1.Причини і початок бурж.рев. в Англії,етапи,рушійні сили,політичні табори.Буржуазна революція ХVII ст. в Англії була викликана декількома чинниками: політичним, економічним, релігійно-ідеологічним.Політична причина―зародження буржуазії,як нової еліти,яка бажає прийти до влади.Релігійно-ідеологічна причина―поява протестантизму,який спрямований проти католицизму.Протестанти виражають в релігійній формі інтереси буржуазії.Економічна причина―динамічний розвиток капіталізму,тобто приватної власності. Безпосереднім поштовхом до початку революції стало шотландське повстання 1637-1638 рр.,яке спалахнуло в результаті спроби англ.абсолютизму посилити контроль над Шотландією,яка зберігала певну автономію. Це повстання потягло за собою війну Шотландії з Англією 1640р.Етапи:1.(1640-1642)―конституційний період.Правив король і парламент;2.(1642-1648)―період громад.війни.1-ша громад.війна-переміг парламент(1642-1646);2-га громад війна(1646-1648рр.)-КарлІ перейшов на сторону Шотландії;3етап(1649-1660)―республіканський період.Однією з найважливіших особливостей англ.рев. ХVIIст. являється своєобразне ідеологічне оформлення її соц.-класових і політ.цілей.Пуританізм як релігійна течія виник задовго до революційної ситуації в країні,але в 20-30-ті роки перетворився в ідеологію широкої абсолютистської опозиції.В ході революції в таборі пуритан виділялись 3 осн. течії:пресвітеріан,індепендентів,лавеллерів.Просвітеріанська течія об’єднувала крупну буржуазію і верхи джентрі.Їх вимоги―обмеження свавілля і встановлення конст. монархії з сильною владою короля.Індепенденти―мілкі та середні дворяни.Лідер-Олівер Кромвель.Добивались встановлення обмеженої конст.монархії.Лівеллери―мілка буржуазія,сільська і міська біднота.В своєму маніфесті «Народное соглашение» лівеллери видвинули ідею народного суверенітету,всезагальної рівності,вимагали проголошення республіки,встановлення чоловічого виборчого права,повернення загороджених земель і т.д.

2.Поразка монархії та встановл. Республіки в Англії. После казни короля в 1649 г. Англия была объявлена республикой, верховная власть в которой принадлежала однопалатному парламенту.Конституционное закрепление республиканской формы правления было завершено актом 19 мая 1649 года. Высшим органом исполнительной власти стал Гос.совет, который нес ответственность перед парламентом. В его задачи входило: 1.противодействие восстановлению монархии;2.управление вооруженными силами страны; 3.установление налогов;4.управление торговлей и внешней политикой страны.Распродав за бесценок конфискованные земли короля, епископов и "кавалеров", новая республика, оказавшаяся индепендентской олигархией, обогатила буржуазию и новое дворянство.После учреждения республики социальная борьба не ослабела, так как для левеллеров это было лишь начальным этапом борьбы за углубление преобразований.В этих условиях лидеры индепендентов, опираясь на армейскую верхушку, установили режим военной диктатуры - протекторат Кромвеля (1653 - 1658 гг.). Вожди левеллеров были брошены в тюрьмы, а левеллерские восстания в армии подавлены.

3.Криза республ.устрою в роки англ.революції.Протекторат О.Кромвеля. Тривале правління Довгого парламенту викликало обурення населення, особливо армії, яка протягом значного часу не отримувала платні, тоді як депутати збагачувалися завдяки зловживанням під час продажу королівського майна. Армія вимагала нових виборів. Розуміючи неминучість переобрання, депутати прагнули закріпити за собою місця з новому парламенті. Відтак Кромвель розігнав Довгий парламент і скликав конвент (Установчі збори), в якому були самі лише індепенденти.Вони прийняли низку важливих реформ:•оголосили свободу совісті (віросповідань);• запровадили цивільний шлюб; • ввели вибори священиків мирянами і скасували церковну десятину;• вирішили замінити стару систему судочинства, що спиралася на закони різних часів, новою, заснованою на єдиному судовому статуті 1653 р.Проти таких реформ виступили священики, юристи, а також армія. О. Кромвель розпустив «парламент святих». За згодою армії було прийнято нову конституцію («Знаряддя управління»), розроблену комісією під керівництвом генерала Ламберта. Схвалена 16 грудня 1653 р. Державною радою, вона передавала всю владу Оліверові Кромвелю — лорду-протектору Англії, Шотландії та Ірландії. Кромвель зосереджував у своїх руках всю виконавчу владу, отримував право затверджувати членів Державної ради, а також право збирати податки в розмірах, достатніх для утримання армії. Після цього в його руках було більше влади, ніж у короля напередодні революції. Законодавчу владу, за конституцією, було передано однопалатному парламентові, який складався з депутатів від найважливіших міст країни. Прийняття конституції 1653 р. свідчило про те, що народ був невдоволений як монархією, так і республікою.Парламент, обраний за новою конституцією, виявив непокору Кромвелю. Парламентарі вимагали свободи віросповідань і політичної діяльності. Кромвель, погоджуючись із першою вимогою, категорично відкидав другу. Зрештою, він розпустив парламент, розділив країну на 14 військових округів, в яких усю повноту влади передав призначеним ним генерал-майорам. Прихильників короля було обкладено спеціальним податком. Святкування Великодня і Трійці було заборонено, як і недільні гуляння, спортивні змагання. Головними заняттями визначалися праця і молитва.Отже, протекторат Кромвеля виявився військово-релігійною диктатурою, яка трималася на авторитеті сили, пуританських уявленнях про життя та успіхах диктатора у зовнішній політиці.

4.Реставрація монархії Стюартів в Англії. «Славна» революція. У XVII ст. буржуазія була найменшим за кількістю станом.Зберегти за собою досягнуті в результаті революції позиції вона могла, лише йдучи на поступки феодальному дворянству. Союз між ними був закріплений Бредською декларацією 1660 р., в якій Карл II дарував прощення всім, хто брав участь у боротьбі проти його батька, якщо протягом 40 днів від дня опублікування цього акта вони пообіцяють бути лояльними підданими короля.В декларації проголошувалась свобода совісті. Монарх поклявся визнати дійсними всі укладені під час революції угоди. Маєтки,конфісковані в корони, належали безумовному поверненню Карлу II без будь-якої компенсації з його боку. Та король не одержав назад свою власність. Замість неї парламент призначив йому платню (цивільний листок) у розмірі 1280 тис. фунтів стерлінгів за рік. У 1660 р. було видано акт, відповідно до якого землевласники звільнялись від феодальних повинностей на користь корони і одержували в приватну власність помістя, на які раніше мали лише феодальне право.У союзі буржуазії з феодальним дворянством головну роль відігравала земельна аристократія, яка прагнула до повернення абсолютизму. Було відновлено спадкоємну монархію і палату лордів, підтверджено верховну владу корони і в церковних справах. Зубожілі містечки знову дістали місця в парламенті.Карл II по чав переслідувати «царевбивць», під якими розуміли всіх респуб ліканців.Скликаний в 1661 р. парламент внаслідок переважання в ньому прихильників короля дістав назву Кавалерського, а через свою продажність — прізвисько Пенсіонерський. Спираючись на ньогоі користуючись тимчасовою підтримкою буржуазії, Карл II почав формувати власну армію і правив майже самодержавно.Скликаний у травні 1679 р. вігський парламент був розпущений королем через два місяці. На той час англійський монарх по трапив у помітну залежність від Людовіка XIV.Одержавши від нього грошову субсидію, Карл II проводив вигідну для Франції зовнішню політику. Французькі дотаціїзабезпечували йому неза лежність від парламенту у фінансових питаннях. Спираючись на джентрі, армію і церкву,король розпустив парламент і став пра вити одноосібно.У 1685 р. на престол сів Яків II, який вважав своїм основним обов’язком встановлення в Англії абсолютизму за континентальним зразком. Він став приймати на державну службу католиків, надаючи їм міністерські пости і призначаючи їх на вищі церковні посади.Яків II відновив скасовану Довгим парламентом Високу комісію. У своїй політиці він робив головну ставку на військову силу. За часів його правління зросла чисельність королівської армії. З її допомогою король розраховувавзламати будь-який опір.Прокатолицька орієнтація Якова II викликала сильнее невдоволення англіканської церкви. Король посягнув на її привілеї. Дво рянство, в тому числі й торійське, також занепокоїлось, оскільки у разі реставрації католицизму у сквайрів могли відібрати землі, які були секуляризовані в католицької церкви ще за Генріха VIII. В опозиції королю перебувала й англійська буржуазія.Врешті-решт король опинився в повній ізоляції.В 1688 р. пар ламент звернувся до правителя Нідерландів Вільгельма Оранського з пропозицією зайняти англійський престол, котрий нібито став вакантним в результаті зречення Якова II. ВільгельмОранський прийняв пропозицію, і 13 лютого 1689 р. він і Марія були проголошені правителями Англії.Ці події дістали назву «Славної революції».

