1. Стислий огляд основних моделей росту, на які спирається модель р. Солоу
З метою виявлення основних тенденцій соціально-економічного розвитку вченими-економістами розроблено і запропоновано безліч моделей економічного зростання, кожна з яких була продиктована часом і з більшою або меншою адекватністю описувала потенціальне зростання випуску залежно від різних факторів виробництва. Більшість моделей зростання грунтується на тому, що збільшення реального обсягу випуску зумовлене впливом основних факторів виробництва - праці (L) і капіталу (А). Величина капіталу може бути скоригована певною інвестиційною політикою, а фактор праці регулюється значно складніше - на основі системи різноманітних стимулів. З часом запас капіталу в економіці скорочується на величину амортизації основних фондів і поповнюється за рахунок зростання чистих інвестицій, тобто інвестиції є стратегічною змінною, за допомогою якої можна управляти економічним зростанням. Будь-яке економічне зростання має своєю кінцевою метою підвищення добробуту населення, тому однією з його характеристик нерідко виступає оцінка динаміки споживання.
Найвідомішою «представницею» кейнсіанської школи є модель економічного зростання 40-х років, запропонована Є. Домаром. У ній технологію виробництва представлено виробничою функцією В. Леонтьєва з постійною граничною продуктивністю капіталу. Фактично випуск залежить від одного ресурсу - капіталу, а інвестиційний лаг прирівнюється до 0. У цьому випадку фактором збільшення попиту і пропозиції стає приріст інвестицій. Відповідно до теорії Є. Домара, рівноважний темп приросту реального доходу є прямо пропорційним нормі заощаджень і граничній продуктивності капіталу (або прирісній капіталовіддачі, при якій наявні виробничі потужності використовуються повністю). Динамічна рівновага моделі легко порушується при відхиленні темпу зростання приватних інвестицій від заданого рівня. Ця модель не претендувала на роль теорії економічного зростання, а лише була спробою поширити умови короткострокової кейнсіанської рівноваги на триваліший період і визначити умови рівноваги для систем, які розвиваються.
Добре відома модель економічного зростання Р. Харрода, побудована на основі принципу акселератора і очікувань підприємців, з включенням функції інвестицій як енцогенного фактора - на відміну від екзогенне заданих інвестицій моделі Є. Домара. Якщо запланований підприємцями темп зростання пропозиції відрізняється від «гарантованого», то стан рівноваги поступово порушується. При наявності вимушеного безробіття динамічна рівновага економіки визначається рівністю фактичного темпу зростання гарантованому. Проте всіляке відхилення інвестицій від рівня, який забезпечує гарантований темп зростання, порушує динамічну рівновагу моделі.
Обидві ці моделі нерідко об'єднують в одну модель Харрода - Домара, оскільки вони приводять до висновку, що при існуючому рівні розвитку технологій виробництва темп економічного зростання визначається граничною схильністю до заощадження (для порівняння: Україна - 2%, США - 5%, ФРН - 15%, Японія - 20% НД), а динамічна рівновага — наявністю неповної зайнятості. Обмеженість даних моделей зумовлена використанням у них виробничої функції Леонтьєва, яка виключає взаємозамінюваність основних факторів виробництва (праці та капіталу), а також початковими умовами аналізу [5, c.47-48].
У моделі Харрода-Домара ключове значення мали жорстко фіксовані пропорції: відношення застосовуваних у виробництві величин праці і капіталу. Вона виходила з нейтральності технічного прогресу.
Розвиваючи теорію Дж. М. Кейнса, що за своєю суттю є статичною. Р. Харрод вважав, що інвестиції дорівнюють приросту капіталу, тому що вони є не тільки джерелом доходу, але і засобом збільшення потужності економіки:
I = d/dt , (1)
де d - приріст капіталу;
dt - проміжок часу, протягом якого відбувся приріст капіталу.
Найбільш наближеною до реальної ситуації 50-70-х років вважається неокласична модель Р. Солоу.