5.2. Глобальний економічний апартеїд?

Мабуть, усім добре відома гіпотеза, згідно з якою під­ґрунтям процвітання Заходу та його світового домі­нування, окрім відносно кращої організації та вищої продуктивності праці, є витончена система глобаль­ного економічного апартеїду (окремішнього розвит­ку) та нерівноправного торгового обміну. Сучасне під­твердження такої гіпотези знаходимо, зокрема, у праці «Перспектива для України. Тези до доктрини модер­нізації суспільства» В. Вовка (Інститут громадянсь­кого суспільства, Київ). Світ добробуту, зазначає автор, сконцентровано у близько 25—З0 розвинених країнах, котрі майже всі входять до елітарного клу­бу — Організації економічного співробітництва та роз­витку (так званий «золотий мільярд»). Світ бідності представлений переважно країнами «третього світу», кількість яких майже на порядок більша. Протягом XX ст. розрив між світовими економічними центра­ми та периферією тільки невпинно і багатократно зрос­тав. Система глобального економічного апартеїду та нерівноправного торговельного обміну, припускає ав­тор, має дві складові: монопольне володіння в масо­вому масштабі сучасними передовими знаннями й тех­нологіями і, як наслідок, принципову відмінність у структурі експорту-імпорту й цінах на нього, ство­рення штучних торговельних бар'єрів та застосуван­ня неринкових методів конкуренції.

Монопольна здатність розвинених країн виробляти сучасну високотехнологічну та якісну продукцію до­зволяє їм диктувати свої надвисокі ціни, до яких за­кладено високий рівень життя процвітаючої частки людства. Ця «інтелектуально-технологічна рента» є основою нерівноправного торговельного обміну з краї­нами «третього світу», що постачає на світовий ринок переважно сировину та прості вироби, пропозиція на які досить широка, а ціни легко втримуються на ни­зькому рівні. Відсутність паритету цін, по суті, еквіва­лентна додатковій платі, що її «глобальне село» сплачує «глобальному місту» за його «інтелектуальну влас­ність». Такий результат цінової структури міжнарод­ної торгівлі ще більш посилюється за рахунок ме­ханізмів всілякої підтримки власних високооплачуваних виробників та дискримінації в доступі на свої внутрішні ринки чужих, низькооплачуваних. Розви­нуті країни мають відпрацьовані ефективні механізми стимулювання власного експорту та жорсткого обме­ження імпорту (передусім з країн з дешевою робочою силою та низькою виробничою собівартістю), що здій­снюється переважно неринковими методами.

Сучасні механізми міжнародної торгівлі сприяють то­му, що основні світові багатства концентруються в об­меженій кількості розвинених країн, і це дозволяє їм і надалі визначати правила гри та домінувати над ре­штою світу. «Україна має зрозуміти ці наявні прави­ла та визначитися щодо свого місця в цьому глобаль­ному розкладі»,— підсумовує автор.

Цю тезу конкретизує і прагматизує М. Павловський. Підкреслюючи, що «найбільша наша біда — це реформи без мети, без компетентних кадрів, рефор­ми, які тільки мають бути «радикальними», які по­трібно прискорити і розширити і під які потрібно ще 5 років, щоб довести їх до кінця», М. Павловський доходить узагальнюючого політично-економічного висно­вку: основні причини сучасної кризи в Україні поро­джені співпрацею з Міжнародним валютним фон­дом і Світовим банком на їхніх умовах

Назагал, то треба сказати, що М. Павловський кри­тично ставиться до ідеології індивідуалізму, політики неолібералізму, зокрема, теоретичних поглядів Ф. Га-єка. Панацею автор вбачає в політиці на основі тео­рії Дж. Кейнса. Звичайно, ідея опори на концепцію Дж. Кейнса «все заради зростання виробництва» до­сить приваблива. Але чи не станеться так, що здій­снення суто кейнсіанської політики в українських умо­вах відродить ефект «радянського виробництва» — «виробництва заради виробництва»?

