27

Тема 7 Сучасні організаційні форми реалізації інновацій

План

1. Інноваційні підприємства та інфраструктура інноваційної діяльності.

2. Організаційні структури для реалізації нововведень. Формування інноваційних структур та забезпечення їх ефективної діяльності.

3. Світовий і вітчизняний досвід створення і функціонування інноваційних структур.

1. Інноваційні підприємства та інфраструктура інноваційної діяльності

Інноваційний процес охоплює багатьох учасників і має і свою інфраструктуру. Його здійснюють на державному і міждержавному рівнях, у регіональних і галузевих сферах, місцевих (муніципальних) формуваннях. Всі учасники ма­ють свої цілі і формують організаційні структури для їх досягнення. Інноваційна активність великих і дрібних ор­ганізацій різниться, що зумовлено різною стратегією їх діяльності. Звідси й множинність організаційних форм ін­новаційної діяльності: від бізнес-інкубаторів, які допома­гають реалізувати підприємницькі проекти на початко­вій стадії існування фірми, до стратегічних альянсів, покликаних реалізовувати складні інноваційні проекти, в тому числі міжнародного рівня.

Фундаментальні теоретичні дослідження здійснюють у спеціалізованих науково-дослідницьких організаціях. В Україні вони, як правило, належать до системи Національ­ної академії наук або мають галузеву належність. Серед них понад 360 спеціалізованих науково-дослідницьких інститу­тів, конструкторських бюро та організацій, діяльність яких здійснюється за державної підтримки. А всього науково-дослідницькою діяльністю займається понад 800 організа­цій, в тому числі 150 вищих навчальних закладів України.

Основними складовими інноваційної діяльності є нова­ції, інвестиції та інновації. Новації формують ринок нова­цій, інвестиції на їх впровадження — ринок капіталу, ін­новації — ринок чистої конкуренції нововведень. Ці три компоненти разом з інноваційною інфраструктурою утво­рюють сферу інноваційної діяльності.

Сфера інноваційної діяльності — система взаємодії інноваторів, інвесторів, товаровиробників конкурентоспроможної продукції через розвинуту інноваційну інфраструктуру.

Ключову роль у розвитку інноваційної діяльності покликані відіграти внутріфірмові наукові дослідження, інтегровані в реальний сектор економіки. У провідних державах світу компанії виконують основний обсяг нау­кових досліджень і розробок: 65% — у країнах ЄС; 71% — у Японії; 75% — у США. Українська виробнича наука має незначні ресурси (5% витрат на дослідження і роз­робки). Вона зорієнтована, головним чином, на вирішен­ня короткотермінових технічних завдань власного вироб­ництва.

Забезпечує організацій­ну, правову та економічну підтримку інноваційної діяль­ності на різних рівнях і в різних формах інноваційна інфраструктура.

Інноваційна інфраструктура — сукупність підприємств, організацій, ус­танов, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що нада­ють послуги із забезпечення інноваційної діяльності (консалтинго­ві, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні, тренінгові тощо).

Складовими інноваційної інфраструктури є фінансово-кредитні установи; зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси); технопарки (технологічні парки, агропарки, інноваційні парки); інноваційні центри (техно­логічні, регіональні, галузеві); інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу); консалтингові (на­дання консультацій) фірми, компанії та ін.

Отже, сфера інноваційної діяльності охоплює велику кількість організацій, що включаються в інноваційний процес на різних його стадіях і виконують певні функції: генерування нових ідей, формування концепції новації, її матеріалізація у певному продукті, розроблення практич­них способів її використання, виробництво новинки і ви­ведення її на ринок. Ці процеси відбуваються завдяки їх фінансуванню. Чим перспективнішою є інновація, тим активніше на неї реагують потенційні інвестори і тим швидше вона знаходить практичне застосування.

Організаційні структури інноваційної діяльності — це під­приємства (організації), що займаються інноваційною діяльністю, науковими дослідженнями, розробленням та реалізацією інновацій.

