4.5. Висновки по лекції.

Основою будь-якого наукового дослідження є інформація - сукупність відомостей (повідомлень, даних), яка визначає міру наших знань про ті чи інші явища, події та їх взаємозв'язки. Інформація в наукових дослідженнях виконує інформативну, стимулюючу та орієнтуючу функції.

Інформацію класифікують за ступенем наукової новизни, за призначенням, за тривалістю використання, а також за об’єктом та предметом, які вона відображає.

У наукових дослідженнях з проблем менеджменту використовується в основному економічна інформація – інформація, що відображає процеси виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг.

Одним із найважливіших видів джерел дослідження є літературні і, насамперед, наукові документи - матеріальні об'єкти, які містять наукову інформацію з певною логічною завершеністю і призначені для її зберігання, передачі і використання. Наукові документи поділяються на первинні (публіковані та непубліковані) та вторинні. Сукупність наукових документів складає науково-технічну літературу.

Організація збору практичної інформації на підприємствах передбачає: правильний вибір об'єкта обстеження; обґрунтоване визначення системи показників, які підлягають збору в процесі спостереження; розробку методик отримання певних показників; правильне документальне оформлення даних обстеження. Зібрана інформація в процесі наукового дослідження підлягає ретельній обробці.

4.6. Завдання для самостійної підготовки з теми.

Перелік запитань для самостійного опрацювання з теми 4.

1. Проведення аналітичної роботи в науково-дослідному процесі.

2. Поняття, історія виникнення і види бібліотек.

3. Поняття і види бібліографічних джерел економічної інформації.

4. Форми обслуговування читачів у бібліотеці, інформаційно-пошуковий апарат бібліотеки.

5. Використання в наукових дослідженнях Інтернет і автоматизованих інформаційно-пошукових систем.

4.7. Короткий зміст питань для самостійного опрацювання з теми.

Оброблена інформація в економічних дослідженнях (науково-дослідному процесі) ретельно аналізується. Важливе місце відводиться економічному аналізу явищ і процесів.

Економічний аналіз - це система спеціальних знань, яка передбачає:

- дослідження економічних процесів у їх взаємозв'язку;

- розкриття тенденцій, темпів, пропорцій розвитку;

- виявлення впливу позитивних та негативних факторів, кількісний вимір цього впливу;

- наукове обґрунтування планових завдань, договірних зобов'язань, потенційних можливостей та об'єктивна оцінка їх виконання;

- узагальнення передового досвіду, досягнень науки;

- визначення невикористаних резервів та розробка відповідних управлінських рішень.

Систематичне та комплексне проведення економічного аналізу вимагає правильної організації аналітичної роботи. Раціональна організація аналітичної роботи передбачає розробку програми повного або часткового (тематичного) аналізу з відповідним обґрунтуванням мети, складу об'єктів, послідовності та строків розрахунків. Усі ці параметри будуть різними для завершального аналізу за результатами річної діяльності і для поточного за місяць чи оперативного за періоди робіт.

Далі визначають структурні підрозділи з конкретними виконавцями, що вестимуть аналіз, коло даних, що застосовуватимуться, методичні основи знаходження показників та прийомів опрацювання цифрових даних.

Важливою організаційною особливістю проведення аналітичної роботи є забезпечення комплексності і системного характеру, що означає охоплення всіх аспектів діяльності конкретного підприємства.

Економічний аналіз здійснюється в три послідовні організаційні етапи:

1) підготовчий, коли складається програма аналізу, добираються та перевіряються необхідні матеріали;

2) власне аналітичний, коли вивчаються кількісні і якісні показники господарської діяльності підприємства, виявляється ступінь виконання плану, динаміка розвитку господарської діяльності та причини відхилень від планових завдань;

3) оформлення результатів, коли підводяться підсумки аналізу і формулюються його основні висновки.

