4. Церковне життя в Україні. Берестейська унія та її наслідки для українців

В умовах, коли тиск з боку Польщі ставав нестерпним і українська знать фактично зрадила національним інтересам, свої надії українці пов’язували з православною церквою, яка була втіленням духовних і національних інтересів місцевого (руського) населення.

До ХV ст. становище православної церкви в межах Великого князівства Литовського було більш-менш сприятливим. Литовські князі ставилися толерантно до різних церковних конфесій, у тому числі і до православ’я. Навіть деякі литовські володарі приймали цю віру. Православними стали сини князя Гедеміна – Любарт, Каріат, Наримунт, Явиут, Ольгерд та інші. Ситуація різко змінюється після підписання Кревської унії у 1385 р. За її умовами литовці повинні були перейти у католицтво. Бояри-католики отримували рівні права з польською шляхтою, а православні, навпаки, - обмежувалися у правах і не могли обіймати державні посади. Литовські князі стали грубо втручатися у церковне життя, навіть самостійно назначали митрополитів та інших духовних ієрархів. Дуже часто на духовні посади призначалися люди, які не мали для цього відповідних якостей. Все це принижувало авторитет митрополита і православної церкви. Вона стала повністю підконтрольною світській владі.

Значну шкоду православній церкві завдав патронат світських людей над церквами і монастирями. Якщо церква або монастир знаходилися на території їх володінь, то вони вважали їх своєю власністю і встановлювали свої порядки. Це вело до організаційного ослаблення православної церкви. В умовах втрати українцями державності їй все складніше було захищати духовні і національні інтереси.

Наступ католицизму на українців посилюється в 70-ті роки ХVІ ст. і відбувається через розгалужену і добре організовану систему навчальних закладів, куди активно залучалася місцева молодь. Особливу роль у цьому плані відіграли єзуїтські школи. Вони стали центрами підготовки католиків. В умовах відсутності своїх шкіл православна шляхта вимушена була віддавати своїх дітей до цих навчальних закладів. Для значної частини українського юнацтва навчання в єзуїтських школах закінчувалося переходом у католицтво і розривом зі своїм народом. Так, наприклад, серед трьох синів визнаного лідера православних князя К. Острозького двоє старших у 1580 р. були вже католиками. Католицьким став дім князів Слуцьких, найаристократнішого православного роду Ольгердовичів та ін. На середину ХVІІ ст. майже всі князівські й найродовитіші шляхетські сім’ї відмовилися від православ’я.

Щоб відстояти свої позиції, захисникам православної віри необхідно було підняти рівень освіти і налагодити церковне життя. На захист православної віри ставали кращі представники української еліти: литовський князь Г. Ходкевич, князі Ю.Слуцький, К. Острозький, М. Вишневецький та ін. Вони створювали й організовували роботу друкарень, відкривали православні школи, всіляко зміцнювали православну віру. Таких людей серед української знаті було небагато і тому провідна роль та ініціатива в національному русі переходила до нижчих верств. Вони почали об’єднуватися у православні громади, які отримали назву братств. Братства – це суспільно-політичні організації українського і білоруського міщанства, що відстоювали свої станові і релігійні інтереси. У кінці ХV - початку ХVІст. братства зайняли провідне місце у національному русі, і саме вони стали ініціаторами релігійних реформ та провідниками збереження власної ідентичності і культури.

Братства розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. Вони створювали школи, які ставали центрами православної освіти. Такі виникли в багатьох містах України: Львові, Холмі, Луцьку, Києві, Чернігові та ін. У 1632 р. за ініціативою архімандрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили було відкрито братську школу, на базі якої в подальшому організувався Київський колегіум. Навколо братств гуртувалися талановиті проповідники, вчителі. Вони вивчали і поширювали духовну літературу, українську культуру й освіту. Їх діяльність сприяла пробудженню національного духу, національної самосвідомості українців.

У 1582 р. розгорівся гострий конфлікт між православною і католицькою церквами. Він виник навколо календарної реформи папи Григорія ХІІІ. Впроваджуючи новий григоріанський календар, православним заборонялося відзначати церковні свята за старим (юліанським) календарем. Велике обурення православних призвело до того, що польський король поступився і дозволив їм вільно виконувати православні обряди, жити за старим календарем і будувати свої церкви. Це була перемога православних, яка спонукала їх до нових дій. Все активніше стало підніматися питання про об’єднання церков. За допомогою релігії робилася спроба тісніше з’єднати Україну з Польщею, а також послабити спротив українського суспільства та навіть знищити українську культуру.

