Література для самостійної роботи

1. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания / Б.Г. Ананьев. − СПб.: Питер,

2001.− 288 с.

2. Психологія / [ за ред. Ю.Л. Трофімова]. − К.: Либідь, 1999. − С.122–133.

3. Бех І.Д. Виховання особистості: [підруч.] / І.Д. Бех. − К .: Либідь, 2008. − С.9–32.

3.2. Найважливіші рушійні сили, етапи й особливості розвитку самосвідомості особистості

− Тоді суди сам себе, − сказав король.

− Це найтрудніше. Себе судити куди важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити себе, виходить, ти воістину мудрий.

Антуан де Сент-Екзюпері.⁶

Маленький принц

Самосвідомість – суто людський феномен усвідомлення себе як особистості в системі відносин з навколишнім світом і оточуючими людьми у всьому їхньому розмаїтті.

Історично феномен самосвідомості виник на основі суспільної трудової діяльності людини, у процесі якої в нього розвинулася здатність пізнавати предмети і явища навколишнього світу, інших людей і самого себе. У цьому плані самосвідомість проявляється як рядова, колективна (групова) властивість, що відображає її сутнісні характеристики. Наступні історичні перетворення людських формацій, стрибки антропотехнічних культур і розвиток антропоцентризму зумовили поступове відокремлення індивіда й сприяли виникненню власне самосвідомості. Рушійною силою її розвитку стає потреба визначити своє місце в суспільстві, житті, системі стосунків, в організації своєї життєдіяльності.

Взяти, приміром, такий вид потреби в діяльності старшокласників, як потреба у досягненнях і академічних успіхах.

Відомо, що потреба у досягненнях, яка належить до числа соціогенних потреб людини, відіграє досить значущу роль у її навчальній, трудовій та іншій діяльності. Вона лежить в основі прагнення людини до поліпшення результатів своєї діяльності, до уникнення невдач. Потреба у досягненні старших школярів проявляється в певному прагненні після досягнення успіху підвищувати свої домагання в цілепокладанні й збереженні рівня своїх домогань навіть після невдач. Це може виражатися у своєрідному змаганні із самим собою та іншими у прагненні до удосконалення. Навчальна діяльність у цьому випадку підтримується й мотивується не тільки пізнавальними потребами, а й низкою інших потреб. Найважливішу роль серед них відіграють потреби в досягненнях, у тому числі й в академічних успіхах. У цьому плані академічні успіхи молодої людини, яка навчається, визначаються не тільки рівнем її здібностей, але й силою мотивації навчання, а в основі мотивів її навчальної діяльності виявляються, насамперед, потреби в досягненнях і ефективній самореалізації. Звідси рушійною силою розвитку самосвідомості особистості учня виступають механізми прагнення до досягнень, самоорганізації й самореалізації, що й обумовлює мотивацію досягнення певних успіхів.

Не менш важливими детермінантами у розвитку самосвідомості особистості виступають також і потреби в самостійній дії, у керівництві колективними (груповими) діями, у самостійному регулюванні дій тощо. Причому підвищення або зниження рівня потреби у перерахованих діях не слід пояснювати лише видом мотивування. Різні види мотивування приводять, скоріше, до різної інтенсивності, якості й характеру дій, до різних рівнів цілеспрямованості дій і до різних форм демонстрації стосунків у класі як малій соціальній групі. Тому залежно від досягнутих у такий спосіб різних успіхів змінюється й рівень потреби особистості. Це, у свою чергу, говорить про динамічний характер розвитку самосвідомості особистості, де функції психічного в їхній єдності (орієнтація, спонукання, прагнення, відмова, виконання та ін.) виступають уже на індивідуальному рівні, тобто носять індивідуальну спрямованість (забарвлення).