Чи можна відтак пояснювати бідність України «гло­бальним економічним апартеїдом», співпрацею з Між­народним валютним фондом і Світовим банком? Ма­буть, не буде перебільшенням думка, що прихильни­ки таких поглядів не враховують усіх сучасних ре­алій формування «всесвітньої економічної спільноти». Адже співпраця з Міжнародним валютним фондом і Світовим банком є не результат нашого вибору, а об'єк­тивна необхідність, породжена усім попереднім розви­тком світової економіки.

«Холодна війна» закінчилася. У світі склалася нова карта бізнесу, яку вже названо «всесвітня економічна спільнота». Інформаційні технології надзвичайно шви­дко змінюють світ. Набувають потужності процеси гло­балізації. У розвиненому світі визріває новий бум елект­ронного бізнесу (e-business) та е-комерції (e-commerce).

І тому старі інструменти, якими досі вимірювали стан економіки й суспільства, не підходять для оцінки сучасного стану справ у світі²⁰⁹.

З цими обставинами ніяк не хочуть рахуватися де­які наші економісти і політики.

Аналізуючи інтеграцію України у світову економіку, можна зробити висновок, що ми досі перебуваємо в полоні уявлень, ніби Україна і розвиток світової еко­номіки є різні речі, що Україна не несе відповідаль­ності за необхідні для світової економіки реформи. Ніби економічна глобалізація є для нас процесом зов­нішнім і ми за нього не відповідаємо, позаяк маємо надзвичайно низьке економічне зростання.

Так, критикують Міжнародний валютний фонд не тіль­ки вітчизняні ідеологи реформ, але й інші країни та організації, що демонструють різні підходи. Суть роз­біжностей визначимо приблизно так: одні виступають за те, щоб просто додати води для гасіння пожеж (фінансових криз), інші пропонують запровадити но­ву систему пожежної сигналізації, а треті твердять про необхідність карати ринки за гру з сірниками. Деякі західні економісти, серед них — професор Гар­вардського університету Джефрі Сакс, пропонують

створити новий міжнародний суд — для банкрутств. Інші — створити світовий Центральний банк. Нареш­ті, знову звучать голоси про доцільність переглянути Бретон-Вудські угоди 1944 р. щодо післявоєнної орга­нізації міжнародної валютної системи ті їхні положен­ня, згідно з якими були створені дві міжнародні фінан­сові організації — Міжнародний валютний фонд і Сві­товий банк.

Як казали давні римляни, вислухайте і звинуваче­них. З виправданням політики МВФ на 29 форумі в Давосі виступив Стенлі Фішер, перший заступник ви­конавчого директора фонду. Оскільки текст його ви­ступу маловідомий в Україні, наведемо таку цитату з нього:

«Як стверджують деякі наші критики, програми Міжнародного валютного фонду нібито не врахову­ють соціальних наслідків. Це — звичайна помилка всіх, хто ніколи не читав і не знайомився з суттю програм, які підтримує МВФ. Погляньте на конк­ретні програми фонду в різних країнах. І що ви в них побачите?

У Південній Кореї — формування системи соціаль­ного захисту для тих, хто втрачає роботу. У Таї­ланді — те саме плюс створення робочих місць на так званих громадських роботах. В Індонезії — по­дальше субсидування виробництва рису. У Росії — програма стимулювала розвиток пенсійного забезпе­чення.

У будь-якій програмі Міжнародного валютного фон­ду, якщо ви дасте собі клопіт ознайомитися з нею, завжди знайдете такі або подібні заходи, які зазви­чай пропонуються фондом з розрахунку на підтри­мку Світового банку.

Це ілюзія — вважати, що під час кризи вам уда­сться уникнути жорстких заходів, які ведуть до скорочення об'єму валового національного продукту. Але така ж сама ілюзія — вважати, що люди, які

розробляють програми МВФ, не беруть до уваги і не прораховують соціальних наслідків.

Діяльність МВФ керується представниками уря­дів 182 країн. І немає жодної програми фонду, яка б не була схвалена радою керівників, котрі й представля­ють ці країни. І якщо менеджмент фонду, розробляю­чи ту чи ту програму, не братиме до уваги її соціаль­них наслідків, то рада однаково примусить це зробити.