Усі організаційні структури інноваційної діяльності можна поділити на 3 групи:

1 група — наукові організації, що створюють і реалізують інновації;

2. група —ринкові суб'єкти інноваційної діяльності, що доопрацьовують, виробляють та реалізують інновації;

3. група — організаційні структури інтеграції науки та ви­робництва, що скорочують період від виникнення ідеї до її пра­ктичного використання.

Наукова організація — організація (утворення, підприємство, фірма), для якої наукові дослідження і розробки є основним ви­дом діяльності. Вони можуть бути основною діяльністю також для підрозділів цієї організації. Наявність таких підрозділів не залежить від належності організації до тієї або іншої галузі еко­номіки, від організаційно-правової форми власності. Відповідно до рекомендацій Керівництва Фраскаті дає класифікацію на­укових організацій за секторами науки і типами організацій, об'єднаних за організаційними ознаками, характером і спеціалі­зацією виконуваних робіт.

Ринкові суб'єкти інноваційної діяльності. Формування ринкових відносин в інноваційній сфері передбачає існування різних організаційних форм, що від­різняються масштабами інноваційної діяльності і її зміс­том. Інноваційна діяльність є основою конкурентоспро­можності, тому кожен ринковий суб'єкт зацікавлений у створенні та використанні інновацій. Фірми, які не здатні самостійно створити інновацію, підключаються в іннова­ційний процес на стадіях її дифузії. За часом залучення до інноваційного процесу та підходом до вибору інновацій ринкові суб'єкти поділяють на чотири категорії: експлеренти, патієнти, комутанти і віоленти.

Експлеренти. Це фірми, що спеціалізуються на ство­ренні нових чи радикально змінених старих сегментів ринку. Вони є розробниками нової продукції, для чого створюють у себе потужні дослідницькі відділи та конс­трукторські бюро. Впроваджуючи принципово нові про­дукти, вони отримують надприбуток за рахунок їх великої наукомісткості і внаслідок піонерного виведення їх на ри­нок. Такі фірми найбільше ризикують, але в разі успіху от­римують найбільшу віддачу. Експлеренти 85 випадках із 100 зазнають краху, але за рахунок 15 випадків одержують величезний технічний, фінансовий і моральний успіх. З огляду стратегій найризикованішою є стратегія експлерентів, тому що їм доводиться виконувати подвійне завдання, проте на частковому поліпшенні важко утриматися на ринку.

Патієнти. Створюють інновації для потреб вузького сегмента ринку. Для цих фірм типова нішева стратегія. Вони уникають конкуренції із великими корпораціями, вишукуючи недоступні для них сфери ді­яльності, надаючи товару унікальних властивостей. Ці фірми називають “хитрими лисами” економіки. Їх то­вари зазвичай мають ексклюзивний характер, є високо­якісними і дорогими. Такі фірми можуть бути творцями інновацій або їх удосконалювачами.

Комутанти. Використовують інновації, створені ін­шими (як правило, віолентами), збагачуючи їх індивіду­альними характеристиками, пристосовуючись до невелич­ких за обсягами потреб конкретного клієнта. Вони підви­щують споживчу цінність товару не за рахунок надвисокої якості (як патієнти), а завдяки індивідуалізації. Підвище­на гнучкість комутантів (за що вони отримали назву «сі­рих мишей») дає змогу їм утримувати конкурентні пози­ції. Зазвичай комутанти — це дрібні фірми, які використо­вують інновації на стадії їх старіння.

Віоленти.. Це фірми, які діють у сфері стандартного виробництва, їм характерна силова стратегія. Орієнтуються на інновації, що здешевлюють виготовлення продукції, водночас забезпечуючи їй рівень якості, якого вимагає основна маса споживачів. За раху­нок низьких цін і середньої якості фірма завжди конку­рентоспроможна. Віолентом може стати фірма-експлерент на етапі використання інновації, що отримала масове визнання.

