9. Корпорації на фінансовому ринку. Дивідендна політика корпорації.

Корпорації є одним із суб'єктів фінансового ринку. Вони ви­ступають на ньому як великі емітенти, тобто продавці своїх цін­них паперів. Корпорації також є великими інвесторами, які вкла­дають свої тимчасово вільні кошти у фінансові активи. Як емітент корпорація виступає на фінансовому ринку в ролі позичальника-дебітора, як інвестор — позичкодавця-кредитора. При цьому загальна ринкова вартість цінних паперів, які емітуються корпорацією, переважає інвестиції. На фінансовому ринку корпо­рація функціонує як нетто-позичальник.

Корпорація активно діє в усіх сферах і сегментах фінансового ринку, на грошовому і фондовому ринках, на ринку банківських позичок, на первинному і вторинному ринках, на біржовому і позабіржовому ринках. Вибір ринку визначається оперативними і стратегічними цілями, які ставлять перед собою фінансові мене­джери корпорацій. На грошовому ринку корпорація виступає емі­тентом короткострокових цінних паперів, на ринку банківських позичок— позичальником короткострокового капіталу з метою мобілізації короткострокових фондів для фінансування працюю­чого (оборотного) капіталу. На фондовому ринку вона емітує дов­гострокові цінні папери з метою фінансування довгострокових проектів розвитку.

Емісії акцій і облігацій відбуваються на первинному ринку через відкритий продаж або за допомогою інвестиційних банків, що є андеррайтерами, тобто гарантами первинного розміщення цінних па­перів. На вторинному ринку перебувають в обігу раніше випущені цінні папери корпорацій. Безпосередньої участі на цьому ринку ко­рпорація не бере, проте фінансові менеджери постійно одержують інформацію й аналізують її для визначення можливості нових емі­сій, структури капіталу, дивідендної політики та викупу акцій, що перебувають в обігу. Вторинний ринок цінних паперів організову­ють фондові біржі, а також позабіржові торговельні системи.

Дивіденд — це періодичні платежі корпорації її акціонерам. Вони можуть бути в грошовій формі, а також у вигляді акцій. Перші виплачуються з чистого прибутку, другі — з нових емісій акцій. Привілейовані акції є фінансовими інструментами з фіксо­ваним доходом, тому дивіденд не залежить від руху прибутку. Звичайні акції прямо визначаються розмірами чистого прибутку та його розподілом між корпорацією як юридичною особою й ак­ціонерами (фізичними або юридичними особами).

Дивіденди, що виплачуються за звичайними акціями у грошо­вій формі, можуть бути таких видів: регулярні; додаткові; спеціальні; ліквідаційні.

Регулярні дивіденди корпорації США виплачують зазвичай 4 рази на рік, у Великобританії — 2 рази на рік. Дивіденди, які виплачуються наприкінці кожного кварталу або півріччя, до ого­лошення загальної суми, називаються проміжними (іпіегішп сііуісіепсі). Наприкінці фінансового року виплачуються остаточні дивіденди (Гіпаї сііуісіепсі).

Додаткові дивіденди корпорація виплачує нерегулярно, за певних обставин, наприклад, у разі одержання прибутку вище очікуваного.

Спеціальні дивіденди звичайно пов'язані з певними подіями, що відбулись у фінансовому господарстві корпорації.

Ліквідаційні дивіденди пов'язані з реалізацією частини майна корпорації і виплачуються як із прибутку, так і за рахунок опла­ченої частини акціонерного капіталу.

Дивідендна політика визначає дії корпорації як юридичної особи під час розподілу чистого прибутку між акціонерами і кор­порацією. Основною проблемою в розподілі прибутку на той, що розподіляється серед акціонерів, і той, що не розподіляється, є можливість його реінвестування за більш високою ставкою, у західній літературі відомий так званий маржинальний принцип нерозподіленого прибуткуй Його сутність полягає в тому, що капітальні проекти, які фінансуються за рахунок нерозподіленого прибутку, повинні приносити вищу ставку прибутку, ніж той ка­пітал, котрий одержують акціонери у вигляді дивідендів. У даному випадку мова йде про альтернативні доходи (орроііипігу созі — «ціну шансу»), тобто одержання більш високого доходу за альтер­нативним видом інвестицій.

Західні економісти розглядають дивідендну політику як найваж­ливішу частину довгострокової фінансової стратегії корпорації.

В американській літературі зазначається, що дивідендна політи­ка є «міцним горішком» для фінансових менеджерів корпорації. Річ у тім, що їм необхідно поєднати дві протилежні мотивації: акціонерів, що претендують на зростання дивідендів, і корпора­ції, які повинні забезпечити зростання прибутку та економічний розвиток за рахунок внутрішніх джерел, зокрема через реінвес­тування прибутку.