5.Формування парламентської монархії в Англії.Реформи виборчого права.У1852 р.в Англії остаточно утвердився принцип «відповідального уряду»,який залишався при владі доти,поки йому виявляла довіру і підтримку більшості палати общинДуалістична монархія трансформувалась у парламентську.40-60 рр. ХІХ ст. були часом посилення влади англійського парламенту.Період 1832-1867рр. називають «золотою ерою» англ.парламентаризму.алата общин з легкістю скидала еугодних для неї прем’єр-міністрів.Одночасно юридично була закріплена парламентська двопартійна система,за якої влада переходила від однієї фракції правлячого стану до іншої.Після виборчої реформи 1832 р. були проведені деякі заходи щодо оновлення держ.апарату.МВС було піддане реорганізації для посилення контролю над місц.самоврядуваням.У 1839 р. було створено Комітет Таємної ради для розпорядження виділеними на потреби освіти сумами,а в 1848 р. – так зване управління народного здоров'я.Проводились також і деякі інші реформи.Невдоволені реформою 1832 р. англ. робітники повели боротьбу за нове виборче право.У 1867 р. була проведена нова виборча реформа,в результаті якої поряд з промисловою і торговою буржуазією можливість брати участь у парламентських виборах дістала також робітнича аристократія.Право голосу в містах діставали особи,що орендували протягом 12 місяців немебльовані квартири за плату 10 фунтів стерлінгів за рік.Акт 1867 р. позбавив 38 бургів права представництва в палаті общин.У грудні 1884 р. знову було проведено виборчу реформу.Право голосу в графствах було надано особам,які орендували немебльовані квартири за плату 10 фунтів стерлінгів за рік.Кількість виборців в Англії збільшився на 2 млн чоловік.Як раніше,не мали виборчих прав жінки,чоловіки віком менш як 21 рік та особи,які протягом 12 місяців одержували матеріальну допомогу від парафії або проживали в ткрузі не менше часу за визначений у законі строк.Реформа 1885 р. встановила новий принцип представництва від виборчого округу.Виборчий округ з населенням від 50 до 50 тис. чоловік,але не менш як 65 тис. чоловік обирав 2 депутатів,якщо населення ще більше – 3 депутати.

6.Організація управління у північноамериканських колоніях Англії. Колонізація Англією Атлантичного узбережжя Північної Америки почалася майже на століття пізніше захоплення Іспанією і Португалією величезних територій Центральної і Південної Америки. Історія британського колоніального правління сходить до 1607 р., коли англійськими переселенцями був заснований форт Джеймстаун.Населення перших британських колоній, заснованих торговими компаніями, складалося з законтрактованих Сервенті.У 1619 р. з'являються перші раби-негри. Потім наростає хвиля політичних та релігійних дисидентів та інших вільних переселенців.Американське колоніальне товариство з моменту свого виникнення аж ніяк не було однорідним, егалітарним. До нього входили плантатори і буржуа, вільні дрібні фермери та паупери, купці, кораблевладельци і Сервенті. На соціальні протиріччя накладались протиріччя релігійні, які існували між різними напрямками протестантизму, католиками, а також іншими віруваннями і сектами. Гострі суперечності існували між плантаційний Півднем, економіка якого була заснована на рабовласництва, і промислово-аграрним Північчю, де розвивалися капіталістичні відносини.Перші колонії (Вірджинія, Плімут, Массачусетс) були чисто комерційними підприємствами, та їх правовий статус визначався колоніальними хартії, які представляли собою своєрідні договори між Британською короною і акціонерами тієї чи іншої компанії. У подальшому своєму розвитку відносини між короною і колоніями в усі зростаючому ступені набували політичного характеру.Система британського колоніального управління у своїх основних рисах склалася до кінця XVII століття. До цього часу існувало 13 колоній, які за своїм правовим становищем поділялися на три групи. Род-Айленд і Коннектікут, що мали хартії самоврядних колоній, фактично являли собою своєрідні республіки, оскільки всі органи управління на їх території обиралися. Пенсільванія, Делавер та Меріленд належали приватним власникам. Решта вісім - Массачусетс, Нью-Гемпшир, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Вірджинія, Північна і Південна Кароліна і Джорджія - були володіннями Британської корони. У цих колоніях управління здійснювалося губернаторами, але створювалися також і двопалатні законодавчі збори. Рішення колоніальних законодавчих зборів могли бути скасовані або призначають короною губернаторами, які наділені правом абсолютного вето, або королем через Таємна рада.Жалуваних королівські хартії представляли колоністам ті права, свободи та гарантії, які діяли в самій метрополії. Серед них - рівність усіх перед законом, право на справедливий розгляд справ судом присяжних, принцип змагальності у кримінальному процесі, свобода пересування, віросповідань, гарантії від жорстоких і варварських покарань.Політико-правові установи і погляди в англійських колоніях розвивалися під впливом Англії, але природно, що вони перш за все виражали економічні потреби колоніального суспільства. З самого початку в зароджується колоніальному конституціоналізму виявилися два протистоять один одному тенденції - реакційна та демократична. Перша найбільш повне своє вираження отримала в Массачусетсі, де була встановлена теократична олігархія, придушив всякий прояв демократії, вільнодумства і релігійної терпимості. Влада в цій "пуританської республіці" належала аристократичним та буржуазним елементам.Носієм другу тенденції з'явилася колонія Коннектикут, утворена релігійними та політичними дисидентами, вигнаними з Массачусетса. Органи управління Коннектикуту - губернатор і Генерального суду (представницька установа) були виборними, причому надання жителям колонії активного виборчого права не пов'язувалося з будь-якими релігійними вимогами.Ще більшим демократизмом володіла самоврядна колонія Род-Айленд. У цій "маленької республіки", як її називають в американській історіографії, була введена представницька форма правління з однопалатним законодавчим органом, здійснено відділення церкви від "держави", передбачалися часті вибори, право колективної та індивідуальної законодавчої ініціативи громадян, наділених рівними правами, проведення референдумів .Політико-економічні відносини колоній з метрополією з початку XVII століття до проголошення незалежності в 1776 р. визначалися політикою штучного стримання розвитку капіталістичних відносин, обмеження економічної активності буржуазії колоній, зовнішня торгівля яких повністю була поставлена під контроль Англії.Протягом перших шести десятиліть XVIII ст.,що безпосередньо передували американської революції, англійський парламент приймав закони, що душили промисловість і торгівлю у колоніях. Навігаційний закон, закони про торгівлю предметами першої необхідності, про гербовий збір і багато інших, прийняті в Лондоні без участі представників колоній, викликали обурення в усіх верствах колоніального суспільства. Одночасно наростав військовий і адміністративний гніт метрополії. У той же час у самих колоніях відбувалися суттєві політичні та ідеологічні зміни - росло бажання звільнитися від британського колоніального гніту, пробивали собі дорогу об'єднавчі тенденції, що виявилися у фактичному встановлення конфедеративних відносин колоній.

7.Війна північноамериканських колоній Англії за незалежність.Конст. оформлення США.Війна за незалежність в Північній Америці була прямим наслідком наростаючих протиріч між метрополіями і колоніями, особливо переселенським, якими були американські колонії Англії. Колонії швидко набирали сили, прагнучи до економічної та політичної самостійності, метрополії ж продовжували бачити в них тільки джерела сировини і величезних доходів. У 1763 Англія заборонила, наприклад, самостійні переселення на землі, захоплені у Франції на Заході країни. Колоністи могли отримувати промислові товари тільки з Англії, за цінами, встановленими Англією, і продавати сировину тільки Англії.У сер. XVIII ст. в Північній Америці налічувалося 13 не залежних один від одного штатів (губерній), поділяються на більш дрібні адміністративні одиниці. Населення колоній перевищувала 1,5 млн. чол. Усі найважливіші справи в окремих колоніях і дрібних округах вирішувалися в зборах всіх повнолітніх громадян, а в головних містах штатів - у зборах виборних представників від округів, прилічених до цих штатах.Колоніями управляли губернатори, які призначаються англійським королем. Британський уряд мало піклувалася про нужду колоністів в далекій Америці і не надавало їм ніяких прав.Своєкорислива політика британського уряду, спроби насадити велике землеволодіння, обмежити волю підприємництва, сваволя губернаторів і королівських чиновників, насильницьке розміщення в американських колоніях зростаючих контингентів англійських військ, введення «гербового збору» - нового податку, яким обкладалися і торгові угоди, і документи, і газети , та оголошення. Все це викликало різке невдоволення англійських поселенців. Напруженість у відносинах між англійськими колоністами владою і вилилася у збройне зіткнення в Бостоні між місцевим населенням та англійськими військами в березні 1770 р., під час якого солдати вбили кілька людей. У наступному, 1771 р. в Північній Кароліні англійські війська знову відкрили вогонь по мирному населенню.Англійський уряд розраховував жорстокістю придушити суспільне невдоволення у колоніях. Але це призвело до прямо протилежних результатів. У 1774 р. виникли перші партизанські загони борців за незалежність колоній. 19 квітня 1775 відбулася перша битва між урядовими військами і партизанами. Регулярним малорухливим королівським військам партизани протиставили швидкість і ініціативу розсипалися на дрібні зєднання стрільців. Королівські війська зазнали великих втрат і змушені були безладно відступити.Так почалася війна північно-американських колоній за незалежність. Її називають Першою буржуазної американської революцією. Вона звільнила американців від влади короля і англійської аристократії, встановила республіканський устрій, що відкрив для простір буржуазного прогресу приватної ініціативи і. Але, з іншого боку, вона істотно відрізнялася від передували і наступних революцій, коли прогресивні сили знищували реакційні режими, але зберігалися єдина територія і єдиний унітарна держава. У результаті війни за незалежність від Великої Британії відкололася значна частина з населенням 2,5 млн. чоловік. Перемігши Англію, молода країна опинилася у вкрай складному становищі. Зі зникненням військової небезпеки порвалися ті узи, які утримували разом 13 американських штатів. Через восьмирічної війни погіршився фінансовий і економічний стан країни. Щоб врятувати молоду державу, необхідно було встановити в країні закон і порядок.У 1789 р. були обрані перший Конгрес і перший президент. Основи суспільного і державного устрою в США були закладені під час війни за незалежність і згодом закріплені в Конституції, прийнятої в 1787 р. Конституція проголошувала Сполучені Штати федеральним державою, республікою, в якій вища законодавча влада належить Конгресу, а вища виконавча влада - президентові. Кожен штат був визнаний цілком самостійною державою, що володіє в межах своєї території повноту законодавчої, судової та виконавчої влади і управляти своїми виборними представниками. І в приватному, і в союзному пристрої штатів строго було проведено принцип поділу влади. Повна незалежність суддів виражалася в їх незмінюваність і в право не застосовувати законів, що суперечать Конституції. При існуючих в країні всіляких віросповіданнях, дробиться на безліч сект, у США не було встановлено панівної релігії і була допущена повна віротерпимість. Як видно, багато що в Конституції США було запозичено з ідей французьких просвітителів. У 1791 р. Конгрес прийняв десять поправок до Конституції, які увійшли в історію під назвою «Білль про права». Ці поправки проголошували свободу слова, зборів, друку, недоторканість особи і т.д. «Білль про права» не відміняв в США системи рабовласництва, але вводив в молодій республіці основи буржуазної демократії.

