1.3. Негативний вплив внутрішньосімейних відносин на особистість дитини

Створення гармонічних відносин, благополучного психологічно комфортного клімату в родині повинне стати першим завданням подружжя й батьків, тому що без цього неможливе формування здорової повноцінної особистості дитини. Відхилення в сімейних відносинах негативно впливають на формування особистості дитини, її характеру, самооцінки й інших психічних якостей; у таких дітей можуть виникати різні проблеми: стан підвищеної тривожності, погіршення успішності в школі, труднощі у спілкуванні й багато іншого.

Потреба в спілкуванні з'являється у дитини з перших днів життя. Без достатнього задоволення цієї потреби збитковим стає не тільки його психічний, але й фізичний розвиток.

Припинення дитячо-батьківського контакту на тривалий час порушує природне формування багатьох якостей дітей.

Істотний вплив на дитину виявляє злагодженість або навпаки дезорганізованість подружніх відносин (і перше, і друге може бути властиве будь-якому типу сім'ї). Є дані, згідно з якими неблагополучна сім'я негативно впливає на пізнавальну діяльність дитини, на її мовний, інтелектуальний, особистісний розвиток. Установлена закономірність, згідно з якою діти, виховані в конфліктній родині, виявляються погано підготовленими до сімейного життя, а шлюби, укладені вихідцями з них, розпадаються набагато частіше [26].

Конфліктна атмосфера в сім'ї пояснює ту парадоксальну ситуацію, коли "важкі" діти ростуть у родинах з гарними матеріальними умовами й відносно високою культурою батьків (у тому числі й педагогічної) і, навпаки, коли в погано забезпечених родинах у батьків з низьким утвором ростуть гарні діти. Ні матеріальні умови, ні культура, ні педагогічні знання батьків найчастіше не здатні компенсувати виховну неповноцінність стресової, напруженої атмосфери сім'ї.

Аномалії в психічному й моральному розвитку дитини, виникаючі в умовах неблагополучних сімейних відносин, не є тільки їх наслідком. Вони можуть виникати під впливом цілого ряду побічних, супроводжуючих соціальних явищ, які нерідко стають причиною самої конфліктності або діють на неї як каталізатори (негативні орієнтації батьків, їх низька духовна культура, егоїзм, пияцтво й т.п.).

Емоційний стан батьків гостро сприймають діти будь-якого віку. Там, де взаємини батьків викривлені, розвиток дітей іде з відхиленням від норми. У таких умовах захмарюються або навіть втрачаються представлення про світлі ідеали любові й дружби, які людина засвоює в ранньому віці на прикладі самих близьких людей - батька й матері. Крім того, конфліктні ситуації ведуть до важких психічних травм. У сім'ях з ненормальними відносинами подружжя, більш ніж у два рази частіше зустрічаються діти з аномаліями психіки. В осіб, що виховувалися в сім'ях, де батьки конфліктували між собою, помітно зростає масивність невротичних реакцій. Духовний розвиток дитини багато в чому залежить від контактів, які встановлюються між батьками й дітьми. Вплив відносин батьків до дітей на особливості їх розвитку носить різноманітний характер. Отримано досить багато переконливих доказів того, що в родинах з міцними, теплими контактами, поважним відношенням до дітей у них активніше формуються такі якості, як доброзичливість, здатність до співпереживання, уміння вирішувати конфліктні ситуації й т.п. їм властиво більш адекватне усвідомлення образа "Я", його цілісність, а, отже, і більш розвинене почуття людської гідності. Усе це робить їх комунікабельними, забезпечуючи високий престиж у групі однолітків.

Існують варіанти взаємин, що заважають нормальному розвитку особистості дитини:

1. Авторитарне відношення батьків до дітей, при якім формування потрібних якостей утруднюється й спотворюється [17].

Багато дослідників доходять висновку, що особливості взаємозв'язку батьків і дітей закріплюються в їхній власній поведінці й стають моделлю в їхніх подальших контактах з навколишніми.