Складність проблеми полягає в тому, що прийняття рішень про виплату дивідендів перебуває під впливом, з одного боку, ін­вестиційної, з іншого — фінансової політики, яку проводить кор­порація. Дивідендна політика, яку розробляють менеджери кор­порації, передбачає досягнення певної рівноваги або поєднання інтересів корпорації та її акціонерів, що виражається у визна­ченні пропорцій між частинами прибутку, який не розподіляється і який розподіляється. Така рівновага може бути досягнута через зростання нерозподіленого прибутку за рахунок зменшення диві­дендних виплат, з тим щоб збільшити внутрішні джерела фінан­сування певного проекту. У даному разі рівновага визначати­меться інвестиційною політикою. На практиці може бути інший підхід. Корпорація приймає рішення не знижувати частки диві­дендів у чистому прибутку, а профінансувати ухвалений проект за рахунок випуску боргових зобов'язань; у цьому випадку мене­джери корпорації вважають можливим випустити акції. Отже, рів­новага визначатиметься фінансовою політикою.

Складність проблеми полягає також у тому, що спроможність корпорації сплачувати дивіденди визначається не тільки її при­бутковістю, а й ліквідністю. Корпорація має у своєму розпоря­дженні прибуток для дивідендних платежів, але її грошові потоки в даний час обмежені. Тому фінансові менеджери повинні в ка­совому бюджеті визначити відповідні суми для платежів у від­повідні терміни.

З приводу дивідендної політики точаться дискусії, формують­ся протилежні концепції.

У західній літературі виділяються різні чинники юридичного, економічного і фінансового характеру, що впливають на дивідендну політику корпорації. Перша група чинників пов'язана з юридич­ними обмеженнями у проведенні дивідендної політики, друга — з інвестиційними можливостями корпорації, третя — зі збере­женням контролю над акціонерним капіталом і четверта — з дохідністю акціонерного капіталу.

Умови дивідендних виплат обмежені відповідними законами. У США законодавчо захищені інтереси власників привілейова­них акцій і корпоративних облігацій. Корпорації під час підписання контракту повинні визначати максимальні суми дивідендів _За звичайними акціями. У ряді випадків у договір включаються умови, які забороняють платежі дивідендів у тому разі, якщо сума прибутку або чистих активів нижча встановленого рівня. Так. наприклад, корпорація Дженерал Моторз не може виплачу­вати дивіденди за звичайними і привілейованими акціями, якщо в розрахунку на одну привілейовану акцію перевищення поточних активів над поточними зобов'язаннями менше 75 дол. Такі обме­ження спрямовані на захист держателів облігацій і привілейованих акцій від надмірних дивідендів за звичайними акціями. Держателі облігацій захищені також законами штатів. У багатьох штатах діє так зване правило про чистий прибуток, відповід­но до якого заборонено виплачувати дивіденди в сумах, які пере­вищують нерозподілений прибуток. Правило ослабленого капіталу забороняє виплачувати дивіденди із капі­талу. Правило неплатоспроможності передба­чає, що в разі неплатоспроможності корпорація може не виплатити дивідендів. Правило спрямоване на захист активів корпорації, які необхідні для задоволення вимог кредиторів на випадок мож­ливого банкрутства .

У Великобританії Акт про компанії 1985 р. вимагає, щоб диві­денди виплачувалися тільки з чистого реалізованого прибутку, котрий включає як прибуток даного року, так і попереднього.

Закони захищають акціонерів від дій корпорації, спрямованих на зниження дивідендів до мінімуму. Відповідно до податкового законодавства США, корпорація виплачує штраф податковим ор­ганам у тому разі, якщо вона занижує нерозподілений прибуток з тим, щоб створити своїм акціонерам можливість знизити податки з доходів.

Для корпорацій з високими темпами зростання головна проблема — поєднати поточні інтереси акціонерів із планами еко­номічного розвитку, які в кінцевому підсумку повинні забезпечити подальше зростання дивідендів. У цьому зв'язку важливо перекона­ти акціонерів у обґрунтованості рішень менеджерів про скорочення коефіцієнта дивідендних виплат і спрямування основної суми чис­того прибутку на рахунок нерозподіленого прибутку. У тих випад­ках, коли внутрішніх джерел недостатньо для фінансування нових проектів, розробляються плани емісії корпоративних цінних паперів.

У разі фінансування проектів через емітування боргових зо­бов'язань корпорація повинна бути спроможною позичати гроші на короткі строки, тобто мати певну ліквідність. Емісія довгострокових фінансових інструментів передбачає наявність високого кредитного рейтингу корпорації. У цьому випадку зовнішнє фінансування може сприяти підтриманню стабільності коефіцієнта дивідендних виплат.

Прийняття рішень щодо фінансування капітальних вкладень пов'язане з проблемами збереження контролю над капітачом кор­порації. У випадку, коли менеджери корпорації прийняли рішення про стабільне зростання дивідендів і про фінансування нових інвестицій за рахунок емісії акцій, може виникнути проблема «розводнення» капіталу і втрати контролю над корпорацією. Акціонери віддадуть перевагу рішенню змінити таку політику, знизити коефіцієнт дивідендних виплат і основним джерелом фінансування ін­вестицій залишити нерозподілений прибуток. Менеджери малих і середніх корпорацій уважатимуть за краще взагалі не виплачува­ти дивіденди протягом певного терміну, побоюючися скорочення грошових потоків. У великих корпораціях може виникнути за­гроза введення зовнішніх менеджерів.