8.Друга американська революція. До середини XIX ст. почали зростати суперечності між двома регіонами США — Північчю та Півднем. Південь був зацікавлений у розвитку міжнародної торгівлі,Північ― була зацікавлена у згортанні торгівлі з Європою. Це дозволило б переробляти сільськогосподарську сировину Півдня на фабриках Півночі, пропонувати південним штатам власну промислову продукцію. На Півдні основою соціально-економічного укладу було рабство, а на Півночі — вільна праця. У цей час в США починає формуватися двопартійна система. У 1828 р. створюється демократична партія, соціальною базою якої були плантатори-рабовласники, а у 1854 р. — республіканська партія, опорою якої стала промислова буржуазія Півночі. У 50-х роках XIX ст. більшість ключових посад федерального апарату перебувала в руках плантаторів: вони контролювали Сенат, Верховний Суд, президентську владу. Таким чином, олігархія Півдня з 60 тис. плантаторів нав'язувала свою волю 25 млн. американців. Це не влаштовувало промислову буржуазію Півночі, яка, враховуючи зростання своєї економічної потужності, хотіла й відповідного зростання владного впливу.На президентських виборах 1860 р. від демократичної партії було висунуто кандидатом прибічника рабовласництва С. Дугласа, а від республіканської — Авраама Лінкольна, який притримувався протилежних поглядів — виступав за припинення поширення рабства. 20 грудня 1860 р. зі складу США вийшов штат Південна Кароліна, а згодом до нього приєдналось ще 10. Шість штатів утворили Південну Конфедерацію з центром у Річмонді на чолі з Д. Девісом. Спроби А. Лінкольна уникну ти розколу не мали успіху.Тепер конфлікт можна було виріши ти лише збройним шляхом.14 квітня 1861 р. 7-тис. армія південців після триденних боїв захопила вірний центральному уряду форт Самтер у Південній Каролінї (74 солдати і 9 офіцерів). Ця подія стала приводом до війни, а 15 квітня Лінкольн розпочав призов 75 тис. волонтерів у армію, а південців оголосив заколотниками.11 штатам-заколотникам протистояло 23 тих, що зосталися в Союзі. На боці Конфедерації було більше офіцерів та генералів.Вони опиралися на допомогу Великої Британії, Франції, Іспанії.Громадянська війна у США поділяється на дві періоди.1) «конституційний» (1861-1862 pp.) — нерішучі дії Півночі, її поразки;2) «революційний» (1863-1865 pp.) — перевага а Півночі, скасування рабства.У 1861 р. війська Півночі зазнали кількох поразок Війська Конфедерації знаходилися у 10 км від Вашингтона. Перші успіхи Півночі було здобуто навесні 1862 p., а влітку її війська знову зазнали поразки і нова загроза повисла над Вашингтоном.20 травня 1862 р. уряд Лінкольна провів через Конгрес закон про гомстеди (ділянки). У вересні 1862 р. була видана прокламація про те, що з 1 січня 1863 р. рабство негрів у США буде ліквідоване Оголошувався набір негрів в армію Півночі. На кінець громадянської війни у федеральній армії служили 186 тис. негрів.Улітку 1863 р. війська Конфедерації зазнали кількох поразок. Ініціатива перейшла до північних, війська яких очолив генерал І. Грант. У 1864 р. армія генерала Півночі І. Шермана здійснила свій знаменитий «марш до моря», розчленувавши територію Конфедерації Прибічники рабовласництва сподівалися тепер на президентські вибори 1864 p., висунувши від демократичної партії Мак-Клеллана. Але Лінкольн знову переміг.2 квітня 1865 р. війська Півночі захопили столицю Конфедерації Річмонд, а 9 квітня 28-тис. армія південців на чолі з генералом Р. Лі, програвши останню битву, капітулювала. Але 14 квітня 1865 р. президент Лінкольн був смертельно поранений прибічником Конфедерації актором Бутсом. Громадянська війна стала найкривавішою в історії країни.

9.Буржуазна реконструкція Півдня США. Після завершення громадянської війни перед країною постала проблема реконструкції — відновлення державної єдності і перебудови життя Півдня.

Першим кроком на цьому шляху було повне та безповоротне скасування рабства. У лютому 1865 р. конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції США, яка забороняла рабство на всій території країни. Але чекали свого вирішення інші проблеми: умови допущення колишніх штатів конфедерації до союзу, статус колишніх рабовласників і рабів, організація влади на Півдні та ін.

У правлячих колах США щодо цього питання єдиної думки не було. Після смерті Лінкольна розбіжності між президентом (ним став Ендрю Джоне, колишній віце-президент) і конгресом у вирішенні цих питань загострилися. Е. Джоне зайняв позицію умиротворення. У травні 1865 р. він видав указ про амністію, що відновлював плантаторів у громадянських, політичних і правах власності (крім права мати рабів). Плантатори Півдня сприйняли цей указ як слабкість. Вони почали повертати свої плантації та примушувати колишніх рабів знову працювати на себе, до того ж створили розгалужену терористичну організацію ку-клукс-клан, яка розправлялась із непокірними неграми і тими білими, котрі їм співчували. Набув поширення суд Лінча — кара на горло без суду і слідства. Відновивши свою владу, плантатори проводили через законодавчі зібрання штатів «чорні кодекси» — закони, що забороняли колишнім рабам мати власність, позбавляли їх свободи пересування, слова, зборів, права брати шлюб з білими і т. ін. Виникла загроза нової громадянської війни між плантаторами і колишніми рабами. Ситуація загострилася після виборів до конгресу США у грудні 1865 р. депутатів від південних штатів. Серед новообраних було чимало колишніх лідерів конфедерації. Радикально налаштовані члени конгресу домоглися рішення не допустити цих депутатів до зали засідань і передати справи проведення реконструкції конгресові. У липні 1866 р. конгрес прийняв 14-ту поправку до Конституції США, згідно з якою колишні лідери конфедерації позбавлялися права посідати державні посади, а негри зрівнювались у правах з білими. Заборонялися «чорні кодекси».Одержавши на виборах до конгресу перемогу, республіканці вдалися до радикальної реконструкції. У 1867 р. на Півдні було введено воєнний стан, скасовано колишні конституції штатів. Завдяки таким рішучим діям у 1868 р. штати Півдня ратифікували 14-ту поправку до Конституції США.Радикальна реконструкція — це примусова демократизація життя на Півдні США з допомогою армії, але без розв'язання терору і встановлення диктатури.На нових президентських виборах переміг колишній головнокомандувач армії Півночі генерал У. Ґрант. За його президентства помітно зросла підприємницька активність. Бурхливий розвиток ринкових відносин сприяв поступовій ліквідації відмінностей між Півднем і Північчю. Колишні плантатори та їхні раби пристосовувалися до нових умов господарювання. Поетапна радикальна реконструкція досягла мети. У 1877 р. з Півдня було виведено федеральні війська і тим самим ліквідовано останні елементи надзвичайного стану.За період реконструкції сталися значні зміни у партійній системі США. Демократична партія завдяки входженню до її лав фермерів і підприємців репрезентувала не тільки інтереси колишніх плантаторів. Демократи з кожними виборами набирали ваги у конгресі. Республіканська партія трансформувалась у партію, що відображала інтереси великих підприємців, промисловців та банкірів, і втратила свій радикальний дух.Риску під трагічним періодом історії США підвели президентські вибори 1876 p., на яких представник демократичної партії здобув більшість голосів. Але результати виборів було переглянуто, і президентом став кандидат республіканської партії Р. Хейс. Це стало наслідком закулісної змови між лідерами партій про припинення реконструкції та виведення військ. Громадянська війна і реконструкція складають єдиний період в історії США. Оцінки істориками цих подій різні: одні порівнюють їх із буржуазно-демократичною революцією та називають другою американською революцією; інші розглядають це як боротьбу між двома формами власності та організації праці.

10.Осн. етапи Великої французької бурж. Революції.1 етап (14 июля 1789-10 августа 1792) – панування сторонників конституції.2 етап (10 августа 1792-2 июля 1793) – установлення республіки.3 етап(2 июля 1793-27 июля 1794) – якобінська диктатура.4 етап(27 июля 1794-26 октября 1795) – термідоріанський переворот.5 етап(26 октября 1795-9октября 1799) – режим директорії(Бонапарт).

