох культур християнської - європейської та азійсько-мусульманської. У козацькому побуті вживалися такі тюркські слова як: майдан, барабан, бунчук, булава, кіш, осавул, табір. У побут козаків увійшли крива татарська шабля, шаро­вари, оселедець та ін.

Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроні­ці 1240 р., куди перейшов із тюркських мов у значенні - «схильний до за­воювання»

У XIV ст. фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) у зна­ченні «страж», «конвоїр».

В Україні термін «козак» поступово набув значення особисто віль­ної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захис­ника України й оборони православної віри. Первісно слово «козак» вжи­валося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські сте­пи. Існувало декілька шляхів формування козацтва. Його попередником стало слов'янське населення басейнів нижньої течії рр. Дніпра, Південно­го Бугу і Дністра (літописні бродники), яке займалося господарською дія­льністю у цих регіонах і мало демократичну військову організацію. З по-іленням національного і соціального гноблення іноземних феодалів зна-ша частина українських селян та міщан утікала в малозаселені прикор­донні райони й поповнювала ряди козацтва. Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. По Україні ходили легенди про надзвичайну родючість ґрунтів, про без­краї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про чисе­льні річки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давали навіть веслу впасти на воду, про дніпровські плавні багаті водяними пта­хами, про густі ліси переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на «уходи» - полювати на диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирали мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників пове­рталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платити деся­ту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися коро­лівський адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори. Спочатку уходництвом займалося в основному меш­канці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального гніту та національно - релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що бу­ли захоплені Польщею: Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С. Грондський зазначав: «Ті з руського наро­ду, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не заселені, та здобували собі право на свободу». Ухо-дницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татар­ськими набігами про які згадувалося раніше. Цим людям доводилося пос­тійно бути насторожі. Опанувавши військове ремесло, та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захи­щалися від набігів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоп­люючи здобич, та визволяючи бранців. Саме це рухливе, загартоване не­безпеками і злигоднями військово - промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи яке під іменем «козаків» починає відігравати де­далі помітнішу роль і в історії України.

Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 р., коли вони допомагали війську сина польського короля Яна Ольб-рехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В 1492 р. козаки захо­пили татарський корабель під Тягинею, а в 1499 р. мали віддати київському воєводі десятину зі своєї здобичі, взятої під Черкасами. У 1494, 1496, 1498 рр. разом з донцями вони здійснили кілька походів проти татар. Нападали козаки і на турецькі фортеці. У 1521 р. вони здійснили похід на Молдову, а в 1523 р. зруйнували Очаків, але окремі перемоги над татарами мужніх воєначальників Я. Творовського з Бучача у Теребовлі в 1515 р., С. Лянцко-ронського, М. Каменецького на Поділлі та Вишневецького під Вишневцем у 1516 р., В. Шемячича з Київщини на р. Сулі в 1517 р., К. Острозького на Волині та О. Дашкевича під Черкасами в 1518 р. були тільки яскравими спалахами героїзму й військової доблесті українців. Без добре організова­ної системи оборонних споруд і регулярної армії Україна не могла справи­тися з татарами. Ні Литва, ш Польща, не могли дати їй ні того, ні іншого. Вони тільки зв'язували могутні сили українського народу. Весь тягар обо­рони краю ліг на плечі українського народу. Україна поступово перетворю­валася на військовий табір. Землероб і ремісник одночасно ставали воїна­ми. Поряд з мирними знаряддями праці завжди напоготові стояла й зброя; Серед пишних ланів зводилися невеликі фортеці, навколо яких жили мирні трударі. Кожний поміщик, мусив тримали в себе надвірні війська для захи­сту себе й своїх селян від нападників. І це дало свої результати.

У 15?7 р. військові загони О. Вицщевецькогр, О. Дашкевича, К. Ост­розького, А. Немирича, Ю. Радзивілла, Ф. Сацгушевича та Ю. Семеновича наздогнали між Каневом і Черкасами переобтяжене здобиччю 25 тисячне татарське військо, що поверталося з Польщі. Із запеклої битви українські воїни вийшли переможцями, визволивши з полону 40 тис. чоловік. У 1532 р. черкаський староста О. Дашкевич відстояв Черкаський замок від татар. У 40 - 50 - х роках XVI ст. жителям Волині, Поділля , Київщини, Брацла-вщини й Чернігівщини неодноразово доводилося братися за зброю, щоб захиститися від ворогів. Напади кримського ханства на Україну не припи­нилися і в І пол. XVII ст. Тільки в 1616 р. його війська знищили 200 по­дільських сіл і містечок серед яких мабуть була і Писарівка біля Ямполя що на Брацлавщині. Кожний татарин тоді привіз з собою до Криму по 7 і більше невільників. Відкуповуючись від татар грошима й українськими людьми, Річ Посполита так і не наважилась вступити у вирішальне проти­борство із султанською Туреччиною, наймогутнішою державою середньо­віччя. В таких умовах приходилося жити тоді моєму народу.