Дохідність акціонерного капіталу, тобто ставка чистого прибу­тку на акціонерний капітал, є суттєвим чинником у визначенні ди­відендної політики. Стабільна ставка доходу корпорації може сприяти підвищенню коефіцієнта дивідендних виплат навіть під час прийняття інвестиційних рішень. Західні дослідники виділя­ють чотири основні чинники, пов'язані з дохідністю акціонерного капіталу, що впливають на дивідендну політику. По-перше, відстрочення сплати податку на приріст капіталу. По-друге, акціонери звичайно віддають перевагу одержанню поточного доходу, а не майбутнього. По-третє, дивіденди більшою мірою піддаються ризику, ніж доходи від приросту капіталу. По-четверте, дивіден­ди є джерелом інформації про фінансовий стан корпорації. Фінан­сові менеджери зобов'язані враховувати думки і бажання своїх ак­ціонерів під час вироблення дивідендної політики корпорації.

Розробляючи дивідендну політику для своїх філій, ТНК враховують такі чинники, як податки, валютний контроль, фінансові вимоги, доступність до фінансових фондів, коефіцієнт дивідендних ви­плат у материнській корпорації, агентські витрати. Більшість корпорацій вимагають, щоб філії встановлювали коефіцієнт диві­дендних виплат на рівні материнських компаній, інші визначають дивідендні виплати в процентному відношенні до всіх доходів у іноземній валюті. Якщо материнська корпорація встановлює норму дивідендних виплат у розмірі 40 %, то іноземні операції повинні приносити 40 % прибутку для досягнення поставленої мети. Ос­новною причиною контролю ТНК над дивідендною політикою дочірніх корпорацій, на думку американських економістів, є їх обов"язкова участь у виплаті дивідендів акціонерам.

У дивідендній політиці ТНК ураховують вплив податків. Податки, стягнуті з дивідендів, отриманих акціонерами з-за кордону, залежать від умов регулювання подвійного оподаткування. У податковому за­конодавстві ряду країн існують системи пільг, так звані іноземні по­даткові кредити. Їх сутність полягає в тому, що в суми податку, визначеного відповідно до національного податкового законодавства, відраховуються суми податків, вилучених в іноземних державах. Проте застосування пільг обмежене національною податковою ставкою.

Кожна корпорація розробляє процедуру дивідендних виплат, яка зводиться до визначення: дати декларації; дати реєстрації власників акцій; дати початку продажу акцій без дивідендів; дати виплати дивідендів.

Дивідендна політика, що називається «залишковою», широко застосовується на практиці. Вона передбачає чотири по­слідовні кроки в прийнятті рішень з приводу коефіцієнта виплати дивідендів.

• Перший — складання оптимального бюджету інвестицій.

• Другий — визначення суми оплаченого капіталу, яку необ­хідно включити в бюджет капітальних вкладень.

• Третій — максимальне використання для фінансування не­розподіленого прибутку.

• Четвертий — виплата дивідендів тільки в тому разі, якщо прибуток одержаний у такому розмірі, який вимагається для за­безпечення оптимального бюджету.

Слово «залишковий» означає «залишений понад» (якоїсь певної суми), тому залишкова політика полягає в тому, що дивіденди виплачуються із «залишку» прибутку, після формування фондів, необхідних для розширення виробництва.

Деякі корпорації проводять політику виплат дивідендів у по­стійних розмірах або політику постійного їх збільшення. Сформу­льовано правило, що наголошує: «Намагайтесь уникати станови­ща, коли вам доведеться скоротити щорічні виплати дивідендів». З розвитком інфляції, коли обсяги одержуваних прибутків значно зростають, американські корпорації переходять до політики стійких темпів зростання дивідендів. Корпо­рація визначає певний темп зростання дивідендів, наприклад 6 % за рік, і прагне щороку збільшувати дивіденди на цю суму в до­ларах. Така політика обумовлена:

• по-перше, негативним впливом коливань у величині дивіден­дів на підвищення очікуваної ставки доходу на акціонерний капітал; ринкова ціна, відповідно, є нижчою, ніж за стабільної політики;

• по-друге, акціонери, особливо та їх частина, котра витрачає одержані дивіденди на споживчі потреби, повинні мати можли­вість постійно враховувати свої доходи, тому нерегулярна випла­та дивідендів може знизити попит на акції й призвести до змен­шення їхньої ринкової ціни. Політика стійких темпів зростання може суперечити «залишковій» політиці, тому в окремі роки розмір інвестицій та їхні джерела переглядаються.

Необхідно зазначити, що за політики стійких темпів зростання виплат дивідендів коефіцієнт дивідендних виплат може бути не­стабільним. У літературі наводиться приклад, коли американська залізнична компанія «Пенн Централ» здійснювала стабільну полі­тику щодо коефіцієнта дивідендних виплат за принципом: «Долар для акціонерів, долар для компанії». Подібна політика, як стверджу­ють західні автори, підведе будь-яку компанію до банкрутства.

На практиці широко застосовується відомий варіант дивіден­дної політики, коли фірма регулярно виплачує низькі дивіденди плюс додаткові у сприятливі фінансові роки.