11.Якобінська диктатура. Війна проти республіканської Франції затягувалася. 1793 р. до анти-французької коаліції приєдналися Англія, Іспанія, Голландія, ряд італійських та німецьких країн, їх підтримувала Російська імперія.Ця війна, а також поразки на фронтах штовхнули народ під керівництвом якобінців до вигнання зі складу Конвенту депутатів-жиродистів.Влада перейшла до якобінців. П'ять іноземних армій тіснили втомлені, погано озброєні війська. Контрреволюційний заколот, очолюваний дворя-нами-монархістами, що спалахнув у Вандеї, миттєво поширився по всій країні.Для привернення селянства на свій бік якобінський Конвент передав селянам общинні землі та землі емігрантів, скасував феодальні повинності.1793 р. Конвент затвердив нову Конституцію Франції — демократич-нішу, ніж Конституція 1791 р. Франція проголошувалася республікою з однопалатними зборами, що обиралися прямим загальним голосуванням чоловіками, які досягли двадцятиоднорічного віку. У Конституції йшлося про право на освіту, працю, необхідність допомоги нужденним. Прийнявши найдемократичнішу конституцію, Конвент не запровадив її в'життя. Крайня напруженість боїв проти європейських монархій, жорстока громадянська війна, що розділила країну на два непримиримих табори, вбивства, замахи (зокрема, був убитий редактор революційної газети "Друг народа" Жан-Поль Марат), змови — усе це вимагало інших методів організації влади. Якобінці встановили режим диктатури.Якобінці посилили терор проти контрреволюційних сил. Конвент прийняв декрет про мобілізацію на війну. Конвент і створений ним Комітет національного порятунку на чолі з Максиміліаном Робесп'єром, Сен-Жюс-том та іншими придушили внутрішню і зовнішню контрреволюцію та вигнали інтервентів за межі Франції.Після усунення небезпеки реставрації дореволюційних порядків у країні посилилося невдоволення як народних мас, так і буржуазії якобінською диктатурою (встановленням максимуму цін, ставками заробітної плати, реквізиціями, переслідуванням спекуляції тощо).Внутрішня боротьба в якобінському блоці між прихильниками Робесп'є-ра та "шаленими" і "поміркованими" щодо шляхів вирішення соціальних проблем послабила якобінську диктатуру.Криза в суспільстві та криза в Конвенті призвели до контрреволюційного перевороту 9 термідора (27 липня) 1794 р. Робесп'єр і його прихильники були страчені.Влада перейшла до Конвенту, в якому переважали промисловці, фінансисти, нові землевласники, які розбагатіли внаслідок революції.1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію, що скасувала загальне виборче право і запровадила виборче право для власників майна. Влада в країні перейшла до Директорії, яка складалася з п'яти чоловік, обраних двопалатним законодавчим органом — Радою п'ятисот і Радою старійшин. Правління Директорії було безпосереднім продовженням панування термідоріанців, тобто промисловців і фінансових кіл, які заволоділи багатствами колишніх власників-аристократів і не могли допустити повернення старого, дореволюційного режиму. 1796 р. уряд Директорії розкрив змову "товариства рівних", яку очолював Гракх Бабеф. Він закликав до ліквідації приватної власності, щоб досягти "фактичної рівності" людей. Його було страчено, а "товариство рівних" розгромлено.Характер війни проти країн антифранцузької коаліції в часи Директорії різко змінився: розпочавшись як війна на захист Французької республіки, з 1797 р. вона перетворилась на війну за завоювання чужих територій. Наполеон Бонапарт, який командував армією в Північній Італії, завдав поразки італійцям і австрійцям, вступив в Австрію і змусив противників підписати мирний договір. Австрія визнала перехід до Франції лівого берега Рейна і Бельгії. Франція підкорила собі Італію і Швейцарію. Однак головним ворогом Франції ще залишалася Англія. Намагаючись підірвати колоніальну могутність Англії, Директорія вирішила надіслати експедицію в Індію, але для початку захопити Єгипет як шлях в Індію, що пролягав через арабські країни. Очолив експедицію -Наполеон. Він розгромив єгипетську армію, проте спроби завоювати Сирію були невдалими.Розгром англійським флотом французької ескадри звів нанівець перемоги Наполеона в Єгипті. Це прискорило створення антифранцузької коаліції у складі Англії, Росії, Туреччини й Австрії. Навесні 1799 р. французька армія була розбита в Німеччині, російська армія під командуванням Суворова вигнала французькі війська з Італії.Воєнні невдачі і небезпека зовнішнього вторгнення, а також політика Директорії стурбували заможні прошарки Франції. Роялістські повстання, відсутність належного законопорядку (розбій та грабежі) переконували більшість населення у необхідності встановлення твердої влади. З генералів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори виявився Бонапарт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та повернувся до Парижа.У листопаді (18 брюмера) 1799 р. Бонапарт добився відставки Директорії. Наступного дня, оточивши своїми військами приміщення, в якому засідали депутати Ради п'ятисот і Ради старійшин, Наполеон змусив депутатів передати владу трьом консулам на чолі з ним. Переворот 18 брюмера завершив французьку революцію.Велика французька революція кінця XVIII ст. знищила феодально-абсолютистський лад у Франції і встановила республіку. Буржуазія, яка прийшла до влади, розв'язала терор проти монархістів і народних мас, невдоволених своїм становищем, здійснювала агресивну зовнішню політику. Нетерпимість до внутрішніх противників, загарбницькі війни проти сусідів призвели до нестабільності центральної влади і відкрили шлях до встановлення диктатури Наполеона.

12.Франція в роки Консульства. Переворот 9 листопада 1799 р. привів до встановлення у Франції військової диктатури, що орієнтувалася на інтереси нової французької буржуазії і пов'язаного з нею командного складу республіканської армії. У диктатурі правлячі кола країни вбачали захист як від спроб реставрації монархії, так і від демократичних прагнень народних мас. Захопивши владу, Бонапарт силою закріпив вигідні підприємницьким колам перетворення часів революції та скасував усі демократичні інститути та революційні завоювання. Він не зазіхав на основні здобутки революції: знищення феодальних відносин, перерозподіл земельної власності та зміну її характеру, а лише жорстко упорядкував новий лад і вжив заходів для його подальшого стабільного розвитку. Перший консул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на вищі військові й цивільні посади, керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою. Законодавча влада навмисно розподілялася між Державною радою, Трибунатом і Законодавчим корпусом, що дозволяло перщому консулові контролювати їх діяльність. Місцеве самоврядування було остаточно знищено, у департаментах порядкували ставленики першого консула - префекти, а мери міст і сільських громад призначались як чиновники. Бонапарт встановив жорсткий поліцейський режим. Було закрито 60 газет із 73-х, а решту поставлено під суворий контроль держави, запроваджувалася цензура. У пресі було заборонено навіть згадувати про революцію. Міністром поліції було призначено Фуше, який охопив усю країну системою поліцейського нагляду. Колишні революціонери, ідейні нащадки якобінців, переслідувались і висилались у колонії Франції. Одним з найважливіших засобів зміцнення своєї влади Бонапарт вважав релігію. У 1801 р. він уклав договір із папою Пієм VII, за яким католицтво проголошувалося «релігією більшості французів». Натомість папа визнавав нових власників розпроданих церковних земель і право французького уряду призначати вище католицьке духівництво країни. У 1802 р. повноваження Бонапарта як першого консула стали пожиттєвими, він здобув право затверджувати мирні договори і призначати собі наступника. Тоді ж було створено Консульську гвардію (в майбутньому знамениту Стару гвардію Наполеона) і засновано нову державну відзнаку - орден Почесного легіону. Зміцнивши свою владу, в 1804 р. Бонапарт домігся проголошення себе імператором.

13.Франція в роки Першої імперії. 2 грудня 1804 р. у Соборі Паризької Богоматері відбувся урочистий акт коронації Наполеона імператором французів. При цьому Бонапарт вирвав з рук папи корону і сам поклав її собі на голову. Корону було зроблено не із золота, а із заліза, що мало символізувати власну волю коронованого як визначальну в його діяльності. Головним змістом правління Наполеона були його війни, які мали загарбницький характер. У 1805 р. Наполеон воював з третьою антифранцузькою коаліцією.Держава Наполеона сягнула зеніту своєї могутності. До складу Французької імперії ввійшли Бельгія, Голландія, Північна та Центральна Італія, Далмація, Іллірія. Населення імперії зросло втричі — до 75 млн. осіб. Сам Наполеон був італійським коро лем, а його пасинок — віце-королем. Решта Західної і Центральної Європи перебували у васальній залежності від Франції. У 1814 р. війна була перенесена на територію Франції. 6 квітня 1814 р. Наполеон зрікся престолу. Його розмістили на острові Ельба в Середземному морі, дозволили носити титул імператора Ельби, призначили пенсію у 2 млн. франків, залишили з ним 400 гвардійців. Влада у Франції перейшла до Людовіка XVIII (1814-1824 pp.) — брата страченого Людовіка XVI. Повернення дворян-емігрантів викликало велике незадоволення в селян і частини буржуазії. Наполеон вирішив цим скористатись. Наполеон зазнав поразки, хоч і не заслуговував її. 22 червня 1815 р. Наполеон удруге зрікся престолу і був засланий на острів Святої Олени в південній частині Атлантики, де 5 травня 1821 р. помер.

14.Цивільний кодекс Наполеона. У 1804 р. було прийнято Цивільний кодекс («Кодекс Наполеона»). Він закріпив рівність громадян перед законом, недоторканність особи та власності, свободу совісті. Кодекс Наполеона ввійшов в історію як зразок законодавства. Наполеон писав у своїх мемуарах: «Моє справжнє слово — не сорок виграних битв: поразка над Ватерлоо перекреслює перемоги. Проте ніщо не перекреслить мій цивільний кодекс». Було введено нову грошову одиницю — наполеондор — шестиграмова золота монета із зображенням імператора. Набагато зменшилася злочинність. Швидко розвивалася промисловість, йшло інтенсивне будівництво доріг. Французькі товари стали кращими. Було створено пишний імператорський двір. На його утримання витрачалося 25 млн. франків. Емблемою імперії стали золоті бджоли на чорному оксамиті. Прагнучи зміцнити свою соціальну базу Наполе он створював «нове» дворянство. У 1808-1814 pp. було надано 3,6 тис. дворянських титулів. Колишні конюхи, дрібні торговці, сержанти армії, які «вибилися в люди» під час воєн, ставали маршалами Франції, її князями, герцогами, графами.

