1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

(Конвенція «Про захист прав людини і основних свобод», стаття 8

Частина 2 цієї статті говорить про те, що втручання з боку публічної влади в здійсненні цього права не допускається, за винятком, коли таке втручання передбачене законом. При цьому, Суд неодноразово вказував, що таке втручання має бути пропорційне захищуваному благу. Як випливає з формулювання статті 8, приватне і сімейне життя – різні, але рівні аспекти життя людини, що підлягають захисту. У рішенні у справі Dudgeon v. The United Kingdom (Даджен проти Великобританії) від 22.10.1981 року, мабуть, вперше Суд виразно сформулював, що сексуальне життя людини є невід'ємною частиною її особистого життя, і що заборона на гомосексуальні стосунки може суперечити частині 2 ст.8 Європейської конвенції. Настільки ж виразно дане положення сформульоване в рішенні у справі Roosly v. Germany від 15.05.1996 року, в рішенні про прийнятність S v. UK від 14.05.1986 року, в рішенні про прийнятність у справі X and Y v. UK від 3.05.1983 року. В останньому документі йдеться про те, що стосунки геїв або лесбійок -предмет приватного життя людей згідно зі ст. 8 Конвенцій.

Таким чином, визнавши, що сексуальна орієнтація і відповідне сексуальне життя входять до складу приватного життя, яке захищається Конвенцією, Суд створив провадження багатьох справ пов’язаних із скаргами на необґрунтовані втручання держави в сферу приватного життя осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією

В той же час, визнаючи гомосексуальні стосунки невід'ємним елементом приватного життя, Суд не схильний порівнювати їх із стосунками гетеросексуальних пар, у тому числі і тих, що не перебувають у шлюбі. В той же час, в доповіді Європейської комісії з прав людини від 27.06.1995 року у справі X, Y and Z v. UK є особлива думка судді Шермерса, в якій він вказує, що «головний принцип, що лежить в основі різних прав, гарантованих Конвенцією, це повага до людської гідності і людської свободи. Ці два елементи мають на увазі, що людині потрібно дозволити формувати його або її приватне і сімейне життя, таким чином, який найбільше відповідає його або її індивідуальності». Кажучи далі про те, що шлюб виступає в ролі початку «сімейного життя», суддя вказує, що для гейських і лесбійських пар такої можливості не існує в принципі, тому вони можуть побудувати сімейне життя лише через «співжиття». На думку судді, це не означає, що таке співмешкання не створює сімейного життя в сенсі ст. 8 Конвенцій.

Ще одним із уроків, який може винести для себе український «правозастосовник», з постанов Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) є необхідність належного мотивування судових актів. Проблема мотивованості судових актів є дуже актуальною, адже головною «хворобою» судового контролю в Україні є ігнорування судами аргументів скарг. Якщо суди, перевірочних інстанцій будуть уважніші до обов’язку виносити мотивовані судові акти, то цілком можливо навантаження на вищі судові інстанції і скарги до Європейського Суду з прав людини були би меншими. Це припущення засноване на твердженні, яке сприймається юристами практиками як аксіома: неможливо правильно мотивувати помилкове рішення у справі. Тому в неправосудних актах перевірочних інстанцій можна побачити, що вони є невмотивованими, в них ігноруються аргументи суда і аргументи сторін. Якби суди не намагалися мотивувати неправосудні акти, все одно видно, як в таких актах перекручуються не лише аргументи сторін, але і деколи підміняються питання, поставлені перед судом в позовній заяві. Суди в своїх актах, намагаючись не спотворювати аргументи і аргументи сторін просто їх ігнорують, за винятком тих, які знаходяться в повній відповідності до логіки судової постанови. Видно, такі замовчування, на погляд суддів, здаються меншим порушенням, ніж явне спотворення позицій сторін Проте, від цього рішення не стає правосудним. Але рішення, в якому, скажімо, «уникнені гострі кути», має набагато більший успіх встояти у вищіх судах, ніж рішення в якому детально описані позиції сторін, і в яких зроблено спробу мотивувати неправосудне рішення. Це спостереження виявляє також ще одну шальку терезів, яку застосовує суддя при винесенні судової постанови, де з одного боку, суд при винесенні ухвалення повинен керуватися Конституцією і законами України, жоден з суддів не може собі дозволити ігнорувати судову практику, що склалася у вищіх судах. Ризик відміни судової постанови деколи робить неможливим винесення правильного судового акту, коли він може хоч трохи не збігатися з практикою, що склалася у вищому суді Проте, було б неправильно називати дану проблему лише українською. Проблема невмотивованості судових актів була не один день предметом розгляду ЄСПЛ. У своїх Постановах ЄСПЛ, нагадує, що суди повинні вказувати з достатньою ясністю аргументи і мотиви, на яких вони засновують свої рішення. Процедура оскарження передбачає заперечування мотивів суду. Проте, як їх можна оскаржити, якщо їх в судовому акті просто немає?

Таким чином, винесення невмотивованого акту може бути порушенням права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Європейської конвенції «Про захист прав людини і основних свобод», мотивовані судові акти витікають з права бути вислуханим судом. Право бути вислуханим у свою чергу породжує право бути почутим судом, а гарантією того, що сторона була вислухана і була почута, є мотивоване вирішення суду. Відповідно до встановленого прецедентного права, яке відображає принцип належного відправлення правосуддя, рішення судів і органів правосуддя мають бути належним чином вказані підстави, по яких вони були винесені.