Багато авторів, які досліджували проблему розвитку самосвідомості особистості ( І. Вєдін, С. Пантелєєв, Ю. Кулюткін та ін.), виходять із того, що правильний розвиток самосвідомості й тісно пов’язаної з нею самооцінки ґрунтується насамперед на об’єктивних даних – аналізі фактів власної поведінки, своїх взаємин з людьми, об’єктивних результатів своєї діяльності з урахуванням оцінки себе оточуючими. Формується своєрідна система послідовних і взаємообумовлених механізмів становлення самосвідомості: поступове розширення кола явищ, на які поширюється самооцінка (спочатку усвідомлюються лише конкретні вчинки й дії, а потім мотиваційна сфера поведінки і стійкі риси своєї особистості); розвиток самостійності суджень про себе (приміром, якщо в молодшого школяра самооцінка ще не відокремлена від оцінки дорослих, то підлітки проявляють набагато більшу самостійність у самооцінюванні та його самоорганізації; розвиток критичності, самокритичності й об'єктивності самооцінки; розвиток потреби в самостійній діяльності з наступною орієнтацією на досягнення й успіх).

Тому найважливішими педагогічними цілями розвитку самосвідомості у дітей є виховання в них потреби у самоусвідомленні (тобто в емоційному переживанні, аналізі й оцінці своєї поведінки, стану й діяльності); надання кваліфікованої допомоги дітям у правильній та об’єктивній оцінці самих себе, своїх якостей і поведінки, не допускаючи при цьому прояву завищеної або заниженої самооцінки, що, як відомо, негативно впливає на вироблення стилю своєї поведінки; забезпечення установок підлітків та юнаків на самовиховання. Оскільки діти вчаться пізнавати себе через пізнання інших, необхідно звертати їхню увагу (педагогам, батькам, значущому іншому) на особливості поведінки інших людей. Важливо рекомендувати їм фіксувати при цьому ті значущі сторони діяльності оточуючих людей, які спонукають заглянути в себе, зробити висновки оцінного характеру про свої знання, уміння та якості.

Формування оцінних суджень у дітей відбувається в тісному взаємозв’язку з розвитком таких психологічних механізмів, як заразливість, наслідування, уподібнення та ін., що обумовлює ефект розвитку „ власної лінії поведінки”. Це і є найважливішим механізмом переносу „умінь” на себе, вибору альтернативи власної моделі поступальної діяльності.

Досліджуючи механізми формування самосвідомості особистості й погоджуючи їх зі специфікою вікової періодизації розвитку дитини, дослідники (І. Вєдін, С. Пантелєєв, І. Чеснокова та ін.) правомірно виходять із тих позицій, які дозволяють прослідковувати становлення самосвідомості особистості в процесі розвитку її „ Я-образу”. Вони, зокрема, відзначають, що вже однорічна дитина починає розуміти відмінності відчуттів власного тіла від тих відчуттів, які викликаються іншими (зовнішніми) предметами. У віці 2–3 років дитина відокремлює процес (він несе їй задоволення) і результат власних дій із предметами від предметних дій дорослих, пред’являючи їм вимогу: „Я сама!” Вона вперше починає усвідомлювати себе як суб’єкта власних дій і вчинків (у мовленні дитини в цей період з’являється особистий займенник), не тільки виділяючи себе з навколишнього середовища, але й протиставляючи себе всім іншим („це моє, це не твоє!”). Елементарні форми самосвідомості починають складатися й розвиватися у дитини вже у дошкільному віці, головним чином у процесі гри (коли створюються різного роду оцінні ситуації, які дозволяють їй порівнювати себе з іншими дітьми), а також на основі оцінки її дій дорослими. На межі дитячого садка й школи, у молодших класах виникає можливість при сприянні дорослих, батьків і вчителів підійти до оцінки власних пізнавальних процесів (пам’яті, мислення та ін.) поки ще на рівні усвідомлення причин своїх успіхів і невдач. У молодшому шкільному віці розвиток самосвідомості відбувається в учня у процесі його навчальної, суспільної й трудової діяльності під впливом шкільного колективу і зростаючих вимог, які пред’являються йому з боку дорослих. Помітний стрибок у розвитку самосвідомості відбувається у підлітковому віці, що пов’язано з характерним для підлітка підвищеним інтересом до власного психічного життя, прагненням розібратися в собі, пізнати сильні й слабкі сторони своєї особистості, оцінити свої особисті якості. Самосвідомість людини в 15–16 років піднімається на ще більш високий щабель, у результаті чого у неї створюється єдина система оцінних уявлень про власні фізичні, моральні, вольові та інтелектуальні якості. У цьому й у ще більш зрілому віці самосвідомість пов’язана із всебічною оцінкою своєї особистості з точки зору вимог, які пред’являються суспільством, з визначенням свого місця у системі людських стосунків.