15.Кримінальний кодекс Наполеона. У1810 р. був затверджений Кримінальний кодекс. Він складався з чотирьох книг. Перші дві присвячувались основним поняттям і принципам кримінального права. Третя - містила конкретний пере­лік кримінальних діянь і види та міри покарань за них. Четверта -присвячувалася поліцейським порушенням і покаранням. Залежно від характеру покарань кримінальні діяння поділялися на три групи.1-ша група: найтяжчі діяння (злочини), що каралися боліснимичи ганебними покараннями (смертною карою, каторжнимироботами, депортацією — довічним засланням до однієї з колоній,виставлення біля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадськадеградація—усунення від усіх публічнихпосад і служб, позбавленнядеяких цивільних прав).2-га група: провини, які каралися виправним й заходам й (тюремним ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких політичних, громад­ських або сімейних прав, штрафом тощо).III група: поліцейські порушення, котрі каралися короткостроковим ув'язненням (на строк від одного до п'яти днів), грошовим штрафом (від 1 до 15 франків), конфіскацією певних предметів, на які накладено арешт.З огляду на те, що Кодекс ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх перед законом і закріплював основні принципи буржуазної законності, він мав прогресивне значення не тільки для Франції, але й позначився на розвиткові кримінального права інших держав (Іспанії, Бразилії, Швейцарії та ін.).

16.Династія Бурбонів.Хартія 1814 р.Липнева революція 1830р.Хартія 1830.

Після поразки і заслання Наполеона в 1814 р. На о. Ельба до Франції повернулись Бурбони. Главою держави знову став король. Однак реставрація монархії не означала відновлення абсолютизму.4 червня 1814 р. король октроював французькому народу Хартію, згідно з якою за формою правління Франція ста ла конституційною монархією.Монарх наділив себе великими повноваженнями. Він був главою держави і головнокомандуючим армії, йому були підпорядковані міністри, він призначав і усував чиновників, без підпису короля не набирали чинності закони та ін. «У Франції вся влада втілена в особі короля», — говорилося в Хартії.Парламент складався з палати перів і палати депутатів. Членів першої палати призначав король, до другої палати їх обира ли в процесі двоступеневих виборів. Коло виборців обмежувалося високими віковим

і майновим цензами.У результаті виборів до палати депутатів потрапили особи, що називали себе більш послідовними монархістами, ніж сам король.Десятки тисяч республіканців були знищені, загнані в тюрми, заслані на каторгу. В 1825 р. видано закон про святотатство, згід но з яким проступки проти церкви карались смертю з попереднім відрубуванням правої руки.Режим Реставрації характеризувався союзом дворян і великої буржуазії.У міру зміцнення монархії дворяни, не задовольняючись тим, що їм було виплачено величезну компенсацію за відібране під час революції майно,стали намагатись витіснити буржуазію від влади.Бурбони прагнули відновити колишній абсолютистський порядок,однак зазнали поразки. В результаті революції 1830 р. легітимна монархія була повалена. Король Карл Х устиг врятуватись від повсталого народу.Королем став Луї Філіпп Орлеанський – представник молодшої гілки династії Бурбонів.Хартія 1830р. розширила повноваження палат,особливо в галузі законодавства.Юуло знижено майновий ценз для тих,хто балотувався в парламент,і для виборців у нижню палату.Король не міг видавати закони без парламенту,однак мав право виносити законопроекти.Спадкоємне звання перів скасовувалось.Права католицької церкви обмежувались.У цілому держ.механізм залишався таким самим,як і був,дещо змінився лише політ.режим.Після революції 1930р. Франція набула лише зовнішніх ознак парламентської монархії.Роль дворянства в політ.житті стала другорядною.Реальна влада остаточно була зосереджена в руках буржуазії.

17.Утворення Другої республіки у Франції.Конституція 1848р. Засилля фінансової аристократії у сфері економіки й політики викликало невдоволення не лише середніх та малоімущих верств

населення, а й великих промисловців і торговців. У країні почався масовий рух за виборчу реформу і насамперед за зниження виборчого цензу. Політичне активнішим став пролетаріат. Багато робітників вважали, що парламентська реформа допоможе їм добитись прийняття життєво важливих декретів. Вони сподівались на встановлення республіки нового типу, яка гарантувала б їм не тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення економічного становища.

В цьому полягала особливість нової революційної ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку!»Загальне повстання робітників Парижа у лютому 1848 p.,пере хід на їх бік Національної гвардії поклали кінець монархії. Ко роль зрікся престолу і втік за кордон. З криками «Геть гендля рів! Хай живе республіка!» натовп парижан увірвався в королів ський палац. Трон монарха був урочисто спалений на площі. В ре зультаті лютневої буржуазно-демократичної революції 1848 р. встановилась Друга республіка. Новий уряд відновив свободу слова, друку і зборів, амністував політичних в’язнів, увів 10-годинний робочий день і навіть обіцяв гарантувати трудящим право на працю. Однак багато які обіцян ки залишились невиконаними.Захопивши владу, буржуазні республіканці стали тиснути на своїх недавніх союзників — робітників. У червні 1848 р. пролетаріат Парижа знову піднявся на повстання, яке було жорстоко при душене. За наказом військового міністра Кавеньяка війська про тягом чотирьох діб вели вогонь по повстанцям.Буржуазія мала перевагу в Установчих зборах. 4 листопада 1848 р. набрала чинності нова Конституція Франції, що проголо- сила республіку остаточною формою правління, що ґрунтувалася на принципах суверенітету, свободи, рівності, братерства.Основою сус-ва були оголошені сім'я, власність,праця,громадський порядок.Держ.посади затверджувались як виборні,так і змінювані.Поділ властей був першою умовою Існування вільного уряду.Законодавча влада переходила до однопалатних Нац.зборів.Вводилися прямі,загальні вибори при таємному голосуванні.Ценз осілості зберігався.Ці громадяни мали активне виборне право.Для попереднього розгляду законопроектів і контролю адмін.органів було створено Держ.раду.Виконавсча влада була надана президентові,якого обирали загальним голосуванням строком на 4 роки.

18.Друга імперія у Франції. Президентом був обраний Луї Бонапарт. Він уміло використав знову відродився в невиразною політичній обстановці популярність свого великого дядька, доклав багато зусиль для залучення на свій бік дрібновласницького сільського населення.Не випадково в результаті виборів до Національних зборах сильні позиції отримали монархісти, які негайно розгорнули наступ на демократичні інститути, підриваючи і без того похитнулася віру в республіку і в представницькі установи. Політичні підступи монархістів і внутрішні чвари між бурбоністамі і орлеаністамі створили Луї Бонапарта сприятливу обстановку для державного перевороту.2 грудня 1851 лицемірним під приводом захисту республіки від змовників і в порушення Конституції 1848 Луї Бонапарт, спираючись на армію, розігнав Національні збори і встановив президентське правління, тобто відкриту особисту диктатуру. У демагогічних цілях Луї Бонапарт, використовуючи прийоми Наполеона I, оголосив про відновлення загального виборчого права, скасованого Національними зборами. Одночасно був введений режим військового та поліцейського терору, направлений проти монархічної опозиції, але перш за все проти республіканців і демократичних сил.

14 січня 1852, здійснюючи свої амбітні політичні задуми, що Луї Бонапарт промульгіровал нову Конституцію, яка в своїх основних рисах нагадувала бонапартистського Конституцію 1799.

Офіційне проголошення 2 грудня 1852 Другої імперії означало торжество відвертої реакції, що остаточне затвердження нового різновиду бонапартистського режим. Цезаризму Луї Бонапарта поряд із загальними ознаками, характерними і для правління Наполеона I, мав свої специфічні риси. У нових історичних умов, що характеризуються зростанням політичної свідомості і активності трудящих мас, уряд Наполеона III був змушений постійно лавірувати, зображати з себе якусь "надкласову" і "надпартійного" силу.Так, зіткнувшись з більш зрілим і організованим робітничим рухом, Наполеон шукав вихід в політиці "батога і пряника". Використовуючи жорстокі репресії проти учасників робочих організацій, зокрема проти членів I Інтернаціоналу, він у той же час йшов на окремі поступки робітничого руху (скасування закону Ле Шапель і т. д.). Що спирається на армію, яка шукає підтримки у консервативної верхівки суспільства, а також селянства, заграє з робітниками, новий бонапартистського режим, створений Наполеоном III, являв собою якийсь час зручну для великої буржуазії форму організації політичної влади.Цезарістская зовнішня політика Другої імперії, особливо політика економічної лібералізму, створювала виключно сприятливі можливості для підприємницької діяльності, для створення численних акціонерних компаній і біржової гри. У спекулятивних махінаціях активну участь брала і верхівка державного апарату. Але, надавши підприємницьким колам необмежені можливості для збагачення, Бонапартизм істотно обмежив політичні права населення імперії.Після офіційного проголошення імперії державний лад Франції набувала все більш антидемократичний і авторитарний характер. Сенатус-консульт 25 грудня 1852 дав імператору право головувати у Державній раді і Сенаті, видавати декрети і визначати видаткову частину бюджету, який лише в самій загальній формі затверджувався законодавчим корпусом.Вибори до Законодавчої корпус були поставлені під контроль уряду. Запроваджувалася система "офіційних кандидатів", які повинні були підтримуватися місцевою владою. Кандидати опозиції практично були позбавлені можливості вести передвиборчу кампанію.У 60-х рр.. у зв'язку із зростанням суспільного невдоволення і підйомом робітничого руху Наполеон III був змушений провести часткові ліберальні реформи (період так званої "ліберальної" монархії). Законодавчий корпус і Сенат отримали право щорічно вотувати адресу на тронну мова імператора, публікувати звіти про своїх засіданнях, у 1870 р. їм було надано право постатейного голосування бюджету.