Проведення економічного аналізу передбачає необхідність дотримування певних принципів:

- науковості: використання найновіших досягнень галузевих економічних наук, економіко-математичних методів та ЕОМ;

- об'єктивності аналітичних висновків: дослідження реальних явищ і процесів у господарській діяльності, причинно-наслідкових взаємозв'язків за достовірними даними;

- системності і комплексності: розгляд всіх явищ і процесів господарської діяльності як складових частин єдиної системи;

- основної ланки - виділення тієї ланки, поряд з другорядними, яка є найбільш суттєвою для даного підприємства чи даного моменту розвитку;

- конкретності та дієвості, тобто конкретної спрямованості і прив'язки до потреб економіки;

- оперативності: чітке та швидке здійснення розрахунків виробничих процесів і негайне втілення в життя прийнятих за результатами аналізу рішень;

- масовості: залучення до аналізу не тільки працівників економічно-фінансових служб, керівників і спеціалістів підприємства, його підрозділів.

Використання цих принципів при проведенні аналітичної роботи в науково-дослідному процесі є передумовою класифікації видів, факторів і показників економічного аналізу, що докладно викладено в курсі "Теорія економічного аналізу".

Загалом економічний аналіз дає багатий цифровий матеріал для узагальнення, виступає основою для формування висновків та конкретних пропозицій. Втілення їх у практику визначає необхідність виявлення резервів підвищення ефективності господарської діяльності підприємства за рахунок поліпшення використання ресурсів внаслідок впровадження певних заходів.

З метою логічного впорядкування і систематизації всієї роботи щодо пошуку господарських резервів в економічному аналізі їх прийнято класифікувати за рядом ознак.

За місцем зосередження та характером використання резерви поділяються на внутрігосподарські, галузеві, регіональні та народногосподарські. До внутрігосподарських належать резерви, що виявляються і можуть бути використані тільки на конкретному підприємстві чи у його підрозділі. Галузеві, регіональні та народногосподарські резерви об'єднують під назвою "зовнішні", тобто ті, які перебувають за межами підприємства.

За строками використання резерви поділяють на поточні і перспективні. Поточними є ті, що можуть бути реалізовані протягом даного року, а також при незмінних ресурсах. Перспективними є резерви, розраховані на тривалий період використання, пов'язані з додатковими вкладеннями, у тому числі капітальними.

За відношенням до планів та договорів резерви поділяються на втрати, допущені через невиконання завдань, та додаткові можливості, виявлені при виконанні цих завдань.

За характером впливу на результати діяльності розрізняють інтенсивні та екстенсивні резерви. Екстенсивні резерви реалізуються через залучення додаткових ресурсів (працівників, основних фондів). Інтенсивні резерви допомагають скорочувати витрати живої та уречевленої праці. їх поділяють на наступні: скорочення витрат живої праці за рахунок використання досягнень НТП; економія уречевленої в основних фондах праці; скорочення матеріально-грошових видатків. Реалізація інтенсивних резервів забезпечує зростання продуктивності праці, фондовіддачі, економію витрат і збільшення прибутків та рентабельності.

За видами ресурсів виділяють резерви у використанні живої праці, предметів праці та засобів праці. Кожна з цих трьох груп включає заходи щодо поліпшення використання ресурсів, умов їх функціонування, підвищення якісних характеристик, ліквідації втрат, браку, вдосконалення організації виробництва.

Для систематизації та узагальнення всієї аналітичної роботи, спрямованої на виявлення та реалізацію господарських резервів, всі розрахунки здійснюють за напрямами і джерелами. При цьому враховують, що кожен вид резерву має властиві лише йому джерела, з них необхідно починати розрахунки. Для аналізу важливо і необхідно користуватися певними методичними засадами виявлення резервів. Найбільшого поширення набув спосіб порівняння фактичних даних різних організаційних структур між собою або з нормами чи нормативами.

У всіх випадках виявлення резервів слід проводити відповідну організаційно-економічну роботу, з'ясовувати, за рахунок чого окремі підприємства чи підрозділи досягай кращих результатів.

Інтелектуальним центром наукових досліджень є бібліотека.

Бібліотека (від грец. biblio - книга, theke - сховище) – культурно-освітній заклад, що здійснює збирання друкованих і рукописних матеріалів, проводить їх опрацювання і відображення у каталогах, організовує відповідне їх зберігання, збереження і обслуговування ними читачів.

