- •Передмова
- •Частина загальна Розділ і
- •Глава 1 Державне будівництво та місцеве самоврядування як наука і навчальна дисципліна
- •§1. Поняття, предмет і джерела науки державного будівництва та місцевого самоврядування
- •§2. Методологія науки державного будівництва та місцевого самоврядування
- •§3. Система науки державного будівництва і місцевого самоврядування
- •§4. Державне будівництво і місцеве самоврядування у системі суспільних та юридичних наук
- •§5. Поняття, система і завдання державного будівництва та місцевого самоврядування як навчальної дисципліни
- •Глава 2 Державне будівництво і місцеве самоврядування: минуле і сучасність
- •§1. Еволюція науки державного будівництва і місцевого самоврядування
- •§2. Актуальні проблеми науки державного будівництва та місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі
- •Розділ II
- •Глава 1 Загальнотеоретичні аспекти організації роботи органів публічної влади в Україні
- •§1. Поняття, види та ознаки органів публічної влади
- •§2. Система органів публічної влади в Україні
- •§3. Принципи організації й діяльності органів публічної влади в Україні
- •§4. Функції та компетенція органів публічної влади
- •§5. Форми діяльності органів публічної влади
- •§6. Методи діяльності органів публічної влади
- •Глава 2 Правова, територіальна та матеріально-фінансова основи організації та діяльності органів публічної влади в Україні
- •§1. Загальна характеристика системи нормативно-правових актів, що регулюють порядок організації та діяльності органів публічної влади в Україні
- •§2. Адміністративно-територіальний устрій і територіальна основа діяльності органів публічної влади в Україні
- •§3. Матеріально-фінансова основа організації і діяльності органів публічної влади в Україні
- •Частина особлива Розділ ііі
- •Глава 1 Загальна характеристика організації роботи Верховної Ради України
- •§1. Верховна Рада України в системі органів державної влади, основи її правового статусу
- •§2. Завдання, принципи та основи діяльності Верховної Ради України
- •§3. Порядок формування Верховної Ради України
- •§4. Структура Верховної Ради України
- •§5. Функції та компетенція Верховної Ради України
- •§6. Форми діяльності Верховної Ради України
- •§7. Методи діяльності Верховної Ради України
- •§8. Акти Верховної Ради України
- •§9. Апарат Верховної Ради України
- •Глава 2 Організація роботи органів та посадових осіб Верховної Ради України
- •§1. Організація роботи Голови Верховної Ради України та його заступників
- •§2. Організація роботи комітетів Верховної Ради України
- •§3. Організація роботи тимчасових комісій Верховної Ради України
- •§4. Організація роботи депутатських груп і фракцій
- •§5. Організація роботи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
- •Глава 3 Організація роботи народних депутатів України
- •§1. Основи правового статусу народних депутатів України
- •§2. Організація роботи народного депутата у Верховній Раді України
- •§3. Організація роботи народного депутата у виборчому окрузі
- •§4. Депутатські запити і звернення
- •§5. Основні гарантії депутатської діяльності
- •1. Юридичні гарантії:
- •2. Організаційні гарантії:
- •3. Інформаційні гарантії:
- •4. Соціально-економічні гарантії:
- •5. Трудові гарантії:
- •Розділ іv
- •§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування
- •§2. Організація виборів Президента України
- •§3. Функції та компетенція Президента України
- •§4. Форми діяльності Президента України
- •§5. Методи діяльності Президента України
- •§ 6. Гарантії діяльності Президента України
- •§ 7. Апарат Президента України, організація його роботи
- •§ 8. Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим, його статус і організація роботи
- •§ 9. Рада національної безпеки і оборони України
- •Розділ V
- •Глава 1 Організація роботи Кабінету Міністрів України
- •§1. Кабінет Міністрів України у системі органів державної влади України
- •§2. Структура Кабінету Міністрів України. Розподіл повноважень між посадовими особами уряду України
- •§3.Функції та компетенція Кабінету Міністрів України
- •§4.Форми діяльності Кабінету Міністрів України
- •§5.Порядок підготовки і проведення засідань Кабінету Міністрів України
- •§6. Організація роботи органів, що утворюються Кабінетом Міністрів України
- •§7. Методи діяльності Кабінету Міністрів України
- •§8. Акти Кабінету Міністрів України
- •§9. Апарат Кабінету Міністрів України
- •Глава 2 Організація роботи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади
- •§1. Система, порядок формування і основи діяльності центральних органів виконавчої влади
- •§2. Структура центральних органів виконавчої влади
- •§3. Функції та компетенція центральних органів виконавчої влади
- •§4. Організація роботи Міністерства внутрішніх справ України
- •Глава 3 Організація роботи місцевих державних адміністрацій
- •§1. Система і основи правового статусу місцевих державних адміністрацій
- •§2. Завдання, принципи та основи діяльності місцевих державних адміністрацій
- •§3. Структура місцевих державних адміністрацій
- •§4. Порядок формування місцевих державних адміністрацій
- •§5. Функції та компетенція місцевих державних адміністрацій
- •§6. Організація роботи голови місцевої державної адміністрації та його заступників
- •§7. Апарат місцевих державних адміністрацій
- •§8. Форми роботи місцевих державних адміністрацій
- •§9. Методи діяльності місцевих державних адміністрацій
- •§10. Акти місцевих державних адміністрацій
- •Розділ VI
- •Глава 1 Організація роботи Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§1. Загальна характеристика правового статусу Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§2. Порядок формування Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§3. Структура Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§4. Правовий статус депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§5. Правові форми діяльності Верховної Ради арк
- •§6. Особливості підготовки і проведення першої сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим нового скликання
- •§7. Організація роботи сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§8. Організація роботи постійних комісій Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§9. Організація роботи депутатських груп і фракцій Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •§10. Організація роботи апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим
- •Глава 2 Організація роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим та інших органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим
- •Розділ 8
- •Глава 1 Загальнотеоретичні аспекти організації місцевого самоврядування в Україні
- •§1. Поняття і ознаки місцевого самоврядування в Україні
- •§2. Система місцевого самоврядування в Україні
- •§3. Функції й повноваження місцевого самоврядування
- •§4. Гарантії місцевого самоврядування
- •Глава 2 Організація роботи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб
- •§1. Представницькі органи місцевого самоврядування: їх система і порядок формування
- •§2. Структура місцевих рад
- •§3. Форми і методи роботи місцевих рад
- •§4. Сесія – основна організаційна форма діяльності місцевих рад
- •§5. Організація роботи постійних комісій місцевих рад
- •§6.Організація роботи сільських, селищних, міських голів, а також голів районних та обласних рад
- •§7. Виконавчі комітети місцевих рад: структура, порядок утворення, форми і методи роботи
- •§8. Організація роботи відділів, управлінь, інших виконавчих органів, апарату місцевих рад і апарату виконкомів
- •§9. Органи самоорганізації населення
- •§10. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування
- •Глава 3 Організація роботи депутатів місцевих рад
- •Розділ VIII
- •§1. Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян
- •§2. Взаємодія органів публічної влади з трудовими колективами, підприємствами, установами, організаціями
- •§3. Взаємовідносини органів державної влади й місцевого самоврядування з органами Служби безпеки України
- •§4. Взаємовідносини органів публічної влади із судовими органами
- •§5. Взаємодія органів публічної влади з органами прокуратури
- •§6.Взаємодія органів публічної влади з органами внутрішніх справ
- •Перелік рекомендованої літератури
- •Питання для самоперевірки До Розділу I:
- •До Розділу II:
- •До Розділу III:
- •До Розділу IV:
- •До Розділу V:
- •До Розділу VI:
- •До Розділу VII:
- •До Розділу VIII:
- •Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні
- •61080, Харків, пр. 50-річчя срср, 27.
§1. Президент України в системі органів державної влади, основи його правового статусу та функціонування
За Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. (ч.1 ст.102) З точки зору конституційно-правової теорії, глава держави – це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, що представляє державу ззовні і всередині країни, символ державності народу1. Як правило, це одноосібний орган загальної компетенції, один з вищих органів державної влади. На наш погляд, термін «глава держави» не дає можливості з належним ступенем точності cхарактеризувати сутність, функції та компетенцію даного органу, оскільки на відміну, наприклад, від парламенту (який в усіх країнах світу є вищим представницьким і законодавчим органом) глава держави виконує різні функції і наділений різним правовим статусом. Як цілком слушно зазначається у новітній державознавчій літературі, статус глави держави у кожній з країн визначається обраною формою правління та усталеними політико-правовими традиціями2.
В основі терміну «глава держави» лежала органічна теорія держави, що розглядала державний механізм як певний суспільний організм, складові ланки якого виступають як органи, що виконують неповторні функції. З точки зору прихильників органічної теорії монарх має виконувати в державному механізмі функції, аналогічні функціям голови в людському організмі: аналізувати події та явища, що відбуваються в оточуючому середовищі, приймати вольові рішення і доводити їх до виконання іншим органам. Ця теорія отримала логічне завершення наприкінці ХVIIІ ст. і набула широкого поширення й визнання в умовах «освіченого абсолютизму».
Надалі таке пояснення влади глави держави в конституційній монархії стало панівним у німецькій літературі. Воно отримало особливий розвиток у працях Г.Мейєра і його учня і послідовника Аншютца. Ці автори ввели для визначення того особливого становлення, яке займає монарх серед інших органів, особливий термін – «носій державної влади».
Поступово у державознавчій літературі утверджується позиція, згідно з якою статус президента за республіканської форми правління визнається майже аналогічним статусу монарха при монархічній формі правління. Порівняльно-правовий аналіз компетенції глав у конституційних монархіях та президентських республіках давав можливість зробити цілком певний висновок про їх аналогічність в усіх істотних елементах. За даних умов термін «глава держави» почав розповсюджуватись і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому.
У подальшому для визначення статусу конституційного монарха поряд з терміном «носій державної влади» почав застосовуватись термін «глава виконавчої влади», оскільки монарх за цієї форми правління визнавався своєрідним одноосібним органом, якому належить уся повнота виконавчої влади. Оскільки президент у президентській республіці виконував у сфері виконавчої діяльності ті ж повноваження, що й конституційний монарх, то термін «глава виконавчої влади» був розповсюджений і на нього.
Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П’ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель парламентарної республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі знаних форм правління.
«Французький варіант» фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування піддається нищівній критиці за гіперболізацію вади президента і порушення конституційного принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.
Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці – тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.
Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень.
Тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження1. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду2. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.
Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною»3.
У новітніх працях з конституційного права України Президент визначається як «носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами»1. Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства»2. Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.
У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.