У світовій практиці розглянуті інноваційні підприємства належать, як правило, до малих фірм (підприємств). Критерії віднесення до малих фірм у кожній країні свої. Це пояснюється особливостями розвитку економіки, її структурою, національними традиціями. Малі організаційні форми дуже вигідні структури для інноваційного бізнесу, практично для всіх інновацій загалом, і на окремих стадіях інноваційного процесу.

Віднесення фірм до певної категорії є умовним, тому що вони реалізують переважно не один вид продукту, а стратегія щодо кожного з них може бути різною. У якийсь момент фірма-експлерент перетворюється на віолента чи патієнта. Однак існують фірми, які займаються суто інно­ваціями, вбачаючи у цьому спосіб отримання надприбут­ку через виведення на ринок відсутнього на ньому про­дукту. За свою схильність до ризику, пов'язану зі ство­ренням радикальних інновацій, такі фірми дістали назву венчурних.

Венчурні фірми — пе­реважно малі підприємства в прогресивних з технологічного по­гляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, по­в'язаних з підвищеним ризиком.

Особливість таких фірм полягає в орієнтації на вирі­шення наукових проблем і конкретних виробничих завдань з чітко визначеним кінцевим результатом. Вони найпоши­реніші в наукомістких галузях економіки, що спеціалізу­ються на наукових дослідженнях та інженерних розроб­ках, тобто на комерційній апробації науково-технічних но­вовведень.

Розвиток венчурного бізнесу як самостійної форми під­приємництва бере свій початок у 40-х роках XX ст., а різ­номанітність його форм виявилася в 60—80-ті роки у США. Це було спричинено гострою потребою у структурній пере­будові американської економіки під час кризи середини 70-х років. Венчур виник у нових наукомістких галузях, насамперед електроніці як технологічній галузі ракетного бізнесу. Зокрема, за допомогою венчурного капіталу було створено американську фірму «Аррlе», яка нині є одним із лідерів комп'ютерної індустрії.

Венчурне підприємництво розвивається у різних фор­мах, найпоширенішими з яких є:

• незалежний (чистий) венчур;

• впроваджувальні фірми, засновані на пайових заса­дах промисловими корпораціями;

• венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами;

• внутрішні венчурні відділи великих корпорацій.

Незалежні венчурні фірми. Організовуються як акціо­нерні товариства, рекламуючи у пресі свою ідею створення новації, акумулюючи під цю ідею кошти приватних та інституційних інвесторів.

Впроваджувальні фірми. Створюються однією або де­кількома корпораціями на пайових засадах. Отримали назву «зовнішнього венчуру». Вони можуть бути представ­лені у кількох модифікаціях, організаційно оформлених як науково-дослідні консорціуми.

Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами (компаніями, трастами). Можуть також вико­ристовувати кошти великих корпорацій, банків, пенсій­них і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощадження інвесторів, частково державні субсидії.

Попит на венчурний капітал цих фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утриму­ються від надмірного ризику. Це зумовило виникнення спеціалізованих венчурних інвестиційних фондів і компа­ній, їх метою є акумулювання венчурного капіталу та вен­чурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).

Внутрішній венчур. Він передував розглянутим вище організаційним формам венчурного підприємництва. У 60-ті роки XX ст. у США великі концерни і корпорації по­чали створювати у своїх структурах автономні науково-дослідні та проектні групи або відділи, які були призна­чені для пошуку, обґрунтування ідей дослідних зразків і налагодження виробництва нових видів продукції, впро­вадження прогресивних технологічних процесів. Такі відділи (групи) часто формували як тимчасові творчі ко­лективи і розформовували одразу після розв'язання зав­дань, які ставилися перед ними, або існували тривалий час як науково-дослідні та дослідно-конструкторські бюро, на­уково-виробничі об'єднання. Фінансували внутрішні вен-чури за рахунок основної діяльності компанії, причому ве­ликі компанії створювали до декілька десятків таких тим­часових венчурних груп. У деяких корпораціях внутрішні венчури існують і нині. У разі успіху внутрішній венчур стає одним із виробничих підрозділів компанії, а його про­дукція реалізується каналами збуту корпорації.