Бібліотека вперше заснована ще у Месопотамії у III тис. до н.е. як сховище пам'яток шумерської культури, де зберігалися глиняні пластинки з клинописними текстами. Найбільшою бібліотекою Стародавнього світу є бібліотека царя Ассирії Ашшурбаніпала. Він зібрав літературу на кількох мовах. У бібліотеці зберігалися медичні трактати і граматичні довідники, книги релігійного змісту і міфи, літописи, записи астрологічних досліджень. Бібліотеки у Стародавньому Єгипті вважали зосередженням мудрості. Існували вони здебільшого при храмах. При багатьох бібліотеках навчалися писарі, які вели також облікові записи коштів, господарських операцій.

У ІІІ-ІІ ст. до н.е. в епоху проникнення греків на Схід, книга стала необхідним джерелом відомостей про світ. Виникла Олександрійська бібліотека, де книги досліджували, вивчали і розмножували переписуванням. В цей час була створена академія наук Стародавнього світу з бібліотекою, що налічувала 700 тис. текстів на багатьох мовах. В 642 р. правитель арабів Халіф Омар зайняв Олександрію, знищив бібліотеку, наказавши опалювати книгами і рукописами лазні.

У Римі на початку IY ст. н.е. було близько 30 великих бібліотек. Книги зберігались у шафах у систематизованому порядку, з'явились каталоги і посібники з комплектування бібліотек. Існувало центральне управління бібліотек, яке очолював особливий чиновник - прокурор.

У Західній Європі найбільш значними були бібліотеки Кентерберійського абатства (Англія, YI ст.), Празького єпископату (Чехія, X ст.), Шартрського собору (Франція, ІХ-Х ст.) та ін. Фонди цих бібліотек складались переважно з богословських книг і лише незначна кількість їх була творами античних авторів.

Виникнення книгодрукування відносять до середини XY ст., коли у Німеччині Йоганн Гутенберг виготовив із виноробного преса друкарський верстат (1448 p.). Перші слов'янські книги з'явились спочатку у Чехії, потім у Польщі. У 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець вперше видали у Москві книгу "Апостол". Пізніше вони ж продовжили книгодрукування у Львові та інших містах України. У 1037 р. князь Ярослав Мудрий у Софійському соборі у Києві заснував першу бібліотеку. Перша бібліотека у Києві була свого часу найбільшим зібранням рукописних книг, сприяла зростанню кількості освічених людей у Київській державі. Доля бібліотеки Ярослава Мудрого досі невідома. Крім монастирських бібліотек, в Київській Русі було багато бібліотек при училищах. В Україні були відомі бібліотеки князів Острозьких, Київської академії, Львівського університету. На сьогодні провідне місце займають масові і наукові бібліотеки.

Масові бібліотеки в Україні мають універсальні фонди. Вони задовольняють широкі читацькі запити - від художньої літератури до навчальної, науково-популярної і навіть спеціальної з усіх основних галузей знань.

Наукові бібліотеки забезпечують вчених і спеціалістів літературою з відповідних галузей знань, виконують роботи, спрямовані на підготовку та підвищення кваліфікації кадрів науково-дослідного фаху. В умовах швидкого розвитку електронних мереж та комп'ютеризації знань отримали розвиток електронні бібліотеки. Використання електронних мереж типу ІНТЕРНЕТ розширило доступ наукових працівників до джерел інформації та можливості комунікації вчених.

Отже, забезпечуючи збереження і активне використання знань, нагромаджених у процесі еволюції людства, бібліотеки стали інтелектуальними центрами науки, сприяють підвищенню інтелектуального і морального потенціалу суспільства, гуманізації всіх соціальних процесів, сприяють формуванню наукового світогляду і підвищенню культурного рівня кожної окремої людини.

Бібліографія (від грец. biblio - книга, grapho - писати) - галузь знань про методи і способи складання покажчиків, оглядів друкованих творів, списків. Завдання бібліографії полягає у реєстрації друкованих творів з певної галузі знань, окремої проблеми, теми. Подається вона у наукових дослідженнях у вигляді переліку книг, журналів і статей із посиланням на місце і рік опублікування, видавництво та ін.