Відношення батьків з негативним емоційним відтінком, ранить і озлобляє дитину. Оскільки дитяча свідомість схильна до однобічних висновків і узагальненням у силу обмеженості життєвого досвіду, то в дитини виникають викривлені судження про людей, помилкові критерії їх взаємин. Брутальність або байдужість батьків дають дитині підстава вважати, що чужа людина заподіє йому ще більше страждань. Так виникають почуття ворожості й підозрілості, страх перед іншими людьми.

Формування особистості дитини відбувається як під безпосереднім впливом об'єктивних умов її життя в сім'ї (сімейних відносин, структури й чисельності родини, прикладу батьків і т.д.), так і під впливом цілеспрямованого виховання з боку дорослих. Виховання активізує процес освоєння дитиною суспільно необхідних норм поведінки, впливає на її здатність до сприйняття стихійних впливів навколишнього середовища, стимулює засвоєння позитивного прикладу.

Успіх свідомої виховної діяльності дорослих залежить від багатьох обставин. Вона стає ефективною в тому випадку, якщо здійснюється не у відриві від реального життя батьків, а знаходить своє підтвердження в ній. На сімейне виховання впливає духовна культура батьків, їх досвід соціального спілкування, сімейні традиції.

Особистісною особливістю молодших школярів може стати тривожність. Висока тривожність набуває стійкість при постійнім невдоволенні навчанням з боку батьків. Допустимо, дитина занедужала, відстала від однокласників і їй важко включитися в процес навчання. Якщо переживаємі нею тимчасові труднощі дратують дорослих, якщо батьки увесь час говорять дитині про те, що вона не зможе надолужити упущену програму, у дитини виникає тривожність, страх відстати від однокласників, залишитися на повторне навчання, страх зробити щось погано, неправильно. Той же результат досягається в ситуації, коли дитина вчиться досить успішно, але батьки очікують більшого й пред'являють нереально - завищені вимоги.

Через наростання тривожності й пов'язаної з нею низької самооцінки знижуються навчальні досягнення, закріплюється неуспіх. Непевність у собі приводить до ряду інших особливостей:

• бажанню бездумно додержуватися вказівок дорослого;

• діяти тільки по зразках і шаблонам;

• страх виявити ініціативу;

• формальному засвоєнню знань і способів дій;

• страх іти до чогось нового;

• братися за нове діло;

• ставити перед собою які-небудь цілі й домагатися їх.

Дорослі, незадоволені падаючою продуктивністю навчальної роботи дитини, усе більше й більше зосереджуються на цих питаннях у спілкуванні з нею, що підсилює емоційний дискомфорт.

Виходить замкнене коло: несприятливі особистісні особливості дитини відбиваються на її навчальній діяльності, низька результативність діяльності викликає відповідну реакцію навколишніх, а ця негативна реакція у свою чергу, підсилює сформовані в дитини особливості. Розірвати це коло можна, змінивши установки й оцінки батьків. Батьки, концентруючи увагу на найменших досягненнях дитини, не ругаючі його за окремі недоліки, знижують рівень його тривожності й цим сприяють успішному виконанню навчальних завдань.

2. Демонстративність - особливість особистості, пов'язана з підвищеною потребою в успіху й увазі до себе навколишніх. Джерелом демонстративності звичайно стає недолік уваги дорослих до дітей, які почувають себе в родині занедбаними, "недолюбленими" [6]. Але буває, що дитині приділяється достатня увага, а вона її не задовольняє в силу гіпертрофованої потреби в емоційних контактах. Завищені вимоги до дорослих пред'являються не бездоглядними, а навпаки, найбільш розпещеними дітьми. Така дитина буде домагатися уваги, навіть порушуючи правила поведінки ("Краще нехай лають, чим не помічають"). Завдання дорослих - обходитися без нотацій і повчань. Як можна менш емоційно робити зауваження, не звертати увагу на легкі провини й карати за великі (скажемо, відмовою від запланованого походу в цирк). Це значно важче для дорослого, чим дбайливе відношення до тривожної дитини.

