РОЗДІЛ 8 Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у І половині XIX століття

Після трьох поділів Польщі українські землі опинилися під владою двох імперій. Більша їх частина (80%) була під владою Російської імперії, а решта (20%) під владою Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії.

Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь - всі ці землі на початку XIX ст. називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичному розвитку українського народу ця територія України, як і раніше відігравала визначну роль. Наддніпрянщину своїм іс­торичним, політичним та культурним центром вважало і українське насе­лення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Авс­трійській імперії. Процес утвердження капіталістичних відносин у народ­ному господарстві, формування мови, посилювали об'єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, насильницьки розмежованих держа­вними кордонами Росії і Австрії.

Об'єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу. Період перебування України під владою двох найбільших європейських імперій займає в укра­їнській історії особливе місце.

XIX століття стало часом зміцнення ідей самостійництва України, українського національного відродження.

8.1 Українські землі під владою Російської імперії у і пол. XIX ст.

Колонізаторська політика царизму. Після ліквідації Запорозької Січі російський царизм вирішив будь-якими методами викорінити козаць­ку вольницю. З цією метою влада організувала масове переселення сюди більш слухняного люду, який запрошували з іноземних країн. Так на тери­торії Північного Причорномор'я з'явилися спочатку серби, потім німці, а згодом болгари, греки, вірмени євреї. Найбільшим був потік німецьких колоністів. У середині XIX ст. їх кількість досягла 100 тисяч. Кожний ні­мецький поселенець мав право одразу отримати від держави земельний наділ козацької території від 30 до 65 десятин.

Сербські заселення запорозьких земель утворили національні одно­рідні регіони: Ново-Сербію і Слов'яно-Сербію. В кожному з цих регіонів розмістили по два полки сербських військових найманців. Степові прос­тори Північного Причорномор'я від Бессарабії до Криму царські колоніза­тори назвали Новоросією.

- Значна частина запорозьких козаків (біля 5 тис.) перейшла у туре­цькі володіння і створила там Задунайську Січ. У 1776 р. Комендантові Кінбурнської фортеці стало відомо, що «колишніх запорожців від Бендер до Дунаю десять тисяч». Запорожці розселилися в Очаківській окрузі, на Березані, понад Тилігулом, поблизу Хаджибея і Балти, у пониззі Дністра від Акермана до Бендер у Буджаку, між Килійським Сулинським і Георі-євським гирлами Дунаю, у Вилковому і Килії, неподалік Тульчі й Галаца.

ІНа Дунаї запорожці жили так само, як і колись на Дніпрі. Задунайсь­ка Січ, як і Запорозька, складалася із 38 куренів, які мали ті ж наймену­вання. Задунайські запорожці час від часу висилали на Україну своїх вер­бувальників - «вожаїв». Але всі вони мріяли повернутися на батьківщину. У 1828 р. розпочалася нова російсько-гурецька війна в ході якої загін кс заків задунайців на чолі з отаманом Йосипом Гладким перейшов на < рону російської армії. Після закінчення війни у 1830 р. цей загін за накг зом царя розселили на узбережжі Азовського моря між Бердянськом і ріуполем. Це військо виконувало функції берегової охорони від контраба­ндистів до 1865 р. Частина запорожців після зруйнування січі утворила «Військо вір­них козаків» перейменоване згодом у Чорноморське козацьке військо. Пі­сля закінчення російсько-турецької війни (1787 - 1791 рр.) було переселе­не на Кубань (1792 р.) де несло прикордонну службу на Північному Кав­казі. Козаки-чорноморці знову повніші були освоювати безлюдні кубан­ські землі. Вони заводили сім'ї та індивідуальні господарства, а свої се­лища - станиці - називали іменами колишніх запорозьких куренів. Місце­ве самоуправління в станицях підпорядковувалося наказному отаману, якого призначав з російських генералів царський уряд. Запорожці засну­вали свій військово-адміністративний центр-місто Катеринодар (нині Кра-снодар). Царський уряд, зацікавлений у зменшені волелюбного населення в Україні та у поповненні війська, яке протистояло непокірливим гірським народам Кавказу, всіляко заохочував такі переселення. Уже на початку XIX ст. тут проживало близько 25 тис. козаків. У 60-х рр. XIX ст. до цього війська були «приписані» селища російських козаків на Кубані. Після цьо­го воно стало називатися «Кубинське козацьке військо». Царизм вважав, що такими діями він підірве зв'язок з Україною. Але і по сьогоднішній день ми знаємо, що більша частина населення Кубані не відцуралася від

своїх українських традицій у мові, побуті, духовній культурі.

8.2 Адміністративно територіальний устрій

Політико-адміністративний поділ російської частиш української те­риторії в кінці XVIII - першій третині XIX століття зазнав чергового ре­формування. Так, в 1796 р. Лівобережна Україна була перетворена в Ма­лоросійську губернію, Слобідська Україна - в Слобідсько-Українську (в 1835 р. -.- Харківська) губернію, на території Правобережжя з'явились Ки­ївська, Волинська і Подільська губернії, які з 1832 р. утворили Київське генерал-губернаторство. На початку століття Малоросійська губернія та­кож стала генерал-губернаторством, в яке ввійшли Чернігівська і Полтав­ська губернії. На півдні України в 1802 - 1803 рр. були створені Катери­нославська, Херсонська і Таврійська губернії. Разом з Бессарабською об-тастю після 181.2 р. вони утворили Новоросійсько-Бесарабське губерна-орство. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які ористувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову :илу втілювали в життя гнобительську політику царизму.

Скасування б 1831 р. Магдебурзького права, та «Литовського Стату­ту» в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Правобереж­жя - Південно-Західним краєм, а Південну Україну - Новоросією. Царсь­кий уряд розглядав Україну, на землях якої на початку XIX ст. - 7,7 млн. осіб (цр іншим даним 8,2 млн.), а в середині XIX ст. - 13,4 млн. осіб, як органічну частину Російської імперії. ._; -

Такий політико-адміністративний поділ повинен був забезпечити необмежену владу царського самодержавства над українськими землями за допомогою адміністрації і війська. Під Австро-Угорщиною знаходи­лись Північна Буковина^ Східна Галичина і Закарпаття.

Політичний реясим на українських землях, які знаходились під вла­дою Росії, був надзвичайно жорстокий. Як і в самій Росії, цар користував­ся тут необмеженою владою, царська бюрократія відрізнялась деспотиз­мом, а поліція - надзвичайною жорстокістю. Російський, в тому числі й український, народ як ніде в світі був безправний. Царизм повністю ігно­рував національні особливості і історичні традиції всіх 150 народностей Росії, які розмовляли на 200 мовах.