Однак ці малозначні реформи хоча й дозволили підсилитися республіканської опозиції, але не зачіпали основ французької державності і не змінювали суті бюрократичного правління і поліцейського режиму Другої імперії, все більше втрачає свої колишні позиції у всіх шарах суспільства.Імператорським декретом 1 березня 1854 був відновлений корпус жандармів. Він розглядався як складова частина армії і був у підпорядкуванні військового міністра, а використовувався для проведення каральних операцій.Важливою ланкою в політичному механізмі Другий імперії було армія, верхівка якої не тільки підтримувала внутрішні репресивні акції імператора, але й була натхненником його агресивної зовнішньої та колоніальної політики. Хоча Наполеон III прийшов до влади з демагогічним гаслом: "імперія - це світ", він для відволікання населення від гострих внутрішньополітичних проблем неодноразово втягував Францію в сумнівні військові кампанії. Політичний авантюризм Наполеона призвів до того, що в 1870 р. Франція виявилася втягнутою у війну з Пруссією. Поразка і капітуляція французької армії, що стали результатом її повної непідготовленість до серйозних військових дій, прискорили падіння Другої імперії.

19.Третя республіка у Франції.Конституція 1875р. Після придушення Паризької комуни між буржуазними партіями розпочинається суперечка з приводу подальшого розвитку державності, про те, який політичний лад найкраще захистить експлуататорські класи від нової революції. Більшість у Національних зборах, обраних ще до Комуни, становили монархісти. Серед них сформувалося три погляди на цю проблему: 1) реставрація династії Бурбонів (легітимісти); 2) передання влади нащадкам Луї-Філіппа Орлеанського (орлеаністи); 3) передання влади наступникові Наполеона III (бонапартисти). Та, незважаючи на це, А. Тер (сам монархіст), наперекір усім сподіванням, через страх перед новим революційним вибором, висловився за збереження республіканської форми правління за умови, що всі ключові посади в уряді цієї республіки приберуть до рук монархісти. Такий компроміс не влаштовував представників крайньої реакції, й А. Т'єру довелося піти у відставку. Президентом став один з винуватців Сіданської катастрофи, відкритий монархіст- маршал Е. Мак-Магон. Одначе й це не привело до відновлення монархії. Французький народ - робітники, селяни, дрібна буржуазія - ясно висловлювалися за збереження республіки. У1871-1874 рр. на додаткових виборах до Національних зборів і деяких міських органів влади, вони голосували переважно за кандидатів-республіканців. Це відіграло вирішальну роль у справі зміцнення республіки. Саме тому середня та частина великої буржуазії також висловилися за республіку, побоюючись, що відновлення монархії призведе до нової революції та поставить під загрозу велику власність. За таких умов Національні збори змушені були примиритися. Сподіваючись, що це лише тимчасова поступка, вони в 1875 р. затвердили республіканський режим, прийнявши Конституцію Третьої французької республіки. Власне, це була неконсолідована конституція, що складалася з трьох конституційних актів (законів) -"Про організацію Сенату" (24 лютого 1875 р.), "Про організацію державної влади" (25 лютого 1875 р.), "Про відносини державної влади"(26 лютого 1875 р.). За конституційними законами, державний лад Третьої республіки 1875 р. базувався на принципі розподілу влад. Конституція передбачала створення двопалатного законодавчого органу (Парламенту) -Національних зборів. Нижня - Палата депутатів - обиралася один раз на чотири роки у кількості 600 осіб. Формально проголошувалося загальне виборче право. Насправді ж, цим правом могло скористатися лише ЗО % французького населення (чоловіки старші від 21 року, а не мали його: жінки, військові та населення колоній). Діяла мажоритарна система виборів у два тури (перший тур - абсолютна більшість, другий - відносна більшість голосів). Верхня палата- Сенат -обирався один раз на дев'ять років у кількості 300 осіб, з яких 75 сенаторів були довічними й обиралися Палатою депутатів, а 225 - особливими колегіями виборців за департаментами. Сенат був постійним органом, його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину. Сенат, за певних обставин, міг перетворюватися на найвищий суд над президентом. Сенат і Палата депутатів збиралися щороку на сесії, що розпочиналися та закінчувались одночасно (засідання палат могло бути відстрочено президентом, але не більше, ніж на місяць). Приймати закони мали право і Палата депутатів, і Сенат, але без затвердження останнього, жоден з них не міг набрати чинності. Главою держави був президент, який обирався Національними зборами один раз на сім років і міг бути переобраним. Він володів значними повноваженнями: мав право законодавчої ініціативи; оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням; здійснював помилування; розпоряджався збройними силами; призначав на всі цивільні й військові посади; за згодою Сенату міг розпустити Палату депутатів. Передбачалось утворення Ради міністрів, але детального визначення її правового статусу Конституційні закони не давали. Зберігалася Державна рада, що була заснована ще за Наполеона І і складалася з представників вищої бюрократії, призначених президентом. Вона виконувала при урядові консультативні функції. Про місцеве управління та судову гілку влади в Конституційних законах 1875 р. теж нічого не згадувалося. Незважаючи на недемократичність цієї Конституції, її прийняття все ж таки було важливим кроком на шляху політичного розвитку Франції, позаяк вона закріплювала республіканський лад, а це відповідало намаганням й інтересам французького народу. З певними змінами та доповненнями, Конституційні закони 1875 р. діяли до 1945 р., коли були скасовані рішенням референдуму.

20.Повалення священної римської імперії герм.нації.Пошуки шляхів об'єднання Німеччини в 1 пол. ХІХ ст. "Священная римская империя германской нации" лишь формально представляла собой единое государство, включая в себя в XVIII в. помимо непосредственных владений императора 7 курфюршеств, являющихся суверенными государствами, 300 владений имперских князей, епископов, аббатов, территории вольных городов, формально зависимых от императора, а фактически управляемых князями, епископами, городскими советами, и множество других феодальных владений. Империя скреплялась не столько экономической общностью или общеимперскими органами управления, сколько культурным, языковым и прочим единством ее народов. Фактором, все больше влияющим на внутриполитическую жизнь империи, становится крепнущее монархическое государство Пруссии, достигшее во второй половине XVIII в. ранга крупной европейской державы. Этому во многом способствовала проводимая при прусском короле Фридрихе II (1740-1786 гг.) прогрессивная по своей сути политика "просвещенного абсолютизма", сопровождаемая упорядочением государственных финансов и судопроизводства, ослаблением внутригосударственных таможенных, цеховых и других феодально-бюрократических ограничений, некоторым улучшением положения крепостных крестьян..Пруссия стала королевством в 1701 г. При всей ограниченности этих реформ, которые не могли существенно затронуть устои феодально-бюрократической системы, коренные интересы юнкерства, они способствовали началу буржуазного по своему характеру процесса модернизации страны. Развитие капиталистического предпринимательства стимулировалось и созданием крупной боеспособной военной силы страны.Падение "Священной римской империи германской нации" стало прямым следствием победоносных наполеоновских войн, в ходе которых не только существенно была перекроена политическая карта Европы, но и дальнейший импульс получило развитие Германии по капиталистическому пути. Было ликвидировано множество мелких феодальных владений, которые или слились, или вошли в крупные мо­нархии, при этом наибольшие территориальные приобретения получили непосредственно зависимые от Наполеона государства: Баден, Бавария, Вюртемберг, Саксония. В 1807 г. было создано крупное королевство Вестфалия.В 1806 году 16 формально независимых прирейнских государств были объединены в "Рейнский союз", впоследствии их число увеличилось. "Рейнский союз" формально возник как союз монархий, не лишенных государственного суверенитета, но отношения их с Наполеоном строились скорее на сюзеренно-вассальных связях зависимости, протектората. Государства "Рейнского союза" объявили о своем выходе из "Священной римской империи", что и предопределило ее распад.В этих государствах были отменены сословные привилегии духовенства и дворянства, личная крепостная зависимость крестьян, реорганизованы судебная и правовая системы, введен в действие Французский гражданский кодекс 1804 г.После сокрушительного поражения Пруссии в войне с Францией в 1807 г. (процесс возрождения в развалившейся, лишенной половины своих территорий, обложенной огромной контрибуцией стране начался с новой серии буржуазных по своему характеру реформ. Самой значительной из этих реформ была отмена в 1807 г. личной зависимости крестьян и введение свободной купли-продажи земли. В 1811 г. был издан указ об условиях выкупа "крестьянских платежей и повинностей", в том числе и не отмененной в 1807 г. барщины. Дворянство получило право заниматься предпринимательской деятельностью. Было введено новое налоговое обложение, распространявшееся частично и на дворян, осуществлена секуляризация церковных земель, отменены цеховые ограничения.Экономические преобразования сопровождались изменениями и в государственном аппарате: введением министерств, начал городского самоуправления и нового территориального деления на провинции. Проведена была и реорганизация армии: в офицерские школы, в частности, был открыт доступ лицам недворянского происхождения. В 1814 г. в Пруссии была введена всеобщая воинская повинность - главное условие осуществления агрессивного милитаристского курса ее внешней политики.Конец эпохи наполеоновских войн в Европе был ознаменован созданием нового объединения германских государств, правовой основой которого стал Союзный акт 1815 г., принятый на Венском конгрессе державами-победительницами. Они боялись возникновения в сердце Европы единого сильного немецкого государства, но были заинтересованы в создании некоего конфедеративного форпоста у границ беспокойной Франции.