Бібліографічні джерела економічної інформації представляють собою сукупність літературно оформлених робіт, випущених видавництвами або депонованих у закладах науково-технічної інформації. Депонуються, тобто здаються на зберігання і за запитами видаються користувачам у вигляді копій або мікрофільмів, звіти про виконані науково-дослідні роботи, статті, реферати та інші роботи, які становлять інтерес для вузького кола дослідників.

Залежно від цільового призначення бібліографічні літературні джерела економічної інформації поділяють на такі види:

• праці відомих представників економічної думки;

• статистичні матеріали;

• науково-дослідна література;

• навчальна література;

• науково-популярна література;

• практичні посібники;

• довідкова література.

Статистичні матеріали - відомості про розвиток господарства країни, подані у вигляді таблиць, узагальнених у щорічних статистичних збірниках, що видаються Державним комітетом статистики України. Крім вітчизняних, розрізняють і статистичні видання інших країн.

Науково-дослідна література видається у вигляді монографій, збірників статей, збірників наукових праць, авторефератів дисертацій тощо.

Навчальна література - це видання з економічних дисциплін, призначені для підготовки спеціалістів в сфері економіки. За видами її поділяють на підручники, навчальні посібники, програмно-методичні матеріали.

Науково-популярна література - брошури і книги з економічних питань, призначені для реклами серед широкого кола читачів, насамперед зайнятих у матеріальному виробництві, пояснення економічної політики держави.

Практичні посібники - це видання, розраховані на задоволення потреб окремих категорій спеціалістів народного господарства країни в їх повсякденній практичній діяльності. Це література з питань бухгалтерського обліку, статистики, аудиту, фінансів, планування і організації виробництва.

Довідкова література призначена для різних фактографічних довідок. Вона поділяється на дві групи. До першої належить довідкова література, призначена для широкого кола спеціалістів, незалежно від виробничих функцій (енциклопедії, словники, календарі господарника, довідники, хроніки економічних подій). Другу групу складає література для певних категорій спеціалістів (довідники та різні нормативні документи, необхідні конкретним спеціалістам).

Процес ознайомлення з літературними джерелами з обраної теми необхідно починати із ознайомлення з довідковою літературою.

В процесі вивчення літератури досліднику доцільно скласти власну бібліографію. Вона формується на основі бібліотечних каталогів, що представляють собою набір карток, в яких містяться дані про книги, журнали, газети і т.д. При складанні власної бібліографії необхідно звертати увагу на списки літератури, що знаходяться в кінці книг, статей. Оформлення власної бібліографії може здійснюватись за допомогою картотеки, в якій є три розділи: "Прочитати", "Прочитано", "Законспектовано". Така картотека допомагає досліднику систематизувати роботу з літературними джерелами, виділити основний зміст в опрацьованих творах.

Знання опублікованої інформації дає змогу глибше осмислити науковий і практичний матеріал інших вчених, дослідників, виявити рівень дослідженості конкретної теми, підготувати огляд літератури з теми. Потрібну наукову інформацію дослідник отримує в бібліотеках та органах науково-технічної інформації.

Форми обслуговування читачів у бібліотеках майже скрізь однакові:

-   довідково-бібліографічне обслуговування;

-   читальний зал;

-   абонемент або міжбібліотечний обмін (МБО);

-   заочний абонемент;

-   виготовлення фото і ксерокопій;

-   виготовлення мікрофільмів.

Для опрацювання джерел з обраної теми використовують інформаційно-пошуковий апарат бібліотеки: інформаційно-пошукову мову, каталоги і картотеки, бібліографічні посібники.

Інформаційно-пошукова мова (ІПМ) - штучна мова, призначена для вираження семантичних аспектів інформаційних джерел (частіше всього, документів) і запитів у формі, придатній для здійснення пошуку інформації.

У бібліотеках застосовується інформаційно-пошукова мова бібліотечно-бібліографічного типу: універсальна десяткова класифікація (УДК) і бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК).

УДК систематизує всі людські знання у 10 розділах, де кожний розділ має десять підрозділів і т.ін. При цьому кожне нове поняття отримує свій числовий індекс.

