2.2.Адміністративне право та державне управління

Сучасна держава функціонує в юридичному середовищі. Єдина мета і сенс існування держави – створення та реалізація права. Звідси й три основні види державної діяльності:

–створення права, законів (законодавча влада);

–реалізація права (законів), здійснення управлінських функцій, прийняття актів управління (державна влада);

–здійснення юрисдикційних дій та відповідних актів (судова влада, арбітражна, контрольно-наглядова діяльність).

Об’єднуючим для цих видів началом є державний суверенітет (державна воля), який є неподільним, що й зумовлює верховенство, єдність, неподільність влади і перешкоджає її розчленуванню. Логічно вести мову про три частини суверенітету, кожна з яких складає окрему юридичну єдність і реалізується спеціальними суб’єктами:

–органами законодавчої (представницької) влади;

–органами виконавчої влади;

–органами судової влади (до цього виду можна ще додати діяльність ревізійну, контрольно -наглядову).

Будучи конструктивним елементом суверенітету, влада законодавчо-представницька є первісною. Влада ж адміністративна і судова є похідними від першої, а отже, підзаконними.

Отож, державне управління – це діяльність спеціально утворених органів, державно -службових посад, що складають систему органів виконавчої влади.

Особливим значенням державного управління є те, що органи, які його здійснюють, створюються у передбаченому Конституцією порядку винятково для реалізації виконавчої (адміністративної) влади. Це важливо підкреслити тому, що для органів державної влади, судових, прокурорських управлінсько-організаційна діяльність теж потрібна, однак вона має другорядний характер стосовно їхньої основної функції, якою є законодавчо-владна, судова, прокурорська тощо. А наявність організаційно-управлінського елементу в діяльності об’єднань громадян, партій, установ, підприємств, об’єктів приватного сектора настільки необхідна, настільки ж і другорядна. Це є внутрішньо-організаційне управління (форма самоуправління), яке також може регулюватися нормами адміністративного права.

Управління – вольова діяльність, адже справляється вплив на волю, свідомість як суб’єктів, так і об’єктів відповідних відносин. Великого значення набуває тут усвідомлення цінностей матеріального світу, суспільства.

Державне управління має виконавчий характер, адже через нього реалізуються законодавчі акти. Для дієвості виконання потрібна розпорядливість (звідси й друга назва державного управління – виконавчо-розпорядча діяльність), що виявляється у відносинах типу “влада – підпорядкування”, головним, об‘єднуючим елементом у яких є юридично-владне повноваження.

Ці повноваження обмежені законами, інструкціями, статутами, положеннями, правилами, що надає їм офіційного характеру узаконення, визнання суспільстві.

Суб’єктом владних повноважень може бути як весь організований колектив (загальні збори, рада трудового колективу), так і окрема організована частина колективу (правління, директорат, президія тощо), а реалізацію таких повноважень може бути доручено певним органам і особам, діяльність котрих створює спеціальний вид суспільного розподілу праці. Так, набір владних повноважень основної фігури управлінської системи – службової особи – це право:

– на розпорядження фінансово-матеріальними коштами,

– на прийом (звільнення) працівників,

– на видання актів управління,

– на здійснення контрольних дій і перевірки виконання,

–на стимулювання як моральне і матеріальне, так і засобами економічного та дисциплінарного примусу,

– на вчинення дій, що тягнуть за собою юридичні наслідки.

Матеріальна сутність державно-владних повноважень – це, звичайно, влада, що складається з організаційних, правових, матеріальних, речових, фінансових факторів, а також із так званого “домагання” на повагу цієї влади. Домагання – це можливість удаватися до примусової охорони владних повноважень, це погроза застосування сили для здійснення певної поведінки, що відповідає правам владного суб’єкта. Тільки за наявності домагання влада отримує реальне, а не фіктивне існування.

Цілеспрямований управлінський вплив виступає у двох різновидах. Це – “зовнішнє” управління та самоуправління, спонтанне регулювання, властиве будь-якій організації навіть за найрозвиненішого, найсучаснішого зовнішнього управління. Воно виявляється у праві на ініціативне рішення, обранні методів реалізації актів вищих органів, доборі кадрів тощо.

Орган виконавчої влади можна визначити як організаційно відокремлену частину державно-управлінського апарату, що здійснює від імені і за дорученням держави відповідні функції і внаслідок цього наділена відповідною компетенцією, певною організаційною структурою, територіальним масштабом діяльності.

Із наведеного визначення випливає, що орган виконавчої влади має цілий ряд обов’язкових якісних ознак:

1) орган управління реалізує функції держави, виконуючи законодавчі акти та нормативні акти органів управління вищого рівня. Звідси і похідний, вторинний характер цієї влади;

2) орган управління, діючи від імені і за дорученням держави, наділяється компетенцією. Саме компетенція визначає предмети відання, права, обов’язки, територіальні межі діяльності кожного окремого органу. Її реалізація в часі збігається з затвердженням або реєстрацією статуту (положення) про орган, його штатного розкладу;

3) управлінській діяльності органу виконавчої влади властивий зовнішній характер, оскільки така діяльність у вигляді юридичних актів управління спрямована на середовище;

4) управлінська діяльність органу виконавчої влади має безперервний характер, чим відрізняється від подібної діяльності, яка лише епізодично здійснюється в органах, що представляють інші влади;

5) органу управління властиві трудові відносини його особистого складу, кожний член такого органу включається у складну сітку (мережу) запрограмованих організаційних зв’язків, що є офіційно встановленою структурою статусів, алгоритмом діяльності.