Ми — дорослі люди. Ми розуміємо світ, в якому живемо. Ми розуміємо необхідність болючих заходів для відновлення макроекономічної стабільності. Тре­ба розуміти, що реально відбувається в тій або тій країні, а не просто давати волю почуттям! Реально зрозуміти, що роблять у різних кризових регіонах світу Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, регіональні міжнародні фінансові організації»²¹⁰.

Джефрі Сакс, якого і в нас, і на Заході деякі ради­кальні критики звинувачують у нашій сьогоднішній бідності, на Кейптаунській конференції випускників Гарвардської школи бізнесу, доповідаючи на тему «Роз­виток націй у світовій економіці», зазначив (і з його думкою не можна не погодитися), що сучасний харак­тер світового розвитку такий, коли жодна країна в замкнутому просторі своєї діяльності не зможе дося­гти істотного економічного й соціального розвитку. Є об'єктивні умови для країн посткомуністичного світу, які не дозволяють їм включитися у цей світо­вий розвиток. Це щось подібне до поїзда, який руха­ється на повній швидкості — неможливо просто так причепити свій вагон у середину потяга. Спеціальної зупинки для того, щоб під'єднати в його середину но­вий вагон, поїзд зробити не може — світовий розви­ток неможливо зупинити. Єдина можливість приєд­натись — останнім вагоном. Але для цього мусиш на­брати ту ж саму швидкість. А ще, і це надто важливо, мусиш стати на ті ж самі рейки і рухатись у той са­мий бік... ,_г

Розвиток світової економіки і України в її складі в XXI столітті буде багато в чому залежати від того, на­скільки добре виявляться засвоєні як нами, так і між­народними фінансовими організаціями уроки останніх криз: у Мексиці — в 1994-му, в Азії — в 1997-му, в Росії — в 1998-му і в Бразилії — в 1999-му. У своїй статті «Нова карта світу», опублікованій в «Економісті» 24—ЗО червня 2000 p., Джефрі Сакс пише: «Традицій­ною метою акумуляції матеріального та людського капіталу був розвиток. Бідні країни за доброго упра­вління (підкреслено мною.— Б. Б.) можуть мати та­кі переваги: обмеженість капіталу передбачає високу віддачу від інвестицій, що має стимулювати заоща­дження й залучати капітал із-за кордону. Таким чи­ном, зменшуватиметься розрив між багатими та бідними країнами -— цей процес відомий як «конвергенція».

На темпи розвитку світової економіки в найближ­чому майбутньому впливатимуть, як зазначають ба­гато аналітиків, чотири чинники:

по-перше, динаміка світової торгівлі і відкритість внутрішніх ринків окремих країн;

по-друге, скоординована й орієнтована на зростан­ня економічна політика країн «Великої сімки»;

по-третє, ефективні регуляції для «ризикового» ме­неджменту — в рамках як окремих компаній, так і цілих економік;

і нарешті, ми повинні навчитися діяти саме в той момент, коли це необхідно, а не пізніше, засвоївши УРОКИ З МИНУЛИХ ПОМИЛОК.

Що мається на увазі? Передусім встановлення стан­дартів для зрозумілих і доступних зовнішньому моні­торингу даних для оцінки поточного стану економіки тієї чи тієї країни. У певному сенсі, ця «прозорість» — плата за те, що країна є частиною світової економіки. Що може статися, якщо такої «прозорості» немає, на­очно продемонстрували події в Азії, Бразилії та й У нас, в Україні.