Кодове позначення індексу знань	Найменування індексу знань
0	Загальний
1	Філософія, психологія
2	Релігія
3	Суспільні науки, економіка туризму
4	Філософія, мовознавство
5	Математика, природничі науки
6	Прикладні знання
7	Мистецтво, прикладне мистецтво
8	Художня література, літературознавство
9	Географія, історія

Кодовим позначенням індексуються всі наукові знання, явища, поняття. І кожне нове знання при його виникненні знаходить своє місце. В залежності від потреб поділу інформаційно-пошукової мови до основних індексів додаються інші знаки, чим підвищується спеціалізація УДК. Для зручності сприйняття кожні три знаки відокремлюються крапкою (наприклад: 533.76).

Багато років УДК застосовувалась як найбільш досконала класифікація знань. Але згодом виникнення нових понять у науковій і практичній діяльності людей зумовили впровадження бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК), яка має іншу систему класифікації й індексації людських знань. Основна частина її буквено-цифрових індексів побудована за десятковим принципом. Основні поділи ББК розподілені у 21 відділах, кожний з яких має свій індекс із великих букв українського алфавіту, наприклад:

Індекси знань      Найменування індексів знань

А                          Загальний

Б                          Природничі науки

В                          Фізико-математичні науки

Г                          Хімічні науки

Д і т.д.                 Науки про землю і т.д.

Всього: 21

Ці інформаційно-пошукові мови застосовуються при організації бібліотечних фондів. Основою інформаційно-пошукового апарату бібліотек є каталоги і картотеки.

Каталог (catalog, catalogus - перелік, список) у загальному вигляді представляє собою список, що містить в собі визначену інформацію про певні об'єкти, складений з метою полегшення їх пошуку за якоюсь ознакою. Бібліотечний каталог – список наявних у бібліотеці видань, який розкриває склад та зміст бібліотечного фонду і сприяє його кращому використанню.

Картотека (з грец. theke – сховище, ящик) - сукупність, набір карток - носіїв інформації, об'єднаних, систематизованих і розміщених в певному порядку. В бібліотеці застосовуються картки з описом наявних літературних джерел, які формують різні каталоги.

Одним з основних і обов’язкових  каталогів кожної бібліотеки є алфавітний. У ньому картки  розставлені в алфавітному порядку за  прізвищами авторів, а  серед книг одного автора – за назвами творів. Він розкриває авторський  фонд бібліотеки. При розшуку матеріалу треба прийняти  до  уваги те, що  якщо книгу написали 1-3 автори – вона  описується за прізвищем першого автора, якщо більше 3 – то за назвою.  В алфавітному каталозі картки  розставлені «буква за буквою»; якщо перші букви однакові, то за другою літерою, і т.д.

Обов’язковим   каталогом є систематичний. У ньому фонд розкривається за змістом. Література  подається  за галузями знань, які розміщені  у певній послідовності, за певною системою. Така послідовність дає можливість  підібрати книги  з певної галузі знань.

Довідковий апарат систематичного каталогу включає посилання, відправлення, довідкові картки та алфавітно-предметний покажчик. Посилання вказує, де знаходиться література з близького чи суміжного питання («див. також»), відправні картки («див.») показують в якому відділі знаходиться література з даного питання. Алфавітно-предметний покажчик – путівник за систематичним каталогом і картотекою: перелік термінів, понять, галузей знань, відображених в каталозі.

Тематичний каталог призначений для ефективного пошуку документів за рахунок їх попередньої класифікації за певними ознаками, коли документ відносять до тих чи інших тем. В тематичному каталозі заводяться рубрики, які називаються темами. У кожної теми можуть бути підтеми і так далі. Наприклад, в тематичному каталозі може бути заведена тема "Економічна наука". В темі "Економічна наука" можуть бути заведені підтеми "Економічна теорія", "Макроекономіка", "Мікроекономіка" тощо. Кожний документ може бути віднесений до одної або до кількох тем одного або кількох тематичних каталогів. Предметний каталог концентрує близькі за змістом матеріали в одному місці, що дуже зручно для дослідника.