Вперше це питання виникло ще за часів Великого князівства Литовського. На Флорентійському соборі у 1439 р. було здійснено спроби укладання унії, але на території Литви вона не “прижилася”. Всі намагання щодо об’єднання церков не дали результатів. Тільки у ХVІ ст. склалися умови для церковної унії, чутки про яку стали активно поширюватися після Люблінської угоди (1569 р.). Це викликало обурення з боку православних, бо за високою ідеєю об’єднання всіх християн вони бачили реальну загрозу латинізації і полонізації України, а відтак – й існування самої православної церкви.

Ініціатором утворення унії став львівський епіскоп Гедеон Балабан. У 1590р. у м.Белз він скликав нараду владик, де вперше було висловлено думку про необхідність унії. До цього процесу долучилися й інші єпіскопи: Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Михайло Копистенський, Михайло Рогоза. Переговори з Римом проводилися таємно. Було прийнято декларацію про намір православного духовенства підпорядкуватися римському папі. Згідно з умовами, за православними зберігалися всі церковні обряди, мовою богослужіння залишалася церковнослов’янська, а мовою проповіді – українська розмовна, залишався юліанський календар (так званий старий), священикам не нав’язувався целібат. Українські православні ієрархи погоджувалися прийняти деякі догмати католицької церкви, а саме: догмат про зверхність римського папи, догмат про чистилище, а з часом і про сходження св. Духа і від Сина. Декларацію було погоджено з польським королем і польськими ієрархами і підписано деякими православними єпіскопами. У грудні 1594 р. єпіскопи І. Потій та К. Терлецький відбули до Рима і подали положення унії римському папі Клементію УІІІ. В урочистій атмосфері папа римський формально прийняв українську православну церкву «під свою руку».

Юридичне оформлення унії відбулося у 1596 р. на соборі у м. Бересті (Бресті). У процесі роботи собор розколовся на дві частини – уніатську і православну. Прихильники унії затвердили її. Уніати собором були урівнені в правах з католиками: звільнені від податків і могли обіймати державні посади, отримувати місця в сенаті. Після Берестейського собору з восьми єпархій Київської метрополії унію прийняли шість: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька.

Православні відмовилися визнати унію - і на них розпочався наступ. Значна частина українського народу не прийняла унію і піднялася на боротьбу з нею. Очолили антиуніатський рух князі Василь та Костянтин Острозькі. На захист православ’я стали й українські братства та українське козацтво. Розпочалася довготривала полеміка між уніатами та православними.

До ХVІІ ст. унія стала набирати силу, і кількість її прихильників значно зросла. Втративши надію відстояти православну віру, до унії стали переходити навіть ті, хто був її активним противником (М. Смотрицький, К. Сакович).

Отже, Берестейська унія ще більше ускладнила становище українців у складі Речі Посполитої. Вона стала одним із засобів посилення впливу Польщі на українців; більше того, вона не подолала розколу, який склався у християнстві у 1054р., а навпаки, її наслідком стало утворення ще однієї церкви – уніатської, або греко-католицької. Катастрофічним наслідком цієї унії став релігійний розкол української нації; між прихильниками обох конфесій розгорнулася довготривала боротьба. Склалися деякі протиріччя, які не вдалося подолати і до сьогодення.

У той же час, Берестейська унія була спробою вивести православну церкву з кризи і подолати дискримінацію православного населення яке проживало в межах Речі Посполитої. Уніатська (греко-католицька) церква дала можливість зберегти в умовах латинізації та ополячення східний обряд, стала важливим чинником захисту української мови, сприяла національній ідентифікації українців, створила умови для появи національної інтелігенції.

Однак унія не була прийнята основною частиною українців, і її насадження відбувалася насильницьким шляхом.

Отже, у період другої половини ХІУ – першої половини ХУІІ ст. українські землі опинилися у складі феодальних держав Литви і Польщі, а деяка їх частина - під владою Молдовського князівства, Угорщини, Московії та Туреччини. Фактично за цей час було повністю зруйновано українську державність, початки якої було закладено за часів Київської Русі. З боку іноземних держав здійснювався національний і духовний тиск на українців, що негативно впливало на подальший розвиток українського етносу та державотворчі процеси на його землях.