Тут доречно навести розширену цитату із виступу президента Світового банку Джеймса Вулфінсона на Всесвітній Конференції випускників Гарвардської шко­ли бізнесу-2000 у Берліні (Німеччина) 13 червня 2000 p., в якому йшлося про важливість розвитку міжнарод­ної фінансової системи. Дж. Вулфенсон, вказуючи, що її необхідно зробити ефективнішою, прозорішою, ціліснішою та більш передбачуваною, зокрема, ска­зав: «Якби ми могли передбачити те, що відбулося в Кореї, Таїланді та Індонезії, іноземні банки, можли­во, не давали б такі позики цим країнам, як, напри­клад, 80 млрд. доларів у приватний сектор Індонезії. Я б здивувався, якби в подальшому це не мало впли­ву. Проблема не тільки в інформації, а в тому, що країни, з якими ми працюємо, приймають нову фінан­сову систему без попередньої підготовки народу, уря­дів та управлінців, не змінюючи способу мислення; встановлюються тільки певні правила, які є хоч і ва­жливим кроком, проте недостатнім. А як тоді бути з країнами, в яких немає діючої правової системи, не існує законного оформлення банкрутства, де судді корумповані, що дуже часто зустрічається у краї­нах, з якими ми мали справу? Коли не діє правова си­стема, коли зростає корупція, яким чином можна мати ефективну фінансову систему, яка не спира­ється на основні принципи державного устрою, пра­вової та юридичної систем, законодавства щодо ко­рупції, на зростаючу відкритість та досвід управ­лінців. Це неможливо. [...] Коли ми говоримо про нову міжнародну фінансову структуру, [...] ми маємо роз­глядати її в ширшому сенсі, зосередившись на напря­мку, який я б назвав «міжнародний розвиток» і який включає не тільки фінанси, а й структуру виробниц­тва, всебічну освіту, охорону здоров'я, розвиток ін­фраструктури, політику в галузі охорони довкілля та культури, всього того, що дає змогу суспільству фун­кціонувати. Для цього потрібні підготовлені люди» (неофіційний запис та переклад наш.— Б. В.).

Нині в Україні діють близько 1550 аудиторських фірм, 250 страхових організацій, 216 комерційних банків, 195 бірж. Інфраструктура фондового ринку нині охоплює близько 300 інвестиційних фондів та компаній, більш ніж 390 реєстраторів та понад 60 зберігачів цінних паперів. Діють локальні і створюється Національний депозитарій. Але про високу ефектив­ність цієї інфраструктури говорити ще дуже і дуже рано.

Здається, нарешті з'являється усвідомлення того, якою ціною нам часом доводиться платити за випро­хані кредити. Коли ми позичаємо гроші у Світового банку чи МВФ, ми думаємо, що ці гроші дадуть нам змогу через виробництво заробити прибуток. Це «ви­тягне» економіку, а згодом уже не треба буде позича­ти. Треба у видатки включати плату за кредити, а з прибутку передбачати функціонування подальшого ви­робництва та повернення боргів. Чи враховує наш уряд ці абеткові істини на макрорівні, коли бере кре­дити? До речі, і зовнішні, і внутрішні (у населення, скажімо)? Україні потрібно усвідомити, що ми маємо справу зі світовою фінансовою системою, а не з роз'­єднаною множиною національних фінансових систем. І тому необхідні міжнародні регулюючі органи, які зможуть здійснювати постійний моніторинг світової фінансової системи, вчасно виявляючи в ній небажані елементи, а ще краще — попереджаючи їхню появу, про що неодноразово аргументовано говорив, примі­ром, Дж. Сорос.

Система запобігання кризам неможлива без певного кодексу, набору простих, але загальних для всіх пра­вил, яких би дотримувалися всі учасники фінансово­го ринку — від приватних інвесторів до урядів. Уряд України в 1992— 1993 pp. включився у вивчення цих правил і намагався їх дотримуватися, але ефективній співпраці заважав недосконалий і нерозвинений ме­неджмент.

Звичайно, щоб темпи зростання світової економіки не скорочувалися, найбільше спільних зусиль мають

докласти промислово розвинуті країни. Сполучені Шта­ти — підтримуючи свою сильну економіку і відмовля­ючись від протекціонізму; Європа — втримуючи ста­більність нової валюти, здійснюючи структурні рефо­рми та скорочуючи безробіття.

Найменший відступ України від принципів світово­го ринку є неприпустимим, незважаючи на важкий стан української економіки. Тільки звернення до ба­зових принципів ринкової економіки (які поки що не знайшли свого застосування в Україні), дотримання сучасних міжнародних принципів діяльності банків­ських систем, вдосконалення оподаткування, віднов­лення довіри до уряду як власних громадян, сотні ти­сяч яких позбулися роботи, так і іноземних інвес­торів, дає Україні шанс вийти з депресії.

Разом з іншим країнами Україна має включитися у створення нової, ефективнішої й надійнішої архітек­тури системи світових фінансових ринків, світової фінансової системи загалом. Це для нас надзвичай­но важливе завдання.