Крім основних каталогів створюються допоміжні: каталог періодики, картотеки статей і рецензій.

В  залежності  від призначення  каталоги  можуть бути читацькі й службові. Читацькі  каталоги  розраховані  на читачів. Вони знаходяться в читацькій  зоні бібліотеки.  Службовими каталогами користуються працівники бібліотеки.

Ключем до каталогів бібліотеки є бібліографічний посібник – це перелік бібліографічних записів, тобто, відомостей про книгу або статтю з газети, журналу, збірника праць тощо, упорядкованих та об’єднаних за визначеним принципом. Так само, як каталоги й картотеки, бібліографічні посібники є джерелами інформації про видання.

Існують 3 основних види бібліографічних посібників:

1. Бібліографічний покажчик - список опублікованих документів (книг, газетних і журнальних статей тощо), об'єднаних якою-небудь ознакою і забезпечених допоміжними індексами, що полегшують пошук і групування матеріалів.

Варіантами бібліографічного покажчика є бібліографічні довідники, типові каталоги, плани і каталоги видавництв, бібліографічні бюлетені, літописи книжкових палат.

Збір та обробку цих матеріалів в Україні здійснюють Книжкова палата України, Український інститут науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ), Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського та інші бібліотечно-інформаційні установи загальнодержавного або регіонального рівня. Виданням Книжкової палати України є бібліографічні покажчики: «Літопис книг», «Літопис газетних статей», «Нові видання України» тощо.

Найбільш часто зустрічаються бібліографічні покажчики, засновані на тематичній єдності документів (Автоматизація управління), об'єднані ім'ям історичної особи (Ф. Тейлор), територіально, за спільним видавництвом або періодичним виданням (Анотований покажчик публікацій журналу "Економіка України" за 2000-2010 рр.), або хронологічно (Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798-1883 р.). Зустрічаються й інші способи відбору та об'єднання документів, які входять в бібліографічні покажчики.

За своїм призначенням бібліографічні покажчики поділяються на рекомендаційні (не претендують на повноту і адресовані широкому колу читачів) та наукові, які прагнуть до вичерпного огляду документів щодо заявленої теми і призначені для спеціалістів.

За повнотою бібліографічні покажчики бувають наступні. Оглядові покажчики показують, що видано з питання, яке цікавить дослідника; часто це сигнальні покажчики без анотацій і рефератів. Цінність їх - у оперативності інформації про вихід у світ вітчизняної і зарубіжної літератури. Реферативні покажчики містять публікації рефератів з коротким викладом змісту первинного документа, фактичними даними і висновками.

За хронологічними рамками описуваних матеріалів бібліографічні покажчики діляться на ретроспективні та поточні.

2. Бібліографічний список – це простий алфавітний або хронологічний перелік бібліографічних записів без довідкового апарату, як правило, по вузькій темі чи питанню. Одним з різновидів бібліографічного списку є пам’ятки читачеві, створювані переважно регіональними бібліографічними центрами.

3. Бібліографічний огляд (есе, нарис) – це зв'язне оповідання про літературні джерела. У бібліографічному огляді характеристика літератури доповнюється необхідними роз’ясненнями і фактичними відомостями. Наприклад, найбільші бібліотеки і інформаційні центри країни готують на допомогу вченим і спеціалістами огляди, що знайомлять з результатами і перспективами розвитку окремих галузей науки і техніки. Для читачів-неспеціалістів складаються рекомендаційні огляди. Варіантами бібліографічного огляду є бесіди і розповіді про книги.

Поряд з інформаційними виданнями органів НТІ для інформаційного пошуку слід використовувати автоматизовані інформаційно-пошукові системи, бази і банки даних, Internet. Через службу Internet можна отримати різноманітну інформацію. Не випадково говорять, що Internet знає все.

Досить популярним за останні роки стало використання інформаційної WEB-сторінки комп’ютерів. Чи не є мережа WEB противагою бібліотеці?

Ця мережа дає можливість змінити найбільш важливі основи створення, розповсюдження і застосування знань у світі - в короткі терміни. Мільйони людей користуються мережею WEB для оперативного пошуку інформації, перевірки та дискусії.