В Германский союз кроме Австрии и Пруссии вошли еще 35 суверенных монархий (впоследствии - 32) - королевств, княжеств, герцогств и 4 вольных города, между которыми не существовало ни крепких экономических связей, ни единого законодательства, ни общих финансов или дипломатических служб.В новом объединении отсутствовали и центральные органы власти, кроме единственного - Союзного сейма, состоящего из представителей правительств государств, вошедших в Германский союз. Решения сейма требовали единодушного согласия всех его членов, что парализовывало его деятельность. Характерно, что членами этой своеобразной конфедерации стали три не немецких монархии, представленные королями Англии, Дании и Голландии территориями таких государств, как Ганновер, Гольштейн и Люксембург. Часть же территорий Австрии и Пруссии не была вклю­чена в состав Германского союза: Венгерское королевство, Восточная и Западная Пруссии, Познань и др. Союзный акт 1815 г. предписывал не только форму отношений между немецкими государствами, но и будущее внутреннее устройство этих государств на основе сословно-представительных конституций.

21.Посилення Пруссії в 1 пол. ХІХ ст.Пруська Конституція 1850 р. 30 травня 1814 р. у Парижі був підписаний договір між держава-ми-переможцями та переможеною Францією. Цей договір позбавив останню усіх територій, завойованих нею у війнах кінця XVIII - початку XIX ст. У вересні 1814 р. у Відні зібрався найбільш представницький з дипломатичних конгресів, які скликалися коли б то не було раніше. На нього з'їхалися 216 представників усіх європейських держав, за винятком Османської імперії. З січня 1815 р. Англія, Австрія та переможена Франція уклали між собою таємний союз з метою протидії планам російського та прусського урядів у польському та саксонському питаннях. Нові союзники навіть обіцяли один одному військову допомогу в разі необхідності.8 результаті їх об'єднаного тиску на Пруссію тій довелося примиритися з корекцією власних масштабних планів. До Пруссії відходила лише північна частина Саксонії, а південна залишалася самостійним королівством. Вона ж отримала додатково Познань і Гданськ зі складу колишнього Великого герцогства Варшавського (що суперечило планам Росії на ці території), а також шведську Померанію, Рейнську провінцію та Вестфалію. Останні дві провінції були найбільш розвинутими в економічному відношенні німецькими землями, важливим було й їх стратегічне становище. Галичина тоді ж була передана Австрії.

9 червня 1815 р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього увійшли 34 монархії та 4 вільних міста (Гамбург, Бремен, Любек та Франкфурт-на-Майні). Прусські та австрійські володіння включалися до Німецького союзу не повністю. З прусських -поза Союзом залишалася Східна Пруссія та Познань, з австрійських -Галичина, Угорщина та більша частина південнослов'янських областей імперії. Австрійський канцлер Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і розглядав його як знаряддя австрійської політики. Тим самим Австрія перетворювалася на жандарма Європи.Керівний орган Німецького союзу - т. зв. Союзний сейм турбувався перш за все про збереження європейського статус-кво: державних кордонів, монархічних режимів, політичної ізоляції Росії та збереження політичної роздробленості німецьких земель. Після вражаючих перемог над Наполеоном Росія намагалася претендувати на роль провідної європейської сили. Це не відповідало інтересам жодної з європейських наддержав - Англії, Австрії, Франції. Спроби Росії опертися на союз із Пруссією викликали зрозуміле занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В результаті цього Пруссії, як менш сильному учаснику намічуваної коаліції, дозволили дещо зміцнити свої позиції, але ціною розриву з Росією. Остання підтримувала прагнення Пруссії захопити усю Саксонію, але, в свою чергу, претендувала на герцогство Варшавське з Познанню та Гданськом включно.Що виграла і що програла Пруссія від цієї комбінації - з'ясувалося набагато пізніше. Але підключення до Німецького союзу уже зв'язувало цю державу у пошуку політичних союзників, в тому числі і на сході Європи.Союзний сейм (бундестаг) - рада уповноважених окремих німецьких монархів - перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного судового органу, ні об'єднаного дипломатичного представництва, ні загальної армії. Рішення сейму ставали обов'язковими лише за умови їх визнання усіма суверенними монархами -членами Союзу. Тим самим Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і значення.Володіння Пруссії були роз'єднані і складалися з двох основних частин. Східна частина включала давні прусські провінції та Познань, західна - Рейнську область та Вестфалію. Обидві частини королівства були розділені землями інших німецьких государів, відрізнялися вони і за своїм внутрішнім суспільним ладом. У східних провінціях панувало велике поміщицьке землеволодіння (місцевих поміщиків називали юнкерами). Юнкерам належала на селах вища поліцейська влада і вотчинна юрисдикція. Селянство, особисто вільне після реформи 1807 p., але політично безправне і позбавлене землі, продовжувало нести панщину і платити оброки. В західних володіннях Прусського королівства, які довго перебували під управлінням французів, селянство уже вивільнилося з-під кріпосної залежності, в життя грунтовно увійшли буржуазні порядки і створене французькою революцією законодавство, рівність усіх громадян перед законом, гласне судочинство тощо.

22.Проголошення НІМЕЦЬКОЇ ІМПЕРІЇ.Конституція 1871 р. Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об'єднання країни) не були вирішені. Об'єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство. Вирішення такого загальнонімецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об'єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об'єктивно обидва варіанти були можливими. Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило. Залишався реакційний варіант, а саме — об'єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави. Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій. Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз'яснював парламентській опозиції, що її «паперова конституція і парламентське голосування не варті мідного гроша», що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і не допустить «хазяйнування парламенту». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров'ю».

Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу. Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об'єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об'єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об'єднано частину Німеччини. За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. 18січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія. 16квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д. Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою. Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу. Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку. Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній. Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора. Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19). Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим. Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.

Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення). При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах. Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація. В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів. Об’єднання Німеччини навколо Прусії з її особливо сильними традиціями правлячої монархії і здійснене військовим шляхом доволі швидко привело до росту значення в урядовій політиці єдиної імперії військового мілітаризму, до прагнення підвищити державне значення Німеччини за рахунок інших сусідніх країн. Це стало передумовою агресивної зовнішньої політики Німеччини в Європі, яка в підсумку призвела до початку Першої світової війни. В ході цієї війни Друга Німецька імперія зазнала поразки і розпалась.

23.Передумови реформ у Китаї.Програми ліберальних та революційних перетворень.В 90-х гг. В Китае переплелось множество противоречий:1.в Китае правила антинародная династія(манчжурская династія – Цинь);2.к середине и во 2 пол. ХІХ экономика стала феодальной;3.неравномерность эконом.розвития;3.оборотной стороной полит.самоизоляции стала колонизация.На рубеже XIX-XX вв. в Китае возникла альтернатива путей обществ.розвития:либо революция,либо реформы.Первый революционный орган в Китае создаёт Сунь Ятсен.В 1894 г. он впервые обосновал программу революционных преобразований:1 часть – разоблачение ежима Манчжурской династии;2 часть – критика поличики великих ерв в отношении к Китаю.Он пропагандировтолько насильству смену власти – революцию.Он сформировал «три народных принципов»:1.национализм,тоесть уничтожение Манчжурской династии и оновление китайского правления;2.народовластие(то есть ликвидация монархии и установление республики);3.народное благоденствие(справедливое решение аграрного вопроса).Противником Сунь Ятсена стал либералист Кан Ювей,который пользовался поддержкой власти.Основа его доктрины:1.недопущение революции;2.розвитие национальной экономики и промышленности;3.модернизация гос.управления,сист.образования,финансовой системы,военного дела с учётом европейкого опыта,но без вмешательства запада;4.сопротивление иностранному капиталу;5.введение буржуазных свобод – свободы слова,петиций и т.д.

24.Міжнародні договори імперії Цинь,їх значення для держ. розвитку. Через величезну географічну віддаленість далекосхідного регіону від Європи великі континентальні держави звернули на нього увагу лише в другій половині XIX століття. У першій же половині століття практично монопольне право на колоніальну експансію в регіоні було у Великобританії. Отримавши перемогу над Китаєм в ході першої і другої опіумних воєн (1839-1842 і 1856-1858 рр.), англійці отримали ряд стратегічно вигідних позицій на Далекому Сході (Сінгапур, Гонконг), а також односторонньо вигідні Англії торговельні угоди з циньским урядом. Ці морські бази повинні були стати плацдармами для проникнення углиб китайської території. Так, ще в 1850-х рр. Англія захопила Нижню Бірму з Рангуном, звідки англійці планували проникнути у Верхню Бірму і Південний Китай.В серпні 1842 р. Англійці підійшли до столиці Китаю – Нанкіну і підписали там Нанкінський договір,невигідний для Китаю.Підсумком Другої опіумної війни стали Пекінський(1860 р.) та Тяньузинський договори(1858). Таким чином, намагаючись зберегти свій контроль над В'єтнамом, Пекін був вимушений використовувати бунтівників, що недобивали, які в період повстання тайпинов (у 1850-і - 1860-і рр.) поставили циньское уряд на грань катастрофи.І ці тайпинские загони, які називали себе чорні прапори, розбили французів під Ланг-Соном (28 березня 1885 р.). Проте і Китай, у свою чергу, у той час був такий слабкий, що навіть перемогу під Ланг-Соном китайці не змогли використовувати належним чином. Згідно з франко-китайскому мирною угодою від 9 червня 1885 р., Китай повністю відмовлявся від суверенітету над Тонкином. Франції надавалася там повна свобода дій. Для іноземної торгівлі відкривалися 2 пункти на китайско-тонкинской межі. Китайський уряд зобов'язався доручити залізничне будівництво в Юньнани і Гуанси французьким підприємцям. Французи, проте, повертали Китаю окуповані їх військами пункти на Тайвані і о-ва Пэнхуледао. р.) не виправдалися.Більше того, в ході третьої опіумної війни (1860) англійці і французи діяли спільно. В ході цієї війни загальна перевага у військах і інших військових ресурсах була на стороні англійців, і саме вони диктували умови каральної експедиції проти Китаю, проведеної в помсту за поразку, нанесену англійському флоту у Дагу 25 червня 1859 р. Пекінські договори, підписані 24 і 25 жовтня 1860 р., передбачали нові принизливі для Китаю умови, : сплату контрибуції, відкриття Тяньцзиня для іноземної торгівлі, легалізацію вивезення китайських кулі і повернення католицьким місіям їх майна. У цілому після трьох опіумних воєн і допомоги з боку Англії, Франції і США в пригніченні тайпинского повстання (1862-1864 рр.) Китай перетворився на напівколонію.У 1897-1898 рр. Росія розгорнула війну за концесії.У 1896 р. з Ктаєм був підписаний договір Китайсько-східної залізної дороги.В березні 1898 р. Китай передав в оренду Росії(на 25 років) порт Нетур,в оренду Англії – порт Вейхайвей,Франції – залив Гуанчжоуань.