У підлітковому та юнацькому віці підсилюється прагнення до самовиховання, до усвідомлення свого місця в житті й самого себе як суб’єкта стосунків з іншими людьми. Із цим пов’язане становлення самосвідомості. У цей час формується образ власного „Я”. Образ „Я” – це відносно стійка, більшою чи меншою мірою усвідомлена як неповторна система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свої стосунки з іншими.

В образ „Я” вбудовується й ставлення до самого себе: людина може ставитися до себе фактично так само, як вона ставиться до інших, поважаючи або зневажаючи, люблячи й ненавидячи – у самому собі індивід своїми діями й вчинками представлений, як в іншому. Образ „Я” тим самим вписується в структуру особистості. Образ „Я” – і передумова, і наслідок соціальної взаємодії. Фактично психологи фіксують у людини не один образ її „Я”, а сукупність мінливих „ Я”-образів, які поперемінно то виступають на передній план самосвідомості, то втрачають своє значення в певній ситуації соціальної взаємодії.

„Я”- образ – не статичне, а динамічне утворення особистості.

Ступінь адекватності „ Я”-образу з’ясовується при вивченні одного з найважливіших його аспектів – самооцінки особистості.

Самооцінка − оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей. Це найістотніша й добре вивчена в психології сторона самосвідомості особистості. За допомогою самооцінки відбувається регуляція її поведінки. Як же особистість здійснює самооцінку? Людина, як доведено психологічною наукою, стає особистістю в результаті спільної діяльності з іншими людьми й спілкування з ними. Саме тут вона черпає деякі суттєво важливі орієнтири для своєї поведінки, увесь час звіряє те, що вона робить, із тим, чого очікують від неї оточуючі, співвідносить свої дії з їхніми думками, почуттями й вимогами. Все, що людина робить для себе, вона робить це заразом і для інших. Можливо, навіть більшою мірою для інших, ніж для себе, хоча їй інколи здається, що все відбувається саме навпаки. Пізнаючи якості іншої людини, особистість одержує необхідні відомості, які дозволяють їй виробити власну оцінку. Вже сформовані оцінки власного „Я” − це результат постійного зіставлення того, що особистість спостерігає в собі, з тим, що вона бачить в інших людях. Людина, яка дещо знає про себе, придивляється до іншої людини, порівнюючи себе з нею. Вона припускає, що й та небайдужа до її особистісних якостей і вчинків; і все це входить до самооцінки особистості й визначає її психологічне самопочуття.

За значущістю для процесу становлення особистості після самооцінки стоїть такий аспект самосвідомості, як самореалізація. Самореалізація важлива для людини як стимул, спонукання до дії. Самореалізація являє собою процес і реалізацію особистості у світі. Йдеться про реалізацію силами самої особистості власних творчих можливостей. Потреба у самореалізації займає в системі потреб особистості особливе місце. Це зумовлено, насамперед, тією обставиною, що вона „виводить” людину на поняття сенсу життя.

В одній низці з терміном „самореалізація” в психологічній літературі нерідко вживається термін „самоствердження”. Самоствердження себе як особистості у світі, ствердження власного „Я” у відношенні до „ не-Я”. Під „ не-Я” розуміється найширший спектр значень: інші люди, жива й нежива природа й таке інше. Самореалізація може здійснюватися й у повному соціальному вакуумі, поза усякими – і позитивними, і негативними – суспільними оцінками. Однак те, що несуттєво для самореалізації, стає вирішальним для самоствердження. Оцінка діяльності, її результатів іншими людьми, нехай навіть невеликою групою людей, а інколи тільки однією людиною – цілком достатня умова для самоствердження.