Привабливість Інтернет і WEB в тому, що користувачі мають доступ до інформації без будь-якої допомоги, участі чи керівництва другої особи (викладача, бібліотекаря) і можна використати в будь-який час доби, не потрібно нікуди їхати, тим більше, що інформація може отримуватись за потребою.

І все ж мережа WEB не є універсальною заміною бібліотеки.

В чому ж недоліки WEB?

1. Не вся інформація розміщена на сторінках WEB, a та, що є дуже коротка за обсягом, зміст який міститься в цифровій формі дуже обмежений порівняно з друкованими матеріалами.

2. WEB - не завжди відповідає стандартам достовірності. Більшість матеріалів публікована без рецензій, без перевірки, гарантій (наприклад, з медицини, це думки і бачення окремих авторів).

З. WEB - не має каталогізації (описання змісту, форми), є лише мінімальна структура інформаційних матеріалів.

4. Не забезпечується ефективний пошук інформації фундаментальних наукових знань, і вона більше підходить для обміну свіжою інформацією і спілкування.

В майбутньому бібліотека буде існувати як:

-   спеціально встановлені фонди документів, які повинні знаходитись в приміщенні бібліотек;

-   як фізичний простір для матеріалів в нецифровій формі і як пункт доступу для тих, хто не може дозволити собі мати необхідні засоби для отримання інформації;

-   накопичення метаданих або опису змісту матеріалів, для посилання та полегшення пошуку інформації;

-   збереження документів і пов’язаних з ними метаданих;

-   сфера доступу та послуги по інструктуванню.

Автоматизована інформаційно-пошукова система (АІПС) - сукупність мовних, алгоритмічних і технічних засобів, призначених для автоматичного зберігання, пошуку та видачі необхідної інформації. Складається з двох компонентів: абстрактної АІПС (сукупність інформаційно-пошукової мови, правил індексування і критерію семантичної відповідності) та інформаційно-пошукового обладнання (технічних засобів пошуку і видачі інформації). Ці системи не передбачають завершальної обробки даних і призначені для пошуку текстів (документів, їх частин, фактографічних записів) в сховищах (базах даних) за формальними характеристиками. Тому в роботі АІПС можна виділити два основних етапи: перший – збір і зберігання інформації, другий – пошук і видача інформації користувачам.

Накопичення і зберігання великих інформаційних масивів - баз даних, дозволяє систематизувати документи за ознаками певної тематики, а також формувати банки даних, для оперативного багатоцільового використання відповідної інформації.

Відомо, що в практиці міжнародних організацій у процесі обміну інформацією та при вирішенні завдань міжнародних економічних, науково-технічних, культурних, спортивних та інших зв’язків використовуються скорочені назви країн - блоки буквеної та цифрової ідентифікації країн. Міжнародна організація з стандартизації (ІSО) розробила коди для кожної країни. Щодо України традиційно вживають такі блоки буквеної та цифрової ідентифікації:

- двобуквений алфавітний код України - UА - рекомендований Міжнародною організацією з стандартизації (ІСО) для міжнародних обмінів, який дає змогу утворювати візуальну асоціацію із загальноприйнятою назвою України і будь-якого посилання на її географічне положення або статус;

- трибуквений алфавітний код України - UКR - використовується в особливих випадках як більш доцільний;

- цифровий порядковий код - 804 - присвоєний Статистичним бюро Організації Об'єднаних Націй і використовується для статистичних розрахунків.

Ці блоки ідентифікації України зафіксовані для використання Міжнародною організацією з стандартизації у стандарті ІSО 3166-88 «Коды для представления названий стран».

ООН у своїй роботі також користується цими трьома блоками ідентифікації України.

Зважаючи на те, що ці блоки добре відомі у світі, а також із метою уніфікації скороченої назви нашої країни, Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України) за погодженням із Міністерством закордонних справ України вважає за доцільне закріпити в законодавчому порядку використання міністерствами, відомствами, підприємствами і установами алфавітних кодів UА та UКR і цифрового порядкового коду 804.19.