Багато великих корпорацій США («Ексон», ІВМ, «Дженерал електрик» та ін.) мають внутрішні венчури. Однак, на думку багатьох західних вчених, така форма венчур­ного підприємництва вичерпала себе. До її недоліків від­носять матричну систему організації управління науково-дослідними роботами, тобто подвійну залежність венчуру від керівництва компанії і від керівництва відділу (проек­ту); відсутність конкуренції як стимулу інтенсифікації робіт; обмеженість коштів для фінансування венчурних проектів у період спаду виробництва в корпорації. Без забезпечення певних умов співробітники з перспективними ідеями будуть шукати інші способи реалізації своїх проектів.

Венчурна фірма будь-якого із перелічених вище типів створюється, як правило, невеликим колом однодумців — інженерів, винахідників, менеджерів — з певним досві­дом роботи в лабораторіях великих фірм. За формою відпо­відальності і організаційно-правового статусу венчурні фірми можуть бути акціонерними компаніями, господар­ськими товариствами та приватними підприємствами.

Для створення венчурної фірми необхідні:

• комерційна ідея (новий продукт, технологія або послуга);

• суспільна потреба у конкретному нововведенні;

• підприємець, який готовий на основі нововведення створити венчурну фірму;

• «ризиковий» капітал для фінансування діяльності венчурної фірми.

Заснування і функціонування венчурної фірми здійс­нюється в кілька етапів.

1. Інженери-винахідники, розробники, вчені разом з венчурним підприємцем засновують компанію з виробни­цтва нового продукту. Капітал на цьому етапі формується переважно за рахунок власних коштів і позик. Відтак власник венчурного капіталу виділяє певну суму на реалі­зацію проекту. Здійснюється конструкторське розроблен­ня ідеї створення одного-двох виробів. Засновники венчур­ної фірми є одночасно її провідними працівниками.

2. Засновники визначають свою економічну страте­гію, вивчають ринок, створюють раду директорів. Почи­нають випуск і продаж нового продукту конкретним за­мовникам. Одержані зразки продають першим спожива­чам або далі випробовують. Фірма на цій стадії повинна завоювати довіру споживачів з метою отримання нових замовлень.

3. Розширення виробництва, промисловий випуск про­дукції для широкого кола споживачів. Фірма формує нову організаційну структуру. На цьому етапі здебільшого при­бутку нема.

4. Освоєння додаткових капіталовкладень з метою роз­ширення масштабів виробництва, поліпшення якості про­дукції, розширення ринку тощо. Стратегію у галузі вироб­ництва і збуту визначає кон'юнктура ринку.

5. У разі незбитковості виробництва мала фірма пере­творюється на закриту або відкриту корпорацію, тобто має можливість випускати і продавати власні акції на ринку цінних паперів або великим корпораціям.

Практика розвинутих країн свідчить, що 20% венчур­них фірм стають відкритими корпораціями, 60% — пог­линаються більшими корпораціями, а ще 20% — розорю­ються.

Сучасні венчурні підприємства — це гнучкі, мобільні структури, що характеризуються високою цілеспрямова­ною активністю. Це зумовлено особистою зацікавленістю працівників фірми і партнерів з венчурного бізнесу в при­скореній успішній комерційній реалізації певної ідеї, про­дукції чи технології. За темпами доведення розробки до комерційної реалізації з ними не можуть конкурувати на­віть великі промислові підприємства. Саме малі венчурні фірми дали путівку в життя таким винаходам, як елек­трографія, вакуумні лампи, кулькова ручка, реактивний двигун, кольоровий папір тощо. Статистика стверджує, що життя понад 60% важливих нововведень XX ст. дали венчурні фірми. Саме вони передають свої розробки експлерентам, патієнтам, комутантам.