Якщо для дитини з високою тривожністю основна проблема - постійне несхвалення дорослих, то для демонстративної дитини - недолік похвали.

3. "Відхід від реальності" [6]. Спостерігається в тих випадках, коли в дітей демонстративність сполучається із тривожністю. Ці діти теж мають сильну потребу в увазі до себе, але реалізувати її не можуть завдяки своїй тривожності. Вони мало помітні, побоюються викликати несхвалення своєю поведінкою, прагнуть до виконання вимог дорослих. Незадоволена потреба в увазі приводить до наростання ще більшої пасивності, непомітності, що утруднює й так недостатні контакти. При заохоченні дорослими активності дітей, прояві уваги до результатів їх навчальної діяльності й пошуках шляхів творчої самореалізації досягається відносно легка корекція їх розвитку.

П.Ф. Лесгафт виділив шість позицій батьків стосовно дітей, що роблять вплив на поводження дитини:

1. Батьки не звертають уваги на дітей, принижують, ігнорують їх. У таких родинах діти часто виростають лицемірними, брехливими, у них часто спостерігається невисокий інтелект чи затримка розумового розвитку.

2. Батьки постійно захоплюються своїми дітьми, вважають їх зразком досконалості. Діти найчастіше виростають егоїстичними, поверхневими, самовпевненими.

З. Гармонічні відносини, побудовані на любові і повазі. Діти відрізняються добросердям і глибиною мислення, прагненням до знань.

4. Батьки постійно не задоволені дитиною, критикують і гудять її. Дитина росте дратівливою, емоційно хитливою.

5. Батьки надмірно балують і оберігають дитину. Діти ростуть ледачими, соціально незрілими.

6. Батьки, на позицію яких впливають фінансові труднощі. їхні діти ростуть з песимістичним відношенням до навколишнього світу. Якщо ж не впливають, то діти спокійні, скромні [28, 105].

У кризовому стані майже завжди здається, що нічого не можна змінити. Навіть якщо це дійсно так, то все одне вихід є - людина здатна змінити своє відношення до того, що трапилося.

Оскільки успіх у розв'язку складної життєвої ситуації залежить насамперед, від самої людини. Розглянемо відносини її до власних можливостей розв'язати конфлікт, подолати напруженість, зменшити тривогу. Насамперед , визначимося з розумінням поняття "самореабілітація".

Реабілітація в особистісному контексті - це активізація функцій конструктивно-позитивного пристосування до соціуму після подолання складної життєвої ситуації. Це відновлення на більш високому якісному рівні, якщо людей стає здатним конструктивніше долати труднощі, чим до початку психолого-реабілітаційних впливів.

На відміну від реабілітації як професійної допомоги людині, яка потрапила в життєву кризову ситуацію, самореабілітація спрямована на самостійну роботу людини із собою в складних життєвих обставинах, які не можна назвати ще кризовими. Самореабілітація - це самодопомога в продуктивнім подоланні внутрішніх і зовнішніх перешкод, виході зі скрутного стану, повернення в тимчасово втрачену траєкторію життєвого шляху [12].

Така психологічна допомога сприяє розкриттю суб'єктивного потенціалу людини, стимулює самостійні пошуки внутрішньої цілісності, гармонійності, нових можливостей саморозвитку, самоздійснення, полегшує розробку індивідуальних стратегій перетворення проблемної ситуації, застарівшого, хронічного конфлікту, хворобливого стану на етапі особистісного дорослішання, наближення до себе, до власної сутності.

Отже можна зробити такий висновок: у житті кожної людини його батьки відіграють одну з головних ролей. Від типу сім'ї, позиції, що займають дорослі, стилю відносин та ролі, що вони відводять дитині в сім'ї залежить процес формування її особистості. Світогляд, становлення характеру, моральні основи, відношення до духовних і матеріальних цінностей у першу чергу виховуються в дітей батьками. А залежить цей процес багато в чому від того, як задовольняються в родині основні потреби дитини, наскільки правильно з погляду її розвитку й виховання проявляються батьківські позиції.