25.Причини,хід і результати Сінхайської революції. Національно-визвольна боротьба. Рух ''4 травня''. Китай з його багатомільйонним населенням і багатотисячною історією хворобливо сприймав утвердження європейського панування. Адже китайці традиційно розглядали свою країну як центр всесвіту, Піднебесну імперію, оточену васалами і варварами. Тим сильнішим був шок, пережитий китайцями після поразок не тільки від європейців, а й від Японії. Китайська держава почала швидко розвалюватися, імператорська влада і конфуціанська мораль були дискредитовані. Серед китайців поширилась ідея про необхідність внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких збереження цілісності і незалежності Китаю неможливе. У 1912 р. після Сінхайської революції Китай був проголошений республікою. У країні створено Національно-народну партію Гоміндан, яка поставила собі за мету перетворення Китаю в сильну національну державу у вигляді парламентської республіки. Ідейним керівником партії був Сунь Ятсен, який висловив мету партії в трьох народних принципах: націоналізм, демократизм, процвітання. Реальна влада після ліквідації імператорської влади перейшла в руки місцевих військових угруповань. Пекінський Уряд контролював незначну частину території. Країна залишалась Поділеною між великими державами - Англією, Францією, Японією, США.У 1919 р. на Паризькій мирній конференції було прийнято рішення про передачу півострова Шаньдун Японії, війська якої захопили цю територію під час Першої світової війни. Це рішення викликало хвилю невдоволення у Китаї. Боротьбу розпочали студенти Пекіна. 4 травня 1919 р. вони вийшли на демонстрації та мітинги з вимогами до уряду повернути Шаньдун, звільнити прояпонські настроєних чиновників і оголосити бойкот японських товарів. Поліція розігнала демонстрантів і заарештувала їх лідерів. Наступного дня мітинги і демонстрації продовжились. До студентів приєднались учні гімназій, ліцеїв, а згодом робітники і ремісники Шанхаю. Рух підтримала національна буржуазія. Тривав він понад два місяці і закінчився тим, що уряд пішов на деякі поступки: були зняті з посад прояпонські чиновники, звільнені заарештовані студенти, китайська делегація не підписала Версальський мир. Рух, який отримав назву ''Рух 4 травня'', сприяв утворенню політичних партій і організацій лівого спрямування, а також консолідації робітничого класу. На хвилі цього руху поширилась й досягла успіху боротьба за ''нову культуру'', зокрема введення в літературу мови, близької до побутової. Це дало змогу отримати освіту багатьом мільйонам китайців. Рух призвів до радикалізації національно-визвольного руху.У 1921 р. була утворена Комуністична партія Китаю (КПК), яка вбачала у революції єдиний засіб відродження країни. Події 1925-1927pp. Національна революція. Визначною подією на шляху до національної єдності і суверенітету стали події 1925-1927 pp., у значній мірі інспіровані СРСР. Напередодні цих подій у Китаї були три впливові політичні сили, які вели боротьбу за владу: офіційний уряд у Пекіні, Гоміндан на чолі з Сунь Ятсеном і КПК.У 1921 р. Червона армія, ведучи боротьбу з японською агресією на Далекому Сході, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було проголошено Монгольську Народну Республіку. Розгорівся конфлікт з китайським урядом, який претендував на цю територію.У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона мала узгодити питання взаємовідносин з офіційним урядом у Пекіні, а також одночасно підтримати Гоміндан, центр якого знаходився у Кантоні.Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія відправилась до Кантону, де підписала угоду з Сунь Ятсеном. Угода передбачала створення незалежного, але орієнтованого на радянську Росію, при керівництві Гоміндану, Китаю. Радянська Росія зобов'язувалась надавати фінансову, військову підтримку Гоміндану в боротьбі за владу. З цією метою до Китаю було відряджено групу військових на чолі з В.Блюхером та представника Комінтерну М.Бородіна, який протягом ряду років грав ключову роль у відносинах між КПК і Гомінданом. Тим часом СРСР підписав угоду з пекінським урядом про вза-ємовизнання та про збереження контролю з боку СРСР над Китайською Східною залізницею та Зовнішньою Монголією.За рекомендацією Комінтерну в Гуанчжоу був утворений уряд з представників Гоміндану і КПК. Комуністи діяли спільно з Гомінданом. Очолив уряд Сунь Ятсен. Але напередодні революційних подій 1925 р. він помер. Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими поліцейськими мирної студентської демонстрації у Шанхаї, яка проходила під гаслом вигнання з країни імперіалістичних держав. ЗО травня 1925 р. на знак протесту у Шанхаї відбулось повстання, підтримане всіма верствами суспільства (''Рух ЗО травня''). Це було стихійне патріотичне піднесення, яке дало поштовх початку національної революції.Мета революції:- відновлення суверенітету Китаю; - ліквідація мілітаристських угруповань; - об'єднання країни;- проведення соціально-економічних перетворень з метою модернізації Китаю Особливістю національної революції в Китаї стало те, що в ній переплелися боротьба з імперіалістичними державами, виступи різних прошарків населення за свої права, гостра боротьба за владу і селянська війна.Уряд в Гуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за об'єднання Китаю. Головнокомандуючим армії Гоміндану став Чан Кайши. У жовтні-грудні 1925 р. війська під його командуванням оволоділи провінцією Гуандун, що укріпило базу революційного руху. У липні 1926 р. його армія розпочала ''Північний похід'', план якого був розроблений радянським радником Блюхером. У результаті бойових дій військам Чан Кайши вдалось восени 1926 р. взяти Ухань, у лютому 1927 р. - Нанкін, у березні - Шанхай.Після захоплення Нанкіну Чан Кайши переніс туди столицю і створив національний уряд, який отримав підтримку з боку деяких мілітаристських угруповань Півночі. Він і його прихильники вважали, що мету досягнуто і що тепер потрібно приступити до реформаторської діяльності. Проте КПК вважала, що революцію потрібно продовжити і стати н шлях соціалістичного будівництва. У революційному таборі відбувся розкол.Чан Кайши, маючи авторитет і обтяжений союзом з КПК, що робив його маріонеткою в руках СРСР, вдався до рішучих дій. У квітні 1927 р. Чан Кайши влаштував масові розстріли комуністів у Шанхаї. Тим самим він здійснив переворот, встановивши свою особисту владу. Завдяки таким діям Чан Кайши вдалось об'єднати Китай під своєю владою. Спроба комуністів підняти повстання в Наньгані зазнала невдачі. Після цього відбувся розрив дипломатичних зв'язків між СРСР і Китаєм. КПК стала на шлях партизанської боротьби проти Гоміндану.

26.Криза системи сьогуанату.Буржуазна революція в Японії. Протягом багатьох століть (з VI ст. до 70-х років XIX ст.).Японія була типовою феодальною країною. Єдиного державного простору не було, країна поділялась на князівства. Владу в них утримували різні клани феодалів, між якими відбувались безперервні зіткнення. За формою правління країна була монархією, на чолі її формально стояв імператор, а фактично країною керував сильний князівський рід, очолюваний сегуном з домуТокугави.Імператор — «живий бог» — фактично був під домашнім

ареш том, жив у старій столиці Кіото і виконував релігійно-церемоніальні обряди. Його прибічники, особи із знатних сімей землі не мали і одержували від сегуна платню рисом. Вплив придворних на політику був мізерним. Як особа «божественна», імператор мав право на повагу, достоїнство, шанування, але не більше. Він царював, а не керував. До початку 60-х років становище народних мас погіршилось.Колоніальні держави нав’язували країні нерівноправні договори,посилилась інфляція. Винуватцем злигоднів керівники народних повстань і опозиція вважали сегуна та іноземців. Дедалі частіше лунали заклики: «Геть сегуна!», «Геть варварів!». У серпні 1867 р. священнослужителі Нагої повідомили, що сталося диво, з неба спустились амулети. Маса віруючих ринула в місто. Диво тлумачили як початок великих змін.Активну роль у поваленні сегуна відіграли рядові самураї, підтримані впливовою опозицією. До них приєдналась і нова буржуазія. Проти гноблення буржуазії виступила основна масса селян. Невдоволення народу намагалась використати частина феодальної знаті і дворянства, щоб відтіснити сегуна й захо-

пити владу.До початку революції ставка сегуна (бакуфу) вже не володіла ситуацією. Його спроби створити централізоване керівництво,подолати сепаратизм наштовхнулись на опір могутніх князів.Закони сегуна практично мали силу лише в межах його домену й на землях його прямих васалів.Для перевороту видимість згоди між імператором і сегуном підтримувались взаємними забов'язаннями. Однак смерть імператора Комейки та сегуна Іемоті змінила співвідношення сил.Спадкоємцеві престолу Мацухіто було 14 років. Антисегунська опозиція в жовтні 1867 р. пред’явила новому сегуну Кейкі ультиматум:повернути владу законному правителеві Японії. Почалась громадянська війна. Навесні 1869 р. се гуна було розгромлено.Клан Токугави зазнав поразки.Правління нового імператора було названо «Мейдзі».