Ринкові суб'єкти інноваційної діяльності відіграють значну роль у прискоренні економічного зростання краї­ни, здійснюючи перший крок на шляху реалізації іннова­цій, беручи на себе основний ризик від їх упровадження. Завдання держави — підтримати їх у цьому прагненні, створюючи, зокрема, різноманітні організаційні структу­ри підтримання інноваційного підприємництва.

В наш час продовжується процес укрупнення фірм, створення об'єднань, яким не властиві чинники, що стримують зростання малих фірм. У цьому інтеграційному процесі можна виділити основні риси великих організацій, в основному спеціалізованих, комплексних інноваційних організацій. Коротко перелічимо їх:

1. Маркетингові організації — займаються сегментацією рин­ку, розробленням нормативів конкурентоспроможності, реалізацією концепції маркетингу й ін.

2. Науково-дослідні центри — проводять наукову й експериментальну перевірку можливості матеріалізації нормативів конкурентоспроможності товарів, розробляють нововведення, здійснюють їхню апробацію і дифузію.

3. Сфера діяльності проектно-конструкторських організацій, спеціальних конструкторських бюро — конструкторські розробки, проектування ідей, експериментування і випробування нових зразків товарів.

4. Проектно-технологічні організації розробляють і виготовляють технологічні системи виробництва товарів з мінімальними витратами ресурсів і високої якості.

5. Будівельно-монтажні організації розробляють проектно-кошторисну документацію на об'єкти нового капітального будівництва, розширення, реконструкції або технічного переозброєння у зв'язку з упровадженням інновацій.

6. Організації з матеріального забезпечення виробництва — здійснюють нормування і аналіз ефективності використання ресурсів.

7. Фінансові організації — регулюють фінансово-кредитний механізм, грошові потоки, банківські взаємовідносини інноваційної організації з постачальниками, споживачами і зовнішнім середовищем.

8. Сервісні організації — забезпечують управління якістю сервісу продукції від виготовлювача до її споживача.

9. Ремонтні організації — займаються технічним обслугову­ванням і ремонтом продукції.

10. Наукові парки — інноваційні організації, що формуються навколо великих наукових центрів (університети, інститути).

11. Корпорації — добровільні об'єднання незалежних промис­лових підприємств, наукових, проектних, конструкторських і ін­ших організацій з метою підвищення ефективності на основі ко­лективного підприємництва.

12. Фінансово-промислові групи — організаційні структури, що об'єднують промислові підприємства, банки, торгові органі­зації, пов'язані технологічним циклом для підвищення конкурен­тоспроможності товарів і послуг.

13. Холдинги (холдингові компанії) — форма організації ФПГ, що припускає створення материнської і дочірніх компаній, де перша володіє контрольним пакетом акцій дочірніх компаній.

14. Консорціуми — тимчасові об'єднання великих фірм у рам­ках міжфірмової кооперації, що передбачає спільне фінансуван­ня, проведення стратегічних НДДКР, розроблення технологій і стандартів протягом визначеного часу.

15. Транснаціональні корпорації — товариства з дочірніми фір­мами і філіями в різних країнах.

16. Технопарк — компактно розташований комплекс, що фун­кціонує на засадах комерціалізації науково-технічної діяльності.

17. Технополіс — спеціально створений комплекс в одному регіоні, поблизу центру наукових ідей, до складу якого входять фірми і організації, що охоплюють повний інноваційний цикл.

18. Стратегічний альянс — угода учасників міжфірмової коо­перації на проведення комплексу складних робіт протягом усього інноваційного циклу, включаючи комерціалізацію результатів.

Вибір типу організації варто здійснювати після глибокого аналізу чинників, що впливають на цей процес (профіль органі­зації, рівень її спеціалізації тощо).