Розвиток самосвідомості й тісно пов’язаної з ним самооцінки ґрунтується на аналізі учнем фактів власної поведінки, своїх стосунків з батьками й однокласниками, об’єктивних результатів своєї діяльності з урахуванням її оцінки іншими людьми. У цілому для розвитку самосвідомості характерні три моменти. Перший – пов'язаний з поступовим розширенням кола явищ, на які поширюється самосвідомість; спочатку людина може навчитися усвідомлювати тільки конкретні вчинки й дії, і лише згодом їй стають зрозумілими й мотиваційна сфера поведінки, і стійкі риси власної особистості. Другий момент відбиває значущість розвитку самостійності суджень про себе. Третій – для розвитку самосвідомості найбільш характерне зростання критичності й об’єктивності самооцінки.

Велику цінність для педагогів мають результати дослідження феномену самосвідомості особистості В. Століним (Столин В.В. Самосознание личности / В.В. Столин. − М.: Узд-во МГУ, 1983.− 284 с.). Цей психолог висунув ідею про рівневу побудову самосвідомості: у системі органічної активності, в колективній предметній діяльності й в особистісному розвитку. Функція самосвідомості на кожному з цих рівнів − виступати в якості механізму зворотнього зв’язку, який інтегрує активність суб’єкта, регулює його діяльність, поведінку і розвиток.

Він виокремлює поняття „смисл „Я”, яке лежить в основі складових одиниць самосвідомості на індивідному й особистісному рівнях. Даний смисл породжується як відношення до мотиву або мети якостей суб’єкта, які є релевантними її досягненню, і оформлюється в самосвідомості особистості у значеннях (когнітивний аспект), а також емоційних переживаннях (емоційний аспект). „Я”-образ − це цілісна сукупність різних смислів „Я”. Виникнення множинності смислів пояснюється розширенням зв’язків людини зі світом, її мотиваційної сфери, оволодінням нею способами нових видів діяльності.

Прослідковуючи генезис конфліктних смислів „Я”, В. Столін виділяє одинадцять внутрішніх перешкод − рис особистості, які у відповідних ситуаціях створюють внутрішню конфліктність (наприклад, боязкість − сміливість, полохливість − безстрашність). Їх зіткнення у реальному чи тільки уявному вчинку й є основою ставлення особистості до себе ( смисл „Я”), яка має когнітивну й емоційну складові.

Вчений актуалізує та розробляє питання і про діалогічність самосвідомості як необхідну внутрішню умову розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе. Діалогічність має різні індивідуальні й вікові форми прояву. Оцінюючи себе немов би зі сторони, суб’єкт не може залишатися неупередженим до себе і вступає з самим собою у внутрішній діалог. Найважливіша форма вираження ставлення особистості до себе − її ставлення до іншого, який уособлює „Я”-риси. Через ставлення до іншого і відкривається шлях об’єктивного вивчення психологами емоційно-ціннісного ставлення особистості до себе. Особливу увагу В. Столін приділяє і станам самосвідомості, які потребують психологічної корекції: загубленість свого „Я”, роздвоєність, неоправданість власного „Я”, почуття власної безпорадності та ін.

Питання і завдання

1. Що виступає в ролі рушійних сил розвитку самосвідомості особистості та які етапи її генезису?

2. Назвіть основні складові ідеального образу „Я” як майбутнього вчителя.

3. Чому потрібно вести мову про можливість і необхідність самоформування майбутнім педагогом „Я”-образу як професіонала?

4. Спираючись на зміст моделі фахівця-педагога, спробуйте усвідомити свій реальний образ „Я” як майбутнього вчителя.

5. Визначте стратегічні цілі й завдання своєї „Я”-концепції професійного становлення.